Рішення № 108022308, 06.12.2022, Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/6207/22-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2022 року Печерський районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді Литвинової І. В.,

при секретарі судового засідання - Орел А. О.,

за участі представника позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Головного управління державної міграційної служби України в Харківській області, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення компенсації моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

І. Позиція сторін у справі.

Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив стягнути з Державного бюджету України компенсацію завданої йому моральної шкоди у розмірі 162 000, 00 грн та витрати на правову допомогу.

В обґрунтування позову вказано, що громадянин рф ОСОБА_2 з 2008 року проживає в Україні на законних підставах, у 2009 році зареєстрував шлюб із громадянкою України ОСОБА_3 , мають спільного сина ОСОБА_4 , 2011 року народження. У 2014 році позивач звернувся до ГУ ДМС у Харківській області із заявою про надання йому дозволу на імміграцію в Україну, оскільки він перебуває у шлюбі з громадянкою України понад два роки та є батьком громадянина України. Позивачу надали такий дозвіл і видали посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 . 07 листопада 2017 року позивач в`їхав в Україну через КПП «Тополі», а 27 липня 2018 року ГУ ДМС України в Харківській області прийнято рішення № 04/1-2238 про скасування дозволу на імміграцію в Україну на підставі пп. 3, 4 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію». Також скасовано посвідку на постійне проживання.

Позивач стверджує, що не знав і не міг знати про таке рішення, оскільки копію рішення у порушення частини першої статті 13 Закону України «Про імміграцію» та пунктів 23, 24 чинного Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданням про його від 26 грудня 2002 року № 1983, він за місцем своєї реєстрації та проживання не отримував. Про прийняте рішення позивач, як вказує, дізнався лише 28 серпня 2018 року від працівників ГУ НП у Полтавській області та працівників УДМС України в Полтавській області під час незаконного притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною першою ст. 206 КУпАП та вручення рішення № 21 від 28 серпня 2018 року УДМС України в Полтавській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина рф ОСОБА_2 та зобов`язання покинути Україну у строк до 30 серпня 2018 року з подальшою забороною в`їзду в Україну строком на три роки.

Рішення про скасування дозволу на імміграцію позивач оскаржив у судовому порядку: рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 18 березня 2019 року у справі 520/894/19, що набрало законної сили на підставі постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2019 року, визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 04/1-2238-14 від 27 липня 2018 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину рф ОСОБА_2 , виданого 17 грудня 2014 року.

Під час розгляду справи суд першої інстанції вказав, що оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень призвело до негативних наслідків для позивача: примусове видворення за межі України. Проте, судовим розглядом встановлено, що позивач на території України має родину та неповнолітню дитину, відповідно скасування дозволу призвело до розірвання його родинних зв`язків. Позивач вказує, що скасування дозволу на імміграцію в України у подальшому призвели до інших негативних наслідків для нього, зокрема: під примусом працівників ГУ НП в Полтавській області та працівника УДМС України в Полтавській області залишив Україну через пункт пропуску «Велика Писарівка», розташований на території Велико-Писарівського району Сумської області.

Розмір компенсації моральної шкоди позивач визначає у розмірі 162 000, 00 грн, виходячи з того, що вважає: неправомірність рішення відповідача як державного органу, встановлено судовим рішенням, навмисність та безпідставність такого рішення відповідача (тобто йдеться не про помилковість прийнятого рішення, а саме про свідоме прийняття завідомо незаконного рішення), відсутність навіть намагань щодо добровільного скасування протиправного рішення та / або усунення негативних його наслідків, порушення основних та гарантованих Конституцією України прав позивача та прав, чітко й однозначно визначених законами України, переживання позивача за безпеку та утримання своєї родини, у тому числі малолітнього сина, тривалість такого порушення, адже від дня застосування та виконання рішення [28 серпня 2018 року] до дня повернення позивача в Україну [17 грудня 2020 року] пройшло понад 27 повних місяців, тому враховуючи, що Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» встановлено мінімальний розмір заробітної плати у розмірі 6 000, 00 грн, мінімальний розмір компенсації - 162 000, 00 грн.

Представник відповідача ГУ ДМС в Харківській області у відзиві позов не визнав, заперечуючи проти задоволення позову, вказав, що Управлінням не вчинялися дії, якими могло бути спричинено приниження честі, гідності, престижу або ділової репутації позивача, або призводили до ушкодження здоров`я чи порушували його право власності, його цивільних прав, інших цивільних прав, у зв`язку із незаконним перебуванням під слідством і судом. Окрім того, постановою Другого апеляційного адміністративного суду у справі № 554/7402/18 від 27 травня 2019 року рішення Октябрського районного суду м. Полтава від 20 лютого 2019 року у справі № 554/7402/18 залишено без змін, але позивач повернувся в Україну лише 17 грудня 2020 року. Окрім цього, відповідно до Указу Президента України № 203/2021 про введення в дію рішення Ради Національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», громадянин рф ОСОБА_2 внесений до переліку фізичних осіб (№ 645), до яких застосовуються обмежувальні заходи (санкції). Рішенням ГУ ДМС України в Харківській області від 28 травня 2021 року № 04/1-2238-14 дозвіл на імміграцію в Україну, виданий ОСОБА_2 , скасований.

Представник відповідача Державної казначейської служби України також позов не визнав, заперечуючи проти задоволення, вказав у відзиві, що позивач посилався на ту обставину, що поставною Другого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року у справі № 554/7403/18 встановлено факт протиправності дій УДМС у Полтавській області, а саме незаконне притягнення позивач до адміністративної відповідальності, водночас цією постановою скасовано постанову УДМС у Полтавській області про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності та справу закрито. Отже доказів того, що діями органів державної міграційної служби завдано позивачу моральні страждання, останнім не надано. Неможливо встановити причинний зв`язок між протиправними діями органу державної влади та моральними стражданнями позивача.

ІІ. Процесуальні дії і рішення суду.

07 лютого 2022 року до Печерського районного суду м. Києва надійшла вказана позовна заява, для розгляду якої, у відповідності до пункту 15 Розділу XIII Перехідні положення Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року), визначено суддю та передано, для вирішення питання про відкриття провадження у справі, згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями.

08 лютого 2022 року ухвалою судді у справі відкрито провадження для розгляду справи у спрощеному порядку з викликом сторін /а. с. 45-46/.

30 червня 2022 року від відповідача ГУ ДМС України в Харківській області засобами поштового зв`язку до суду надійшов відзив на позов /а. с. 78-110/.

Також 30 червня 2022 року від відповідача Державної казначейської служби України засобами поштового зв`язку до суду надійшов відзив на позов /а. с. 111-123/.

У судовому засіданні представник позивача позов підтримав і просив задовольнити, посилаючись на доводи, викладені у заявах по суті.

Представники відповідачів у судове засідання не з`явилися, будучи належним чином повідомленими про час, дату і місце призначеного судового засідання, про причини неявки до суду не повідомлено, окрім вищевказаних, заяви по суті та / або з процесуальних питань до суду не надходили.

Суд, заслухавши обґрунтування представника позивача, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

ІІІ. Фактичні обставини справи.

17 грудня 2014 року ОСОБА_2 отримав дозвіл на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини третьої ст. 4 Закону України «Про імміграцію» та був документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 .

Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 27 липня 2018 року № 04/1-2238-14 позивачеві скасовано дозвіл на імміграцію в Україну. Підставою скасування дозволу визначено пункти 3, 4 частини першої ст. 12 Закону України »Про імміграцію», видана підставі цього рішення посвідка про постійне проживання серії НОМЕР_1 від 17 грудня 2014 року скасована на підставі вимог п.п. 1 п. 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 25 квітня 2018 року № 321.

28 серпня 2018 року ОСОБА_2 залишив територію України через пункт пропуску «Велика Писарівка».

20 лютого 2019 року рішенням Октябрського районного суду м. Полтави у справі № 554/7403/18 за позовом ОСОБА_2 до заступника начальника Управління - начальника відділу у справах іноземців та осіб без громадянства Управління державної міграційної служби України у Полтавській області Якименка М. О., третя особа: Управління державної міграційної служби України у Полтавській області про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення залишено без задоволення.

18 березня 2019 року рішенням Харківського окружного адміністративного суду у справі № 520/894/19, що набрало законної сили на підставі постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2019 року, визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 04/1-2238-14 від 27 липня 2018 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину рф ОСОБА_2 , виданого 17 грудня 2014 року.

12 березня 2019 року постановою Другого апеляційного адміністративного суду у справі № 554/7403/18 скасовано рішення Октябрського районного суду м. Полтава від 13 листопада 2018 року скасовано і прийнято нову постанову, якою адміністративний позов задоволено і скасовано постанову Управління Державної міграційної служби у Полтавській області серії ПН МПТ № 064317 від 28 серпня 2018 року про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за частиною першою ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладення адміністративного стягнення у сумі 1 700, 00 грн, справу про адміністративне правопорушення закрито.

27 травня 2019 року постановою Другого апеляційного адміністративного суду залишено без змін рішення Октябрського районного суду м. Полтава від 20 лютого 2019 року у справі № 554/7402/18 про визнання протиправним та скасування рішення № 21 від 28 серпня 2018 року головного спеціаліста відділу організації запобігання нелегальній міграції, реадмісії та видворення УДМС України в Полтавській області Орисенка В. В., затвердженого заступником начальника Управління ДМС України в Полтавській області Якименком М. О. про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина рф ОСОБА_2 , та зобов`язання його покинути територію України в строк до 30 серпня 2018 року, з подальшою забороною в`їзду на територію України строком на три роки.

17 грудня 2020 року ОСОБА_2 в`їхав в Україну.

14 травня 2021 року указом Президента України № 203/2021 про введення в дію рішення Ради Національної безпеки і оборони України «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», громадянин рф ОСОБА_2 внесений до переліку фізичних осіб (№ 645), до яких застосовуються обмежувальні заходи (санкції).

28 травня 2021 року рішенням ГУ ДМС України в Харківській області № 04/1-2238-14 дозвіл на імміграцію в Україну, виданий ОСОБА_2 , скасований.

ІV. Позиція суду та оцінка аргументів учасників розгляду.

У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

За статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно із частиною першою статті 15, частиною першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 Цивільного Кодексу України).

Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду визначені статтею 1167 Цивільного Кодексу України.

Відповідно до частини другої статті 1167 Цивільного Кодексу України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.

За загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень, виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою.

Загальні підстави відшкодування шкоди, завданої органом державної влади та посадовою або службовою особою органу державної влади передбачені статтями 1173, 1174 Цивільного Кодексу України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17).

Відповідно до частини першої статті 1173 Цивільного Кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі статтею 1174 Цивільного Кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Застосовуючи статті 1173, 1174 Цивільного Кодексу України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи, відповідно, їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим, орган державної влади або орган місцевого самоврядування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17).

Статтею 23 Цивільного Кодексу України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів.

Згідно з частинами першою, другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (частина перша статті 10 ЦПК України).

Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.

Згідно статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Так, вищенаведеним судовим рішенням у справі № 520/894/19 встановлено протиправність рішення Головного Управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 04/1-2238-14 від 27 липня 2018 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину рф ОСОБА_2 , виданого 17 грудня 2014 року, тому зазначена обставина не підлягає доказуванню у цивільній справі відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України.

Судові рішення, які набрали законної сили у справах № 554/7403/18, № 554/7402/18 не мають преюдиційного значення при розгляді цієї справи, оскільки Управління державної міграційної служби у Полтавській області, котре було відповідачем у вказаних справах, не залучено стороною чи третьою особою у цій справі.

Сам факт постановлення рішення адміністративним судом, згідно з яким скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 04/1-2238-14 від 27 липня 2018 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину рф ОСОБА_2 , виданого 17 грудня 2014 року, хоча і свідчить про протиправність дій органу державної влади, проте не є беззаперечним фактом того, що протиправне рішення відповідача спричинило моральну шкоду позивачу, більш того, судовим рішенням права та інтереси позивача були поновлені.

Позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту заподіяння йому моральних страждань чи втрат немайнового характеру, а отже, і заподіяння моральної шкоди, розмір якої жодним чином не обґрунтований, причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями відповідача, що в силу вимог статті 81 ЦПК України є процесуальним обов`язком позивача.

Суд наголошує, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.

Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін.

Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Нормами частини першої статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що позов є необґрунтованим і задоволенню не пділягає.

V. Розподіл судових витрат.

Судові витрати віднесено за рахунок Держави.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

На підставі встановлених судом обставин, що мають юридичне значення у справі, керуючись

ст.ст. 3, 8, 21, 55, 61, 129, 129-1 Конституції України,

ст.ст. 1-23, 1166, 1167, 1173, 1174 Цивільного кодексу України,

ст.ст. 1-23, 76-82, 89, 95, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_2 до Головного управління державної міграційної служби України в Харківській області, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення компенсації моральної шкоди залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.

Суддя І. В. Литвинова