Рішення № 108258236, 22.12.2022, Рожнятівський районний суд Івано-Франківської області

Справа № 350/360/21

Номер провадження 2/350/25/2022

Р ІШ ЕН НЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 грудня 2022 року селище Рожнятів

Рожнятівський районний суд Івано-Франківської області

в складі головуючого судді Пулика М.В.,

секретаря судового засідання Юречко Т.Б.,

позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору служба у справах дітей Рожнятівської селищної ради Калуського району Івано-Франківської області про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном і примусове виселення,

у с т а н о в и в:

У своїй позовній заяві позивач просить суд ухвалити рішення, яким усунути перешкоди у здійсненні його права користування та розпорядження майном та виселити ОСОБА_2 з будинковолодіння АДРЕСА_1 . Відшкодувати моральну шкоду у розмірі 50000 гривень. Судові витрати покласти на відповідача.

Позовні вимоги позивач мотивує тим, що 31 жовтня 2019 року між ним та громадянином Російської Федерації ОСОБА_3 було укладено і нотаріально посвідчено договір купівлі-продажу домоволодіння, яке розташоване в АДРЕСА_1 ( далі Договір ). Відповідно до умов Договору майно, яке відчужується належало ОСОБА_3 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 24 червня 2019 року державним нотаріусом Першої Рожнятівської ДНК Ничипорчук І. Б. за реєстром № 341. Право власності на домоволодіння зареєстровано за ОСОБА_3 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 32108588, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1857587326248. Пунктом 9 Договору передбачено, що стосовно домоволодіння, що є предметом цього Договору, в нього відсутні речові права, що підтверджується довідкою виданою Рожнятівською селищною радою від 30 жовтня 2019 року за № 1449, а також, що правочин не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних дітей, не порушує їх право користування житлом, про що свідчить заява від продавця. Відповідно до пункту 10 Договору покупець свідчить, що йому відомо про відсутність речового права, стосовно домоволодіння, що є предметом цього Договору.

Перед укладенням Договору та після його підписання він особисто оглядав домоволодіння та усі належні до нього допоміжні та господарські будівлі і споруди, які були вільні і ніким не зайняті. Після укладення Договору він поїхав на роботу до Польщі, куди йому зателефонували родичі та повідомили, що до домоволодіння проник ОСОБА_2 , який переніс туди свої речі і почав самостійно господарювати у літній кухні, не даючи нікому можливості туди потрапити. Будь-які законні підстави для перебування відповідача у приміщеннях та на території домоволодіння відсутні. Відповідач не зареєстрований за адресою домоволодіння, не має договору найму чи оренди вказаного житла чи його частини. Проникнення громадянина ОСОБА_4 на територію та в приміщення, що є його приватною власністю носить ознаки суспільно-небезпечних дій спрямованих на недоторканність особистого майна громадян та житла.

Після виявлення перешкод у доступі до домоволодіння, він звернувся до органів поліції, у зв`язку із чим було відкрито кримінальне провадження №120190902200000402.

Окрім цього, через самоправне зайняття ОСОБА_5 домоволодіння у період з жовтня 2019 року по даний час йому завдано моральну шкоду, яку він оцінює у розмірі 50000 гривень. Зазначив, що внаслідок протиправної поведінки відповідача він зазнав значного стресу і душевних страждань, оскільки не має доступу до власного житла, у зв`язку із чим змушений орендувати інше житло, що спричиняє йому значний дискомфорт. Неправомірні дії відповідача призвели до перебування у стані стресу, погіршення стосунків у сім`ї з близькими та рідними.

У судовому засіданні позивач свої позовні вимоги підтримав з наведених у позовній заяві підстав. Крім того пояснив, що він перебуває у неприязних стосунках з ОСОБА_2 приблизно з 2019 року. Він хоче виселити ОСОБА_2 з житлового будинку, оскільки є його власником та не бажає, щоб відповідач проживав у ньому. З цього приводу між ними постійно виникають сварки та конфлікти, у у зв`язку з чим він неодноразово змушений був викликати поліцію.

У судове засідання ОСОБА_2 не прибув. У попередньому судовому засіданні ОСОБА_2 ствердив, що вважає позов безпідставним, оскільки він на законних підставах проживає в будинку, який належав його цивільній дружині ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Починаючи з 2012 року і по цей час він проживає в домоволодінні АДРЕСА_1 разом із своїм сином ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Фактично між ним та власницею домоволодіння ОСОБА_6 була усна угода на проживання в належному їй домоволодінні на правах співвласника. Він, як член сім`ї власника здійснював заходи по ремонту будинку, витрачав кошти на його утримання. Однак, після смерті ОСОБА_6 домоволодіння успадкував її син, який будучи громадянином Російської Федерації відчужив домоволодіння позивачу. Вважає, що ОСОБА_1 як теперішній власник не повинен позбавляти його права на житло, оскільки він перейшов проживати до літньої кухні, тому жодним чином не порушує прав позивача. Не заперечив, що він перебуває із ОСОБА_1 та його дружиною ОСОБА_8 у неприязних стосунках на протязі двох років, через спір з приводу житлового будинку. ОСОБА_1 намагаючись виселити його з будинку весь час влаштовує з ним сварки для того, щоб його притягнули до адміністративної відповідальності. Просить не висиляти його з будинку, оскільки він іншого житла немає.

Представник Рожнятівської селищної ради в судове засідання не прибула, будучи допитаною в попередньому судовому засіданні ОСОБА_9 позовні вимоги, що стосувалися неповнолітнього ОСОБА_7 , визнала та пояснила, що служба у справах дітей Рожнятівської селищної ради прийшла до переконання, що рішенням про виселення відповідача ОСОБА_2 жодних негативних наслідків для його сина не матиме, оскільки останній забезпечений можливістю проживати разом з своєю матір`ю. З цього приводу комісія дала свій висновок ( а.с.164-165).

Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.

Відповідно до ст.ст.1-4 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону ( ст.5 ЦПК України).

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до положень, викладених у ст.ст. 13, 81 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником домоволодіння АДРЕСА_1 , що підтверджується копією нотаріально посвідченого Договору купівлі - продажу домоволодіння від 31 жовтня 2019 року (а. с. 5-6), витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.7).

Відповідач ОСОБА_2 , який перебував у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_6 , яка склала заповіт на користь свого сина ОСОБА_3 , який успадкував спірне домоволодіння (а.с.150), а 31 жовтня 2019 року продав його позивачу, проживає у спірному домоволодінні АДРЕСА_1 , без реєстрації місця проживання у ньому з 2012 року, що сторонами визнається та не оспорюється.

Про те, що ОСОБА_2 проживає у спірному домоволодінні з 2012 року та не має іншого житла підтверджено актами від 02.12.2022, 03.09.2019, довідкою від 14.04.2021, висновком від 27.05.2021, актом обстеження матеріально-побутових умов від12.05.2021 (а.с.71, 143, 146, 176-177, 186).

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорюються відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

В цьому аспекті апеляційний суд звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивача, як власника житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Однак, при розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти до висновку про те, що припинення права користування особи житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Слід зауважити, що в даній справі спір з приводу користування житловим приміщенням виник між теперішнім власником та особою, що проживала в будинку на протязі тривалого часу ( з 20212 року ) з дозволу колишнього власника, яка була його фактичним членом сім`ї.

Статтею 47 Конституції України проголошено право кожного на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

В Житловому кодексі України вказано, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (ст. 9 ЖК України). Будь-яке виселення людини, якщо вона добровільно не бажає звільнити житлове приміщення, допускається виключно на підставах, передбачених законом, та має відбуватися тільки в судовому порядку.

Право користування житловим приміщенням, в силу ст. 405 ЦК України, зберігається не тільки за членами сім`ї (в тому числі колишніми) власника жилого приміщення, а й за членом його сім`ї, у разі зміни самого власника. При цьому припинення цього права можливо лише у випадках, передбачених ст. 406 ЦК України.

Відповідно до ст. 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

У разі відсутності домовленості між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 ЖК, яка визначає порядок внесення плати за користування житлом та за комунальні послуги. Якщо шлюб між особою, яка є власником майна, і особою, яка має щодо нього сервітут, було розірвано, то право користування майном (сервітут) зберігається у повному обсязі. Однак, якщо в первісному вигляді (при наявності шлюбу) користування чужим майном здійснювалося одним з подружжя безоплатно, то після розірвання шлюбу, той з подружжя, хто є власником майна, може вимагати зміни відносин і внесення певної плати за користуванням належним йому майном.

Відповідно до ч. 4 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Підстави виселення членів сім`ї (колишніх членів сім`ї) власника будинку передбачені ст.156, ч. 1 ст.116 ЖК України.

Відповідно до ст. 116 ЖК України якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Згідно з вимогами частин 1, 2 статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають прав на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім`ї власника втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

За правилом п.4 ч.1 ст. 406 ЦК України сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Водночас за правилом ч. 2 ст. 406 ЦК сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Критерій «істотності» є оціночним поняттям та підлягає встановленню у залежності від обставин кожної конкретної справи.

Такі висновки викладені в постанові Верховного Суду від 25 листопада 2020 року в справі №189/995/19.

До таких обставин можна було б віднести: систематичне руйнування чи псування колишніми членами сім`ї власника належного останньому житлового приміщення або використовування житла не за призначенням; систематичне порушення колишніми членами сім`ї власника житлового приміщення правил співжиття та етичних норм, що робить неможливим для власника проживання з ними у одній квартирі чи в одному будинку; невиконання колишніми членами сім`ї власника угоди про плату за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі); необхідність для власника у використанні належного йому жилого приміщення в будинку (квартирі) для проживання членів його сім`ї за умови неможливості спільного проживання з колишніми членами сім`ї.

Враховуючи наведене, якщо колишній член сім`ї власника житлового приміщення зареєстрований та проживає у цьому житловому приміщенні і внаслідок певних обставин створює власнику перешкоди у здійсненні права власності, права власника можуть бути поновлені шляхом задоволення його позовних вимог про припинення права на користування квартирою ( припинення сервітуту ) на підставі ч. 2 ст.406 ЦК України (за наявності обставин, які мають істотне значення).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц зазначила, що члени сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

При цьому навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції.

Отже, вирішуючи справу про наявність правових підстав для виселення особи з житлового приміщення, суд повинен у кожній конкретній справі здійснити оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Такі підходи до вирішення справ у подібних правовідносинах сформулював Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 21 жовтня 2019 року у справі №452/2387/17, від 23 жовтня 2019 року у справі 757/19753/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі №362/3042/17, від 15 січня 2020 року №754/613/18-ц.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до частини 1 статті 8 Конституції України в України визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно зі змістом ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ст. 321 ч. 1 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Усунення перешкод власник може вимагати навіть тоді, коли ці перешкоди не пов`язані з позбавленням його володінням майном.

Відповідно до роз`яснень, які містить п. 33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», застосовуючи положення ст. 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень ст. 391, ст. 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_2 тривалий час (з 2012 року) постійно проживає в спірному будинку. Доказів протилежного матеріали справи не містять. При цьому, позивачем не було надано суду доказів того, що відповідач має на праві власності інше нерухоме майно.

Пред`являючи позов про виселення відповідача ОСОБА_1 повинен був довести наявність для цього правових підстав, передбачених ч.1 ст. 116 ЖК України, на яку він посилається у своїй позовній заяві.

Однак, дослідивши дійсні обставини і матеріали справи, суд прийшов до висновку, що позивачем не надано доказів, які б могли бути підставою для виселення ОСОБА_10 зі спірного житлового будинку. Посилання ОСОБА_1 на те, що відповідач часто влаштовує сварки та порушує спокій сім`ї, не можуть бути прийняті до уваги і бути підставою для задоволення позовних вимог, оскільки не підтверджені належними і допустимими доказами. Водночас такі доводи позивача не достатніми підставами для задоволення позовних вимог та виселення відповідача із спірного домоволодіння.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Позивач є власником домоволодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1 , однак доказів того, що відповідач чинить йому перешкоди в користуванні будинком з матеріалів справи не вбачається. На підтвердження винуватості відповідача у самовільному зайнятті будинку, позивачем до позовної заяви додано копію витягу з єдиного реєстру досудових розслідувань про кримінальне провадження № 12019090220000402 за ст. 162 ч. 1 КК України (а. с. 8) та копію заяви про вчинення кримінального правопорушення (а. с. 98, 99).

Водночас в ході судового розгляду було встановлено, що відповідач не притягався до юридичної відповідальності, в тому числі кримінальної, за самовільне проникнення в спірне житлове приміщення.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Аналізуючи надані сторонами на підтвердження та заперечення позовних вимог докази в їх сукупності, суд прийшов до переконання, що позивач не довів належними та допустимими доказами порушення свого права. Суд дійшов до переконання, що в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору служба у справах дітей Рожнятівської селищної ради Калуського району Івано-Франківської області про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном і примусове виселення слід відмовити.

Щодо позовної вимоги про стягнення на його користь з відповідача моральної шкоди у сумі 50000 гривень, суд зазначає таке.

Як на підставу своїх позовних вимог, щодо стягнення моральної шкоди, позивач вказував, що відповідач самовільно зайняв домоволодіння, що спричинило моральні страждання для нього.

Частиною другою статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Відповідно до ст.1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними діями, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Згідно п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (з відповідними змінами) роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

В даному випадку, відшкодування моральної шкоди та її обґрунтованість є похідним від вирішення спору про правомірність вимог позивача про виселення, а оскільки в процесі розгляду справи факти, викладені позивачем в обґрунтування вимог щодо самоправного зайняття жилого приміщення не знайшли свого підтвердження, суд відмовляє у відшкодуванні моральної шкоди, заявленої позивачем.

Відповідно до ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки, в задоволенні позову суд відмовляє повністю, то судові витрати залишаються за позивачем.

Керуючись ст.ст. 258, 259, 263 - 265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору служба у справах дітей Рожнятівської селищної ради Калуського району Івано-Франківської області про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном і примусове виселення, відмовити.

На рішення може бути подана апеляція до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 30.12.2022.

Суддя: