Рішення № 108183551, 28.12.2022, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 752/19703/21

Провадження № 2/752/3208/22

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

28 грудня 2022 року Голосіївський районний суд м. Києва

у складі: головуючого судді: Машкевич К.В.

при секретарі - Гненик К.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в м. Києві, цивільну справу в порядку спрощеного позовного провадження за позовом Національного медичного університету імені О.О. Богомольця до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача в якому просив суд стягнути з відповідача на його користь безпідставно набуті грошові кошти в сумі 350000,00 грн.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що ОСОБА_1 (відповідачем) безпідставно набуті грошові кошти в сумі 350 000 грн. за послуги, що ним надані за цивільно-правовими угодами. Зокрема, за договорами (трудовими угодами) від 01.08.2016 - 50 000 грн., від 03.01.2017 - 180 000 грн., від 02.01.2018 - 120 000 грн.

Вказані договори (трудові угоди) виконувалися позивачем та відповідачем в період роботи ОСОБА_1 (відповідача) на посаді проректора з науково-педагогічної роботи та перспективного розвитку Національного медичного університету імені О.О.Богомольця, яку він займав з 01.08.2014 по 14.09.2018.

На думку позивача, підставою для стягнення грошових коштів за виконаними договорами (трудовими угодами) є тотожність наданих послуг завданню та обов`язкам, які відповідач зобов`язаний був виконувати на посаді проректора.

Правовою підставою для стягнення позивач зазначає ст. 2 Закону України «Про оплату праці», ст. 11, ст. 837, ст.1212 Цивільного кодексу України.

Крім того, на підтвердження даних обставин позивач посилається на Акт ревізії фінансово-господарської діяльності Університету за період з 01.12.2015 по 28.02.2019 №04-21/7, складеного Державною аудиторською службою України за результатами такої ревізії 12.06.2019 (далі Акт ревізії ДАС України №04-21/7 від 12.06.2019).

На підставі викладеного просив позов задовольнити.

Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва від 16.08.2021 у справі відкрито спрощене позовне провадження.

27.10.2022 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву в якому він проти задоволення позовних вимог заперечував посилаючись на те, що позивач помилково вважає, що до відносин, які склалися між позивачем та відповідачем щодо виконання відповідачем роботи за договорами (трудовими угодами) від 01.08.2016, від 03.01.2017, від 02.01.2018, регулюються цивільним законодавством, відповідно, позивач безпідставно застосовує до спірних відносин вимоги цивільного законодавства, а саме, ст. 837, ст. 1212 Цивільного кодексу України.

На думку відповідача, до вказаних договорів має застосовуватися трудове законодавство, а не цивільне.

Позивачу стало відомо про спірні відносини за договорами (трудовими угодами) від 01.08.2016, від 03.01.2017, від 02.01.2018 саме під час їх підписання. Тобто підписуючи вказані договори (трудові угоди) та Акти прийняття-передачі виконання обов`язків до цих договорів, позивач усвідомлював що виконувані по ним обов`язки відносяться до функціональних обов`язків відповідача згідно з його посадовою інструкцією проректора з науково-педагогічної роботи та перспективного розвитку.

При цьому, відповідач критично відноситься до доводів позивача про доказ своїх вимог у вигляді Акту ревізії фінансово-господарської діяльності Університету, складеного Державною аудиторською службою України за результатами такої ревізії 12.06.2019, з огляду на те, що ревізією не проводилася інвентаризація виконаних відповідачем обов`язків, так як вони не мають матеріального відображення. Акт ревізії не може слугувати доказом тієї дати (моменту), коли позивачу стало відомо про вказані договори (трудові угоди) та акти до них.

Позивач не наводить поважних причин пропуску річного строку звернення його до суду.

Тож, вбачається, що позивачем не дотримано річний строк, встановлений ст.233 КЗпП України для звернення до суду про відшкодування шкоди, заподіяної підприємству працівником. Тому, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

З огляду на те, що виплачені відповідачу грошові кошти в сумі 350 000 грн. за трьома договорами (трудовими угодами) від 01.08.2016 - 50 000 грн., від 03.01.2017 - 180 000 грн., від 02.01.2018 - 120 000 грн., виплачувалися позивачем при виконанні відповідачем трудових обов`язків, тому ці виплати є частиною заробітної плати, платежами, що прирівнюються до неї.

Відтак, передбачені цивільним законодавством підстави для повернення грошових коштів на підставі вимог статті 1212 ЦК України відсутні.

Оскільки розгляд справи відбувається в порядку спрощеного позовного провадження, учасники справи в судове засідання не викликались.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 в період з 01.08.2014 року по 14.09.2018 року працював на посаді проректора з науково-педагогічної роботи та перспективного розвитку Національного медичного університету імен О.О. Богомольця.

Одночасно з перебуванням на посаді проректора з науково-педагогічної роботи та перспективного розвитку Національного медичного університету імені О.О. Богомольця ОСОБА_1 нібито надавав Університету послуги з організації контролю обігу інформації, необхідної діяльності Університету.

За договором (трудовою угодою) від 01.08.2016 року ОСОБА_1 було сплачено 50000,00 грн., за договором (трудовою угодою) від 03.01.2017 року було сплачено 180000,00 грн. та за договором (трудовою угодою) від 02.01.2018 року було сплачено 120000,00 грн.

Позивач вважає, що вказані грошові кошти набуті відповідачем безпідставно оскільки послуги, що нібито надавалися ОСОБА_1 за вищезгаданими цивільно-правовими угодами є тотожними завданням та обов`язкам, які він зобов`язаний був виконувати перебуваючи на посаді проректора з науково-педагогічної роботи та перспективного розвитку НМУ імені О.О. Богомольця.

Правовою підставою для стягнення позивач зазначає ст. 2 Закону України «Про оплату праці», ст. 11, ст. 837, ст.1212 Цивільного кодексу України.

Крім того, на підтвердження даних обставин позивач посилається на Акт ревізії фінансово-господарської діяльності Університету за період з 01.12.2015 по 28.02.2019 №04-21/7, складеного Державною аудиторською службою України за результатами такої ревізії 12.06.2019 (далі Акт ревізії ДАС України №04-21/7 від 12.06.2019), на що слід зазначити наступне.

Як вбачається з позовної заяви позивач помилково посилається на правову підставу своїх вимог, зокрема на статтю 1212 Цивільного кодексу України, частиною першою якої передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Водночас, статтею 1215 Цивільного кодексу України передбачено, що не підлягає поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; інше майно, якщо це встановлено законом.

Як вбачається з матеріалів справи спір між сторонами виник з трудових правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 16 січня 2019 року по справі № 753/15556/15-ц (провадження № 14-445цс18) зробила наступний висновок, що у статті 1215 ЦК України передбачені загальні випадки, за яких набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню. Її тлумачення свідчить, що законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності набувача такої виплати. При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум.

Тож, доказів про набуття відповідачем стягуваних позивачем коштів у результаті рахункової помилки позивача матеріали справи не містять.

З огляду на те, що виплачені відповідачу грошові кошти в сумі 350000 грн. за трьома договорами (трудовими угодами) від 01.08.2016 - 50 000 грн., від 03.01.2017 - 180 000 грн., від 02.01.2018 - 120 000 грн., виплачувалися позивачем при виконанні відповідачем трудових обов`язків, тому ці виплати є частиною заробітної плати, платежами, що прирівнюються до неї.

Встановлено, що відповідач виконував роботу за вказаними договорами в період з 01.08.2016 по вересень 2018, тобто в період роботи на посаді проректора з науково-педагогічної роботи та перспективного розвитку НМУ ім. О. О. Богомольця.

Наказом НМУ ім. О.О.Богомольця від 25.07.2016 № 481 ОСОБА_1 (відповідач) доручено виконання роботи: організація контролю обігу інформації, необхідної для діяльності ІГЕ, організація контролю за узагальненням, і аналізом результатів досліджень, розробка пропозицій про впровадження результатів виконаної роботи, або обґрунтування доцільності чи недоцільності подальшого проведення науково-дослідних робіт, на умовах договору. Пунктом 2 даного наказу вказано Бухгалтерії Університету оплату праці здійснювати за договором, згідно з чинним законодавством України.

Згідно з умовами Договорів (трудових угод) від 01.08.2016, від 03.01.2017, від 02.01.2018 ОСОБА_1 як Працівник виконує обов`язки передбачені цим договором, пов`язані з роботою Інституту гігієни та екології Національного медичного університету імені О.О.Богомольця, а Університет зобов`язується оплатити їх.

Також, з наданих позивачем Актів прийняття-передачі виконання обов`язків за вказаними вище договорами вбачається, що ОСОБА_1 виконував обов`язки, а Університет приймав їх.

Таким чином, відносини між позивачем та відповідачем за договорами (трудовими угодами) від 01.08.2016, від 03.01.2017, від 02.01.2018 мали місце саме під час дії трудового договору з відповідачем на вказаній вище посаді, тому, і, мають ознаки трудових відносин. Зокрема, виходячи з такого: праця (обов`язки) в даному випадку, не мали ознак самостійності, а надавалися виключно в межах діяльності суб`єкта господарювання (юридичної особи) - позивача; відповідач виконував роботу за вказівкою і розпорядженням роботодавця, зокрема, за наказом позивача № 481 від 25.07.2016; за договорами виконувалися відповідачем та передавалися замовнику саме обов`язки, а не результат підрядної роботи; виконання відповідачем роботи (обов`язків) певного виду (трудової функції); оплата за вказаними договорами (трудовими угодами) здійснювалася позивачем як заробітна плата, яка мала постійний системний характер її виплат.

При цьому, суд звертає увагу, що позивачем поданий даний позов в рамках одного спору, обґрунтовуючи свої вимоги відносинами трьох договорів (трудових угод).

Відтак, позивач намагаючись стягнути з відповідача 350 000 грн. за трьома договорами (трудовими угодами) від 01.08.2016 - 50 000 грн., від 03.01.2017 - 180 000 грн., від 02.01.2018 - 120 000 грн., сам об`єднав позовні вимоги в одну, визнав, що виконання даних угод є частиною трудового договору між позивачем та відповідачем на посаді проректора з науково-педагогічної роботи та перспективного розвитку НМУ ім. О.О.Богомольця.

Статтею 1 Закону України «Про оплату праці» визначено, що заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Відповідно до статті 2 Закону основна заробітна плата це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати до них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків. А також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Тож, на думку суду, до вказаних договорів має застосовуватися трудове законодавство, а не цивільне.

Відповідно до частини третьої статті 233 Кодексу законів про працю України для звернення роботодавця до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам,організаціям їх працівниками» № 14 від 29.12.1992 передбачено, що судам необхідно перевіряти, чи додержаний власником або уповноваженим ним органом встановлений ст. 233 КЗпП річний строк з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення в суд з позовом про її відшкодування. Цей строк застосовується і при зверненні із заявою прокурора. Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником. Днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації, слід вважати день підписання відповідного акта або висновку.

Таким чином, вбачається, що позивачу стало відомо про спірні відносини за договорами (трудовими угодами) від 01.08.2016, від 03.01.2017, від 02.01.2018 саме під час їх підписання. Тобто підписуючи вказані договори (трудові угоди) та Акти прийняття-передачі виконання обов`язків до цих договорів, позивач усвідомлював що виконувані по ним обов`язки відносяться до функціональних обов`язків відповідача згідно з його посадовою інструкцією проректора з науково-педагогічної роботи та перспективного розвитку.

При цьому, суд критично відноситься до доводів позивача про доказ своїх вимог у вигляді Акту ревізії фінансово-господарської діяльності Університету, складеного Державною аудиторською службою України за результатами такої ревізії 12.06.2019, з огляду на те, що ревізією не проводилася інвентаризація виконаних відповідачем обов`язків, так як вони не мають матеріального відображення. Акт ревізії не може слугувати доказом тієї дати (моменту), коли позивачу стало відомо про вказані договори (трудові угоди) та акти до них.

При цьому, позивач не наводить поважних причин пропуску річного строку звернення його до суду.

Отже вбачається, що позивачем не дотримано річний строк, встановлений ст.233 КЗпП України для звернення до суду про відшкодування шкоди, заподіяної підприємству працівником.

Також встановлено, що передбачені цивільним законодавством підстави для повернення грошових коштів на підставі вимог статті 1212 ЦК України відсутні.

Як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в своїй постанові від 20.03.2019 у справі № 753/20633/15-ц (провадження № 61-6348св 18):

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Тож, як вбачається з матеріалів справи спірні відносини між позивачем та відповідачем виникли на підставі договорів (трудових угод) від 01.08.2016, від 03.01.2017, від 02.01.2018. А грошові кошти до відповідача надійшли від позивача на підставі Актів прийняття-передачі виконання обов`язків, підписаних позивачем і відповідачем на виконання вказаних договорів.

Тлумачення положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків, зокрема внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Такий висновок зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 26.05.2021 у справі №202/7994/17-ц (провадження № 61 -975св21).

Отже, набуття відповідачем, як однією зі сторін зобов`язання грошей за рахунок іншої сторони - позивача в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним, та виключає можливість застосування до спірних відносин положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути грошові кошти позивачу.

Відповідно до частини першої статті 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 1, 5, 6 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України).

Положеннями ст. 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

З огляду на зазначене вище, враховуючи, що спірні відносини між позивачем та відповідачем виникли на підставі договорів (трудових угод) від 01.08.2016, від 03.01.2017, від 02.01.2018, які не визнавались судом недійсними, а також, повне їх виконання відповідачем, за відсутності достовірних, належних та допустимих доказів протилежного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги НМУ ім. О.О. Богомольця є необґрунтованими та безпідставними, тому не підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 10, 12, 13, 19, 43, 44, 49, 76-83, 133, 141, 258-260, 263-265, 274-279, 352, 354 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову Національного медичного університету імені О.О. Богомольця до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя