Рішення № 106963553, 29.09.2022, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 755/9051/20

Провадження № 2/761/3067/2022

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2022 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого: судді - Притули Н.Г.

при секретарі: Соломон О.М.,

за участі

представника відповідача - Регіонального

відділення Фонду державного майна

України по місту Києву: Максюта Е.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву, Товариства з обмеженою відповідальністю «Петра - групп», третя особа: Державне спеціалізоване видавництво «Вища Школа» про тлумачення правочину, -

В С Т А Н О В И В:

26.06.2020 року зазначена позовна заява надійшла до Дніпровського районного суду м.Києва.

15.02.2021 року зазначена справа надійшла за підсудністю до Шевченківського районного суду м.Києва.

В позовних вимогах позивач просить: розтлумачити положення п.3.5 Договору оренди №6839 нерухомого майна, що належить до державної власності від 30.05.2014 року щодо наявності права на звільнення ТОВ «Петра-групп» від сплати орендної плати у зв`язку із неможливістю використання орендованого приміщення.

Свої вимоги позивач обгрунтовує тим, що під час перебування позивача на посаді начальника регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву 30.05.2014 року було укладено договір оренди №6839 нерухомого майна, що належить до державної власності. В оренду було передано нежитлове приміщення загальною площею 760,5 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та перебуває на балансі ДП ДСВ «Вища школа».

Як зазначає позивач, за фактом звільнення орендаря від орендної плати за вказаним договором, державне бюро розслідувань розпочало кримінальне провадження №62019000000000782 від 25.06.2019 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.364 КК України та 22.04.2020 року позивачу було вручено повідомлення про підозру.

Позивач зазначив, що він вимушений звернутись до суду із тлумаченням змісту правочину, оскільки його положення невірно розуміються як сторонами договору, так і третіми особами, які приходять до невірних висновків з проведеного аналізу його змісту, у тому числі у зазначеному кримінальному провадженні.

Пункт 3.5 Договору не передбачає чітко окресленого права орендаря на звільнення його від сплати орендної плати у зв`язку із неможливістю використання орендованого приміщення.

Однак позивач посилається на ту обставину, що регулювання правовідносин оренди нерухомого майна не обмежується лише положеннями договору оренди, а й іншими нормами, зокрема нормами Цивільного кодексу України - абзац 1 частини 1 статті 762 ЦК України надає право звільняти наймача від плати за весь період протягом якого майно не було використане.

Так в актах обстеження від 06.10.2014 року, 30.10.2014 року, 31.03.2015 року зазначено, що у приміщеннях низька температура, не працює опалення та орендар фактично зазначені приміщення не використовує. Орендовані приміщення опечатані комісією балансоутримувача з 15.10.2014 року по 15.05.2015 року, тобто на період опалювального сезону.

Ухвалою суду від 24.03.2021 року було відкрито провадження у справі та прийнято рішення про розгляд справи в порядку спрощеного провадження без виклику сторін.

Однак в подальшому, ухвалою суду від 25.11.2021 року було призначено розгляд справи в порядку спрощеного провадження з викликом сторін.

В судове засідання представник позивача не з`явилась, звернулась до суду з клопотанням про відкладення слухання справи у зв`язку з перебуванням за межами країни. Однак оскільки представник не надала суду доказів на підтвердження зазначених обставин, суд відхилив зазначене клопотання.

Представник Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву в судовому засіданні вимоги позову не визнав та просив відмовити в його задоволенні з тих підстав, що за договором було передано приміщення в задовільному стані, не потребує проведення поточного ремонту, що підтверджується актом приймання-передавання майна. Рішенням господарського суду м.Києва від 25.06.2020 року (справа №910/19026/19) Орендаря було виселено з приміщення. Між сторонами договору відсутні будь-які спори щодо виконання умов Договору, зокрема п.3.5; Договір закінчив термін своєї дії, тому тлумачення договору неможливе; позивач не є стороною договору.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Петра - групп» в судове засідання уповноваженого представника не направило, хоча належним чином повідомлялось про час та місце слухання справи за місцем реєстрації юридичної особи, відзив на заявлені вимоги до суду не надходив.

Третя особа - Державне спеціалізоване видавництво «Вища Школа» в судове засідання представника не направило, хоча належним чином було повідомлено про час та місце слухання справи, про поважні причини неявки в судове засідання суд не повідомили, пояснення на заявлені вимоги до суду не надходили.

А тому, враховуючи строки перебування справи в провадженні суду, суду надані всі документи на які посилались сторони, на підставі положень статті 223 ЦПК України суд продовжив слухання справи у відсутність сторін, які не з`явились в судове засідання.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов`язок доказування покладений на сторони.

Вивчивши матеріали справи, вислухавши представника відповідача, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 30.05.2014 року між регіональним відділенням Фонду державного майна України по м.Києву в особі начальника Трубарова В.М. (далі - Орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Петра - групп» (далі - Орендар) був укладений Договір оренди №6839 нерухомого майна, що належить до державної власності.

За умовами зазначеного договору, Орендодавець передав в оренду Орендарю в строкове платне користування на період з 30.05.2014 року по 30.04.2017 року нежитлове приміщення загальною площею 760,5 кв.м., що розташоване за адресою: м.Київ, вул.Гоголівська, буд.7 та перебуває на балансі ДП ДСВ «Вища школа».

За умовами Договору (п.3.1) орендна плата встановлювалась в розмірі 26 460,44 грн. (базовий місяць розрахунку квітень 2014 року).

30 травня 2014 року сторони підписали акт приймання-передачі орендованого майна. Як вказано в Акті, технічний і пожежобезпечний стан вказаного майна задовільний. Майно у відповідності з узгодженим висновком Балансоутримувача і Орендаря не потребує проведення поточного ремонту. Сторони зазначили, що орендоване майно передано Орендарю в комплекті та у належному стані, що відповідають істотним умовам договору оренди та призначенню майна.

Сторони домовились та зазначили в п.3.5 Договору - розмір орендної плати переглядається на вимогу однієї із сторін у разі зміни Методики її розрахунку, істотної зміни стану об`єкта оренди з незалежних від Сторін причин та в інших випадках, передбачених чинним законодавством.

Пункт 10.3 Договору передбачає, що зміни до умов цього договору допускаються за взаємної згоди сторін.

Крім того, варто зазначити, що невнесення орендної плати більше трьох місяців у відповідності до положень п.10.7 Договору, є підставою для дострокового розірвання договору.

При зверненні до суду з позовом, позивач посилався на акти обстеження орендованих Товариством з обмеженою відповідальністю «Петра - групп» нежитлових приміщень від 06.10.2014 року, 30.10.2014 року та від 31.03.2015 року якими зокрема встановлено, що нежитлові приміщення вивільнені від працівників Товариства з обмеженою відповідальністю «Петра - групп» в зв`язку з низькими температурами в приміщеннях (не працює опалення), приміщення знеструмлене, не опалюється, гаряче водопостачання відсутнє та відсутністю можливості працювати за таких низьких температур, тобто фактично приміщення Орендарем не використовуються. Всі приміщення опечатано з 15.10.2014 року по 15.04.2015 року, тобто на період опалювального сезону.

Однак варто зазначити, що акт складений 06.10.2014 року, тобто за 9 днів до початку опалювального сезону (як зазначено в акті).

Позивач не позбавлений був можливості ініціювати укладення додаткової угоди до договору, яка могла визначити порядок сплати орендної плати чи звільнення від її сплати у випадку невикористання приміщення.

Причиною виникнення спору стало питання щодо тлумачення умов пункту 3.5 Договору, зокрема як зазначив позивач, щодо наявності права на звільнення ТОВ «Петра-групп» від сплати орендної плати у зв`язку із неможливістю використання орендованого приміщення.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Визначальною ознакою договору є мета його укладення.

Статтею 627 цього ж Кодексу передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Статтею 213 ЦК України встановлено, що зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину (частини перша та друга).

Правила тлумачення змісту правочину визначено частиною третьою статті 213 ЦК України, яка передбачає, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

За змістом частини четвертої статті 213 ЦК України якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Таким чином, у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначено загальні способи, що застосовуються при тлумаченні, які втілюються у трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також із намірами сторін, які вони виявляли при вчиненні правочину, а також із чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (якщо перші два не дали результатів) є врахування: а) мети правочину, б) змісту попередніх переговорів, в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше у правовідносинах між собою), г) звичаїв ділового обороту; ґ) подальшої поведінки сторін; д) тексту типового договору; е) інших обставин, що мають істотне значення.

Таким чином, оскільки договір є видом правочину (в даному випадку, двосторонній правочин) тлумаченню підлягають умови договору за правилами, встановленими статті 213 ЦК України.

Підставою для тлумачення судом договору є наявність спору між сторонами правочину щодо його змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всього договору/його частини, що не дає змогу з`ясувати дійсний зміст правочину/його частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити його намір, тлумачення не може створювати, а лише роз`яснює існуючі умови угоди. Тобто, у розумінні наведених приписів, на вимогу однієї або двох сторін договору суд може постановити рішення про тлумачення змісту цього договору без зміни його умов. При цьому, зважаючи на те, що метою тлумачення правочину є з`ясування змісту договору/його окремих частин, який складає права та обов`язки сторін, тлумачення слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину, тому тлумачення договору можливе до початку виконання сторонами його умов. З огляду на викладене, тлумаченню підлягає зміст договору/його частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто, тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень.

Зазначена правова позиція висвітлена Верховним Судом у постанові від 18 березня 2021 року у справі № 910/9525/19.

Пленум Верховного Суду України надав роз`яснення у постанові «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 6 листопада 2009 року, зазначивши у пункті 3 що при розгляді спору суд може ухвалити рішення про тлумачення змісту правочину лише на вимогу однієї або обох сторін правочину чи їх правонаступників (стаття 213 ЦК України, стаття 37 ЦПК України) в порядку позовного провадження. Тобто лише при наявності спору суд може вирішувати питання про тлумачення правочину.

За змістом вказаних норм тлумачення змісту правочину можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони. Тлумачення змісту правочину є правом суду, а не обов`язком за умови наявності спору.

Метою тлумачення правочину є з`ясування того, що в ньому дійсно виражено, а не того, що малося на увазі.

При зверненні до суду з даним позовом позивач посилався на ту обставину, що за фактом звільнення орендаря від орендної плати за вказаним договором, Державне бюро розслідувань розпочало кримінальне провадження №62019000000000782 від 25.06.2019 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.364 КК України та 22.04.2020 року позивачу було вручено повідомлення про підозру. Як зазначає позивач, він вимушений звернутись до суду із тлумаченням змісту правочину, оскільки його положення невірно розуміються як сторонами договору, так і третіми особами, які приходять до невірних висновків з проведеного аналізу його змісту, у тому числі у зазначеному кримінальному провадженні.

Отже, позивач як вбачається, звернувся до суду з цим позовом для захисту власних інтересів, оскільки йому було повідомлено про підозру.

В той же час, позивач не надав суду копію такої підозри для можливості з`ясування обставин вчиненого кримінального правопорушення та будь-якого відношення тлумачення пункту договору до повідомленої підозри. Крім того, позивач не надав суду доказів, що між сторонами договору існує спір щодо тлумачення під час виконання договору, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всього договору або його частини, що не дає змоги з`ясувати дійсний зміст договору/умов договору, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити його намір, при цьому тлумачення не може створювати нових умов, тільки роз`яснювати вже існуючі умови договору; не надано доказів щодо обставин виконання договору з моменту підписання договору та до звернення з позовом до суду, відповідних аргументів позивача у цій частині.

Зокрема, позивач не надав суду доказів, що у зв`язку з неналежним виконанням умов договору, одна із сторін зверталась до суду за захистом порушеного права.

В той же час, представник Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву в судовому засіданні пояснив, що в провадженні Господарського суду м.Києва перебувала справа №910/19026/19 за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву до Товариства з обмеженою відповідальністю «Петра-Групп» про примусове виселення та рішенням Господарського суду м.Києва від 25.06.2020 року виселено Товариство з обмеженою відповідальністю «Петра-Групп» в примусовому порядку з орендованого державного нерухомого майна - нежитлових приміщень загальною площею 760,5 кв.м., що розміщене за адресою: АДРЕСА_1 , в підвальному, на першому, другому, третьому та четвертому поверхах будівлі (реєстровий номер майна 02476669.1.АААЖКЛ509).

Як встановлено судом, враховуючи положення укладеного договору оренди щодо строку дії договору та можливості його продовження, враховуючи те, що сторонами не погоджено змін положень договору, при цьому позивачем висловлено фактичну незгоду із продовженням дії договору на наявних умовах до закінчення строку його дії, суд доходить висновку про припинення його дії у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено, та продовження даного договору на підставі ст. 764 ЦК України та ч. 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» не відбулось.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

У розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 ЦК України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені положеннями статті 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України).

Спосіб захисту порушеного права обумовлюється нормою матеріального права, яка регулює ті чи інші правовідносини між сторонами спору. Отже, позивач, формулюючи позовні вимоги, повинен відштовхуватись від тих наданих йому законом прав, які були об`єктивно порушені відповідачем і позов повинен бути направлений на припинення цих правопорушень та на відновлення порушеного права.

Таким чином, право вибору способу захисту порушеного права належить позивачу, а суд наділений компетенцією перевірити відповідність обраного способу захисту змісту порушеного права. При цьому, обраний спосіб захисту не лише повинен бути встановлений договором або законом, але і бути ефективним, таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Виходячи з приписів статті 4 ГПК України, статей 15, 16 ЦК України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Позивач не надав суду доказів порушення його особистих прав. враховуючи що стороною договору виступило Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Отже, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи предмет та підстави позову, заявлені вимоги, суд дійшов висновку, про відмову у задоволенні позовних вимог.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 76, 77, 81, 263, 265 ЦПК України, суд

вирішив:

В позові ОСОБА_1 до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву, Товариства з обмеженою відповідальністю «Петра - групп», третя особа: Державне спеціалізоване видавництво «Вища Школа» про тлумачення правочину - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи , якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 07 жовтня 2022 року

Суддя: Н.Г. Притула