Рішення № 108058291, 15.12.2022, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.12.2022 Справа № 914/1827/22

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Олів Лайн», с. Чайки, Київська область,

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро-Юг В», м. Львів,

про: визнання недійсним договору позики

Суддя Н.Є. Березяк

Секретар судового засідання Р.Р. Волошин

За участю представників сторін:

від позивача:Шегинський Р.А. представник;

від відповідача: Лівак Т.О. - представник

На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Олів Лайн» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро-Юг В» про визнання недійсним договору позики.

Ухвалою суду від 15.08.2022 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 22.09.2022.

Рух справи відображено в ухвалах суду та протоколах судових засідань.

Ухвалою суду від 20.10.2022 закрито підготовче провадження у справі № 914/1827/22 та призначено справу до судового розгляду по суті на 24.11.2022. В подальшому розгляд справи відкладено на 02.12.2022 та 15.12.2022.

В судове засідання 15.12.2022 представник позивача позовні вимоги підтримав, просив задоволити позов з підстав і мотивів, викладених в позовній заяві. Позовна заява обґрунтована тим, що одночасне стягнення пені за прострочення виконання зобов`язання повернення позики та штрафу за прострочення виконання зобов`язання є подвійним стягнення неустойки за несвоєчасне виконання зобов`язання у зв`язку з чим наявні підстави для визнання договору позики недійсним.

В судовому засіданні представник відповідача проти позову заперечив в повному обсязі з підстав наведених у відзиві на позовну заяву, зокрема, посилаючись на практику Верховного Суду (постанова від 23.07.2019 у справі №910/7398/18, постанови від 09.02.2018 у справі №911/2813/17, постанові від 22.02.2017 у справі №924/433/16, постанови від 06.04.2017 у справі №906/664/16) одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить ст. 61 Конституції України, а тому відсутні правові підстави для задоволення позову Позивача до Відповідача про визнання недійсним Договору позики.

Не погоджуючись з відзивом на позовну заяву позивачем подано до суду 19.09.2022 (вх. №19354/22) відповідь на відзив на позовну заяву, де зазначив, що відзив підписано та надано неуповноваженим представником відповідача та просить суд не брати його до уваги.

В судовому засіданні 15.12.2022 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суд, заслухавши представників сторін, присутніх в судовому засіданні, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази в їх сукупності, встановив таке.

Як вбачається з матеріалів справи, 02.12.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Агро-Юг В» (далі - Позикодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю « ОЛІВ ЛАЙН» (далі - Позичальник) було укладено Договір позики № ФД-021221, відповідно до п.1.1 якого Позикодавець передає у власність Позичальнику грошові кошти у розмірі, визначеному у п.2.1 цього Договору (далі - позика або поворотна фінансова допомога), без нарахування відсотків, а Позичальник зобов`язується повернути позику у визначений цим Договором строк.

Розмір позики становить 9 500 000,00 грн (п. 2.1 Договору).

Позикодавець передає позику Позичальникові повністю до 02 грудня 2021 року (п. 3.1 Договору).

Позика передається в безготівковій формі Позикодавцем Позичальнику шляхом перерахування на його поточний рахунок (п. 3.2 Договору).

Строк позики розпочинається з моменту отримання грошових коштів на поточний рахунок позичальника і триває до 02.06.2022 (п. 4.1. Договору).

Позичальник зобов`язується повернути Позикодавцеві позику частково або повністю в термін, але не пізніше строку, визначеного в п. 4.1. цього Договору (п. 5.1. Договору).

Позика повертається в безготівковій формі шляхом перерахування на поточний рахунок позикодавця (п. 5.2. Договору).

Сторонами Договору передбачено наступну відповідальність у випадку порушення строків повернення позики, зокрема: п. 5.3. Договору - у випадку порушення Позичальником строків повернення позики згідно п. 4.1. Договору позичальник зобов`язаний сплатити Позикодавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки, що діяла на момент прострочення Позичальника, за кожен день прострочення; п. 5.4. Договору у випадку порушення Позичальником строків повернення позики згідно п. .4.1. даного Договору більше 3-х банківських днів, Позичальник додатково, крім штрафних санкцій, визначених в п. 5.3. Договору, зобов`язаний сплатити Позикодавцю штраф у розмірі 10 % від суми неповерненої позики.

На думку позивача, одночасне стягнення пені за прострочення виконання зобов`язання повернення позики та штрафу за прострочення виконання зобов`язання є подвійним стягнення неустойки за несвоєчасне виконання зобов`язання, не узгоджується з приписами ст. 61 Конституції України, згідною з якою ніхто не може бути двічі притягнутий до відповідальності одного виду, у зв`язку з чим наявні підстави для визнання договору позики №ФД-021221 від 02.12.2021 недійсним, що і стало підставою для звернення з даним позовом до суду.

Проаналізувавши всі обставини та матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги є необґрунтовані та такі що не підлягають до задоволення.

При ухваленні рішення, суд виходив з наступного.

Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються нормами Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та інших нормативно-правових актів.

Статтею 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ч.1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом положень статей 626, 627, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як встановлено судом та не заперечується позивачем, між позивачем та відповідачем з 2020 року були встановлені господарські відносини, позивач виступав субпідрядником відповідача та купував у останнього товари (вироби з металу, сітку тощо).

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до ст. 11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобов`язань, є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 ЦК України.

Відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Частиною 3 ст. 639 ЦК України встановлено, якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГК України, іншими законами та договором (ч. 2 ст. 193, ч. 1 ст. 216 та ч. 1 ст. 218 ГК України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з ч. 2 ст. 217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (ч. 1 ст. 230 ГК України).

Розмір штрафних санкцій відповідно до ч. 4 ст. 231 ГК України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня та її розмір встановлено ч. 3 ст. 549 ЦК України, ч. 6 ст. 231 ГК України, статтями 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» та ч. 6 ст. 232 ГК України.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 ст. 231 ГК України.

Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною 2 ст. 231 ГК України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить ст. 61 Конституції України, оскільки згідно зі ст. 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до ст. 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Необхідно також зазначити, що згідно ст. 217 ЦК України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Однак, позивач оспорюючи певні пункти договору позики, звернувся в суд з вимогою про визнання договору недійсним в цілому.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ст. 34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги необґрунтовані та безпідставні, а тому в позові слід відмовити.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що права позивача, за захистом яких він звернувся до суду, не порушено відповідачем, а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Згідно ст.78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

У відповідності до ст.79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Враховуючи наведене, суд розглянувши позовні вимоги, вважає такі необґрунтованими, не доведеними належними та допустимими доказами, а тому заявлені вимоги не підлягають до задоволення.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судові витрати на підставі статей 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відтак судовий збір залишається за позивачем.

З огляду на викладене, виходячи з положень чинного законодавства України, матеріалів та обставин справи, враховуючи практику застосування законодавства вищими судовими інстанціями, керуючись статтями 10,12,20,73,74,75,76,79, 123, 129,232, 233, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1.В задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду може бути оскаржене до Західного апеляційного

господарського суду в порядку та строки передбачені розділом ІV Господарського процесуального кодексу України.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 22.12.2022.

Суддя Березяк Н.Є.