Рішення № 107513542, 22.11.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 листопада 2022 року м. Київ № 640/12910/22

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса: АДРЕСА_1 , адреса для листування: 01054, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 42а, офіс 28б до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі по тексту - відповідач), адреса: 02152, місто Київ, вулиця Березняківська, будинок 4а, в якій позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області №5 від 11 січня 2022 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області поновити в дії посвідку серії НОМЕР_1 /10-69 від 26 вересня 2005 року на постійне проживання в Україні громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , яка була скасована рішенням Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області №5 від 11 січня 2022 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач послалась на те, що він, починаючи з 2003 року проживає на території України, у вересні 2003 року зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 , після чого почав проживати на території України постійно.

26 вересня 2005 року, як вказано у позовній заяві, Управлінням Державної міграційної служби України позивачу видано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію», у зв`язку з чим позивачем отримано посвідку на постійне проживання в Україні.

10 травня 2022 року позивач отримав рішення відповідача про скасування дозволу на імміграцію №5 від 11 січня 2022 року, в якому було зазначено, що воно прийнято на підставі пункту 1 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію».

З вказаним рішенням позивач не погоджується, оскільки, на його переконання, відповідачем не встановлено будь-яких протиправних дій з боку позивача при зверненні до уповноваженого органу про отримання дозволу на імміграцію, а також не встановлено таких дій після отримання ним такого дозволу, що стало підставою для звернення до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що 18 серпня 2005 року позивач звернувся до ВГІРФО Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві з заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію», зазначивши у заяві, що він має в Україні сім`ю. Проте, як стверджує представник відповідача, позивачем не було вказано підставу, згідно якої він має право на отримання дозволу на імміграцію в Україні.

Більш того, представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що 26 вересня 2005 року ВГІРФО Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві прийнято рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію» та документовано посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 26 вересня 2005 року.

Водночас, як зазначає представник відповідача, при перевірці матеріалів справи, було встановлено, що станом на 18 серпня 2005 року позивач не перебував у шлюбі з громадянкою України понад два роки, а також на співбесіді повідомив, що саме шлюб з громадянкою України слугував підставою для отримання дозволу на імміграцію в Україну.

Враховуючи вищевикладене, представник відповідача вважає, що оскаржуване позивачем рішення є правомірним та таким, що не підлягає скасуванню.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 серпня 2022 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Ірану.

18 серпня 2005 року позивач звернувся до Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУМВС України в м. Києві з заявою про надання йому дозволу на імміграцію в Україні, оскільки він має сім`ю в Україні та перебуває у шлюбі. У відомостях про близьких родичів, що живуть в Україні позивач зазначив дружиною - ОСОБА_2 .

Відповідно до наявної в матеріалах справи копії свідоцтва про одруження серії НОМЕР_3 від 16 вересня 2003 року, позивач 16 вересня 2003 року зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 , про що Центральним відділом реєстрації шлюбів м. Києва з державним центром розвитку сім`ї в книзі реєстрації актів про одруження зроблено запис №2111.

Згідно висновку про розгляд клопотання позивача щодо оформлення дозволу на імміграцію в Україну, старшим інспектором ВГІРФО Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві встановлено, що позивач до приїзду на територію України постійно проживав та прописаний по теперішній час в м. Тегеран. В місто Київ позивач приїхав до своєї дружини, громадянки України ОСОБА_2 , 1978 року народження (паспорт громадянки України НОМЕР_4 від 11 лютого 2003 року, свідоцтво про шлюб НОМЕР_5 від 16 вересня 2003 року). 25 лютого 2003 року позивач купив собі квартиру в місті Києві. Також, старшим інспектором було встановлено відсутність документів, що дають підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію.

У зв`язку з чим, 26 вересня 2005 року відділом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві громадянину Ірану ОСОБА_1 видано дозвіл на імміграцію в Україні, відповідно до якого, на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію», останньому дозволено постійне проживання в Україні. Дозвіл дійсний до 26 вересня 2006 року, на підставі якого позивач отримав посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 26 вересня 2005 року.

30 вересня 2021 року позивач звернувся до відповідача з заявою - анкетою про обмін посвідки на постійне проживання.

Рішенням Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 21 жовтня 2021 року №80112300011110 позивачу відмовлено в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №321.

Більш того, як вбачається з матеріалів справи, 11 січня 2022 року Т.в.о. начальника Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області затверджено висновок про розгляд матеріалів щодо скасування дозволу на імміграцію в Україні громадянину Ірану ОСОБА_1 , з огляду на те, що при перевірці матеріалів справи, станом на 18 серпня 2005 року (дата звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну) іноземець не перебував у шлюбі з громадянкою України понад два роки.

Рішенням Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 11 січня 2022 року №5 скасовано дозвіл на імміграцію в України громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , виданий 26 вересня 2005 року, на підставі пункту 1 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію», також скасована на підставі цього рішення посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_1 /10-69 від 26 вересня 2005 року.

Не погоджуючись з вказаним рішенням відповідача, позивач звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.

Так, відповідно до статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Аналогічна норма передбачена частиною першою статті 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України «Про імміграцію» від 07 червня 2001 року № 2491-III (далі по тексту - Закон № 2491-III), Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі по тексту - Закон № 3773-VI), Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію; в поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983 (далі по тексту - Порядок № 1983), Порядком оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №321 (далі по тексту - Порядок №321).

Статтею 1 Закону № 2491-III визначено, що імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Підстави для скасування дозволу на імміграцію визначені статтею 12 Закону № 2491-III.

Так, дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо, зокрема, з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність (пункт 1 частини 1 статті 12 Закону № 2491-III).

Пунктом 21 Порядку №1983 визначено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу (пункт 22 Порядку №1983).

Як вже було зазначено судом, у висновку, затвердженому начальником Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області 11 січня 2022 року, проведеною перевіркою матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання встановлено, що при перевірці матеріалів справи, станом на 18 серпня 2005 року (дата звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну) іноземець не перебував у шлюбі з громадянкою України понад два роки.

Тобто, на думку відповідача, жодного документа, який би підтверджував наявність у іноземця підстав для отримання дозволу на імміграцію у відповідності до вимог імміграційного законодавства, подано не було.

Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Пунктом 1 частини 3 статті 4 Закону № 2491-III (в редакції станом на момент надання позивачу дозволу на імміграцію) передбачено, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983 (далі по тексту - Порядок № 1983).

У відповідності до підпункту 3 пункту 2 цього Порядку № 1983 (в редакції, чинній на момент прийняття рішення про надання або відмову у наданні дозволу на імміграцію), рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи територіальні підрозділи Департаменту в міських, районних у містах управліннях органів внутрішніх справ (далі - територіальні підрозділи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає Департамент), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.

Згідно пункту 12 Порядку № 1983 (в редакції, чинній на момент прийняття рішення про надання або відмову у наданні дозволу на імміграцію) територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію:

формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію;

надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції Департаменту чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам;

здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

Отже, за змістом наведених норм прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Відповідно до статті 12 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Відповідно до частини 1 статті 13 Закону № 2491-III, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.

Як вже було зазначено судом, згідно з пункту 1 частини 3 статті 4 Закону № 2491-III (у редакції, яка була чинною на момент видачі позивачу дозволу на імміграцію), дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Як встановлено судом, позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини 3 другої статті 4 цього Закону.

Однак, відповідачем при опрацюванні заяви позивача від 30 вересня 2021 року, зроблено висновок, що при видачі посвідки на постійне проживання на території України серії НОМЕР_1 /10-69 від 26 вересня 2005 року, суб`єктом владних повноважень вчинено дії з порушенням норм чинного, на момент видачі, законодавства.

З огляду на що, відповідач дійшов висновку про наявність підстав для скасування позивачу дозволу на імміграцію.

Оскільки судом надається правова оцінка законності оскаржуваного рішення, проте таке рішення прийнято на підставі висновку відповідача, яке є передумовою прийняття оскаржуваного рішення, суд вважає за необхідне надати правову оцінку обом підставам.

У висновку про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачу зазначено, що у 2005 році позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України "Про імміграцію".

Отже, відповідач, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та видачі посвідки на постійне місце проживання в Україні, проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивача, та керуючись пунктом 1 частини 3 статті 4 Закону № 2491-III, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію позивачу, визначених в у цьому Законі, не виявив, у зв`язку з чим видав посвідку на постійне місце проживання в Україні, що підтверджується дозволом на імміграцію в Україну від 26 вересня 2005 року.

Посилаючись на пункт 1 частини 1 статті 12 Закону № 2491-III, як у висновку так і у відзиві на позовну заяву, відповідач зазначає, що дозвіл на імміграцію позивача підлягає скасуванню, оскільки станом на день звернення з заявою про надання дозволу на імміграцію позивач не перебував у шлюбі з громадянкою України понад два роки.

Таким чином, на думку відповідача, документ, який слугував підставою для прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу в 2005 році є неправомірним, оскільки суперечить вимогам імміграційного законодавства України.

Між тим, слід зауважити, що станом на день прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію 26 вересня 2005 року, позивач перебував у шлюбі з громадянкою України понад два роки (з 16 вересня 2005 року).

Щодо посилання представника відповідача на те, що позивачем у заяві подано недостовірні відомості щодо наявності в нього сім`ї, то суд зазначає, що згідно з положеннями статті 3 Сімейного кодексу України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Тобто, позивач міг вважати станом на 2005 рік членом своєї сім`ї людину, з якою він спільно проживав, був пов`язаний спільним побутом та мав взаємні права та обов`язки, у зв`язку з чим такі твердження не можуть бути розцінені, як свідомо неправдиві відомості.

Водночас, позивачем було надано неправдиві відомості, що станом на 18 серпня 2005 року він перебував у шлюбі, в той час, коли такий шлюб він зареєстрував лише 16 вересня 2003 року.

Але, зважаючи на той факт, що положення пункту 1 частини 1 статті 12 Закону № 2491-III встановлюють можливість скасування дозволу на імміграцію органом, який його видав, саме якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, тобто такі неправдиві відомості мають мати місце саме в день надання дозволу, а не в день звернення іноземця за його видачею, суд доходить висновку, що станом на 26 вересня 2005 року в матеріалах особової справи та за результатом здійсненої перевірки поданих позивачем документів, не було встановлено подання іноземцем свідомо неправдивих відомостей

З урахуванням наведеного в сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення №5 від 11 січня 2022 року.

До того ж, слід зауважити, що при винесенні вказаного рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідачем не враховано, що позивач має стійкий правовий та соціальний зв`язок з Україною (постійно проживає на території України понад 17 років, має нерухоме майно у власності, від шлюбу народжена дитина).

Зважаючи на те, що судом встановлено протиправність оскаржуваного рішення відповідача, суд вважає необхідним зобов`язати останнього поновити дію посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 , що, на переконання суду, є належним способом захисту та поновлення порушеного права позивача.

Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На переконання суду, відповідачем не доведено правомірності вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів позивачем під час звернення з даним позовом до суду сплачено судовий збір на загальну суму 992,40 грн. Відтак, враховуючи розмір задоволених позовних вимог, суд присуджує на користь позивача судові витрати у розмірі 992,40 грн.

На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області №5 від 11 січня 2022 року про скасування дозволу на імміграцію в України.

3. Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київський області (02152, місто Київ, вулиця Березняківська, будинок 4-А, код ЄДРПОУ 42552598) поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_6 ) дію посвідки на постійне проживання серія НОМЕР_2 від 26 вересня 2005 року.

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_6 ) понесені ним судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 992,40 грн (дев`ятсот дев`яносто дві гривні 40 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області (02152, місто Київ, вулиця Березняківська, будинок 4а, код ЄДРПОУ 42552598).

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Суддя К.Ю. Гарник