Рішення № 107056994, 01.11.2022, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 листопада 2022 року

справа №380/18991/21

провадження №

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Москаля Р.М. розглянув в місті Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів), за участі Головного управління ДПС у Львівській області в якості третьої особи на стороні відповідача без самостійних вимог на предмет спору, про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) до Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) (далі - Західне міжрегіональне управління МЮ, відповідач) з такими вимогами:

- визнати протиправною бездіяльність Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) щодо не нарахування, не обчислення та несплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування із виплаченого ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 169959,21 грн. за період з 26.11.2015 по 25.01.2018;

- зобов`язати Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) нарахувати, обчислити та сплатити єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування із виплаченого ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 169959,21 грн. за період з 26.11.2015 по 25.01.2018 з дотриманням порядку, що визначений частиною другою статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 №2464-VI.

Покликається на те, що колишній роботодавець при виплаті сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу протиправно ухилився від нарахування та сплати єдиного соціального внеску (далі - ЄСВ), що призвело до неврахування органами ПФУ періоду вимушеного прогулу до страхового стажу позивача, що як наслідок призводить до виплати пенсійного забезпечення в заниженому розмірі. У відповідь на звернення ОСОБА_1 від 30.04.2021 про необхідність провести нарахування та виплату ЄСВ з сум середнього заробітку, виплаченого на підставі рішень суду, відповідач надіслав відмову.

Відповідач подав відзив на позовну заяву ОСОБА_1 (а.с.140-147), вважає позов необґрунтованим та таким, що не підлягає до задоволення з таких мотивів: 1) середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника; 2) кошти на виконання рішень судів стягувалися з Головного територіального управління юстиції у Львівській області (процесуальним правонаступником якого є відповідач) шляхом безспірного списання з рахунку боржника, який обслуговується Державною казначейською службою України. Законом України «Про виконавче провадження» не передбачено нарахування податків, зборів та інших платежів на суми стягнутої заробітної плати працівника, а стягнута за рішенням суду (згідно з виконавчим листом) на користь працівника заробітна плата не є базою нарахування ЄСВ.

Головне управління ДПС у Львівській області надало суду пояснення (а.с.129-135) та стверджує, що суми заробітної плати, стягнуті Державною виконавчою службою чи Державною казначейською службою за рішенням суду на користь працівника на підставі виконавчого листа не є базою нарахування єдиного соціального внеску.

Представник позивача надіслав суду відповідь на відзив (а.с.175-176), наводить аргументи щодо невірного застосування відповідачем норм права до спірних правовідносин. Відповідач в свою чергу надіслав суду додаткові пояснення (а.с.180-182). Суд вислухав промови учасників справи та дослідив за їх участі долучені до справи докази, за згодою учасників справи рішення поставляється в порядку письмового провадження.

Суд вислухав промови, заяви та міркування учасників справи, дослідив долучені до справи докази та рішення судів між тими ж сторонами, що набрали законної сили, і встановив такі обставини справи та відповідні правовідносини:

ОСОБА_1 працював в органах юстиції з 1999 року, з 20.07.2012 призначений на посаду начальника відділу державної виконавчої служби Бродівського районного управління юстиції Львівської області. Наказом Головного територіального управління юстиції у Львівській області №1101/К від 25.11.2015 року позивача звільнено із займаної посади. ОСОБА_1 оскаржив цей наказ до суду.

Львівський окружний адміністративний суд прийняв постанову №813/6509/15 від 20.05.2016 (а.с.25-30), відповідно до якої адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Львівській області задовольнив частково:

- визнав протиправним та скасував наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 25.11.2015 №1101/К «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- поновив ОСОБА_1 на посаді начальника відділу державної виконавчої служби Бродівського районного управління юстиції з 26.11.2015;

- стягнув з Головного територіального управління юстиції у Львівській області середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 7597,78 грн без урахування сум обов`язкових до сплати податків та зборів;

- в задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Суд допустив цю постанову в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді до негайного виконання; постанова суду першої інстанції набрала законної сили на підставі ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 04.10.2016.

ОСОБА_1 поновлений на посаді 26.01.2018 (а.с.32) шляхом видачі наказу№100/К, яким серед іншого передбачено проведення виплат за час вимушеного прогулу, проте по факту таких виплат проведено не було, тому позивач звернувся до суду про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання постанови від 20.05.2016 за період з 21.05.2016 по 25.01.2018 у розмірі 162361,43 грн.

Ухвалою від 16.04.2019 у справі №813/6509/15 (а.с.31-40), котра набрала законної сили 11.06.2019, суд задовольнив заяву ОСОБА_1 та стягнув з Головного територіального управління юстиції у Львівській області на його користь середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на посаді за період з 21.05.2016 по 25.01.2018 включно в розмірі 162361,43 грн., з проведенням відповідачем необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства.

Стягнення коштів ГТУЮ у Львівській області на користь ОСОБА_1 здійснювалося у примусовому порядку через органи ДКС (а.с.213-214, 148-151).

Відповідно до індивідуальних відомостей про застраховану особу із реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (форма ОК-7; а.с.42-44) випливає, що Головне територіальне управління юстиції у Львівській області не здійснило нарахування та сплату єдиного соціального внеску з сум середнього заробітку, стягнених судом у справі №813/6509/15 за час вимушеного прогулу з 26.11.2015 по 25.01.2018.

Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2019 року №870 є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Львівській області, що ліквідується.

ОСОБА_1 звернувся до Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) із заявою (а.с.45-46) про нарахування та виплату єдиного соціального внеску за період вимушеного прогулу, що тривав з 26.11.2015 по 25.11.2018, за який на підставі судових рішень стягнено 169959,21 грн. середнього заробітку.

Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) листом від 04.06.2021 №12751/0/1-21/12.2-04 (а.с.47-48) відмовило ОСОБА_1 у задоволенні його звернення з таких мотивів: - відшкодування за час затримки виконання судового рішення хоча і розраховується, виходячи із середнього заробітку, проте не є заробітною платою і не є базою для нарахування ЄСВ; - Закон України «Про виконавче провадження» не передбачає нарахування податків, зборів та інших платежів на суми стягнутої заробітної плати працівника, а суми заробітної плати, стягнуті Державною виконавчою службою чи Державною казначейською службою за рішенням суду на користь працівника на підставі виконавчого листа не є базою для нарахування ЄСВ.

При прийнятті рішення суд керується такими нормами права:

І. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року № 2464-VI (зі змінами та доповненнями, далі Закон № 2464-VI), що містить такі норми:

Стаття 1. Визначення термінів

1. У цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні: […]

2) єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування;

3) застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок; […]

10) страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок;

12) основне місце роботи - місце роботи, де працівник працює на підставі укладеного трудового договору, та визначене ним як основне згідно з поданою заявою (до відкликання) та відомостями, що обліковуються в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру на її підставі.

2. Інші терміни використовуються у значенні, визначеному законами про окремі види загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Стаття 2. Сфера правового регулювання цього Закону

1. Дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

2. Виключно цим Законом визначаються:

принципи збору та ведення обліку єдиного внеску;

платники єдиного внеску;

порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску;

розмір єдиного внеску;

орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність;

склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування;

порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. […]

Стаття 4. Платники єдиного внеску

1. Платниками єдиного внеску є:

1) роботодавці:

підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами;

Стаття 6. Права та обов`язки платника єдиного внеску

[…] 2. Платник єдиного внеску зобов`язаний:

1) своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок до податкового органу за основним місцем обліку платника єдиного внеску;

2) вести облік виплат (доходу) застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком, зберігати такі відомості в порядку, передбаченому законодавством; […]

Стаття 7. База нарахування єдиного внеску

1. Єдиний внесок нараховується:

1) для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

2. Для осіб, які працюють у сільському господарстві, зайняті на сезонних роботах, виконують роботи (надають послуги) за цивільно-правовими договорами, творчих працівників (архітекторів, художників, артистів, музикантів, композиторів, критиків, мистецтвознавців, письменників, кінематографістів), та інших осіб, які отримують заробітну плату (дохід) за виконану роботу (надані послуги), строк виконання яких перевищує календарний місяць, єдиний внесок нараховується на суму, що визначається шляхом ділення заробітної плати (доходу), виплаченої за результатами роботи, на кількість місяців, за які вона нарахована.

Зазначений порядок нарахування внеску поширюється також на осіб, яким після звільнення з роботи нараховано заробітну плату (дохід) за відпрацьований час або згідно з рішенням суду - середню заробітну плату за вимушений прогул. […]

5. Єдиний внесок нараховується на суми, зазначені в частинах першій і другій цієї статті, незалежно від джерел їх фінансування, форми, порядку, місця виплати та використання, а також від того, чи виплачені такі суми фактично після їх нарахування до сплати.

{Частину шосту статті 7 виключено на підставі Закону № 909-VIII від 24.12.2015}

7. Перелік видів виплат, на які не нараховується єдиний внесок, затверджується Кабінетом Міністрів України.

ІІ. Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 22 грудня 2010 р. N 1170 «Про затвердження переліку видів виплат, що здійснюються за рахунок коштів роботодавців, на які не нараховується єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

ІІІ. Кодекс законів про працю України:

Стаття 235. Поновлення на роботі, зміна формулювання причин звільнення, оформлення трудових відносин з працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи

У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. […]

У разі затримки видачі копії наказу (розпорядження) про звільнення з вини роботодавця працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. […]

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Стаття 236. Оплата вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника

У разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

ІV. Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII (далі Закон №1404) […]

Стаття 65. Виконання рішення про поновлення на роботі

1. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується невідкладно в порядку, визначеному статтею 63 цього Закону.

2. Рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України суд при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Учасники справи в заявах по суті спору покликаються на правові висновки Верховного Суду, викладені в таких судових рішеннях:

- постанова ВП ВС від 30.01.2019 №910/4518/16 щодо застосування статті 5 Закону України «Про судовий збір», статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України та статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» при вирішенні судом питання про сплату судового збору за позовні вимоги про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку при звільненні (середній заробіток за час вимушеного прогулу визнано заробітною платою);

- постанова ОП КЦС ВС від 21 квітня 2021 року у справі № 461/1303/19, від 10 жовтня 2019 року у справі 522/13736/15 щодо застосування частини другої статті 233 КЗпП України в контексті вирішення судом питання дотримання позивачем строків звернення до суду з вимогами про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду (середній заробіток за час затримки виконання рішення суду не визнано заробітною платою);

- постанова КЦП ВС від 15.11.2018 у справі №752/20210/14-ц - щодо застосування абзацу другого частини другої статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» в спорі про спонукання роботодавця нарахувати та сплатити єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнуту на користь працівника на підставі рішення суду про поновлення його на посаді (середній заробіток за час вимушеного прогулу визнано базою нарахування єдиного внеску);

- постанова КАС ВС від 22.07.2019 у справі №813/80/14 щодо застосування ст.ст.1,4, 7 Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в спорі за позовом особи, поновленої після незаконного звільнення на посаді на підставі рішення суду, про спонукання роботодавця нарахувати, обчислити та сплатити єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування із виплаченої позивачу заробітної плати за час вимушеного прогулу, з помісячним її відображенням в первинному бухгалтерському та персоніфікованому обліках та поданням відповідних скоригованих даних до системи персоніфікованого обліку ДПС, відобразивши помісячно суми нарахованої та виплаченої заробітної плати за час вимушеного прогулу (середній заробіток за час вимушеного прогулу визнано базою нарахування єдиного внеску; вказано, що Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VІІІ не регулює спірні правовідносини щодо нарахування та сплати єдиного внеску).

З метою вирішення питання про релевантність наведених сторонами правових висновків Верховного Суду суд враховує хронологічно пізніші висновки щодо застосування норм права, викладені в таких рішеннях:

- постанова ВП ВС від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19 - щодо застосування частини другої статті 233 КЗпП України в контексті вирішення судом питання дотримання позивачем строків звернення до суду та розмежування з цією метою правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу, передбаченого частиною другою статті 235 КЗпП України та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, визначеного статтею 117 КЗпП України.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) задля формування єдиної судової практики щодо застосування частини другої статті 233 КЗпП України до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та наголосила, що у разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці;

- постанові КАС ВС від 18.08.2022 у справі №560/7496/20 - щодо застосування статті 122 КАС України та частини другої статті 233 КЗпП України в контексті вирішення судом питання дотримання позивачем строків звернення до суду з вимогами про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, передбаченого статтею 236 КЗпП України (вказав, що до вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України). Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. […] Позовні вимоги стосуються стягнення належної йому заробітної плати…)

При вирішенні цього спору суд керується такими мотивами:

І. В розумінні КЗпП України вимушений прогул це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції та, як наслідок, не отримував заробітної плати. Причиною виникнення вимушеного прогулу, на відміну від простою, можуть бути лише протиправні дії роботодавця, що зумовили звільнення працівника без законної підстави. Такі протиправні дії/рішення роботодавця перешкоджають виконанню працівником трудової функції, обумовленої трудовим договором.

У разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі; при винесенні рішення про поновлення на роботі суд, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП). Рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника на роботі:

- підлягає негайному виконанню (стаття 235 КЗпП);

- вважається виконаним з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу чи розпорядження про поновлення на роботі (стаття 65 Закону №1404).

Якщо роботодавець затримує виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, то вимушений прогул працівника триває дня фактичного виконання рішення суду (видання наказу про поновлення на роботі). При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.

Отже, період вимушеного прогулу обчислюється починаючи з дня, наступного за днем незаконного звільнення, і триває до дня винесення наказу про поновлення працівника на роботі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року (справа №755/12623/19) визначила правову природу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, вказавши, що такий заробіток є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію. Незаконне звільнення - це незаконне припинення роботодавцем із працівником трудового договору в односторонньому порядку. У свою чергу, виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений. Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати, бо є заробітною платою. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.

В цій постанові Велика Палата також:

- розмежувала правову природу середнього заробітку за час вимушеного прогулу від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (ст. 117 КЗпП): середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є;

- відступила від раніше висловлених об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та неодноразово продубльованих нею висновків про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника.

Отже, в разі визнання звільнення незаконним та постановлення судом рішення про поновлення незаконно звільненого працівника на роботі держава гарантує отримання ним середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, - оскільки цей працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату. Тому при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний одночасно прийняти рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період, що обчислюється починаючи з дати незаконного звільнення по дату постановлення рішення про поновлення на роботі, що підлягає негайному виконанню (ст.235 КЗпП). Якщо ж роботодавець затримує/ухиляється від виконання рішення суду про поновлення на роботі (котре підлягає негайному виконанню), то вимушений прогул триває, а суд виносить ухвалу про виплату незаконно звільненому працівнику середнього заробітку за весь період вимушеного прогулу (від дати постановлення рішення про поновлення на роботі до дати фактичного поновлення цієї особи на роботі). При цьому стягнуті судом суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу мають правову природу заробітної плати.

З огляду на наведені мотиви відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин правових висновків, викладених в постановах Палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі №522/13736/15, від 21 квітня 2021 року у справі №461/1303/19, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року (справа №755/12623/19) відступила від правового висновку стосовно того, що середній заробіток за час вимушеного прогулу не є складовою заробітної плати, вказавши, що, по суті, це є неотримана заробітна плата за невиконання трудової функції не з вини працівника. Аналогічний висновок щодо застосування статті 236 КЗпП в контексті правової природи середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника як заробітної плати висловив і касаційний адміністративний суд в постанові від 18.08.2022 у справі №560/7496/20.

За наведеного правового регулювання та тлумачення судом норм КЗпП з метою застосування до спірних правовідносин позиція відповідача щодо необхідності розмежування правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу шляхом поділу періоду вимушеного прогулу на два до і після дати прийняття суду рішення про поновлення ОСОБА_1 на роботі - є помилковою. Адже для визначення періоду вимушеного прогулу значення має дата звільнення особи з роботи та дата її фактичного поновлення на роботі.

Наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади виданий 25.11.2015. Суд постановив рішення про скасування цього наказу як незаконного та про поновлення ОСОБА_1 на посаді з 26.11.2015 р., а також допустив це рішення до негайного виконання (а.с.30), проте роботодавець виконав це рішення шляхом видачі відповідного наказу лише 26.01.2018. Отже, період з 26.11.2015 по 25.01.2018 є періодом вимушеного прогулу ОСОБА_1 . Суд стягнув з роботодавця на користь ОСОБА_1 за цей період середній заробіток за час вимушеного прогулу в загальній сумі 169959,21 грн. (7597,78+162361,43; а.с.30,40), ці платежі мають правову природу заробітної плати.

ІІ. Відповідно до статті 2 Закону № 2464-VI виключно цим законом визначаються принципи збору та ведення обліку єдиного внеску, платники єдиного внеску, порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, розмір єдиного внеску.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 4, пп. 1, 2 частини другої статті 6 Закону №2464-VI відповідач є платником єдиного внеску як роботодавець, який використовує працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, тому зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок до податкового органу за основним місцем обліку платника єдиного внеску, а також вести облік виплат (доходу) застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком, зберігати такі відомості в порядку, передбаченому законодавством.

В розумінні Закону № 2464-VI ОСОБА_1 в період проходження ним публічної служби (в т.ч. в період вимушеного прогулу з 26.11.2015 по 25.01.2018, оскільки на підставі рішення суду був поновлений на роботі з 26.11.2015) був застрахованою особою, а Головне територіальне управління юстиції у Львівській області, правонаступником якого є Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Львів), страхувальником-роботодавцем.

База нарахування єдиного внеску для платників - роботодавців, які використовують працю фізичних осіб, визначена пунктом 1 частини першої статті 7 Закону №2464-VI це сума нарахованої кожній застрахованій особі (працівника) заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці».

В абзаці другому частини другої статті 7 Закону №2464-VI передбачено особливості нарахування єдиного внеску на суми середньої заробітної плати за вимушений прогул для осіб, яким після звільнення з роботи заробітну плату (дохід) нараховано згідно з рішенням суду. Оскільки такий дохід, з огляду на тривалість строку звернення до суду та строку розгляду спору судом, стягується за період, що перевищує календарний місяць, єдиний внесок за таких обставин нараховується на суму, що визначається шляхом ділення середнього заробітку (доходу), виплаченого на підставі рішення суду за весь період вимушеного прогулу, на кількість місяців, за який він (дохід) нарахований.

В термінах Закону №2464-VI стягнені судом з роботодавця на користь незаконно звільненого працівника суми коштів за час вимушеного прогулу названо «середня заробітна плата» або «дохід», що свідчить про правильність наведеного вище судом тлумачення норм КЗпП з метою застосування до спірних правовідносин.

Суд також звертає увагу на те, що частиною 7 статті 7 Закону законодавець делегував Уряду повноваження визначати перелік видів виплат, на які не нараховується єдиний внесок. Кабінет Міністрів України в Постанові від 22 грудня 2010 р. N 1170 «Про затвердження переліку видів виплат, що здійснюються за рахунок коштів роботодавців, на які не нараховується єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» не включив суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу до переліку видів виплат, що здійснюються за рахунок коштів роботодавців, на які не нараховується єдиний внесок.

Аргументи відповідача щодо відсутності в нього обов`язку здійснювати нарахування та сплату єдиного внеску на підставі Закону України «Про виконавче провадження» в межах виконавчого провадження з примусового стягнення на підставі рішення суду на користь працівника суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу є помилковими, оскільки цей закон визначає обов`язки відповідача як сторони виконавчого провадження - боржника. Разом з тим, обов`язки відповідача як роботодавця-страхувальника щодо нарахування та сплати єдиного внеску, в т.ч. з сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу, виплачених незаконно звільненому працівнику, визначає спеціальний закон Закон №2464-VІ. Правильність такого підходу додатково підтверджується положеннями частини п`ятої статті 7 Закону №2464-VI, відповідно до якої єдиний внесок нараховується на суми, зазначені в частинах першій і другій цієї статті, незалежно від джерел їх фінансування, форми, порядку, місця виплати та використання, а також від того, чи виплачені такі суми фактично після їх нарахування до сплати. Отже, сам по собі факт стягнення з роботодавця середнього заробітку за час вимушеного прогулу на користь працівника в примусовому порядку відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» не звільняє його (роботодавця) від обов`язку нараховувати єдиний внесок на суми такого середнього заробітку.

Наведені висновки суду щодо застосування статті 7 Закону №2464-VI відповідають висновкам касаційного суду, що викладені в постанові від 15.11.2018 у справі №752/20210/14-ц та постанові від 22.07.2019 у справі №813/80/14.

Отже, відповідач як роботодавець-страхувальник при виплаті (в примусовому порядку) застрахованому ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 169959,21 грн. за період з 26.11.2015 по 25.01.2018 повинен був, керуючись положеннями частини другої статті 7 Закону №2464-VI, обчислити, нарахувати та сплатити єдиний внесок. Проте відповідач від виконання цього обов`язку ухилився, а також відмовився на пропозицію позивача врегулювати спір з цього приводу в добровільному порядку (лист від 04.06.2021 №12751/0/1-21/12.2-04, а.с.47-48). Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

Представник позивача подав суду заяву про стягнення судових витрат від 16.08.2022 (а.с. 219). Представник визначив суму понесених позивачем судових витрат, зокрема, сплаченого судового збору у суді першої, апеляційної інстанцій, який складає 3178 грн. (908 грн. за подання позовної заяви та 2270 грн. за подання апеляційної скарги на ухвалу суду про відмову у відкритті провадження (а.с. 5, 56)); також просить суд стягнути з відповідача 8100 грн. витрат на професійну правничу допомогу адвоката, разом сума понесених позивачем судових витрат становить 11278 грн.

Частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. З огляду на задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд стягує на користь позивача суму сплаченого ним судового збору за рахунок бюджетних асигнувань відповідача в сумі 3178 грн.

Відповідач, Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) подало заперечення на заяву про стягнення судових витрат. Відповідач вважає, що сума витрат на правничу допомогу документально не підтверджена, що на переконання представника відповідача, є підставою для відмови у задоволенні заяви про відшкодування таких витрат.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат на правничу допомогу та на прибуття до суду, суд керується такими положеннями:

відповідно до частини першої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу та витрати сторін та їх представників, що пов`язані із прибуттям до суду.

Відповідно до частини другої статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. За правилами частини третьої цієї статті, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Відповідно до пункту 4) статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 №5076-VI договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Нормами статті 30 цього Закону визначено, що формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту є гонорар. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Як визначено в частині п`ятій статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини шостої статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС України).

На підтвердження підстав, факту понесення та розміру витрат, пов`язаних з розглядом справи, представник позивача надав суду копії таких документів (а.с. 165-173, 219-221): - договір №10/2020 про надання правової допомоги від 31.12.2020, укладений між ОСОБА_1 (Клієнт) та адвокатом Бачинським А.В. (Адвокат); - додаткова угода №1 до договору про надання правової допомоги №10/2020 від 31.12.2020; - акти про надану правову допомогу, а саме: 1) підготовлено позовну заяву про зобов`язання Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) провести нарахування та виплату ЄСВ на середній заробіток за час вимушеного прогулу, що становить 3000 грн.; 2) підготовлено апеляційну скаргу на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 09.11.2021 про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі №380/18991/21, що становить 2400 грн.; 3) підготовлено відповідь на відзив в адміністративній справі №380/18991/21, що становить 1500 грн.; 4) участь в судовому засіданні (29.07.2022) в адміністративній справі №380/18991/21, що становить 1200 грн. Загальна вартість наданих послуг складає 8100 грн.

Оцінюючи характер наданої адвокатом правової допомоги відповідно до згаданих актів про надану правову допомогу суд зауважує, що такий не містить вказівки та обґрунтування часу, витраченого адвокатом на надані послуги правової допомоги. Тому суд дійшов висновку, що заявлений до відшкодування за рахунок відповідача розмір витрат на правову допомогу в сумі 8100 грн. не підтверджується та є завищеним. Суд враховує, що позивач вільний у виборі представника та у визначенні розміру його гонорару за домовленістю сторін, проте цей вибір не повинен бути надмірно обтяжливим для іншої сторони процесу при вирішенні судом питання про розподіл судових витрат. Суд вважає, що покладені на відповідача судові витрати повинні бути співмірними з сумою коштів, що підлягають сплаті в якості судового збору за розгляд цього спору професійним суддею. Тому суд вважає справедливим відшкодування позивачу його судових витрат на правничу допомогу у сумі 3178 грн., - тобто в розмірі сплаченого позивачем судового збору за розгляд цієї справи судом.

Керуючись ст.ст. 19-20, 22, 25-26, 90, 139, 229, 241-246, 250, 251, 255, 295, пп. 15.5 п.15 розділу VII «Перехідні положення» КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), що полягала в ухиленні від нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування із виплаченого ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 26.11.2015 по 25.01.2018 в сумі 169959,21 грн.

Зобов`язати Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) нарахувати, обчислити та сплатити єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування з виплаченого ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 26.11.2015 по 25.01.2018 в сумі 169959,21 грн. у порядку. визначеному частиною другою статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 №2464-VI.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) на користь ОСОБА_1 судові витрати на сплату судового збору в сумі 3178 (три тисячі сто сімдесят вісім) гривень та на сплату професійної правничої допомоги в сумі 3178 (три тисячі сто сімдесят вісім) гривень.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення судового рішення.

Суддя Москаль Р.М.