Рішення № 106761611, 11.10.2022, Кіровоградський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2022 року м. Кропивницький справа № 340/4610/22

Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі судді Жука Р.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справи

ВСТАНОВИВ:

І. Зміст позовних вимог

ОСОБА_1 звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Кіровоградській області Півенно-Східного міжрегіонального управління юстиції (м. Дніпро), в якому просить:

- визнати бездіяльність державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Кіровоградській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) Крикун Олени Миколаївни у виконавчому провадженні №68802033 з примусового виконання виконавчого листа №340/8735/21, виданого 28.03.2022 року Кіровоградським окружним адміністративним судом, неправомірною;

- визнати неправомірною та скасувати постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Кіровоградській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) Крикун Олени Миколаївни постанову про повернення виконавчого документа стягувану від 22.09.2022 року у виконавчому провадженні №68802033 з примусового виконання виконавчого листа № 340/8735/21, виданого 28.03.2022 року Кіровоградським окружним адміністративним судом.

ІІ. виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

Обґрунтовуючи вимоги, позивач зазначає, що оскаржуваною постановою державний виконавець Управління забезпечення примусового виконання рішень у Кіровоградській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) Крикун Олена Миколаївна безпідставно та незаконно повернула виконавчий документ стягувачу від 22.09.2022 року у виконавчому провадженні №68802033 з примусового виконання виконавчого листа № 340/8735/21, виданого 28.03.2022 року Кіровоградським окружним адміністративним судом.

Відповідач у відзиві на позов позовні вимоги заперечив та у їх задоволенні просив відмовити. В обґрунтування цієї позиції зазначив, що в Управлінні забезпечення примусового виконання рішень у Кіровоградській області перебувало виконавче провадження №68802033 з примусового виконання виконавчого листа №340/8735/21, виданого 28.03.2022 року Кіровоградським окружним адміністративним. ГУ ПФУ у Кіровоградській (боржник) повідомило про те, що ОСОБА_1 проведено перерахунок та сума доплати складає 166183,50 грн., яку буде виплачена при надходженні відповідного фінансування з Державного бюджету України.

Наведені обставини, на думку відповідача, були достатніми для винесення державним виконавцем постанови від 22.09.2022 року про повернення виконавчого листа стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 37 Закону України.

ІІІ. Заяв (клопотання) учасників справи інші процесуальні дій у справі.

Ухвалою судді Кіровоградського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2022 року відкрито провадження у справі та розгляд справи здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи, на 11.10.2022 року.

11.10.2022 року відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву.

В судове засідання представники сторін в судове засідання не прибули про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Разом з тим, представником позивача 11.10.2022 року представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з триваючою повітряною тривогою.

Дослідивши подане клопотання та матеріали справи суд зазначає наступне.

Приписами статті 287 КАС України визначено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби.

Так, частиною 4 зазначеної статті встановлені спеціальні строки розгляду відповідно до якої, справа вирішується судом протягом 10 днів після відкриття провадження у справі.

Відповідачем на вимогу суду надано документи та копії матеріалів виконавчого провадження, а також письмові пояснення.

Вирішуючи заявлене клопотання, суд також враховує практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово висловлювався з приводу відсутності публічних слухань у судах касаційної інстанції. Зокрема, "публічний характер провадження у судових органах, згаданих у пункті 1 статті 6 [Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод], захищає учасників справи від здійснення правосуддя таємно, поза контролем громадськості та є також одним із засобів збереження довіри до судів вищих і нижчих ланок (пункт 25 рішення від 8 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», № 8273/78).

Проте публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку, зокрема, і у суді касаційної інстанції. Так, у вказаній справі зазначена гарантія була забезпечена у судах першої й апеляційної інстанцій, а тому Європейський суд з прав людини не визнав порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції відсутність публічного розгляду у Федеральному суді Німеччини, який, як і Верховний Суд в Україні, вирішував винятково питання права.

Крім того, Європейський суд з прав людини визнав явно необґрунтованим і тому неприйнятним звернення у справі «Varela Assalino contre le Portugal» (пункт 28, № 64336/01) щодо гарантій публічного судового розгляду. У цій справі заявник просив розглянути його справу в судовому засіданні, однак характер спору не вимагав проведення публічного розгляду. Фактичні обставини справи вже були встановлені, а скарги стосувалися питань права. Європейський суд вказав на те, що відмову у проведенні публічного розгляду не можна вважати необґрунтованою, оскільки під час провадження у справі не виникло ніяких питань, які не можна було вирішити шляхом дослідження письмових доказів.

У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку Європейського суду, є доцільнішим, ніж усні слухання; розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім.

Аналогічні позиції підтримані та висловлені в ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц та від 21 травня 2018 року у справі № 361/3009/16-ц.

Так, судом створено учасникам процесу у цій справі належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, в яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України.

Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в касаційній скарзі, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників.

Суд вважає, що характер спірних правовідносин та предмет доказування у цій справі незначної складності.

Враховуючи викладене, відсутність перешкод для розгляду справи по суті на підставі наявних матеріалів, та прийняттю законного рішення на підставі повно і об`єктивно з`ясованих обставин у справі на підставі зібраних доказів у клопотанні про відкладення розгляду справи слід відмовити.

З огляду, не прибуття учасників справи та не прибуття в судове засідання представників, суд на підставі частини дев`ятої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України ухвалив продовжити розгляд справи в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

ІV. Обставини встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Розглянувши подані сторонами документи, з`ясувавши зміст спірних правовідносин з урахуванням доказів судом встановлені відповідні обставини.

29.12.2021 року Кіровоградським окружним адміністративним судом було ухвалено рішення у справі № 340/8735/21 за позовом ОСОБА_1 (далі по тексту -позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії. яким позовні вимоги були задоволені. Зокрема, суд вирішив: визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області щодо непроведення з 01.12.2019 року перерахунку та виплати пенсії ОСОБА_1 на підставі довідки Держаної Установи «Територіальне медичне об`єднання МВС України по Кіровоградській області» № 6579 виданої 16.06.2021 року; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області провести з 01.12.2019 року перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 на підставі довідки Держаної Установи «Територіальне медичне об`єднання МВС України по Кіровоградській області» від 16.06.2021 року № 6579 з урахуванням раніше виплачених сум. із виплатою різниці між фактично отриманою та залежною до сплати суми пенсії за період з 01.12.2019 року.

Рішення суду набрало законної сили 29.01.2022 року.

Постановою державного виконавця відділу Крикун О.М. від 13.04.2022 року було відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 340/8735/21 виданого 28.03.2022 року.

21.04.2022 ГУ ПФУ у Кіровоградській (боржник) листом №1100-0902-8/14820 повідомило державного виконавця про те, що ОСОБА_1 проведено перерахунок пенсії та сума доплати складає 166183,50 грн., яку буде виплачена при надходженні відповідного фінансування з Державного бюджету України.

Постановою державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Кіровоградській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) Крикун О.М. від 22.09.2022 року виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 37 Закону України про виконавче провадження.

Не погоджуючись із зазначеною постановою, позивач як стягувач у виконавчому провадженні звернувся до суду із цим позовом.

V. Оцінка суду.

Надаючи правову оцінку обґрунтованості аргументам, наведеними учасниками справи, суд дійшов наступних висновків.

Отже правомірність винесення оскаржуваного рішення є предметом спору, переданого на вирішення адміністративного суду.

Аналізуючи зібрані та досліджені в ході судового розгляду справи докази, суд дійшов висновку про передчасне винесення державним виконавцем постанови про повернення виконавчого документа стягувану, з огляду на таке.

Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно зі статтею 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Частинами другою, четвертою статті 372 КАС України визначено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначає Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII Про виконавче провадження (далі - Закон №1404-VIII).

Відповідно до статті 1 Закону №1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною першою статті 3 Закону №1404-VIII передбачено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі, зокрема, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.

Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (частина перша статті 5 Закону №1403-VIII).

Частиною першою статті 18 Закону №1404-VIII встановлено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (пункт 1 частини другої статті 18 Закону №1404-VIII).

Відповідно до частини третьої статті 18 Закону №1404-VIII виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну; звертатися до суду або органу, який видав виконавчий документ, із заявою (поданням) про роз`яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа у випадках, передбачених цим Законом, до суду, який видав виконавчий документ, - із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення; накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом.

Як встановлено частиною першою статті 26 Закону №1404-VIII, виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Частиною шостою статті 26 Закону №1404-VIII визначено, що за рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню, рішень про встановлення побачення з дитиною).

Згідно з частинами першою, другою статті 63 Закону №1404-VIII за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.

Пунктом 9 частини першої статті 37 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

За правилами частини п`ятої вказаної статті повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону

Аналізуючи зібрані та досліджені в ході судового розгляду справи докази, суд дійшов висновку про передчасне винесення виконавцем постанови про повернення виконавчого документа стягувачу з огляду на таке.

З матеріалів справи судом встановлено, що позивачу проведено перерахунок пенсії відповідно до рішення суду від 29 грудня 2021 року у справі №340/8735/21.

Поряд з тим, учасниками справи не заперечується той факт, що рішення суду в частині виплати різниці між перерахованою та виплаченою пенсією за період з 01 грудня 2019 року у сумі 166183,50 грн. ОСОБА_2 не виконане.

Статтею 8 Закону України від 09 квітня 1992 року №2262-XII Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб визначено, що виплата пенсій, у тому числі додаткових пенсій, доплат, надбавок та підвищень до них, компенсаційних виплат, встановлених законодавством, звільненим із служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

За правовим регулюванням статей 23 та 116 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету можна здійснювати лише за наявності відповідного бюджетного призначення, встановленого законом про Державний бюджет України. Взяття зобов`язань без відповідних бюджетних асигнувань та здійснення видатків бюджету з перевищенням бюджетних призначень є порушенням бюджетного законодавства.

Суд погоджується, що фактичне та у повному обсязі виконання судового рішення органом Пенсійного фонду України можливе лише за наявності відповідних бюджетних асигнувань на відповідні цілі за рахунок коштів Державного бюджету України.

Поряд з тим суд зазначає, що приймаючи постанову про повернення виконавчого документа стягувачу від 22 вересня 2022 року ВП №68802033, державним виконавцем на підставі листа ГУ ПФУ у Кіровоградській області зроблено висновок про наявність обставин, які виключають можливість вчинення державним виконавцем виконавчих дій в порядку статей 63, 75 Закону №1404-VIII, якими визначено умови і порядок виконання рішень, за якими боржник зобов`язаний вчинити певні дії, та встановлена відповідальність за невиконання таких рішень.

На переконання суду, державний виконавець фактично без-будь яких належних доказів, які б містили інформацію щодо бюджетних призначень, прийняв позицію боржника про те, що бюджетних асигнувань для виплати ОСОБА_2 заборгованості у сумі 166183,50 грн. у 2022 році станом на 22 вересня 2022 року недостатньо і дійшов висновку, що застосування заходів, передбачених Законом №1404-VIII, буде нерезультативним.

Не може залишитися поза увагою суду й та обставина, що спірна постанова, не містить жодного обґрунтування наявності підстав для повернення виконавчого документа, з якими пункт 9 частини першої статті 37 Закону №1404-VIII пов`язує можливість повернення виконавчого документу стягувачу. Означена норма права передбачає існування декількох обставин, як умову її застосування. Проте постанова відповідача не містить обґрунтування існування одної з них або декількох.

Оскільки в матеріалах виконавчого провадження, крім листа ГУ ПФУ у Кіровоградської області, відсутні будь-які документи, які б вказували на відсутність фінансового ресурсу для виплати ОСОБА_2 заборгованості, нарахованої за рішенням суду, то постанова держаного виконавця не може вважатися мотивованою та обґрунтованою і не дає підстав погодитися із відповідачем, що відсутні підстави для вжиття заходів примусового виконання рішення суду.

При вирішенні спору суд погоджується із твердженням відповідача про те, що невиконання судового рішення в частині виплати коштів особі за відсутності відповідного фінансового забезпечення не може вважатись невиконанням такого рішення без поважних причин, а накладення штрафу у такому випадку жодним чином не захищає право особи на отримання бюджетних коштів, однак суд наголошує, що відповідно до вимог Закону №1404-VIII виконавець повинен добросовісно виконувати покладені законом обов`язки та використовувати надані йому повноваження (стаття 18 Закону №1404-VIII), а відтак вжити усіх необхідні заходи для повного виконання рішення суду, а матеріали виконавчого провадження повинні містити докази про те, що боржником здійснено все для цього. У розглядуваному випадку відсутні підстави вважати, що виконавцем приписи Закону №1404-VIII були виконано.

Окрім цього, суд зазначає, що посилання відповідача щодо відсутності правових підстав у державного виконавця для накладення на суб`єкта владних повноважень штрафу у зв`язку із невиконанням судового рішення в частині виплати грошових коштів за відсутності відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності коштів, не є достатньою та мотивованою підставою для повернення виконавчого документа стягувачу. Здійснюючи примусове виконання судових рішень немайнового характеру, за якими боржники зобов`язані особисто вчинити певні дії, державний виконавець має право здійснювати інші заходи примусового характеру, оскільки сам факт неможливості виконати рішення суду боржником не є підставою для повернення виконавчого документа стягувачу. Та обставина, що державним виконавцем встановлено новий строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання не може слугувати підставою для підтвердження правомірності оскаржуваної постанови відповідача, оскільки це буде суперечити принципу обов`язковості судових рішень, закріпленого як у національному законодавстві, так і у міжнародному, згоду на яке надано у встановленому законом порядку. За наслідками прийняття оскаржуваної постанови державного виконавця рішення суду залишилось невиконаним, що суперечить основним завданням виконавчого провадження.

Подібна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі №287/1/17-а, від 22 серпня 2019 року у справі №1140/3479/18.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 20 січня 2021 року у справі №619/562/18 належним доказом вжиття усіх передбачених Законом заходів з примусового виконання рішення суду, що набрало законної сили, що свідчить про повноту виконавчих дій, є повне виконання рішення суду. Невиконання рішення суду, що набрало законної сили, свідчить про неповноту виконавчих дій, що є недопустимим з огляду на статтю 129-1 Конституції України.

Так, статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини (надалі - «ЄСПЛ») у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.

Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.

Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, складовою права на справедливий суд.

Європейський суд з прав людини зауважив, що «право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень, які у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін» («Жовнер проти України», № 56848/00, § 33, ЄСПЛ, від 29 червня 2004 року). А у справі «Войтенко проти України» від 29.06.2004, заява №18966/02 було вказано, що нездатність держави виконувати рішення через відсутність достатніх бюджетних коштів не може слугувати виправданням такого невиконання.

Аналогічні правові висновки містяться в постанові Верховного Суду від 22 серпня 2019 року по справі № 1140/3479/18.

Біль того, Європейський суд з прав людини зауважив, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень, які у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін (справа Жовнер проти України, №56848/00, §33, ЄСПЛ, від 29 червня 2004 року).

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За такого правового врегулювання та з урахуванням встановлених обставин справи, суд дійшов висновку, що відповідач не довів належними та допустимими доказами, що державний виконавець на час винесення постанови від 22 вересня 2022 року ВП №68802033 про повернення виконавчого документа стягувачу діяв з дотриманням вимог Закону №1404-VIII, здійснив належну перевірку обставин виконання боржником судового рішення, здійснив усі можливі заходи для його виконання.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що оскаржувана постанова про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 37 Закону №1404-VIII з посиланням на відсутність фінансового ресурсу, а також що проведення інших виконавчих дій стосовно боржника виключає можливість виконання відповідного рішення, не ґрунтується на вимогах закону та як протиправна підлягає скасуванню.

VI.Судові витрати.

Представник позивача в позовній заяві просив стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу.

Представник відповідача заперечував проти стягнення витрат.

Відповідно до частини 1 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч.3 ст.132 КАС України).

Частинами першою, другою статті 134 КАС України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

При цьому даною статтею передбачено цілі розподілу, визначення розміру та розмір судових витрат.

Так, згідно з частиною третьою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Водночас, частинами четвертою, п`ятою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Разом з тим, відповідно до частин шостої та сьомої статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Цей висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16, від 11 червня 2019 року у справі №826/841/17.

Статтею 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” від 05.07.2012 р. №5076-VI встановлено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

У справі “East/West Alliance Limited” проти України” Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.

У пункті 269 вказаного рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі “Іатрідіс проти Греції” (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

На підтвердження понесеного позивачем розміру витрат на правничу допомогу в сумі 3000 грн. до суду надано: договір про надання правничої допомоги від 20.09.2022 (а.с.7); квитанцію від 20.09.2022 (а.с.9 зворот) та ордер (а.с.10).

Так, згідно з п.4 ч.1 ст.1 закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5.07.2012 №5076-VI договір про надання правової допомоги — домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Практика ЄСПЛ свідчить також про те, що Суд може не розглядати угоду про винагороду у разі виграшу як доказ дійсності витрат, адже у такому разі такі витрати є гіпотетичними. У зв`язку з цим суд бере до уваги справу «Георгуліс та інші проти Греції» (Georgoulis and others v. Grиce), § 32– 35, скарга №38752/04. Заявники у цій справі вимагати відшкодувати їм як судові витрати 82 200 євро, витрачені у зв`язку з судовими процесами в ЄСПЛ і грецьких судах. На підтвердження цієї вимоги заявники не надали ЄСПЛ жодних доказів, стверджуючи, що уклади зі своїми адвокатами угоду, схожу на угоду про виплату адвокату частки від виграшу. ЄСПЛ сформулював висновок про те, що згідно з його практикою, відшкодування судових витрат передбачає, що встановлена їх реальність, необхідність і, більше того, розумний характер їх розміру. Суд відзначив, що у цій справі на обґрунтування вимоги про відшкодування судових витрат не було надано підтверджуючих документів, які дозволили б йому точно розрахувати ці витрати. Крім того, він підкреслив, що заявники посилаються на майбутні гонорари, які вони повинні були б виплатити на підставі укладеної з їх адвокатами угоди. Ця обставина дає ЄСПЛ підстави вважати, що мова йде про гіпотетичні судові витрати, дійсність яких не може бути встановлена. Тому Суд повністю відмовив заявникам у задоволенні вимоги про компенсацію витрат.

З аналізу викладених норм законодавства вбачається, що витрати понесені на професійну правничу допомогу мають бути документально підтвердженні.

Аналогічна правова позиція неодноразово висвітлювалася Верховним Судом у постановах від 10.02.2022 року у справі №803/172/16, від 27.06.2018 року у справі №826/1216/16, 31.03.2020 року у праві №726/549/19.

Разом з тим, процес відшкодування витрат на правничу допомогу передбачає необхідність подачі до суду попереднього розрахунку суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, разом з першою заявою по суті спору.

Так, у ряді постанов Верховного Суду у справах № 922/676/21 від 14.12.2021, № 905/716/20 від 08.04.2021, № 916/2087/18 від 31.03.2021, №922/3812/19 від 10.12.2020 зазначається, що у разі неподання учасником справи попереднього розрахунку у суду є право відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат.

Крім того, у справі №922/676/21 окремо звертається увага, що подання попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат забезпечує можливість іншій стороні належним чином підготуватися до спростування витрат, які вона вважає необґрунтованими та доводити неспівмірність таких витрат, заявивши клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, відповідно, забезпечує дотримання принципу змагальності.

Також в питанні надання доказів суд звертає увагу на позицію Верховного Суду у справі №922/2604/20, де вказано, що відсутність документального підтвердження надання правової допомоги (договору надання правової допомоги, детального опису виконаних доручень клієнта, акту прийому-передачі виконаних робіт, платіжних доручень на підтвердження фактично понесених витрат клієнтом тощо) є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв`язку з недоведеністю їх наявності.

З матеріалів справи вбачається, що представник позивача в порушення вимог Кодексу адміністративного судочинства України, не надала суду детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, який є обов`язковим та необхідним для визначення розміру витрат на правничу допомогу та поперердній розрахунок.

Враховуючи вищевикладене суд не вбачає законних підстав для стягнення з Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Кіровоградській області Півенно-Східного міжрегіонального управління юстиції (м. Дніпро) на користь ОСОБА_1 судових витрат на надання (правничої) правової допомоги у розмірі 3 000, 00 грн.

Керуючись статтями 132, 139, 143, 242-246, 255, 287, 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати бездіяльність державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Кіровоградській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) Крикун Олени Миколаївни у виконавчому провадженні №68802033 з примусового виконання виконавчого листа №340/8735/21, виданого 28.03.2022 року Кіровоградським окружним адміністративним судом, неправомірною.

Визнати неправомірною та скасувати постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Кіровоградській області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) Крикун Олени Миколаївни постанову про повернення виконавчого документа стягувану від 22.09.2022 року у виконавчому провадженні №68802033 з примусового виконання виконавчого листа № 340/8735/21, виданого 28.03.2022 року Кіровоградським окружним адміністративним судом.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом десяти днів з дня складення повного судового рішення до Третього апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими ст.ст.287, 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя

Кіровоградського окружного

адміністративного суду Р.В. Жук