Рішення № 108309681, 28.12.2022, Подільський районний суд міста Києва

Справа № 758/5118/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 грудня 2022 року м. Київ

Подільський районний суд м. Києва у складі

головуючого судді- Якимець О. І.,

за участю секретаря судового засідання Карпишиної К.С.,

представника відповідача - ОСОБА_1 ,

розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві справу за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_2 (який діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ), ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог Служба у справах дітей Подільського району у місті Києві про виселення без надання іншого жилого приміщення,

в с т а н о в и в :

позивач звернувся у суд із позовом до відповідачів у якому просить виселити та зняти з реєстрації ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які зареєстровані та проживають у квартирі АДРЕСА_1 ; вирішити питання судових витрат.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що 19 серпня 2005 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 (позичальник) укладено кредитний договір. Позичальнику надано кредитні кошти на споживчі потреби у розмірі 82704,00 дол. США, із сплатою відсотків за користування такими коштами та інших платежів, передбачених таким договором. З метою забезпечення виконання зобов`язань між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого була квартири АДРЕСА_1 . Банк належним чином виконав взятті за кредитним договором зобов`язання. Позичальник порушив взяті на себе зобов`язання за іпотечним договором, адже здійснив реєстрацію місця проживання своїх дружини та дітей без згоди банку, що підтверджено відповідними доказами. У зв`язку із наявністю порушення умов договору іпотеки, просить позов задовольнити.

Відповідачами не подано відзиви, які б містили заперечення на позов.

Третьою особою не подано пояснень щодо позову, які містили підтримку або заперечення проти позову.

27 квітня 2021 року ухвалою судді прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

31 травня 2021 року ухвалою суду продовжено строк підготовчого провадження терміном на тридцять днів.

13 грудня 2021 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті за правилами загального позовного провадження.

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Лозовий Д. А. заперечив проти позову та просить у такому відмовити за безпідставністю. Не заперечує проти розгляду справи по суті у відсутності представників позивача, відповідача ОСОБА_5 та третьої особи.

У судове засідання учасники справи не з`явились, хоча належним чином повідомлялися про час, дату та місце проведення судового засідання. Враховуючи думку представника відповідача, враховуючи строк розгляду цієї справи, на підставі ч. 3 ст. 223 ЦПК України, суд вважає за можливе провести розгляд справи у відсутності осіб, що не з`явились.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши дійсні обставини справи та оцінивши докази в їх сукупності, суд прийшов наступного висновку.

Суд установив, 19 серпня 2005 року між Публічним акціонерним товариство комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (банк) та ОСОБА_2 (позичальник) укладено кредитний договір № К2S4GK00260004 (далі - договір, кредитний договір). Відповідно до умов договору банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 82704,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування такими коштами у строки та в порядку передбаченим таким договором (п. 1 договору).

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 22 серпня 2005 року між сторонами укладено договір іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Марченко М. Ф. та зареєстрований за № 2153 (далі- договір іпотеки). Предметом іпотеки є нерухоме майно - квартира АДРЕСА_1 , яка належить іпотекодавцю на праві власності, що підтверджено договором купівлі-продажу від 22 серпня 2005 року (п. п. 1, 7 договору іпотеки).

Відповідно до п. 16 договору іпотеки з моменту набрання чинності цим договором, іпотекодавець має право відчужувати, передавати в оренду, лізинг, у безоплатне користування іншим особам предмет іпотеки або іншим чином розпоряджатися предметом іпотеки, тільки за письмовою згодою іпотекодержателя.

Відповідно до п. 18.7.2 іпотечного договору, у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов`язання за кредитним договором, банк має право вимагати дострокового виконання зобов`язань зі сплати кредиту та (або) відсотків, винагород, а в разі не виконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Позивач наводить аргументи про те, що позичальник/іпотекодавець порушив умови іпотечного договору, адже здійснив реєстрацію місце проживання дружини та дітей без отримання на це згоди банку.

Відповідно до довідки Комунального концерну «Центр комунального сервісу» від 11 березня 2016 року № 696 убачається, що у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають ОСОБА_2 , власник квартири, зареєстрований з 15 грудня 2005 року, ОСОБА_3 , дочка, зареєстрована з 15 січня 2011 року, ОСОБА_5 , дружина, зареєстрована з 14 березня 2015 року, ОСОБА_4 , син, зареєстрований з 14 березня 2015 року.

Отже, позивач вважає, що саме така реєстрація місця проживання вказаних осіб та їх фактичне проживання, відбулась без його письмової згоди, чим порушено п. 16 договору іпотеки, що є підставою для виселення зазначених осіб у відповідності до п. 24 іпотечного договору.

Відповідно до п. 24 іпотечного договору звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених п. п. 18.7.1, 18.7.2, 18.7.3 цього договору, відповідно до умов Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду.

Згідно з п. 18.7 договору іпотеки з метою задоволення своїх вимог банк має право:

- звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання будь-якого зобов`язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані (п. 18.7.1);

- у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов`язання за кредитним договором, банк має право вимагати дострокового виконання зобов`язань зі сплати кредиту та (або) відсотків, винагород, а в разі не виконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (п. 18.7.2);

- звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання якого-небудь із зобов`язань за кредитним договором, у випадках: виявлення іпотекодержателем погіршення стану предмет іпотеки та/або його нецільового використання, або зменшення вартості понад норми нормального фізичного зносу або фактичної часткової відсутності предмету іпотеки; встановлення невідповідності дійсності відомостей, що містяться у кредитному договорі або в договір іпотеки (п. 18.7.3).

Отже, спір між сторонами виник у зв`язку із невиконання взятих зобов`язань до іпотечним договором, обравши спосіб захисту свого порушеного права шляхом виселення таких осіб.

Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Дослідивши матеріали справи суд не встановив, а банк не подав жодних доказів, через порушення іпотекодавцем п. 16 договору іпотеки, дострокового направлення вимоги ОСОБА_2 про дострокове виконання зобов`язань зі сплати кредиту та (або) відсотків, винагород, а в разі не виконання - звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема шляхом набуття права власності на таке майно, чим не дотримано позивачем умови п. 18.7.2 іпотечного договору.

Відповідно до ст. 317 Цивільного процесуального кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з ст. ст. 319, 321 цього Кодексу власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним.

Відповідно до ст. 391 цього Кодексу власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Зазначена норма права визначає право власника, у тому числі власника будинку або квартири, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та існування перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право, та з яких підстав.

Згідно з ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі.

Згідно з ст. ст. 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на нього, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК України).

Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року (справа № 6-1731цс16 ) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року (справа № 753/12729/15-ц).

Відповідно до правової позиції викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року (справа № 569/4373/16-ц) права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року (справа № 753/12729/15-ц) підтверджено, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку»тастатті 109ЖК Української РСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики Європейського суду з прав людини, а також ураховує, що такі обмеження не володіючого власника встановлені законом, яким є стаття 109 ЖК Української РСР та закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника. При розгляді даної справи Верховний Суд також зазначив, що відповідачі можуть бути позбавлені житла тільки на підставі статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР, вимог яких позивач не дотримався, а тому доводи про усунення буд-яких порушень права позивача, будь-яким шляхом прийнятним для нього, як власника, не ґрунтується на законі.

Повертаючись до матеріалів справи, суд не встановив переходу права власності на предмет іпотеки до ПАТ КБ «Приватбанк».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), заяви № 7151/75, № 7152/75 будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинно здійснюватися «згідно із законом», воно повинно мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується таким принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні ЄСПЛ від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (Serkov v. Ukraine), заява № 39766/05, яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, суд зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Отже, законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Право дитини на житло передбачено Конвенцією «Про права дитини» від 20 листопада 1989 року (із змінами, схваленими резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 12 грудня 1995 року).

Відповідно до статті 7 Конвенції «Про права дитини» дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім`я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

З матеріалів справи вбачається і не спростовано позивачем, що спірна квартира належить на праві приватної власності ОСОБА_2 та така придбана не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного нерухомого майна.

Отже, ОСОБА_2 набув право користування спірним майном як власник, а ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - як члени сім`ї власника, і з цих підстав залишаються зареєстрованими та проживають у спірній квартирі.

Суд бере до уваги доводи позивача про те, що відповідачі фактично проживають у спірній квартирі та користуються таким житлом та такі не заперечується стороною відповідача, адже відповідні дані встановлено також судом.

Попри те, 05 грудня 2012 року рішенням Подільського районного суду м. Києва (справа № 2607/9609/12) задавлено частково позов ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 та в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернута стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу з укладенням договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, дублікатів правовстановлюючих документ.

20 лютого 2014 року рішенням Подільського районного суду м. Києва (справа № 758/6257/13-ц) у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення та виселення відмовлено. 05 серпня 2014 року рішенням Апеляційного суду м. Києва судове рішення від 20 лютого 2014 року, з урахуванням заяви позивача про уточнення позову щодо залишення без розгляду позовної вимоги про звернення стягнення, скасовано. Ухвалено виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 та зняти його з реєстраційного обліку.

Будь-яких доказів виконання судових рішень № 2607/9609/17 та № 758/6257/13-ц банком не подано, як і не надано документів, які б підтверджували набуття ним права власності на спірну квартиру (оскільки судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не є таким документом), виселення ОСОБА_2 із займаного приміщення та зняття його з реєстраційного обліку.

Окрім цього, суд не встановив, направлення позивачем будь-яких вимог про виселення із займаного приміщення відповідачу ОСОБА_5 в примусовому порядку з дотриманням встановленої житловим законодавством процедури з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку», адже жодних доказів у відповідності до ст. ст. 76-80 ЦРПК України суду не подано.

Таким чином, враховуючи специфіки порушеного права ПАТ КБ «Приватбанк» й характеру правопорушення, суд не встановив перешкод в користуванні майном, зокрема іпотечним майном, яке не належить банку на праві власності, адже доказів протилежного не надано суду, шляхом виселення власника та членів його сім`ї, але з дотриманням норм матеріального права, які урегульовують ці відносини, а саме ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК Української РСР, а відтак відсутні підстави для задоволення позовних вимог про повторне виселення ОСОБА_2 , а також ОСОБА_5 та їх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із квартири АДРЕСА_1 , а тому у такій вимозі необхідно відмовити.

Щодо позовної вимоги про зняття відповідачів з реєстраційного обліку, суд прийшов до наступного.

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місяця проживання в Україні» (чинна, на момент виникнення спірних правовідносин) зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється, зокрема, на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про виселення.

Суд відмічає, що судовим рішенням від 05 серпня 2014 року ОСОБА_2 вирішено зняти з реєстраційного обліку та таке рішення є обов`язковим до виконання усіма органами державної влади на території України (ч. 1 ст. 18 ЦПК України), а відтак відсутні підстави для повторного вирішення аналогічного питання, хоч відповідно до довідки від 11.03.2016 року такий залишається зареєстрованим за спірною адресою.

Суд прийшов до висновку про те, що оскільки відсутні підстави для виселення відповідачів у межах цієї справи, адже у такій вимозі банку відмовлено, а тому відповідно до положень статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місяця проживання в Україні», відсутні і підстави для зняття їх з реєстрації місця проживання, а відтак у цій позовній вимозі необхідно відмовити.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 2 ст. 81 ЦПК України).

Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи наведене вище, суд прийшов до переконання про те, що у позові необхідно відмовити повністю.

У відповідності до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, оскільки у задоволенні позову відмовлено, а відтак сплачений позивачем судовий збір за подання позову до суду необхідно покласти на останнього.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 17, 76-80, 81, 141, 259, 265, 273, 354, пунктом 3 розділу ХІІ «Прикінцеві положення» Цивільного процесуального кодексу України, суд

у х в а л и в :

у позові Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_2 (який діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ), ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог Служба у справах дітей Подільського району у місті Києві про виселення без надання іншого жилого приміщення - відмовити.

Судовий збір сплачений позивачем при зверненні до суду із позовом - покласти на позивача.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Строк апеляційного оскарження може бути поновлено у відповідності до ч.2 ст.354 Цивільного процесуального кодексу України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Учасники справи:

позивач Акціонерне товариство комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (місцезнаходження - місто Київ, вулиця Грушевського, будинок № 1-Д, код ЄДРПОУ 14360570);

відповідач-1 ОСОБА_2 (який діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ) (місце проживання - АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 );

відповідач-2 ОСОБА_5 (місце проживання - АДРЕСА_1 );

третя особа Служба у справах дітей Подільського району у місті Києві (місцезнаходження - місто Київ, вулиця Борисоглібська, будинок № 14).

Повне судове рішення складено 09 січня 2023 року.

Суддя О. І. Якимець