Рішення № 107729103, 06.12.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 грудня 2022 року м. Київ № 640/13738/22

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

до Офісу Генерального прокурора

про стягнення середнього заробітку за весь час затримки при звільненні

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , до Офісу Генерального прокурора (далі по тексту - відповідач), адреса: 01011, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15, в якій позивач просить стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки при звільненні по день ухвалення судового рішення з розрахунку 1 612,91 грн за кожен день затримки.

В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що після звільнення з органів прокуратури, позивачу не було виплачено вихідну допомогу при звільненні, яка передбачена статтею 44 Кодексу законів про працю України у розмірі 35 484,02 грн.

Наявність у позивача права на вихідну допомогу, як вказує останній, підверджується рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 листопада 2021 року у справі №640/6370/20, яке залишено без змін постановою суду апеляційної інстанції.

Після вступу рішення суду в законну силу, позивачем скеровано лист до Офісу Генерального прокурора від 04 липня 2022 року з вимогою виплатити йому на виконання рішення суду 35 484,02 грн вихідну допомогу та середній заробіток за весь час затримки, проте, відповідачем проігноровано необхідність виконання рішення суду та здійснення відповідних виплат.

На переконання позивача, відповідач має виплатити йому середній заробіток за весь час затримки повного розрахунку при звільненні за період з 24 грудня 2019 року по 16 серпня 2022 року, виходячи з розміру середньоденної заробітної плати у 1612,91 грн.

Вказані обставини стали підставою для звернення до адміністративного суду з цією позовною заявою.

Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, подав суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив підстави, з яких він просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, зокрема, зазначив про те, що виплата вихідної допомоги при звільненні з прокурора з посади, у тому числі, на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру», у зв`язку з неуспішним проходженням цим прокурором атестації, не передбачена чинним законодавством. Крім того, представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався й на те, що 18 серпня 2022 року Державна казначейська служба України здійснила безспірне списання коштів на виконання виконавчого листа в частині перерахування на користь позивача суми вихідної допомоги у розмірі 35484,02 грн.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 вересня 2022 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено судове засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 жовтня 2022 року закрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судове засідання 22 листопада 2022 року сторони не з`явились, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, позивач надав суду письмову заяву з проханням розглянути справу за його відсутністю, представник відповідача про причини неявки суд не повідомив.

У відповідності до частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З урахуванням викладеного та зважаючи на неявку сторін належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи, у судовому засіданні 22 листопада 2022 року судом, згідно з частиною 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України прийнято рішення про подальший розгляд у письмовому провадженні.

Розглянувши наявні у справі документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 листопада 2021 року у справі №640/6370/20, яке набрало законної сили на підставі постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2022 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, у тому числі, стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в зв`язку зі звільненням в розмірі 35 484,02 грн.

04 липня 2022 року позивач направив до Офісу Генерального прокурора заяву з проханням нарахувати та виплатити вихідну допомогу при звільненні та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 24 грудня 2019 року по 04 липня 2022 року.

Матеріали справи не містять відомостей щодо надання позивачу відповідачем відповіді на вказане звернення.

Водночас, матеріалами справи підтверджено, що 19 серпня 2022 року Державною казначейською службою України на підставі виконавчого листа, виданого Окружним адміністративним судом міста Києва 23 червня 2022 року №640/6370/20, здійснено безспірне списання коштів, а саме вихідної допомоги у розмірі 35 484, 02 грн за виключенням податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

Вважаючи, що відповідач має виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнення, останній звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.

Статтею 51 Закону України «Про прокуратуру» передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.

Прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, що передбачено пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Законом України від 19 вересня 2019 року №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п`ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.

У даному випадку, спірні правовідносини виникли у зв`язку із не виплатою позивачу вихідної допомоги при звільненні з органів прокуратури у жовтні 2019 року.

Законом України «Про прокуратуру» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або у разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення врегульовано статтею 44 Кодексу законів про працю України.

Конституційний Суд України у Рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Аналогічні правові висновки містяться також у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 08 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.

Статтею 40 Кодексу законів про працю України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої вказаної статті).

Відповідно до частини 4 статті 40 Кодексу законів про працю України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Згідно із статтею 44 Кодексу законів про працю України При припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40, пункті 6 частини першої статті 41 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

З наведеного вбачається, що частиною 5 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та частиною 4 статті 40 Кодексу законів про працю України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми Кодексу законів про працю України.

Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 цього Кодексу при вирішенні спірного питання.

Враховуючи викладене, на переконання суду, позивач набув право на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку, відповідно до статті 44 Кодексу законів про працю України, оскільки його звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури), що відповідає висновкам Верховного Суду, які викладені в постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19, від 27 січня 2021 року у справі № 380/1662/20, від 21 січня 2021 року у справі № 260/1890/19, від 18 лютого 2021 року у справі № 640/23379/19, від 25 лютого 2021 року у справі № 640/8451/20, від 17 березня 2021 року у справі №420/4581/20, від 30 березня 2021 року у справі № 640/25354/19, від 31 березня 2021 року у справі № 320/2449/20, від 15 квітня 2021 року у справі № 440/3166/20.

Суд вказує на імперативні приписи частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, якими передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Крім того, суд зазначає, що положеннями статті 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України визначено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, з посиланням на постанову від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

Зважаючи на вищевикладене та враховуючи приписи статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника, суд вважає обґрунтованими позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі № 640/25354/19.

В даному випадку, на переконання суду, вина відповідача полягала в тому, що останнім при проведенні розрахунку з позивачем не було своєчасно виплачено належні до отримання останнім суми коштів при звільненні, зокрема, вихідну допомогу.

Таким чином, оскільки остаточний розрахунок з позивачем проведений відповідачем лише 18 серпня 2022 року, то суд зазначає, що період, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачеві, як звільненому працівникові, сум, є період з 25 грудня 2019 року по 18 серпня 2022 року .

Між тим, суд враховує висновки Верховного Суду України, які висловлені у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №711/4010/13-ц про те, що розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, та визначає компенсацію позивачу за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25 грудня 2019 року по 18 серпня 2022 року в розмірі 35 484, 02 грн, а не за весь період затримки повного розрахунку при звільненні з обрахуванням такого середнього заробітку відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, як просить позивач, оскільки, на переконання суду, саме вказаний розмір компенсації в даному випадку є співмірним із сумою, яка не була виплачена позивачу при звільненні.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На переконання суду, відповідачем не доведено правомірність вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини 5 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки матеріали справи не містять доказів понесення сторонами судових витрат, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат та компенсації судових витрат за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, відсутні.

На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

2. Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні за період з 25 грудня 2019 року по 18 серпня 2022 року у розмірі 35 484, 02 грн (тридцять п`ять тисяч чотириста вісімдесят чотири гривні 02 копійки).

3. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

4. Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Суддя К.Ю. Гарник