Рішення № 108226426, 27.12.2022, Шевченківський районний суд м. Львова

Справа № 466/10045/21

Провадження № 2/466/650/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 грудня 2022 р. Шевченківський районний суд м. Львова :

у складі: головуючого - судді Білінської Г.Б.

при секретарі Окілко В.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в залі суду цивільну справу за позовом Львівської міської Ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третьої особи приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Гриника Івана Юрійовича про скасування державної реєстрації права власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу, зобов`язання до вчинення дій,

в с т а н о в и в :

28.10.2021 року Львівська міська рада звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , у якому просила скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна загальною площею 61,3 кв.м. на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 36368240) з припиненням права власності ОСОБА_1 на цей об`єкт, визнати недійсним договір купівлі-продажу від 10.04.2012 року № 193, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гриником І.С., зобов`язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом демонтажу (знесення) об`єкта нерухомого майна загальною площею 61,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 16.03.2012 року за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на будівлю магазину площею 61,3 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 .на підставі підробленого рішення суду . 10.05.2012 року ОСОБА_1 набув право власності на будівлю магазину на підставі договору купівлі-продажу № 193 від 10.04.2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гриником І.С. Львівська міська рада є власником земельної ділянки на АДРЕСА_2 , на якій знаходиться будівля магазину площею 61,3 кв.м., однак міською радою не приймалося ухвал про передачу у власність чи надання у користування ОСОБА_1 спірної земельної ділянки. Управлінням архітектури та урбаністики Департаменту містобудування Львівської міської ради не надавалися містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва магазину площею 61,3 кв.м. на АДРЕСА_2 . Позивач зазначав, що внаслідок укладення правочину щодо спірного майна - будівлі магазину, загальною площею 61,3 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 Львівська міська рада позбавлена можливості використовувати та розпоряджатися належною їй земельною ділянкою, що порушує її права, а тому оспорюваний договір купівлі-продажу від 10.04.2012 року № 193, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , слід визнати недійсним, а земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_2 підлягає поверненню в розпорядження Львівської міської ради як уповноваженого представника територіальної громади шляхом знесення самовільно збудованої будівлі.

В ході підготовчого засідання Львівською міською радою збільшувалися та уточнювалися позовні вимоги, у зв`язку із чим до участі у справі в якості співвідповідача було залучено ОСОБА_2 . З урахуванням останньої заяви позивач просив суд скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна загальною площею 61,3 кв.м. на АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 36368240) з припиненням права власності ОСОБА_2 на цей об`єкт, визнати недійсним договір купівлі-продажу від 10.04.2012 року № 193, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гриником І.С., скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна загальною площею 61,3 кв.м. на АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 36368240) з припиненням права власності ОСОБА_1 на цей об`єкт, зобов`язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом демонтажу (знесення) об`єкта нерухомого майна загальною площею 61,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідачкою ОСОБА_2 подано суду відзив на позовну заяву, у якому вона просить суд задовільнити позовні вимоги Львівської міської ради у зв`язку із тим, що жодних договорів купівлі-продажу щодо спірного нерухомого майна чи земельної ділянки не укладала, а її паспорт викрали невідомі особи, які підробили вказані вище документи та рішення суду та незаконно зареєстрували права власності.

29.07.2022 року відповідачем у справі ОСОБА_1 подано відзив на позовну заяву, яким позовні вимоги заперечено повністю. В обґрунтування своїх заперечень відповідач покликається на те, що матеріали справи не містять доказів, що вироком суду у кримінальній справі встановлена вина ОСОБА_2 чи ОСОБА_1 , яка виражена у намірі незаконно заволодіти нерухомим майном позивача. Відповідно, доказів нікчемності спірного договору відповідно до вимог ст. 228 ЦК України суду не надано. Також позивачем не доведено наявності підстав для визнання договору купівлі-продажу від 10.04.2012 року недійсним. Зазначає, що Львівська міська рада не є власником нежитлового приміщення магазину площею 61,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , та не була стороною при укладенні договору купівлі-продажу цього майна. Обрані позивачем способи захисту вважає неефективними та такими, що жодним чином не впливають на можливість реалізації прав позивача. Відповідач наголошує, що ідентичний спір між Львівською міською радою та ОСОБА_1 щодо іншого об`єкта нерухомого майна розглядався Верховним Судом, який постановою від 15 травня 2019 року у справі № 462/5804/16-ц відмовив у задоволенні позовних вимог. Відповідач зазначив, що у даній справі відсутня будь яка із перелічених у ст. 346 ЦК України підстав припинення права власності ОСОБА_1 на спірний об`єкт нерухомого майна. Зазначає, що виходячи з аналізу норм ст.376 ЦК України, обов`язок демонтажу самочинного будівництва лежить виключно на особі, яка здійснила це самочинне будівництво або за її рахунок. Натомість, у матеріалах справи відсутні будь-які докази, які підтверджують, що будівля магазину, площею 61,3 кв.м. за адресою АДРЕСА_2 була збудована відповідачем ОСОБА_1 . Оскільки ОСОБА_1 не здійснював самочинного будівництва, право власності на об`єкт нерухомого майна ним набуте та зареєстроване у встановленому законом порядку, то покладення на нього обов`язку звільнення земельної ділянки шляхом знесення належної йому на праві власності нежитлової будівлі магазину суперечитиме приписам ст.376 ЦК України. Крім цього відповідач у відзиві заявив про застосування позовної давності. В цьому контексті вказав, що укладення спірного договору та реєстрація права власності на спірне майно мали місце ще у 2012 році, а у 2015 році ОСОБА_1 звертався у Львівську міську раду з заявою від 17.11.2015 р. №2-22101/АП щодо надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_2 . Отже, позивачу було відомо про факт укладення договору купівлі-продажу будівлі магазину площею 61,3 кв. м. та державну реєстрацію права власності на зазначену будівлю за ОСОБА_1 вже у 2015 році. До суду з позовом Львівська міська рада звернулася 28.10.2021 р., тобто поза межами строків позовної давності.

Позивачем Львівською міською радою подано відповідь на відзив відповідача ОСОБА_1 , в якому зазначається, що 04.04.2012 року ОКП ЛОР БТІ та ЕО зареєстровано право власності на спірну будівлю магазину на підставі неіснуючого рішення суду, тому така реєстрація проведена на підставі документа, який не підтверджує набуття права власності. Вказує, що будівля магазину по АДРЕСА_2 є тимчасовою некапітальною спорудою, що підтверджується Актом відділу самоврядного контролю за використанням та охороною земель Департаменту містобудування ЛМР № 114 від 01.12.2021 року та раніше зазначеними листами управління архітектури та урбаністики від 12.10.2021 року та Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю від 22.10.2021 року. Тому позивач вважає, що скасування державної реєстрації права власності на спірну будівлю повинна супроводжуватися припиненням права власності відповідачів. Зазначає, що скасування реєстрації права власності є ефективним способом захисту, оскільки відновить права Львівської міської ради як власника земельної ділянки. Позивач додатково обґрунтовує необхідність визнання недійсним договору між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 тим, що в результаті його укладення міська рада позбавлена можливості використовувати та розпоряджатися належною їй земельною ділянкою. Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності вказав, що міська рада дізналася про те, що первинна реєстрація права власності відбулася на підставі неіснуючого рішення суду лише 06.12.2019 року.

03.10.2022 року відповідачем подано суду заперечення, у якому зазначено, що перелік підстав припинення права власності, який міститься у ст. 346 ЦК України, є вичерпним і у даній справі позивачем не доведено наявності жодної із цих підстав. Вимогу про скасування державної реєстрації права власності може заявити лише особа, яка обґрунтовує таку вимогу наявністю у неї самої права власності на це саме майно. Оскільки міська рада не є та ніколи не була власником спірного магазину, то вона є неналежним позивачем. Відповідач звертає увагу, що позиція позивача, що спірний магазин є тимчасовою спорудою, суперечить інформації з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Також відповідач наголошує, що висновок щодо неефективності обраного міською радою способу захисту вже зроблений Верховним Судом в ідентичній справі між тими ж сторонами. Також відповідач вказує на безпідставність тверджень позивача про те, що позовна давність не спливла. Доводить, що міська рада не лише могла, а точно дізналася про обставини реєстрації права власності на спірну будівлю магазину у 2015 році. Причому, в той час вже тривали судові процеси між міською радою та ОСОБА_1 щодо інших об`єктів.

Представник позивача Львівської міської ради в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, покликаючись на викладені в позовній заяві обставини та просить позов задоволити.

Представник відповідача ОСОБА_1 в судовому засіданні проти позову заперечив, з мотивів, викладених у заявах по суті спору.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, явки уповноваженого представника не забезпечила. У відзиві на позовну заяву просила позов задоволити , справу розглядати у її відсутності.

Заслухавши учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи та подані сторонами письмові докази по справі, суд прийшов до висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають до задоволення виходячи з наступного.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Виходячи із змісту ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Судом встановлено, що 04.04.2012 р. на підставі рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 16.03.2012 р за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на будівлю магазину площею 61,3 кв.м за адресою АДРЕСА_2 .

10.04.2012 р. між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу Р. №193, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гриником І.Ю., на підставі якого ОСОБА_3 набув право власності на будівлю магазину площею 61,3 кв.м. за адресою АДРЕСА_2 .

Згідно з відповіддю Шевченківського районного суду м. Львова № 1.7.-39066-29 в алфавітних реєстраційних книгах з цивільних та адміністративних справ за 2012 рік не зареєстрована та не перебуває на розгляді справа за позовом ОСОБА_2 до ЛМР, Шевченківської районної адміністрації ЛМР про визнання права власності на нежитлову будівлю магазину.

На даний час згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на будівлю магазину площею 61,3 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу Р.№ 193 від 10.04.2012 року, що підтверджується Інформаційною довідкою № 277204459.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1, 2,3, 5, 6 ст.203 ЦПК.

Відповідно до ч.1 ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч.1-2 ст.228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

На відміну від положень ч.1 ст.203 ЦК України, яка передбачає, що правочин не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам законодавства, тобто актам, які регламентують приватноправові відносини, при вчиненні правочину, який порушує публічний порядок, відбувається, перш за все, порушення вимог актів, що визначають окремі елементи публічного порядку та регулюють публічні відносини, таких як, зокрема, Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення.

Пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують громадський порядок, визначений ст.228 ЦК України, є: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності, правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння. Користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (с.14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права, тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного прав, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст.228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається у намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією із сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним, тощо.

Матеріали справи не містять доказів, що вироком суду у кримінальній справі встановлена вина ОСОБА_2 чи ОСОБА_1 , яка виражена у намірі незаконно заволодіти нерухомим майном позивача. Відповідно, доказів нікчемності спірного договору відповідно до вимог ст.228 ЦК України суду не надано.

Отже, оспорюваний договір може бути визнаний судом недійсним судом лише з підстав, передбачених ст. 203 ЦК України.

Частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини п`ятої статті 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

Оспорювати правочин крім сторони може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Загальним наслідком визнання правочину недійсним є реституція, котра, як спосіб захисту цивільного права, згідно ч. 1 ст. 216 ЦК України застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи його визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена лише стороною недійсного правочину.

Львівська міська рада не є власником нежитлового приміщення магазину площею 61,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , та не була стороною при укладенні договору купівлі-продажу цього майна.

Отже, під час вирішення даного спору по суті суду необхідно встановити, яким чином залежить можливість реалізації прав позивача внаслідок визнання недійсним договору, стороною якого він не є.

Відповідно до статті 5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушеної майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.

У статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

Суд при вирішенні даного спору бере до уваги, що Верховний Суд у постанові від 15 травня 2019 року, переглядаючи рішення по справі № 462/5804/16-ц за аналогічним позовом Львівської міської ради про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень, укладених між ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 дійшов висновку, що задовольняючи вимоги про визнання недійсними оспорюваних правочинів, суди першої та апеляційної інстанції не врахували та не встановили, яким чином вчинення оспорюваних правочинів, в яких Львівська міська рада не є стороною, порушує права міської ради, яким чином ОСОБА_1 перешкоджає реалізації прав на земельні ділянки, на яких розташовані спірні об`єкти.

Відтак Верховний Суд зазначив, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання оспорюваних договорів недійсними не є ефективним засобом відновлення порушеного права позивача, адже за загальним правилом наслідком встановлення судом недійсності правочину є реституція. Відповідно, визнання договорів щодо відчуження спірного майна недійсними не матиме наслідком звільнення земельної ділянки чи усунення перешкод у користуванні нею, а тому не відновить порушеного права позивача, який не є власником майна, відчуженого за оспорюваним договором купівлі-продажу. Як наслідок, у задоволенні вимоги ЛМР визнати недійсними договори купівлі-продажу нежитлових приміщень було відмовлено.

У даній справі за ідентичних обставин суд також доходить висновку, що визнання недійсним договору купівлі-продажу Р.№ 193 від 10.04.2012 року не матиме наслідком звільнення земельної ділянки чи усунення перешкод у користуванні нею, а тому не відновить порушеного права позивача, який не є власником майна, відчуженого за оспорюваним договором купівлі-продажу.

Стосовно вимоги про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на магазин площею 61,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , то така не може бути задоволена, оскільки право власності від ОСОБА_2 перейшло до ОСОБА_1 і на даний час не існує державної реєстрації права ОСОБА_2 на цей об`єкт.

Відповідно до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

ОСОБА_1 , укладаючи договір купівлі-продажу спірного майна з ОСОБА_2 не знав та не міг знати про відсутність прав у ОСОБА_2 на відчуження будівлі магазину. За таких обставин ОСОБА_1 виступав як добросовісний набувач нерухомого майна - будівлі магазину площею 61,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 .

Право власності ОСОБА_1 на будівлю магазину площею 61,3 кв. м. за адресою АДРЕСА_2 зареєстровано в Державному реєстрі прав на нерухоме майно 10.05.2012 р. на підставі договору купівлі-продажу №193 від 10.04.2012 р., посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Гриником І.Ю., що підтверджується Витягом №34078783.

Відповідно до ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Пункт 1 ч. 1 ст. 27 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката. Відповідно до ч.3 ст.26 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Позивач просить суд скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна, загальною площею 61,3 кв.м. на АДРЕСА_2 з припиненням права власності ОСОБА_1 на даний об`єкт нерухомості.

Підстави припинення права власності визначено ст.346 ЦК України: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам`яток культурної спадщини; 6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; 8) звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації; 11) припинення юридичної особи чи смерті власника; 12) визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

Перелік підстав припинення права власності, визначений у ст. 346 ЦК України є вичерпним і судом не встановлено наявності жодної із них для припинення права власності ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно.

Суд також бере до уваги правовий висновок, викладений у постанові КГС ВС від 21.01.2021 у справі № 925/1222/19, згідно з яким спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тобто, вимогу про скасування державної реєстрації права власності може лише особа, яка обґрунтовує таку вимогу наявністю у неї самої права власності саме на це майно.

Однак, Львівська міська рада не являлась та не є власником нежитлового приміщення магазину площею 61,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідно, звертатись з вимогою скасування державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна, загальною площею 61,3 кв.м. на АДРЕСА_2 з припиненням права власності останнього на даний об`єкт нерухомості, яке було набуте та зареєстроване відповідно до закону, у позивача немає підстав.

Щодо вимоги про зобов`язання звільнити земельну ділянку шляхом знесення нежитлової будівлі, то така на думку суду також задоволенню не підлягає.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Згідно ч. 2-4 вказаної статті, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Отже, виходячи з аналізу норм ст.376 ЦК України, обов`язок демонтажу самочинного будівництва лежить виключно на особі, яка здійснила це самочинне будівництво або за її рахунок.

Дане твердження закріплено також і ч.2 ст.17 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ №6 від 30.03.2012 р. «Про практику застосування судами ст.376 ЦК України (про правовий режим самочинного будівництва)», а саме: Позов може бути пред`явлений до особи, яка здійснила будівництво, як про зобов`язання знесення забудови, так і про знесення забудови самим власником (користувачем) земельної ділянки за рахунок особи, яка здійснила самочинне будівництво, з одночасним відшкодуванням підтверджених витрат на його знесення».

Суду не надано доказів, що будівля магазину, площею 61,3 кв.м. за адресою АДРЕСА_2 була збудована відповідачем ОСОБА_1 .

Той факт, що вимога про демонтаж об`єкту самочинного будівництва може бути пред`явлена виключно до особи, яка таке будівництво здійснила, відображає і практика Верховного Суду. Так, переглядаючи рішення у справі за вимогою районної адміністрації про зобов`язання демонтувати самовільно влаштований металевий гараж, встановивши, що відповідачами фактично не могло бути здійснено спорудження гаражу, Верховний Суд зазначив, що , оскільки позивач належним чином не дослідив та не вжив заходів щодо з`ясування, коли та ким був споруджений спірний гараж, відсутні підстави для задоволення позовних вимог. (Постанова від 13.01.2022 р. у справі №1.380.2019.006991).

Отже, за відсутності доказів, що відповідач ОСОБА_1 здійснив самочинне будівництво, право власності на об`єкт нерухомого майна ним набуте та зареєстроване у встановленому законом порядку, то покладення на нього обов`язку звільнення земельної ділянки шляхом знесення належної йому на праві власності нежитлової будівлі магазину суперечитиме приписам ст.376 ЦК України..

Керуючись ст. ст. 12,81, 263, 264, 265, 268 ЦПК України, ст.ст. 215, 216, 346, 376, 391 ЦК УКраїни, суд, -

у х в а л и в :

у задоволенні позову Львівської міської Ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третьої особи приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Гриника Івана Юрійовича про скасування державної реєстрації права власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу, зобов`язання до вчинення дій - відмовити .

Рішення може бути оскаржено до Львівського апеляційного суду через місцевий суд протягом тридцяти днів.

Суддя Г. Б. Білінська