Рішення № 106784693, 28.09.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 вересня 2022 року м. Київ № 640/24235/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Чудак О.М., суддів Донця В.А., Шейко Т.І., за участю секретаря судового засідання Лисун А.А., представника позивача Поденка О.О., представника відповідача Пуленця А.С., у відсутність представників третіх осіб, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійні вимоги Головне управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області, Дніпровська міська рада про визнання протиправним та нечинним акту в частині,

установив:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) з позовною заявою до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач, Кабмін), в якій просить визнати протиправним та нечинним абзац 10 пункту 25 «Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845, а саме прописом: «У разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою. При цьому положення пунктів 28-34 цього Порядку застосовуються лише щодо зазначеної бюджетної програми».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачем у 2018 році подана до Головного управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області заява про виконання постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12.07.2018 у справі №199/2924/17 щодо стягнення з Дніпровської міської ради 606 448 грн витрат на поліпшення майна, а також 15 162,20 грн судового збору, проте вказані кошти досі йому не виплачені, оскільки радою фактично підтверджено зупинення виконання шляхом прийняття на сесії відповідного рішення і не асигнування коштів на спеціальному рахунку для виконання рішень.

При цьому, позивач посилається на невідповідність оскаржуваної в частині норми акту вищої юридичної сили - пункту 14 статті 92, пункту 9 абзацу 1 статті 129 Конституції України, абзацу 2 частини 7 статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.10.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання, а також зобов`язано відповідача опублікувати оголошення про відкриття провадження в даній адміністративній справі, у виданні, в якому цей нормативно-правовий акт був офіційно оприлюднений.

Письмові пояснення Дніпровської міської ради (т. 1 а.с. 55-60) зводяться до того, що позивач не обґрунтував порушення прав відповідачем, з огляду на що просить відмовити у задоволенні позову.

У відзиві на позовну заяву (т. 1 а.с. 70-78) представник відповідача стверджує, зокрема, про законність та обґрунтованість спірної норми, а також, що позивачем не долучено жодного доказу, з якого можна встановити порушення прав та інтересів позивача спірною нормою, чи навіть їх застосування до останнього, у зв`язку з чим просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

Письмові пояснення Головного управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області (т. 1 а.с. 267-277) обґрунтовані тим, що позивачем не долучено до позовної заяви доказу на підтвердження порушення прав чи інтересів позивача спірною нормою.

З матеріалів справи видно, що на виконання вимог ухвали, відповідачем опубліковано у виданні «Офіційний вісник України» (т. 1 а.с. 293-294) повідомлення про відкриття провадження у даній справі, а також дані про дату, час і місце її розгляду.

28.09.2022 в судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

03.08.2011 відповідачем прийнято постанову №845 «Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ».

З урахуванням неодноразових змін до останньої, у тому числі у назву самого Порядку, абзац 10 пункту 25 має наступну чинну наразі редакцію: «У разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою. При цьому положення пунктів 28 - 34 цього Порядку застосовуються лише щодо зазначеної бюджетної програми.».

Вважаючи протиправним Порядок в цій частині, позивач звернувся з позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено особливості позовного провадження в окремих категоріях адміністративних справ.

Так, частиною 2 статті 264 «Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб`єктів владних повноважень» КАС України передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт, мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Отже, процесуальний закон вимагає, щоб у позовній заяві про оскарження нормативно-правового акта позивач, з-поміж іншого, обґрунтував свою належність до суб`єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт.

Таким чином, можливість обмеження права ініціювати судовий розгляд передбачена чинним законодавством та має легітимну мету.

Однією з цілей обмеження права доступу позивача до суду є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів відповідних актів.

Враховуючи наведене у сукупності, право оскаржити вказаний Порядок, мають особи, щодо яких її застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Відтак, належить з`ясувати, чи наділений позивач правом на оскарження до суду вказаного нормативно-правового акту відповідно до норм статті 264 КАС України.

Матеріали справи містять достатньо доказів, які свідчать про застосування Порядку у правовідносинах, в яких бере участь позивач, а саме щодо стягнення на виконання рішення суду на користь позивача з Дніпровської міської ради бюджетних коштів за окремою бюджетною програмою.

З огляду на викладене, суд вважає, що позивач має право оскаржити Порядок у вказаній частині, оскільки його застосовано до позивача та, відповідно, відхиляє доводи відповідача та третіх осіб в цій частині.

Так, підпунктом 1 пункту 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України установлено, що до законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету та відшкодування збитків, завданих бюджету рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання. Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.

Саме на виконання вказаної норми відповідачем прийнято Порядок, окреме положення якого оскаржує позивач.

(1) Позивач стверджує про невідповідність спірної норми пункту 14 статті 92, пункту 9 абзацу 1 статті 129 Конституції України.

Так, частиною 1 статті «Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб`єктів владних повноважень» 264 КАС України встановлено, що правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України (крім рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 2661 цього Кодексу), постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Перевірка законності цих актів полягає у з`ясуванні їх відповідності законам України, в той час як перевірка на відповідність Конституції України (конституційності) вказаною нормою у межах такого провадження виключена.

При цьому, відповідно до частини 1 статті 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.

Статтею 150 Конституції України визначено повноваження Конституційного Суду України, до яких, зокрема, належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) актів Кабінету Міністрів У країни.

Разом з тим, згідно з частиною 1 статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Статтею 1 Закону України «Про Конституційний Суд України» встановлено, що Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції У країни.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 7 Закону України «Про Конституційний Суд України» до повноважень Суду належить: вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Згідно з статтею 84 Закону України «Про Конституційний Суд України» Велика палата Конституційного Суду України ухвалює рішення за результатами розгляду справ за конституційними поданнями щодо конституційності законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та щодо офіційного тлумачення Конституції України, а також за результатами розгляду справ за конституційними скаргами у разі відмови Сенату в розгляді справи за конституційною скаргою на розсуд Великої палати.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що невідповідність актів Кабінету Міністрів України положенням Конституції України може бути підставою для прийняття виключно Конституційним Судом України рішення щодо їх неконституційності, що свідчить про відсутність у адміністративного суду повноважень для оцінки спірної частини Порядку на відповідність вимогам Конституції України у порядку адміністративного судочинства.

Відтак, суд не здійснює оцінку оскаржуваної частини Порядку на відповідність вимогам Конституції України, у тому числі пункту 14 статті 92, пункту 9 абзацу 1 статті 129.

(2) В той же час, підставами для прийняття судом рішення щодо незаконності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність правовим актам вищої юридичної сили; порушення встановленої законом процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення повноважень при їх прийнятті.

Суд враховує, що позивач не оскаржує процедуру прийняття Порядку та не вважає перевищенням Кабміном повноважень при його прийнятті, що виключає необхідність дослідження цих питань.

Проте позивач вважає спірну норму такою, що не відповідає абзацу 2 частини 7 статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Згідно з пунктом 1 Порядку він визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення.

Тобто, в межах реалізації положень, встановлених підпунктом 1 пункту 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, щодо здійснення безспірного списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) Казначейством України за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань, відповідачем впроваджено відповідний механізм.

Водночас, відповідно до першого речення частини 1 статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Проаналізувавши вказані норми, суд вважає обґрунтованим твердження представника відповідача, що саме на боржника в першу чергу покладено обов`язок виконання рішення суду, тому існування механізму, визначеного оскаржуваною нормою, дозволяє забезпечити можливість виконання судових та інших рішень про стягнення коштів за рахунок коштів боржників, а не виключно за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, що також сприяє зменшенню навантаження на видаткову частину державного бюджету.

Порядок передбачає також вжиття певних заходів і Казначейством, зокрема, відповідно до пункту 31 у разі коли за визначеними органом Казначейства кодами класифікації видатків бюджету, за якими здійснюється безспірне списання коштів, відсутні відкриті асигнування (кошти на рахунках) або до кінця бюджетного періоду їх недостатньо для виконання судового рішення, орган Казначейства надсилає боржнику або бюджетній установі, що здійснює централізоване обслуговування боржника, вимогу щодо необхідності вжиття заходів для встановлення таких асигнувань або здійснення інших дій, спрямованих на виконання судового рішення.

Разом з тим, запровадження оскаржуваною нормою такого механізму додатково впорядковує та конкретизує відносини здійснення безспірного списання коштів у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду, не наділяючи боржника повноваженнями зупиняти виконання судового рішення, як стверджує позивач.

За таких обставин, судом не встановлено невідповідності спірної норми положенням акту вищої юридичної сили - абзацу 2 частини 7 статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів».

В цьому контексті варто відмітити, що Кабмін, не тільки в силу своїх конституційних функцій, а і в силу наведених норм покликаний належним чином врегулювати бюджетні відносини у цій площині задля уникнення хаосу в частині стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, в той же час боржники мають діяти добросовісно, планувати відповідні видатки, вживати належних заходів для забезпечення виконання судових рішень, в протилежному випадку це призведе до нестабільності суспільних відносин у даній сфері, а також може виразитись і у політичній відповідальності в розрізі чергового виборчого процесу для тих чи інших боржників.

Іншими словами, недобросовісність дій боржника по відношенню до стягувача свідчить про його безвідповідальність, проте ніяк не про протиправність оскаржуваної норми. Більше того, це має бути орієнтиром для обрання належного способу захисту у тих обставинах, в яких опинився наразі позивач, і він в першу чергу має полягати у спорі з боржником в частині вчинення дій щодо виконання рішення суду, яким йому присуджено кошти або в спорі з органом місцевого самоврядування щодо належного фінансування бюджету в частині перерахування коштів для погашення, присудженого рішенням суду боргу.

Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд доходить висновку про те, що вимоги позивача є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл відповідно до пункту 5 частини першої статті 244 КАС України між сторонами судових витрат, суд виходить з того, що за обставин необґрунтованості заявлених позивачем вимог, відсутності витрат відповідача на залучення свідків та проведення експертизи, підстави для розподілу судових витрат відповідно до статті 139 КАС України відсутні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 6, 72-77, 241-246, 255, 264 Кодексу адміністративного судочинства України,

вирішив:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійні вимоги Головне управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області, Дніпровська міська рада про визнання протиправним та нечинним акту в частині, - відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення складено 14.10.2022.

Головуючий суддя О.М. Чудак

Суддя В.А. Донець

Суддя Т.І. Шейко