Рішення № 108051638, 20.12.2022, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2022 року

справа №380/13981/22

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Брильовського Р.М.,

при секретарі судових засідань - Ізьо М.І.

та осіб, що беруть участь у справі:

позивача ОСОБА_1

представників позивача Галич Ю.О., Галича П.О.

представників відповідача Горбонос І. К., Дзядик В. А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) (далі Позивач) до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (місцезнаходження: 79007 м. Львів, вул. Січових Стрільців, 11, код ЄДРПОУ: 37831493) (далі Відповідач) в якій просить: визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області щодо відмови у прийнятті від ОСОБА_1 декларації від 28.07.2022 року про відмову від громадянства Королівства Марокко та вимоги надати довідку Посольства Королівства Марокко встановленого зразка; зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області прийняти у ОСОБА_1 декларацію від 28.07.2022 року про відмову від громадянства Королівства Марокко.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що Указом Президента України від 11.04.2019 року № 127/2019 його було прийнято до громадянства України, у зв`язку з чим 30.05.2019 року Головним управлінням ДМС у Львівській області оформлено тимчасове посвідчення громадянина України № НОМЕР_2 . Відповідно до вимог закону при оформленні документів ним було подано зобов`язання припинити іноземне громадянство протягом двох років з моменту прийняття його до громадянства України. Відразу після отримання тимчасового посвідчення громадянина України позивач 19.06.2019 року звернувся до Посольства Королівства Марокко в Україні із письмовим клопотанням про вихід із громадянства Королівства Марокко у зв`язку із набуттям громадянства України. Вказаний лист було отримано Посольством Королівства Марокко в Україні 19.07.2019 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. Додатково при особистому відвідуванні Посольства співробітниками останнього на копії звернення про вихід із громадянства було проставлено вхідний штамп про отримання такого 19.07.2019 року за вхідним номером 634. Проте, незважаючи на його численні звернення до уповноважених органів Королівства Марокко з метою оформити вихід із громадянства, вказаний документ із незалежних від нього причин отримати не вдалося. Позивач зазначає, що згідно Кодексу марокканського громадянства запити та заяви, зроблені з метою набуття, втрати чи позбавлення громадянства, а також прохання про поновлення в громадянстві адресуються міністру юстиції Марокко. Якщо особа проживає за кордоном, її клопотання подаються до територіально компетентних дипломатичних або консульських установ Марокко. Термін розгляду таких клопотань міністерством юстиції та прийняття відповідних рішень не повинен перевищувати шести місяців. 28.07.2022 року ним було подано до Головного управління ДМС України у Львівській області декларацію про відмову від громадянства Королівства Марокко з підстав, визначених п.1. Декларації, а саме що протягом шести місяців з моменту прийняття від нього клопотання про припинення марокканського громадянства уповноваженими органами Королівства Марокко не було видано документа про припинення громадянства. Повідомлень від уповноважених органів Королівства Марокко про відмову в задоволенні клопотання він не отримував. За результатом розгляду вказаної декларації позивачем отримано відповідь від Головного управління ДМС України у Львівській області, якою відмовлено у прийнятті декларації з підстав того, що факт прийняття уповноваженим органом держави громадянства клопотання про припинення громадянства Королівства Марокко документально не доведено. Також, відповідачем зазначено, що у разі подання позивачем довідки встановленого зразка, виданої компетентними органами Королівства Марокко, він вважатиметься таким, що має незалежну причину неотримання документа про припинення іноземного громадянства та зможе подати декларацію про відмову від громадянства Королівства Марокко. Позивач вважає, що дії відповідача є протиправними та такими, що не відповідають законодавству України та законодавству Королівства Марокко. Також зазначає, що відповідачем протиправно не взято до уваги обставини, встановлені рішенням Львівського окружного адміністративного суду в адміністративній справі № 380/17081/21. Такі дії відповідача не дають можливості позивачу завершити процедуру оформлення громадянства України та у встановленому законом порядку отримати паспорт громадянина України.

Ухвалою суду від 11.10.2022 року відкрито провадження у справі за вказаним позовом та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, згідно з яким заперечує проти позову та стверджує, що такий є необґрунтованим та таким, що не підлягає до задоволення. На обґрунтування чого відповідач вказує, що факт прийняття уповноваженим органом держави громадянства клопотання про припинення громадянства Королівства Марокко позивачем документально не доведено, не погоджуються з тим, що рішенням суду у справі № 380/17081/21 встановлено факт звернення позивача до компетентних органів Королівства Марокко, декларацію позивачем подано з іншої підстави, а тому вважає, що суд не може враховувати при розгляді даної справи висновки, встановлені у цій справі. Для завершення процедури набуття громадянства України та документування паспортом громадянина України позивач був зобов`язаний протягом 2-х років з моменту прийняття до громадянства України Указом Президента України (тобто до 11.04.2021), подати до уповноваженого органу України документ уповноваженого органу держави попереднього громадянства про припинення іноземного громадянства. Законом саме на особу заявника покладається обов`язок припинити іноземне громадянство та подати відповідний документ. Державною міграційною службою України для врахування в роботі з питань громадянства скерований відповідачу лист щодо процедури виходу з громадянства Королівства Марокко від 12.11.2020 № 6.4/4149-20, в якому зазначено, що процедури виходу з громадянства Королівства Марокко не існує, натомість компетентними органами Королівства Марокко надається довідка із зазначенням всіх необхідних реквізитів, легалізована в установленому порядку, а відтак особа вважається такою, що має незалежну причину неотримання документа про припинення іноземного громадянства та може подати декларацію про відмову від громадянства Королівства Марокко. В додаток до листа скерований зразок довідки Посольства Королівства Марокко для пред`явлення за місцем вимоги, в якому зазначено про те, що процедури виходу з громадянства Королівства Марокко не існує, а також те, що посольство немає заперечень стосовно здобуття громадянства України громадянином Королівства ОСОБА_3 . Щодо тверджень позивача про те, що процедура припинення громадянства існує, дана інформація свідчить не на користь позивача, натомість підтверджує факт, що позивач протягом 2-річного терміну не виконав свого зобов`язання припинити марокканське громадянство та надати відповідний документ від компетентних органів Королівства Марокко для завершення процедури набуття громадянства України.

Від представника позивача надійшла відповідь на відзив.

Представником відповідача подано заперечення на відповідь на відзив.

Окрім цього, від представника позивача та представника відповідача надійшли на адресу суду додаткові письмові пояснення.

Ухвалою від 08.12.2022 року суд закрив підготовче провадження у справі та призначив справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні позивач та його представники позовні вимоги підтримали у повному обсязі. Просили позов задовольнити повністю з підстав викладених у позові, відповіді на відзив, з урахуванням наданих пояснень та долучених доказів.

Представники відповідача у судовому засіданні проти позову заперечили з підстав викладених у відзиві, запереченні на відповідь на відзив, з врахуванням наданих пояснень просили відмовити у задоволенні позову повністю.

Заслухавши пояснення сторін, всебічно та повно дослідивши зібрані в справі докази, об`єктивно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, суд встановив наступне.

Указом Президента України від 11.04.2019 року № 127/2019 позивача, ОСОБА_1 , громадянина Королівства Марокко, було прийнято до громадянства України, у зв`язку з чим 30.05.2019 року Головним управлінням ДМС у Львівській області оформлено тимчасове посвідчення громадянина України № НОМЕР_2 . При подачі документів для прийняття до громадянства України позивачем було подано зобов`язання припинити іноземне громадянство протягом двох років з моменту прийняття його до громадянства України.

Позивач 19.07.2019 особисто звернувся до Посольства Королівства Марокко в Україні з заявою про оформлення виходу з громадянства Королівства Марокко та отримання відповідного документа про це, що підтверджується штампом на заяві з Посольства Королівства Марокко в Україні за вх. №634. Проте, жодної відповіді за результатом розгляду даного клопотання від уповноважених органів Королівства Марокко позивачем отримано не було.

Судом враховується при розгляді вказаної справи обставини, встановлені рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15.06.2022 року у справі №380/17081/21 за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії (дата набрання законної сили 28.07.2022 року). Так, вказаним рішенням суду було встановлено наступні обставини:

- 19.07.2019 року позивач ОСОБА_2 особисто звернувся до Посольства Королівства Марокко в Україні з заявою про оформлення виходу з громадянства Королівства Марокко та отримання відповідного документа про це, що підтверджується штампом на заяві з Посольства Королівства Марокко в Україні за вх. №634.

- набуття та припинення громадянства (підданства) Королівства Марокко регулюється Кодексом марокканського громадянства, що затверджений Дахіром №1-58-250 від 06 вересня 1958 року. Запити та заяви, зроблені з метою набуття, втрати чи позбавлення громадянства, а також прохання про поновлення в громадянстві адресуються міністру юстиції Марокко. Якщо особа проживає за кордоном, її клопотання подаються до територіально компетентних дипломатичних або консульських установ Марокко. Термін розгляду таких клопотань та прийняття відповідних рішень не повинен перевищувати 6 місяців.

28.07.2022 року позивачем подано до Головного управління ДМС України у Львівській області декларацію про відмову від громадянства Королівства Марокко з підстав, визначених п.1. Декларації, а саме що протягом шести місяців з моменту прийняття від нього клопотання про припинення марокканського громадянства уповноваженими органами Королівства Марокко йому не було видано документа про припинення громадянства.

За результатом розгляду вказаної декларації Головним управлінням ДМС України у Львівській області надано відповідь за № С-431/6/4601-22/4601.3.7/940-22 від 19.08.2022 року про те, що вказану декларацію розглянуто, однак факт прийняття уповноваженим органом держави громадянства клопотання про припинення позивачем громадянства Королівства Марокко документально не доведено. Окрім того, відповідачем наголошено, що ДМС України надіслано лист до територіальних органів для врахування в роботі разом із копією довідки Посольства Королівства Марокко встановленого зразка. У разі подання особою такої довідки, виданої компетентними органами Королівства Марокко, особа вважається такою, що має незалежну причину неотримання документа про припинення іноземного громадянства та може подати декларацію про відмову від громадянства Королівства Марокко. Відповідачем зазначено, що декларацію про відмову від іноземного громадянства позивач зможе подати лише у разі подання довідки, виданої Посольством Королівства Марокко із зазначенням всіх реквізитів (вихідна дата та реєстраційний номер), легалізованої в установленому порядку.

Не погоджуючись із діями Головного управління ДМС України у Львівській області щодо відмови у прийнятті декларації про відмову від іноземного громадянства від 28.07.2022 року позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи даний спір суд керується наступним.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 4 Конституції України встановлено, що в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.

Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначено Законом України «Про громадянство України» від 18.01.2001 року №2235-III в редакції, чинній на час прийняття позивача до громадянства України (далі-Закон №2235-III).

Статтею 1 Закону №2235-III, зокрема, встановлено, що громадянство України - правовий зв`язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов`язках; зобов`язання припинити іноземне громадянство - письмово оформлена заява іноземця про те, що в разі набуття громадянства України він припинить громадянство (підданство) іншої держави або громадянства (підданства) інших держав і протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України; декларація про відмову від іноземного громадянства - декларація про відмову від іноземного громадянства - документ, у якому іноземець, який узяв зобов`язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав.

Статтею 9 Закону №2235-III встановлені умови прийняття до громадянства України та визначені підстави, за наявності яких прийняття до громадянства України не допускається.

Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов`язання припинити іноземне громадянство (для іноземців);

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п`яти років. Ця умова не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки і на іноземців чи осіб без громадянства, які перебували з громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті;

4) отримання дозволу на імміграцію;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Перелік документів, які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедуру подання цих документів та провадження за ними, виконання прийнятих рішень з питань громадянства України визначено Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затверджених Указом Президента України № 215 від 27 березня 2001 року.

Відповідно до абзацу 5 пункту 2 частини 2 ст.9 Закону №2235-II іноземці, які подали зобов`язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.

При цьому, положеннями ст. 1 Закону №2235-III передбачено, що зобов`язання припинити іноземне громадянство - письмово оформлена заява про те, що в разі набуття громадянства України він припинить громадянство (підданство) іншої держави і протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України.

В той же час, приписами ч. 1 ст. 1 Закону №2235-III визначено, що незалежною від особи причиною неотримання документа про припинення іноземного громадянства є невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), документа про припинення громадянства (підданства) у встановлений законодавством іноземної держави термін (за винятком випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років від дня подання клопотання, якщо термін не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства за ініціативою особи чи якщо така процедура не здійснюється або вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України №715 від 16.08.2012 «Про затвердження зразків документів, які подаються для встановлення належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, та журналів обліку» затверджено, зокрема, форму Декларації про відмову від іноземного громадянства, в якій наведено п`ять підстав. При подачі декларації особі необхідно заповнити відповідний пункт з посиланням на конкретні причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що особа, яка набула громадянство України, зобов`язана протягом двох років подати до органу, що видав тимчасове посвідчення громадянина України, документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав або, у випадку неможливості надання такого документу з незалежних від них причин, декларацію про відмову від іноземного громадянства. При цьому, до незалежних причин законодавцем віднесено, зокрема, невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), документа про припинення громадянства (підданства) у встановлений законодавством іноземної держави термін.

Указом Президента України від 27.03.2001 №215 затверджено Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (надалі Порядок №215).

Зазначений Порядок визначає перелік документів, які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедуру подання цих документів та провадження за ними, виконання прийнятих рішень з питань громадянства України.

Пунктом 119 Порядку №215 передбачено, що особам, які набули громадянство України та взяли зобов`язання припинити іноземне громадянство, видаються тимчасові посвідчення громадянина України. Після подання цими особами в установленому Законом порядку документа про припинення іноземного громадянства або декларації про відмову від іноземного громадянства їм замість тимчасових посвідчень громадянина України залежно від місця проживання видаються паспорти громадянина України або паспорти громадянина України для виїзду за кордон.

Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Верховний Суд неодноразово розглядав питання застосування ч.4 ст. 78 КАС України та висловлював позицію про те, що звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні варто розуміти так, що учасники адміністративного процесу не зобов`язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені (постанови Верховного Суду України від 23 лютого 2015 року №6-327цс15, Верховного Суду від 28 квітня 2018 року у справі №825/705/17, від 06 березня 2019 року у справі №813/4924/13-а, від 15 листопада 2019 року у справі №826/198/16, від 12 жовтня 2020 року у справі №814/435/18, від 07 лютого 2022 року у справі №520/14170/19, від 17 листопада 2021 року у справі № 806/3572/17, від 25 жовтня 2022 року у справі №240/6477/21).

При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц зазначила, що обставини справи - це життєві факти, які мають значення для вирішення спору, такі як вчинення чи невчинення певної дії певною особою; настання чи ненастання певних подій; час, місце вчинення дій чи настання подій тощо. Обставини встановлюються судом шляхом оцінки доказів, які були досліджені в судовому засіданні. За наслідками такої оцінки доказів, зокрема щодо їх належності, допустимості, достовірності, достатності суд робить висновок про доведеність чи недоведеність певних обставин. Цією постановою підтримано висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18, пункт 32) про те, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Судом враховується при розгляді даної справи обставини, встановлені рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15.06.2022 року у справі №380/17081/21 за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.

Як встановлено рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15.06.2022 року у справі №380/17081/21 (дата набрання законної сили 28.07.2022 року), що 19.07.2019 позивач звернувся до Посольства Королівства Марокко в Україні з заявою про оформлення виходу з громадянства Королівства Марокко. Проте, жодної відповіді на клопотання позивачем не отримано, доказів протилежного під час розгляду справи до суду не надано та судом не встановлено. Вказану обставину було підтверджено в ході розгляду даної справи.

У зв`язку з тим, що позивачем не було отримано з незалежних від нього причин документа про припинення марокканського громадянства, 28.07.2022 року він звернувся до Головного управління ДМС України у Львівській області із декларацією про відмову від громадянства Королівства Марокко з підстав, визначених п.1. Декларації, а саме що протягом шести місяців з моменту прийняття від нього клопотання про припинення марокканського громадянства уповноваженими органами Королівства Марокко йому не було видано документа про припинення громадянства.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15.06.2022 року у справі №380/17081/21 встановлено, щонабуття та припинення громадянства (підданства) Королівства Марокко регулюється Кодексом марокканського громадянства, що затверджений Дахіром №1-58-250 від 06 вересня 1958 року. Запити та заяви, зроблені з метою набуття, втрати чи позбавлення громадянства, а також прохання про поновлення в громадянстві адресуються міністру юстиції Марокко. Якщо особа проживає за кордоном, її клопотання подаються до територіально компетентних дипломатичних або консульських установ Марокко. Термін розгляду таких клопотань та прийняття відповідних рішень не повинен перевищувати 6 місяців.

Окрім цього, зі змісту інформаційної довідки МЗС за вих.№71/36-530-42264 від 22.06.2021 «Щодо підстав та порядку набуття і припинення громадянства Королівства Марокко» вбачається, що запити та заяви, зроблені з метою набуття, втрати чи позбавлення громадянства, а також прохання про поновлення в громадянстві адресуються міністру юстиції Марокко. Якщо особа проживає за кордоном, її клопотання подаються до територіально компетентних дипломатичних або консульських установ Марокко. Термін розгляду таких клопотань міністерством юстиції та прийняття відповідних рішення не повинен перевищувати шести місяців. Зазначене додатково підтверджено листом посольства України в Королівстві Марокко №6168/71-530-73897-ВН від 14.07.2021р. «Щодо процедури виходу з громадянства Марокко», адресованим МЗС України.

Суд зазначає, що в межах вказаної справи спірними є правовідносини сторін щодо відмови в прийнятті декларації від 28.07.2022 року, яка подавалась позивачем з підстави, що протягом шести місяців з моменту прийняття від нього клопотання про припинення марокканського громадянства уповноваженими органами Королівства Марокко йому не було видано документа про припинення громадянства.

Суд зазначає, що підставою для звернення позивача із декларацією про відмову від іноземного громадянства за п. 1 декларації є наявність двох умов, це звернення позивача до уповноваженого органу Королівства Марокко із клопотанням про припинення такого громадянства та сплив встановленого законодавством Королівства Марокко строку для розгляду такого клопотання.

Враховуючи те, що судом встановлено факт звернення позивача 19.07.2019 року до Посольства Королівства Марокко в Україні із письмовим клопотанням про вихід із громадянства Королівства Марокко у зв`язку із набуттям громадянства України та те, що сплив строк розгляду такого клопотання і позивачем не отримано документа про припинення марокканського громадянства, суд вважає, що у позивача були законні підстави для подачі до Головного управління ДМС України у Львівській області декларації про відмову від іноземного громадянства.

Суд вважає дії Головного управління ДМС України у Львівській області щодо відмови у прийнятті декларації ОСОБА_2 про відмову від іноземного громадянства від 28.07.2022 року протиправними через відсутність законних підстав для такої відмови. При цьому, суд зазначає, що відповідачем безпідставно не враховано обставини, які були встановлені рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15.06.2022 року у справі №380/17081/21, яким встановлено факт звернення позивача 19.07.2019 року до Посольства Королівства Марокко в Україні із письмовим клопотанням про вихід із громадянства Королівства Марокко у зв`язку із набуттям громадянства України.

Надаючи оцінку таким діям відповідача та мотивам відмови у прийнятті декларації від 28.07.2022 року суд зазначає, що вказана відповідачем умова для прийняття від позивача декларації про відмову від іноземного громадянства щодо необхідності подачі ним довідки Посольства Королівства Марокко встановленого зразка є протиправною. При цьому, суд звертає увагу, що аналогічна за змістом вимога Головного управління ДМС України у Львівській щодо необхідності подачі Салхі Фарід довідки Посольства Королівства Марокко встановленого зразка рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15.06.2022 року у справі №380/17081/21 була визнана протиправною.

Окрім цього, надаючи правову оцінку діям відповідача щодо необхідності позивачу надати довідку встановленого зразка, суд виходить з наступного. До заперечення на відповідь на відзив, представником відповідача надано копію листа ДМС від 12.11.2020 №6.4/4149-20 з додатком зразком довідки Посольства Королівства Марокко в Україні №10/17 від 27.04.2017 року. Зі змісту вказаних документів вбачається, що умовою для прийняття від позивача декларації про відмову від іноземного громадянства є необхідність подачі ним довідки Посольства Королівства Марокко про те, що процедури виходу з громадянства Королівства Марокко не існує, а також те, що Посольство не має заперечень стосовно здобуття громадянства України. Проте вказана вимога відповідача є протиправною та такою, що суперечить законодавству України так і законодавству Королівства Марокко. Судом у вказаній справі, а також рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15.06.2022 року у справі №380/17081/21 встановлено, що набуття та припинення громадянства (підданства) Королівства Марокко регулюється Кодексом марокканського громадянства, що затверджений Дахіром №1-58-250 від 06 вересня 1958 року. Відтак, зміст довідки встановленого зразка, яка вимагається у позивача, не відповідає нормам Кодексу марокканського громадянства. Також суд зазначає, що надана відповідачем копія листа від 12.11.2020 №6.4/4149-20 з додатком зразком довідки Посольства Королівства Марокко в Україні №10/17 від 27.04.2017 року не є нормативно-правовим актом, оскільки такий не є пройшов державну реєстрацію нормативно-правових актів відповідно до Указу Президента України від 03.10.1992 року № 493 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів державної влади» та Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 року № 731.

Суд зазначає, що дії відповідача унеможливлюють закінчення процедури прийняття позивача до громадянства України та отримання ним паспорту громадянина України, а також є такими, що порушують права позивача на постійне проживання в Україні та його права і законні інтереси, породжують негативні наслідки для нього.

Суд не бере до уваги додаткові пояснення відповідача, надані до суду 16.12.2022, оскільки обставини на які в них посилається представник відповідача не були покладені в основу листа-відмови від 19.08.2022.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що відповідачем протиправно відмовлено позивачу в прийнятті декларації про відмову від іноземного громадянства, а також є протиправною вимога надати довідку Посольства Королівства Марокко встановленого зразка, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Відповідно до п.119 Порядку№215 провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27.03.2001 року №215 (надалі за текстом - Порядок №215), особам, які набули громадянство України та взяли зобов`язання припинити іноземне громадянство, видаються тимчасові посвідчення громадянина України. Після подання цими особами в установленому Законом порядку документа про припинення іноземного громадянства їм замість тимчасових посвідчень громадянина України залежно від місця проживання видаються паспорти громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Частина 2 статті 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Відповідно до положень статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У пунктах 70, 71 рішення від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04) Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

За таких обставин, принцип належного урядування передбачає, що допущені державними органами помилки не можуть виправлятися за рахунок інших осіб та тягнути для них негативні наслідки.

Щодо вимоги позивача про зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області прийняти у Салхі Фаріда декларацію від 28.07.2022 року про відмову від громадянства Королівства Марокко, суд зазначає наступне.

Так, згідно з частиною третьою статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано всіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення всіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення всіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.

Такий підхід, установлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов`язання відповідного суб`єкта вчинити дії після скасування його адміністративного акта.

Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.

Така правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 16 травня 2019 року у справі № 826/17220/17.

Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 №7 «Про судове рішення в адміністративній справі» зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб`єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.

Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Тобто дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». При цьому дискреційні повноваження завжди мають межі, установлені законом.

Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 208/8402/14-а, від 29 березня 2018 року у справі № 816/303/16, від 06 березня 2019 року у справі № 200/11311/18-а, від 16 травня 2019 року у справі № 818/600/17 та від 21 листопада 2019 року у справі № 344/8720/16-а.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

У цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов`язаний до вчинення конкретних дій - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно з законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Зобов`язання позивача прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи. Дійсно, у випадку невиконання обов`язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов`язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов`язання прийняти рішення.

Однак, як і будь-який інших спосіб захисту, зобов`язання відповідача прийняти рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав.

Верховний Суд у постанові від 24.12.2019 у справі № 823/59/17 сформулював такий правовий висновок: "…повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким".

Тобто, Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області не наділене повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву позивача або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви або ж рішення про відмову в її задоволенні.

За умови відповідності декларації ОСОБА_1 про відмову від громадянства та доданих до неї документів вимогам законодавства відповідач зобов`язаний прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини.

Суд зазначає, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Отже суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Зважаючи на те, що судом у справі №380/17081/21 вже було визнано протиправними дії відповідача щодо відмови в прийнятті у ОСОБА_2 декларації про відмову від громадянства Королівства Марокко та щодо вимоги надати довідку Посольства Королівства Марокко встановленого зразка, то інших варіантів поведінки, окрім як прийняти протилежне рішення, відповідач не має.

Враховуючи викладене та у зв`язку з тим, що відповідачем відмовлено позивачу у прийнятті декларації від 28.07.2022 року про відмову від громадянства Королівства Марокко, що визнано судом протиправним, суд вважає, що у вказаному випадку належним способом захисту буде зобов`язання відповідача прийняти у позивача декларацію від 28.07.2022 року про відмову від громадянства Королівства Марокко, тому в цій частині позовні вимоги підлягають задоволенню.

Крім того, задоволення позовної вимоги щодо зобов`язання відповідача вчинити такі дії є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений і такий спосіб судового захисту є належним та дієвим в межах спірних правовідносин.

Отже, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та необхідність їх задоволення.

Відповідно до положень ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень чи їх посадових і службових осіб, обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Тобто, зазначеною нормою, законодавець визначає обов`язок суб`єкта владних повноважень аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

У розумінні ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Матеріали справи свідчать, що відповідні критерії відповідачем не дотримано.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні (ч. 1 ст. 90 КАС України).

За наведеного вище суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги знайшли своє підтвердження матеріалами справи, є обґрунтованими, а надані письмові докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про задоволення адміністративного позову. Відповідачем у свою чергу не надано доказів на спростування позовних вимог та не було доведено правомірності своїх дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частиною третьою статті 6 Закону України "Про судовий збір" у разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Системний аналіз частини першої статті 6 Закону України "Про судовий збір", частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави для висновку, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою.

Зі змісту позову ОСОБА_1 вбачається, що він заявив одну позовну вимогу немайнового характеру, а не дві, за які і був сплачений судовий збір, оскільки вимога про визнання протиправними дій є передумовою для застосування інших способів захисту порушеного права.

До позовної заяви позивачем додано докази сплати судового збору у сумі 1984,80 грн, що підтверджується відповідними квитанціями, тому 992 (дев`ятсот дев`яносто дві) грн 40 коп є надміру сплаченим судовим збором.

Тому, суд дійшов висновку, що за подання вказаного позову слід було сплатити 992 (дев`ятсот дев`яносто дві) грн 40 коп, які і слід стягнути з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295 КАС України суд,

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії задовольнити повністю.

Визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області щодо відмови у прийнятті від ОСОБА_1 декларації від 28.07.2022 про відмову від громадянства Королівства Марокко та вимоги надати довідку Посольства Королівства Марокко встановленого зразка.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області прийняти у ОСОБА_1 декларацію від 28.07.2022 про відмову від громадянства Королівства Марокко.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (79007, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 11, ЄДРПОУ 37831493) 992 (дев`ятсот дев`яносто дві) грн 40 коп сплаченого судового збору.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано 21.12.2022.

Суддя Р.М. Брильовський