Рішення № 107527795, 14.11.2022, Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 202/905/22

Провадження № 2/202/1202/2022

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2022 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючої судді - Бєсєди Г.В.

за участю секретаря - Свити Н.В.

розглядаючи у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до державного підприємства «Дніпровський проектний інститут» про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку, -

ВСТАНОВИВ:

До Індустріального районного суду м. Дніпропетровська звернувся ОСОБА_1 з позовом до державного підприємства «Дніпровський проектний інститут» про стягнення заборгованості по заробітній платі у сумі 14 404, 92 грн. та середнього заробітку у сумі 102 218, 43 грн.

В обґрунтування поданої заяви ОСОБА_1 зазначив, що з 12 червня 2018 року його було прийнято на посаду начальника служби режиму - начальника відділу №20 до ДП «Дніпровський проектний інститут». 26.10.2020 його призначено виконуючим обов`язків помічника директора інституту з режиму, а наказом № 122/к від 16 серпня 2021 року, звільнено на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України - за згодою сторін. Наголошував, що при звільненні з ним не проведено повний розрахунок. Відповідач ігнорує його звернення та в добровільному порядку не сплачує заборгованість за заробітною платою. Після звернення до суду з позовом з ним здійснено повний розрахунок по заробітній платі 15.04.2022, а тому кількість днів затримки повного розрахунку становить 186 робочих днів.

Представник державного підприємства «Дніпровський проектний інститут» надав відзив на позовну заяву в якому зазначає, що 15.04.2022 позивачу сплачена заборгованість у повному обсязі у сумі 14 404, 92 грн. та станом на сьогоднішній день заборгованість із невиплаченої заробітної плати перед ОСОБА_1 відсутня. Звертали увагу суду, що ДП «Дніпровський проектний інститут» через невиконання контрагентами по господарських договорах зобов`язань з оплати послуг, наданих підприємством, знаходилося в скрутному фінансовому становищі та не мало можливості вчасно виконати свої зобов`язання з виплати заробітної плати та платежів до бюджету. Наразі, ДП «Дніпровський проектний інститут» на протязі 2021-2022 має заборгованість по розрахунках перед працівниками підприємства та перед бюджетом. Крім того, постановою старшого державного виконавця виконавчої служби у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) Твердохліб Н.П від 15.12.2021 ВП № 6787923 було накладено арешт на кошти Державного підприємства «Дніпровський проектний інститут». Отже, з 15.12.2021 підприємство не мало можливості розпоряджатися рахунком, в тому числі i для виконання зобов`язань із виплати заробітної плати. Щоб виконувати свої зобов`язання щодо оплати праці перед працівниками зверталися до Господарського суду Дніпропетровської області з заявою про скасування арешту коштів для виплати заробітної плати. З огляду на те, що заборгованість із заробітної плати перед ОСОБА_1 відсутня, просили відмовити у задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку. Просили суд також застосувати строки позовної давності.

ОСОБА_1 надав відповідь на відзив в якій зазначає, що посилання відповідача на скрутне матеріальне становище є безпідставними та не заслуговують на увагу, оскільки у грудні 2021 року заробітна плата працівникам виплачувалась в повному обсязі та при звільненні позивача окремим працівникам була підвищена заробітна плата.

Позивач позов підтримав та просив задовольнити.

Представник державного підприємства «Дніпровський проектний інститут» просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Суд, дослідивши письмові докази у справі, вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що з 12.06.2018 ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з державним підприємством «Дніпровський проектний інститут» та обіймав посаду начальника служби режиму - начальника відділу №20.

26.10.2020 ОСОБА_1 призначено виконуючим обов`язків помічника директора інституту з режиму.

Наказом № 122/к від 16 серпня 2021 року ОСОБА_1 ,виконуючого обов`язки помічника директора інституту з режиму, звільнено на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України.

Відповідно до довідки, виданої державним підприємством «Дніпровський проектний інститут», станом на 16.04.2022 заборгованість перед ОСОБА_1 відсутня, тобто повний розрахунок з позивачем проведено 15.04.2022, а тому кількість днів затримки повного розрахунку становить 167 робочих днів.

Згідно довідки державного підприємства «Дніпровський проектний інститут» № 27 від 30.10.2022 середньоденна заробітна плата за останні два місяці роботи ОСОБА_1 складає 499, 11 грн.

Відповідно до картки рахунку: НОМЕР_1 . ОСОБА_1 за період з 01.04.2022-31.05.2022 позивачу сплачено компенсацію за несвоєчасну виплату заробітної плати у сумі 2 093, 69 грн.

Частиною першою статті 47 КЗпП України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Положеннями статті 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

У справі, що переглядається, суд встановив факт несвоєчасної виплати роботодавцем позивачу належних йому при звільненні сум.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року по справі № 127/22449/20 (провадження № 61-7769св21) зазначено, що «виплата працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є формою матеріальної відповідальності роботодавця, яка виникає у випадку вчинення ним порушення норм трудового законодавства. Тягар відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже, строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Згідно з частиною першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Ураховуючи зазначені положення законодавства України, звернення працівника, який у день звільнення не працював, до суду з позовом про стягнення сум, які належать йому до виплати від підприємства, установи, організації станом на день звільнення, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід вважати пред`явленням вимоги про розрахунок, яка передбачена статтею 116 КЗпП України (якщо така вимога раніше не пред`являлась). У такому випадку відповідальність роботодавця на підставі статті 117 КЗпП України наступає після звернення звільненого працівника до суду та невиплати після пред`явлення вимоги роботодавцем всіх сум, які йому належать. Час затримки розрахунку при звільненні позивача починається з моменту, коли відповідачеві стало відомо про вимогу позивача: отримання відповідачем копії позовної заяви або проведення судом судового засідання (за відсутності відомостей про дату отримання копії позовної заяви) до фактичної виплати заробітної плати.

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні за статтею 117 КЗпП України настає лише у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, передбачені у статті 116 КЗпП України. Тягар відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця.

Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 682/3060/16-ц (провадження № 61-23170сво18)».

За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Виходячи із змісту ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частини 1, 2 ст. 77 ЦПК України встановлює, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Стаття 80 ЦПК України презюмує, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідачем не надано належних доказів того, що не з вини підприємства з ОСОБА_1 не проведено повний розрахунок при звільненні.

Посилання відповідача на відсутність коштів на рахунках підприємства не може вважатися обставиною, яка підтверджує відсутність вини державного підприємства «Дніпровський проектний інститут» щодо своєчасного розрахунку при звільненні.

Враховуючи, що державним підприємством «Дніпровський проектний інститут» заборгованість по заробітній платі виплачувалась частинами, останній платіж який передував зверненню до суду позивача здійснено 19.11.2021, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом 09.02.2022, тобто в межах строків позовної давності, а тому доводи представника відповідача про пропуск строку позовної давності є безпідставними.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що вимагає, зокрема частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а в позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи із середнього заробітку.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків у момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом з тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, і зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18).

З урахуванням встановлених обставин справи суд дійшов висновку про наявність правових підстав, передбачених статтями 116, 117 КЗпП України, для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 17.08.2021 по день фактичного розрахунку.

Судом встановлено, що середньоденна заробітна плата позивача за останні два місяці роботи перед звільненням становила 499, 11 грн., а число робочих днів у спірному періоді, які мають бути оплачені за середнім заробітком, - 167 днів.

Нарахування загальної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на число робочих днів у розрахунковому періоді, при цьому день звільнення працівника та день остаточного проведення з ним розрахунків у цей період не включаються.

Таким чином, загальна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 17.08.2021 по 14.04.2022 включно становить 83 351, 37 грн. (499,11 грн. х 167 робочих днів).

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості на день подання позову, характером цієї заборгованості, діями відповідача, який в добровільному порядку сплачував заборгованість по заробітній платі позивачу та день розгляду справи сплатив її у повному обсязі, сплатив позивачу компенсацію за несвоєчасну виплачену заробітну плату, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідає обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям, розмір відповідальності відповідача за прострочення сплати належних при звільненні позивача виплат у сумі 30 000 грн.

Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у вищезгаданій постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18).

Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України з відповідача підлягає стягненню на користь позивача судовий збір пропорційно розміру задоволених вимог (29,34%) у сумі 291, 17 грн. сплачений при подачі позову до суду за позовними вимогами про стягнення середнього заробітку.

Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України з відповідача підлягає стягненню на користь держави судовий збір в сумі 992, 40 грн., не сплачений при подачі позову до суду за позовними вимогами про стягнення заборгованості по заробітній платі.

Керуючись ст. ст. 12, 81, 141, 263-265, 274-279, 354 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до державного підприємства «Дніпровський проектний інститут» про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку - задовольнити частково.

Стягнути з державного підприємства «Дніпровський проектний інститут» (м. Дніпро, вул. Театральна, буд. 6, код ЄДРПОУ 14313369) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 30 000 (тридцять тисяч) грн.

Стягнути з державного підприємства «Дніпровський проектний інститут» (м. Дніпро, вул. Театральна, буд. 6, код ЄДРПОУ 14313369) на користь держави судовий збір в сумі 992 (дев`ятсот дев`яносто дві) грн. 40 коп.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Стягнути з державного підприємства «Дніпровський проектний інститут» (м. Дніпро, вул. Театральна, буд. 6, код ЄДРПОУ 14313369) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) судовий збір у сумі 291 (двісті дев`яносто одну) грн. 17 коп.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення зазначених вище строків, або після перегляду рішення в апеляційному порядку, якщо його не скасовано.

Суддя Г.В. Бєсєда