Рішення № 108217352, 21.12.2022, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 грудня 2022 року

м.Харків

справа № 638/987/22

провадження № 2/638/3338/22

Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді - Яковлевої В.М.,

за участю секретаря судового засідання - Федорова О.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, Департамент реєстрації Харківської міської ради,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, Департамент реєстрації Харківської міської ради, про визначення місця проживання дитини, зобов`язання вчинити певні дії,

установив:

26 січня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, Департамент реєстрації Харківської міської ради, про визначення місця проживання дитини.

Позовна заява мотивована тим, що позивач з відповідачкою перебували у шлюбі, зареєстрованому 03 вересня 2005 року відділом реєстрації актів цивільного стану Куйбишевського районного управління юстиції у місті Донецьку, актовий запис № 377. Під час перебування в шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 в нас народився син - ОСОБА_3 .

З жовтня 2020 року сторони припинили спільне проживання, а 06 жовтня 2021 року рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова у справі № 638/4105/21 шлюб між ними був розірваний.

Спочатку, коли спільне проживання з відповідачкою було припинене, між сторонами було досягнуто усної домовленості про проживання дитини разом з позивачем. Тому з жовтня 2020 року і до цього часу син мешкає разом з ним, за адресою його фактичного проживання по АДРЕСА_1 .

Колишня дружина не заперечувала проти проживання сина з ним, оскільки він має можливість приділяти вихованню дитини, спілкуванню з сином більше часу; за місцем мого проживання створені всі належні побутові умови для сина.

Крім того, під час досягнення домовленості про проживання сина з ним враховувалася думка дитини, оскільки проживання з ним було бажанням самого ОСОБА_4 .

При цьому він ніколи і жодним чином не перешкоджав спілкуванню ОСОБА_4 з матір`ю, але протягом майже року відповідачка сама не виявляла зацікавленості у спілкуванні з сином, участі в його житті, вихованні, розвиткові, навчанні, лікуванні.

Однак, наприкінці 2021 року, одночасно зі зверненням ОСОБА_2 до суду з позовом про розірвання нашого шлюбу, колишня дружина почала наполягати на проживанні сина з нею. Крім того, колишня дружина почала перешкоджати йому у розв`язанні життєвих питань сина, які мають вирішуватися батьками спільно. Так, без узгодження, відповідачка подала документи на отримання паспортного документу сина, в якому також було зазначено місце проживання дитини з колишньою дружиною, що не відповідає фактичному стану речей.

Спроби порозумітися з колишньою дружиною щодо офіційного визначення місця проживання спільної дитини разом не призвели до результату, спілкування з цього питання відповідачка всіляко уникає.

Через неможливість обопільного і мирного вирішення питання місця проживання сина був змушений звернутися за допомогою до органу, уповноваженого захищати права неповнолітніх - до Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради. Наразі про результати розгляду моєї заяви невідомо, відповіді ним не отримано.

Зазначає, що визначення місця проживання їхнього спільного сина за місцем проживання колишньої дружини не відповідає ні інтересам дитини, ані бажанню самого ОСОБА_4 . Син зареєстрований за місцем реєстрації ОСОБА_2 по АДРЕСА_2 . Але з жовтня 2020 року ОСОБА_4 проживає разом із ним за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира АДРЕСА_3 , в якій зареєстрований син, перебуває в нежилому стані (будинок зданий в експлуатацію, але внутрішні роботи в квартирі відсутні). Тобто в житлі, в якому зареєстровані колишня дружина і син, наразі не створені належні умови для проживання, навчання, відпочинку дитини. Його ж умови проживання, навпаки, повністю відповідають потребам дитини, у сина є окрема кімната, в якій облаштовані місця для відпочинку, навчання, дозвілля. Умови проживання дозволяють забезпечення нормального харчування та дотримання гігієнічних вимог.

Крім того, син навчається у Харківській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 67 Харківської міської Ради. Микита добре вчиться, в нього склалися гарні стосунки в колективі та з вчителями, школа розташована поруч з місцем проживання позивача, тобто фактичного проживання сина. Питаннями навчання та стосунків сина в шкільному колективі переважно опікується саме позивач. Медичним обслуговуванням ОСОБА_4 , яке він отримує за місцем проживання позивача в КНП «Міська дитяча клінічна лікарня № 19» ХМР також опікуюся позивач.

Позивач маю офіційно працевлаштований, має постійну роботу і заробітну плату, які дозволяють йому забезпечувати сина усім необхідним для його здоров`я і розвитку. Не вживає алкоголь, наркотичні засоби, не хворію на психічні захворювання, має позитивні характеристики як за місцем роботи, так і за місцем проживання. Між ним та сином склалися довірливі і теплі стосунки, син має до нього більшу прихильність, ніж до матері, і бажає і надалі жити саме з ним.

Оскільки 01 грудня 2021 року набув чинності Закон України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», відповідно до частини третьої статті 160 Сімейного Кодексу України, частини другої статті 29 Цивільного кодексу України, я разом з сином, звернувся до Терпідрозділу ЦНАП Холодногірського району м. Харкова з метою зміни зареєстрованого місця проживання (з матір`ю за адресою: АДРЕСА_2 ) на місце фактичного проживання (зі мною за адресою: АДРЕСА_1 ).

Однак, в результаті зазначеного звернення реєстратором було прийнято рішення про відмову в реєстрації сина за місцем фактичного проживання неповнолітнього і фактичного проживання/перебування батька - ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 з підстав відсутності у батька, ОСОБА_1 , зареєстрованого місця проживання в місті Харкові.

З огляду на зазначене, в його інтересах та інтересах неповнолітнього сина, до Департаменту реєстрації Харківської міської ради було направлено адвокатський запит (копія додається) з метою отримання правових обгрунтувань відмови в реєстрації місця проживання мого сина за місцем мого фактичного проживання. Згідно відповіді Департаменту реєстрації Харківської міської ради № 125/0/50-22 від 11 січня 2022 року, оскільки довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи не належить до підстав для реєстрації місця проживання фізичних осіб, передбачених статтею 9 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», то реєстрація місця проживання сина за адресою проживання позивача, попри інші норми зазначеного Закону та бажання самої дитини, яка досягла 14 років, неможлива (копія відповіді Департаменту реєстрації Харківської міської ради).

Тобто, всупереч волі сина, фактичним обставинам, зважаючи на те, що син проживає разом із ним, неможливості проживання сина разом з матір`ю за місцем реєстрації, де відсутні умови для проживання сина, через відсутність правового механізму реєстрації дитини, яка досягла чотирнадцяти років за місцем фактичного проживання одного з батьків, який є внутрішньо переміщеною особою, передбаченого Законом України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», юридично підтвердити місце проживання сина з позивачем в позасудовому порядку він не може, згоди з матір`ю дитини також досягти не вдалося і з цього приводу між ним і відповідачкою існує спір.

За таких обставин вважає, що на даний момент порушені права неповнолітнього сина на вільне обрання, та, відповідно, реєстрацію ним місця проживання.

Враховуючи вищевикладене, позивач просив визначити місцем проживання неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце фактичного проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язати Департамент реєстрації Харківської міської ради зняти з реєстрації ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_2 ; зобов`язати Департамент реєстрації Харківської міської ради зареєструвати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 лютого 2022 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, Департамент реєстрації Харківської міської ради, про визначення місця проживання дитини за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 03 жовтня 2022 року закрито підготовче провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, Департамент реєстрації Харківської міської ради, про визначення місця проживання дитини. Призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

Сторони в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином у встановленому законом порядку.

21 грудня 2022 року позивач ОСОБА_1 подав до суду заяву, в якій просив провести судове засідання без його участі та без участі його представника за наявними матеріалами справи.

21 грудня 2022 року представник відповідачки - адвокат Романенко Н.А. подала до суду заяву про розгляд справи за відсутності представника відповідача та відповідача за наявними матеріалами справи.

Відповідачкою в установлений частиною сьомою статті 178 ЦПК України строк не подано до суду відзив на позовну заяву, а тому суд вирішує справу за наявними матеріалами, що передбачено частиною восьмою статті 178 ЦПК України.

За таких обставин суд вважає, що відповідачка не з`явилась в судове засідання без поважних причин, причини неявки суду не повідомила, про час і місце судового засідання була повідомлена належним чином, відзиву на позовну заяву не подала.

28 листопада 2022 року та 06 грудня 2022 року електронною поштою до суду подано пояснення директора Департаменту служб у справах дітей О.П. Малько по справі № 638/987/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, Департамент реєстрації Харківської міської ради, про визначення місця проживання дитини, зобов`язання вчинити певні дії.

Зазначив, що у провадженні Дзержинського районного суду м. Харкова перебуває цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, Департамент реєстрації Харківської міської ради, про визначення місця проживання дитини, зобов`язання вчинити певні дії.

Зазначив, що з огляду на зміст частини третьої статі 160 СК України, підстави для розгляду питання щодо визначення місця проживання неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відсутні, у зв`язку із тим, що ОСОБА_4 вже досяг чотирнадцяти років, та самостійно визначає місце свого проживання. На прийомі у спеціаліста Департаменут служб 01 листопада 2022 року ОСОБА_4 надав свої письмові пояснення, в яких зазначив, що проживає разом із батьком ОСОБА_1 і бажає надалі мешкати із ним, копія яких додається.

Просив врахувати пояснення дитини при ухваленні рішення по справі, розгляд справи просив провести за відсутності представника органу опіки та піклування.

Відповідно до вимог частини першої - третьої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження; 5) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки; 3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з`явилася особа, яку він представляє, або інший її представник; 4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з`явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов`язковою.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

В силу положень частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (ALIMENTARIA SANDERS S.A. V. SPAIN, № 11681/85, § 35, ЄСПЛ, від 07 липня 1989 року).

Суд враховує, що в силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнова проти України»).

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

З метою недопущення надмірної тривалості судового провадження правових підстав для подальшого відкладення розгляду справи суд не вбачає.

Враховуючи, що у справі маються достатні дані про права і взаємовідносини сторін, які належним чином повідомлялись про час і місце судового розгляду справи, суд вважає можливим розглянути справу за їх відсутності та ухвалити рішення на підставі наявних у справі доказів.

Крім того, суд враховує предмет спору та характер спірних правовідносин, що мають особливе значення у контексті захисту прав дітей, та тривалість їх розгляду безпосередньо корелюється із забезпеченням найкращих інтересів дитини, тому дана категорія справ повинна розглядатися у найкоротші строки із дотриманням приписів, визначених Цивільним процесуальним кодексом України.

Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, як кожен окремо так і у їх сукупності, суд доходить таких висновків.

Судом встановлено такі факти та відповідні їм правовідносини.

Сторони перебували у шлюбі, зареєстрованому 03 вересня 2005 року відділом реєстрації актів цивільного стану Куйбишевського районного управління юстиції у місті Донецьку, актовий запис № 377. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 жовтня 2021 року у справі № 638/4105/21 шлюб між сторонами розірвано (а. с. 16-20).

Від шлюбу сторони мають сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Куйбишевського районного управління юстиції у місті Донецьку 30 жовтня 2007 року (а. с. 6).

ОСОБА_3 навчається у Харківській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 67 Харківської міської Ради, що підтверджується довідкою директора ОСОБА_8 (а. с. 22).

Відповідно до характеристики директора ХЗОШ № 67 ОСОБА_8 та класного керівника ОСОБА_9, на ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , учня 7-Б класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 67 Харківської міської ради Харківської області, ОСОБА_3 за час навчання у школі зарекомендував себе старанним, сумлінним, дисциплінованим, працелюбним, уважним учнем. Володіє навчальним матеріалом на достатньому рівні. Навчається в повну міру своїх можливостей. Має довільну зорову і слухову пам`ять, добре розвинене логічне мислення, гарно і швидко запам`ятовує навчальний матеріал. В рівній мірі має схильність до предметів гуманітарного та природничого циклу. Хлопець фізично розвинений, але часто хворіє. Однак цей факт не відбивається на його успішності. Бере активну участь у суспільно-корисній праці. Доручення учнівського колективу, класного керівника виконує вчасно та добросовісно. Вміє оцінити ситуацію, яка склалася, та знайти правильний вихід із неї. Стриманий, врівноважений, самокритичний. Микита товариський, щирий, доброзичливий, чесний, емоційний. Користується авторитетом серед однокласників та учнів школи. Вміє знаходити спільну мову із людьми різного віку. Батьки беруть участь у вихованні сина, відвідують батьківські збори. Найбільш активно зв`язок з класним керівником підтримує батько: повідомляє заздалегідь про пропуски ОСОБА_4 заняття з поважних причин, цікавиться успішністю та поведінкою сина. ОСОБА_4 добре вчиться, в нього склалися гарні стосунки в колективі та з вчителями, школа розташована поруч з місцем проживання позивача, тобто фактичного проживання сина. Питаннями навчання та стосунків сина в шкільному колективі переважно опікується саме позивач. Медичним обслуговуванням ОСОБА_4 , яке він отримує за місцем мого проживання в КНП «Міська дитяча клінічна лікарня № 19» ХМР також опікуюся позивач (а. с. 23).

ОСОБА_1 працює в компанії «Спец-автотехніка-М», починаючи з 08 лютого 2016 року. За час роботи двічі отримував підвищення в посаді. З 01 квітня 2017 року переведений на посаду торгового представника. З 14 січня 2020 року переведений на посаду директора з продажу в Харківській області. За успішне досягнення поставлених цілей в 2019 році був премійований поїздкою до Іспанії на завод виробника запасних частин Bosch. В роботі проявляє відповідальність, пунктуальність, ініціативність і порядність. За час роботи в компанії негативних ситуацій, пов`язаних з роботою ОСОБА_5 , не виникало (а. с. 29).

Відповідно до листа в.о. головного лікаря комунального некомерційного підприємства «Міська дитяча клінічна лікарня № 19» Харківської міської ради Юлії Колупаєвої від 24 листопада 2021 року № 1107/0/523-21, під наглядом фахівців КНП «МДКЛ № 19» ХМР перебуває дитина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_1 . На теперішній час хлопчиком опікується батько, ОСОБА_1 , за медичною допомогою звертається в разі потреби; рекомендації щодо спостереження та лікування хлопчика виконує в повному обсязі; на профілактичному огляді у лікарів-спеціалістів у липні 2021 року дитину супроводжував батько, на профілактичному щепленні 22 липня 2021 року хлопчик на прийомі у лікаря-педіатра, також, був з батьком. мати дитини, ОСОБА_2 , станом здоров`я сина цікавиться, в телефонній розмові з лікарем-педіатром виявляє занепокоєння. Останнього разу на прийомі у лікаря-педіатра разом з батьком та матір`ю, дитина була у вересні 2021 року (а. с 24).

Відповідно до довідки про доходи, за підписом директора ТОВ «Спец-автотехніка-М» О.О. Луньова та головного бухгалтера ОСОБА_6 , виданої ОСОБА_1 , загальна сума доходу за період з «01» травня 2021 року по «31» жовтня 2021 року без урахування аліментів становить двадцять одна тисяча сімсот тридцять три гривні 42 копійки (а. с. 25).

Відповідно до побутової характеристики від 27 листопада 2021 року, в квартирі АДРЕСА_4 мешкають ОСОБА_1 та його син ОСОБА_3 , 2007 року народження, фактично проживає за цією адресою з 2015 року. Мати неповнолітнього ОСОБА_3 - ОСОБА_2 разом із сином та ОСОБА_1 не проживає. Вихованням сина займається його батько. Родинні стосунки між ОСОБА_1 та його сином ОСОБА_7 нормальні, між сином та батьком існує повне порозуміння , по відношенню до сина ОСОБА_1 проявляє повното мірою батьківське піклування, турботу та любов. ОСОБА_1 є спокійною, виваженою, доброзичливою та працелюбною людиною. Алкогольні та наркотичні засоби ОСОБА_1 не вживає, аморальних вчинків або поведінки за ним не помічали (а. с. 28).

Згідно з положеннями частини першої статті 16 ЦК України та частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частин першої статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Частиною першою статті 12 цього Закону передбачено, що виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави -учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Згідно з частиною другою статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Стаття 9 Конвенції про права дитини зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, які стосуються застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», рішення від 11липня 2017 року у справі «М. С. проти України»).

Аналіз практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Згідно п. 14 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11, у випадку, коли при розірванні шлюбу в судовому порядку встановлено, що подружжя не досягло згоди про те, з ким із них будуть проживати неповнолітні діти, про порядок та розмір виплати коштів на утримання дітей, дружини (чоловіка), а також про поділ спільного майна подружжя, або буде встановлено, що такої згоди досягнуто, але вона порушує інтереси дітей чи одного з подружжя, суд вирішує зазначені питання по суті одночасно з вимогою про розірвання шлюбу з дотриманням закону, який регулює ці правовідносини.

Згідно з положеннями статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.

Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до статті 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, надалі також - «Конвенція», держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Пунктом 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції).

Місце проживання малолітньої дитини з одним із батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою.

Із системного тлумачення статей 3, 9 Конвенції про права дитини, статті 161 СК України випливає, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати передусім інтереси дитини. Встановлений сімейним законодавством принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей може бути обмежений судом в інтересах дитини.

Окрім прав батьків щодо дітей, діти теж мають рівні права та обов`язки щодо батьків (стаття 142 СК України), у тому числі, й на рівне виховання батьками.

Європейський Суд з прав людини, розглядаючи справу «Хант проти України», вказав, що права дитини мають перевагу над правами батьків.

У рішенні Європейського Суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М.С. проти України» Європейський Суд з прав людини надав визначення «інтересів дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками.

При цьому Європейський Суд з прав людини зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є не благонадійним.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосується дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

Аналіз вищезазначених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків витікає з прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, і у першу чергу повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.

Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом 04 квітня 2018 року у справі № 756/2109/16-ц, від 21 травня 2020 року у справі № 587/2134/17.

Відповідно до частин першої, другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї.

Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.

Разом з тим, згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та сприяти захисту прав та інтересів дитини.

Аналіз практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, насамперед, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Законодавство Україні, і міжнародне право, виходить із необхідності дотримання принципу якнайкращого забезпечення інтересів дитини. Цей принцип закріплений в статті 3 Конвенції про права дитини та статті 155 Сімейного кодексу України. Найкращі інтереси дитини мають бути предметом основного піклування батьків та пріоритетом для будь-яких органів установ, організацій та судів в усіх діях щодо дітей.

Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає. Місце проживання дитини цього віку визначається за згодою батьків.

З аналізу норм сімейного законодавства вбачається, що у тому разі, коли батьки дитини спільно не проживають, право визначати місце проживання дитини залишається за кожним з батьків. Питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватись не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все, з урахуванням прав та законних інтересів дитини.

Статтею 160 СК України визначено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Згідно з положеннями статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Якщо орган опіки та піклування або суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них.

Якщо дитина не може бути передана жодній із цих осіб, суд на вимогу органу опіки та піклування може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає, і передання її для опікування органу опіки та піклування.

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, то відповідно до частини першої статті 161 СК України спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. При вирішенні спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Згідно з частиною другою цієї статті, суд не може передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Аналіз вищенаведених норм закону дає підстави для висновку, що за загальним правилом, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними вирішується судом, і при цьому, до уваги береться ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я, думка самої дитини, яка досягла десяти років та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до частини третьої статті 160 СК України якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Вказана норма узгоджується з положеннями статті 29 ЦК України, зокрема, її частиною другою, відповідно до якої фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання.

Після досягнення дитиною чотирнадцяти років, відповідно до частини третьої статті 160 СК України, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини визначається нею самою, а тому суд при вирішення даного спору враховує дану норму, й вважає, що при досягненні дитиною 14 років, останній вправі визначати самостійно місце свого проживання.

Отже, при вирішенні вказаного питання, що стосується дитини, яка досягла 14 років, слід керуватися частиною третьою статті 160 СК України та положеннями статті 29 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 537/5119/15-ц.

Відповідно до статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Судом встановлено фактичні обставини про те, що син проживає разом із батьком, відповідачка проживає окремо від дітей. Як зазначив позивач, колишня дружина не заперечувала проти проживання сина з ним, оскільки він має можливість приділяти вихованню дитини, спілкуванню з сином більше часу; за місцем мого проживання створені всі належні побутові умови для сина. При цьому батько не забороняє і ніколи не забороняв бачитися сину з матір`ю, та жодним чином не перешкоджав спілкуванню ОСОБА_4 з матір`ю, брати участь в його житті, вихованні, розвитку, навчанні, лікуванні.

Крім того, під час досягнення домовленості про проживання сина з ним враховувалася думка дитини, оскільки проживання з ним було бажанням самого ОСОБА_4 .

Суд звертає увагу, що у своїх поясненнях директор Департаменту служб у справах дітей О.П. Малько зазначив про те, що з огляду на зміст частини третьої статі 160 СК України, підстави для розгляду питання щодо визначення місця проживання неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відсутні, у зв`язку із тим, що ОСОБА_4 вже досяг чотирнадцяти років, та самостійно визначає місце свого проживання.

На прийомі у спеціаліста Департаменту служб 01 листопада 2022 року ОСОБА_4 надав свої письмові пояснення, в яких зазначив, що проживає разом із батьком ОСОБА_1 і бажає надалі мешкати із ним.

Оскільки дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про визначення місця проживання якої заявлено вимогу, досяг віку, з якого самостійно визначає місце свого проживання з кимось з батьків, що проживають окремо, та вільно скористався своїм правом на визначення місця проживання, позовні вимоги про визначення місця його проживання разом із батьком є безпідставними, а тому не підлягають задоволенню.

При цьому суд враховує, що за положеннями статей 157-158 СК України, питання участі матері у вихованні сина підлягають вирішенню батьками дитини спільно, а у разі спору способи участі у вихованні дитини вирішуються органом опіки та піклування.

Таким чином, суд вважає, що в задоволенні вимог слід відмовити, оскільки неповнолітня дитина, щодо визначення місця проживання якої заявлені позовні вимоги, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , досягла віку чотирнадцяти років, а тому дитина наділена правом самостійно обирати з ким із батьків вона бажає проживати, а визначення місця проживання дитини з батьком чи матір`ю за таких обставин буде втручанням у права дитини.

Зважаючи на вищевикладене, розглядаючи справу, суд також виходить з принципу забезпечення найкращих інтересів дитини.

Відтак, правові підстави для визначення місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в судовому порядку на відсутні.

Стосовно позовних вимог про зобов`язання Департамент реєстрації Харківської міської ради зняти з реєстрації ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_2 ; зобов`язання Департамент реєстрації Харківської міської ради зареєструвати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_1 суд зазначає наступне.

Судовий захист прав здійснюється не в будь-який спосіб, а у спосіб, встановлений законом. І спосіб захисту прав обирає позивач. Відповідно до статей 12,13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів, як і обрання способу захисту, не є обов`язком суду.

Частиною другою статті 3 Сімейного Кодексу України, передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Суд зауважує, що зняття із реєстрації відбувається за заявою самої особи та з інших визначених законом підстав, зокрема на підставі рішення суду. Зняття з реєстрації, дійсно, відбувається за заявою, однак лише тієї особи, яка бажає знятись з місця реєстрації. Заява подається особисто, або її уповноваженим представником. Зазначене підтверджується і самим текстом заяви про зняття з реєстрації місця проживання. Іншими передбаченими законом підставами для зняття особи з реєстрації може бути судове рішення, але не рішення про зняття з реєстрації, а рішення про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням; 2) про виселення; 3) про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

На підставі вищевикладеного, суд доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених вимог про зобов`язання зняти з реєстрації, зобов`язання зареєструвати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_1 також задоволенню не підлягають.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважать важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку із тим, що у задоволенні позовних вимог відмовлено, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись статтями 265, 268, 273 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в :

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, Департамент реєстрації Харківської міської ради, про визначення місця проживання дитини, зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду через Дзержинський районний суд м. Харкова протягом 30 днів з дня виготовлення повного рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_5 ; адреса фактичного проживання: АДРЕСА_6 .

Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_7 .

Третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, код ЄДРПОУ 26489104, адреса місцезнаходження: 61002, м. Харків, вул. Сумська, 78.

Третя особа - Департамент реєстрації Харківської міської ради, адреса місцезнаходження: 61003, м. Харків, майдан Павлівський, 4.

З текстом рішення можна ознайомитись в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням http://reyestr.court.gov.ua.

Повний текст судового рішення складено 30 грудня 2022 року.

Суддя В. М. Яковлева