Рішення № 10751614, 29.07.2010, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

29.07.10 р.                     Справа № 36/100пд                               

Господарський суд Донецької області у складі головуючого судді Н.В.Будко, при секретарі судового засідання В.Г.Гребенніковій, розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю „Виробнича компанія „Будводоканал” м.Маріуполь

до відповідача:           Товариства з обмеженою відповідальністю „Науково-виробниче підприємство „Маріупольстроймонтаж” м.Маріуполь

про: визнання недійсним договору №1/М/08 від 30.03.08р.

за участю:

представників сторін:

від позивача:           не з”явився;

від відповідача: не з”явився;

СУТЬ СПОРУ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю „Виробнича компанія „Будводоканал” м.Маріуполь, звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю „Науково-виробниче підприємство „Маріупольстроймонтаж” м.Маріуполь, про визнання недійсним договору №1/М/08 від 30.03.08р.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що відповідач на момент проведення будівельних робіт на території ВАТ „МК „Азовсталь” знав про відсутність у нього ліцензії на проведення будівельних робіт, однак продовжував здійснювати діяльність, що суперечить вимогам чинного законодавства.

Відповідач позовні вимоги не визнає, оскільки на момент укладання договору та виконання договірних зобов”язань у нього була наявна ліцензія зі строком дії з 17.05.05р. по 17.05.10р., яка в подальшому була анульована наказом Інспекції державного будівельного контролю в Донецькій області №26-Л від 21.08.09р.

          Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представників сторін та оцінивши подані докази судом ВСТАНОВЛЕНО:

          30.03.08р. сторони уклали договір №1/М/08, за умовами якого відповідач зобов’язався власними силами по завданню позивача виконати в обумовлені строки роботи на наступних об”єктах: ККЦ. Розширення ОНРС та ТОО з реконструкцією існуючих МНЛЗ, ККЦ. Розширення ОНРС з будівництвом нової МНЛЗ, Водовод технічної води Д800 від мереж Укрпромводчермета, а позивач зобов’язався прийняти та оплатити на умовах даного договору виконані роботи.

Всі роботи, передбачені договором, виконуються силами відповідача на території ВАТ „МК „Азовсталь” (п.1.2 договору).

Означений договір діє до 31.12.08р., а в частині гарантійних зобов”язань відповідача та санкцій за порушення відповідачем умов договору – до спливу гарантійних зобов”язань.

В подальшому сторони уклали додаткову угоду 31 до договору, якою доповнили зміст розділу 1 договору пунктами 1.4 та 1.5.

Позивач вважає, що вищевказаний договір суперечить чинному законодавству та повинен бути визнаний недійсним на підставі ст.ст.203, 215 Цивільного кодексу України виходячи з того, що відповідач на момент проведення будівельних робіт на території ВАТ „МК „Азовсталь” знав про відсутність у нього ліцензії на проведення будівельних робіт, однак продовжував здійснювати діяльність, направлену на незаконне отримання прибутку, що суперечить інтересам держави та суспільства.

Під час розгляду справи відповідач надав суду ліцензію Державного комітету України з будівництва та архітектури №104871від 17.05.05р., видану Товариству з обмеженою відповідальністю „Науково-виробниче підприємство „Маріупольстроймонтаж”, з переліком видів робіт провадження будівельної діяльності.

Строк дії даної ліцензії – з 17.05.05р. по 17.05.10р.

Суд звертає увагу на те, що в преамбулі договору субпідряду №1/М/08 від 30.03.08р. зазначений інший номер ліцензії – 864128, однак як пояснив відповідач, йому була видана лише одна ліцензія за номером 104871, і будь-яких інших ліцензій на проведення будівельних робіт йому не видавалося.

Згідно наданого відповідачем акту №2198/23-111/33160550 від 16.12.08р. про результати планової виїзної перевірки з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.06р. по 30.06.08р., складеного державною податковою інспекцією у Орджонікідзевському районі м.Маріуполя Донецької області, вбачається, що відповідач здійснював діяльність на підставі ліцензії №104871 від 17.05.05р. порушень вимог законодавства з питань ліцензування господарської діяльності встановлено не було.

В подальшому, наказом Інспекції державного архітектурно-будівльного контролю у Донецькій області №26-Л від 21.08.09р. видана відповідачу ліцензія №104871 була анульована.

За таких обставин, господарський суд дійшов висновку, що відповідач укладав договір №1/М/08 від 30.03.08р. та виконував взяті за ним зобов”язання при наявності у нього на той період відповідної ліцензії №104871 від 17.05.05р.

Крім того, ліцензування в Україні здійснюється відповідно до Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”від 01.06.2000 р. № 1775-III (зі змінами та доповненнями), інших законів та підзаконних нормативно-правових актів. Дія зазначеного Закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання.

Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000р. №1775-ІІІ (зі змінами та доповненнями) визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

Відповідно до ч.2 ст.2 Закону України “Про ліцензування окремих видів господарської діяльності” від 01.06.2000р. №1775-ІІІ (зі змінами та доповненнями) ліцензування будівництва здійснюється відповідно до законів, що регулюють відносини у даній сфері.

Спеціальним законом щодо ліцензування господарської діяльності у сфері будівництва є Закон України “Про архітектурну діяльність”від 20.05.1999 р. №687-XIV (зі змінами та доповненнями).

За приписами ч.1 ст.17 Закону України “Про архітектурну діяльність” №687 від 20.05.1999р. (зі змінами та доповненнями) господарська діяльність, пов'язана із створенням об'єктів архітектури, підлягає ліцензуванню відповідно до законодавства.

Згідно з ст. 1 ГПК України до господарського суду мають право звертатися підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У відповідності з ч. 7 ст. 20 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000р. №1775-ІІІ (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин) контроль за наявністю ліцензії у суб'єктів господарювання здійснюють спеціально уповноважений орган з питань ліцензування та інші органи виконавчої влади в межах їх повноважень шляхом проведення планових та позапланових перевірок. Позивач до таких органів не відноситься.

За таких обставин, право на звернення до суду у разі недотримання вимог законодавства щодо обов'язковості отримання ліцензії для здійснення певного виду господарської діяльності належить саме вищезазначеним органам, а не позивачу.

Відповідно до правових позицій Вищого господарського суду України та Верховного Суду України.(п.3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України) від 15.01.2010р. №01-08/12) право на звернення до суду у разі недотримання вимог законодавства щодо обов’язковості отримання ліцензії для здійснення певного виду господарської діяльності належить спеціально уповноваженим органам з питань ліцензування та іншим органам виконавчої влади.

За статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, тобто, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до Роз’яснення Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” від 12.03.1999р. №02-5/111 (зі змінами та доповненнями) угода може бути визнана недійсною лише з підстав і за наслідками, передбаченими законом; у кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною. Отже, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

В силу статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

За приписами статті 33 вказаного кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.

Аналізуючи вищенаведені норми чинного законодавства та встановлені обставини справи, господарський суд вважає, що договір №1/М/08 від 30.03.08р. був укладений сторонами у відповідності з чинним законодавством, позивач не надав будь-яких доказів в підтвердження наявності правових підстав для визнання спірного договору недійсним, тобто не довів ті підстави, на які він посилається як на підставу позову, у зв’язку з чим господарський суд відмовляє позивачу у задоволені позовних вимог.

Судові витрати по оплаті держмита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу згідно ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

На підставі вищенаведеного, керуючись ст.ст.22, 33, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України суд,-

ВИРІШИВ:

          Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю „Виробнича компанія „Будводоканал” м.Маріуполь до Товариства з обмеженою відповідальністю „Науково-виробниче підприємство „Маріупольстроймонтаж” м.Маріуполь про визнання недійсним договору №1/М/08 від 30.03.08р.

Суддя