Рішення № 106709800, 14.01.2022, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Турової О.М.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи в порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу (недоїмки) і зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

19.10.2021 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, в якій позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить:

- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Дніпропетровській області від 20 лютого 2020 року №Ф-1907-53У у сумі 29 293,44 грн.;

- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Дніпропетровській області від 25 серпня 2021 року №Ф-1907-53У у сумі 4 204,90 грн.;

- зобов`язати Головне управління ДПС у Дніпропетровські області скасувати нарахування ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 ) суми заборгованості з єдиного внеску у розмірі 29 293,44 грн.;

- зобов`язати Головне управління ДПС у Дніпропетровські області скасувати нарахування ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 ) суми заборгованості з єдиного внеску у розмірі 4 204,90 грн.;

- зобов`язати Головне управління ДПС у Дніпропетровські області здійснити коригування особового рахунку ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 ) шляхом виключення з особового рахунку платника податків нарахувань зі сплати єдиного внеску у розмірі 29 293,44 грн.;

- зобов`язати Головне управління ДПС у Дніпропетровські області здійснити коригування особового рахунку ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 ) шляхом виключення з особового рахунку платника податків нарахувань зі сплати єдиного внеску у розмірі 4 204,90 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначається, що дійсно з 26.06.1999 року ОСОБА_1 була зареєстрована як суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа, про що 03.02.2014р. здійснено відповідний запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, проте, фактично підприємницьку діяльність вона не здійснювала та не отримувала доходів від провадження підприємницької діяльності, а 13.09.2021 року ФОП ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за власним рішенням припинила підприємницьку діяльність, про що також внесено відповідні відомості до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. При цьому, в період нарахування єдиного соціального внеску згідно зі спірними вимогами позивач взагалі не була платником єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі – ЄСВ), оскільки з травня 2014 року та по теперішній час вона працює на посаді касира торговельного залу (повернення товару) в Товаристві з обмеженою відповідальністю «НОВА ЛІНІЯ 1», а, отже, ЄСВ за неї регулярно нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального страхового внеску, що підтверджується відповідними довідками Товариства з обмеженою відповідальністю «НОВА ЛІНІЯ 1» та індивідуальними відомостями про застраховану особу (Форма ОК-7). За наведених обставин, позивач вважає, що вона не є страхувальником у розумінні Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування” в статусі фізичної особи-підприємця, одночасно, в розумінні цього Закону, позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за неї регулярно нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального страхового внеску. Таким чином, на думку позивача, спірні вимоги є протиправними та підлягають скасуванню, а для повного відновлення порушених прав позивача слід зобов`язати відповідача здійснити коригування відомостей особового рахунку ОСОБА_1 шляхом виключення з них відомостей про наявність у останньої боргу зі сплати єдиного внеску.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2021 року вказана позовна заява залишена без руху та позивачеві надано строк - десять днів з дня отримання копії цієї ухвали, для усунення недоліків позову шляхом подання до суду: заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням поважних причин пропуску строку звернення до суду та доказів на підтвердження поважності цих причин щодо частини позовних вимог про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу Головного управлінням ДПС у Дніпропетровській області від 20 лютого 2020року №Ф-1907-53У у сумі 29293,44грн.; відомостей про вжиття заходів досудового врегулювання спору - у випадку, якщо законом встановлений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору; відомостей про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися.

На виконання вимог вказаної ухвали суду, 08.11.2021 року представником позивача усунуті означені недоліки позовної заяви.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2021 року прийнято до розгляду вищевказану позовну заяву ОСОБА_1 та відкрито провадження в адміністративній справі №160/19323/21 за цією позовною заявою, призначено цю справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) з 16.12.2021 року за наявними у справі матеріалами, а також встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву протягом п`ятнадцяти днів з дня отримання ухвали.

Крім того, вищезазначеною ухвалою суду витребувано у Головного управління ДПС у Дніпропетровській області детальний розрахунок суми боргу (недоїмки), визначеної у вимозі про сплату боргу (недоїмки) № Ф-1907-53У від 20 лютого 2020 року та у вимозі про сплату боргу (недоїмки) № Ф-1907-53У від 25 серпня 2021 року, із зазначенням за який період та на якій підставі нарахована така заборгованість і в якій сумі.

07.12.2021 року до суду надійшов відзив ГУ ДПС у Дніпропетровській області на позовну заяву ОСОБА_1 , в якому відповідач вказану позовну заяву не визнав, заперечував проти її задоволення і просив повністю відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що за даними інформаційної системи податкового органу ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з 01.07.1999р. по 13.09.2021р. перебувала на податковому обліку в Солонянській ДПІ (Солонянський район) ГУ ДПС у Дніпропетровській області, як фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування та відповідно до п.5 ч.1 ст.4 Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування” (далі - Закон №2464-VI) була платником єдиного внеску. Запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців щодо ФОП ОСОБА_1 внесено 13.09.2021р. При цьому, Законом №2464-VI передбачений обов`язок фізичної особи-підприємця сплачувати єдиний внесок, незалежно від отримання доходу, у розмірі не меншому мінімального страхового внеску. Податкова звітність ФОП ОСОБА_1 не подавалась, доходів вона не отримувала, і як наслідок, повинна була сплачувати (враховуючи зміни до Закону №2464-VI, які набули чинності з 01 січня 2017 року та стосуються платників, які перебувають на загальній системі оподаткування та якими не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року) суму єдиного внеску, яка не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Із врахуванням зазначеного, контролюючим органом було винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 20.02.2020р. №Ф-1907-53 на суму 29293,44грн., яка включає нарахування з єдиного внеску за 2017 рік у сумі 8448,00грн. (граничний строк сплати до 09.02.2018;); за 2018 рік - єдиний соціальний внесок на загальну суму 9828,72 грн. (1 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.04.2018 року; 2 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.07.2018 року; 3 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.10.2018 року; 4 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.01.2019 року), а також за 2019 рік – на загальну суму 11016,72грн. (1 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати до 19.04.2019 року; 2 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати до 19.07.2019 року; 3 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати до 21.10.2019 року; 4 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати до 20.01.2020 року). Таким чином, сума недоїмки позивача з ЄСВ станом на 31.01.2020 року становила 29293,44грн. Відповідно до Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої Наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015р. №449 (далі – Інструкція №449), саме на цю суму і було винесено вимогу від 20.02.2020 №Ф-1907-53, адже на кінець календарного місяця у позивача була наявна недоїмка зі сплати єдиного внеску. Вимога про сплату боргу (недоїмки) вважається належним чином надісланою (врученою), якщо вона надіслана на адресу (місцезнаходження юридичної особи або його відокремленого підрозділу, місце проживання або останнього відомого місця перебування фізичної особи) платника єдиного внеску рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручена платнику єдиного внеску або його законному чи уповноваженому представникові. Відповідно до даних АТ «Укрпошта» поштове відправлення було отримано позивачем особисто. На підставі пункту 5 Розділу VI Інструкції №449 вимога про сплату боргу (недоїмки) від 20.02.2020 №Ф-1907-53 У на суму 29293,44 грн. набула статусу узгодженої. Так, після узгодження вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 20.02.2020 №Ф-1907-53У, податковий орган сформував заяву про примусове виконання рішення щодо боржника ОСОБА_1 та надіслав до Солонянського районного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро). Вимога про сплату боргу (недоїмки) від 25.08.2021р. №Ф-1907-53 (вимога від 26.02.2021р. №Ф-1907-53 на суму 37788,74грн.) включає в себе нарахування, визначені у попередній вимозі від 20.02.2020р. №Ф-1907-53 на суму 29293,44грн., а також нарахування за 2020 рік на загальну суму 8495,30грн., в тому числі за 1 квартал 2020 року у сумі 2078,12грн (січень-лютий: 1039,06 грн. + 1039,06 грн.), граничний термін сплати до 21.04.2020 року, нарахування не сплачені; за 2 квартал 2020 року у сумі 1039,06грн. (за червень місяць), граничний термін сплати до 20.07.2020 року, нарахування не сплачені; за 3 квартал 2020 року у сумі 3178,12 грн. граничний термін сплати до 19.10.2020 року, нарахування не сплачені; за 4 квартал 2020 року у сумі 2200,00грн, граничний термін сплати до 19.01.2021 року, нарахування не сплачені. Таким чином, сума недоїмки станом на 31.01.2021 року становила 37788,74грн. (із урахуванням нарахувань, визначених у вимозі від 20.02.2020р. №Ф-1907-53 (29293,44грн. + 8495,30грн.)). Податковий орган на підставі пункту 4 розділу VI Інструкції №449 надіслав вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-1907-53 на суму 37788,74грн. на податкову адресу платника. Відповідно до даних АТ «Укрпошта» поштове відправлення отримано позивачем особисто. На підставі вказаного вимога про сплату боргу (недоїмки) №Ф-1907-53 У на суму 37788,74грн. набула статусу узгодженої. Відповідно до інтегрованих карток інформаційної системи «Податковий блок» станом на 31 січня 2021 року заборгованість платника податків з єдиного внеску складала 33498,34грн. (37788,74грн. - 4290,40грн.), оскільки позивачем було сплачено єдиний внесок на суму 4290,40грн. З врахуванням раніше направленої до органів ДВС для примусового виконання вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 20.02.2020р. №Ф-1907-53 на суму 29293,44грн., різниця заборгованості склала 4204,90грн. (33498,34грн. - 29293,44грн.). До суми заборгованості з єдиного внеску в розмірі 4204,90грн., які включені до вимог про сплату боргу (недоїмки) від 20.02.2020р. №Ф-1907-53 та від 26.02.2021р. №Ф-1907-53У, входять суми несплачених зобов`язань з єдиного внеску, а саме: за 1 квартал 2020 року у сумі 2078,12грн., граничний термін сплати до 21.04.2020 року; за 2 квартал 2020 року у сумі 1039,06грн., граничний термін сплати до 20.07.2020 року; за 3 квартал 2020 року у сумі 3178,12грн., граничний термін сплати до 19.10.2020 року; за 4 квартал 2020 року у сумі 2200 грн., граничний термін сплати до 19.01.2021 року. Так, після узгодження вимоги про сплату боргу (недоїмки) на суму 37788,74грн. податковий орган сформував заяву про примусове виконання рішення щодо боржника ОСОБА_1 та надіслав до Солонянського районного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) спірну вимогу від 25.08.2021 №Ф-1907-53У на суму зростання боргу, з урахуванням раніше направленої вимоги від 20.02.2020р. №Ф-1907-53 на суму 29293,44грн. та сплаченої суми єдиного внеску у розмірі 4290,40грн., тобто на суму 4204,90рн. Додатково відповідач зазначав, що загальна сума сплаченого єдиного внеску ФОП ОСОБА_1 за період з 01.01.2017р. по 01.12.2021р. становить 9009,08 грн. Таким чином, станом на день подачі відзиву на позовну заяву, у зв`язку із несплатою єдиного внеску, в ІКП ФОП ОСОБА_1 обліковується борг (недоїмка) у сумі 28779,66грн. Крім того, відповідач зауважує, що роботодавці та фізичні особи-підприємці розглядаються законодавцем як окремі платники, тому посилання позивача на те, що він працює на підприємстві і саме відповідна установа, в якій він працює на умовах трудового договору, як роботодавець, сплачує за нього єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у визначеному законодавством розмірі, не є обґрунтованим звільненням від сплати ЄСВ за підприємницьку діяльність. Отже, вищенаведене свідчить про те, що ГУ ДПС у Дніпропетровській області під час прийняття спірних вимог про сплату боргу (недоїмки) діяло у межах повноважень та у спосіб, які визначені чинним законодавством, що свідчить про відсутність підстав для скасування цих вимог про сплату боргу.

Також, 07.12.2021 від представника відповідача надійшло клопотання про заміну сторони у справі №160/19323/21 з ГУ ДПС у Дніпропетровській області (ЄДРПОУ 43145015) на ГУ ДПС у Дніпропетровській області (ЄДРПОУ ВП 44118658).

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2021 року клопотання представника відповідача про заміну сторони у справі №160/19323/21 задоволено частково, допущено процесуальне правонаступництво у справі №160/19323/21 та замінено первісного відповідача - Головне управління ДПС у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 43145015, місцезнаходження: вул. Сімферопольська, 17-А, м. Дніпро, 49005) на його правонаступника - Головне управління ДПС у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ ВП 44118658, місцезнаходження: вул. Сімферопольська, 17-А, м. Дніпро, 49600), яке є територіальним органом на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України, у задоволенні решти вимог - відмовлено.

20.12.2021 року на електронну адресу суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій останній виклав позицію, аналогічну висловленій у позовній заяві, а також додатково зауважив, що з копії корінця вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 20 лютого 2020 року №Ф-1907-53, копії вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 25 серпня 2021 року №Ф-1907-53, копії корінця вимоги від 26 лютого 2021 року №Ф-1907-53 слідує, що зазначені документи направлені за адресою: АДРЕСА_2 ., натомість, згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання особи за вих. №117 від 22.01.2020 року, виданої Виконавчим комітетом Солонянської селищної ради, позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 з 29.07.2004 року по теперішній час, відтак, позивач не отримував вищезазначені вимоги про сплату боргу (недоїмки).

Відповідно до ч.1 ст.257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Згідно з ч.1 ст.258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Частиною 4 статті 243 КАС України встановлено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, суд доходить висновку про часткове задоволення позовних вимог, з огляду на таке.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) зареєстрована як фізична особа - суб`єкт підприємницької діяльності Солонянською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області 26.06.1999 року, про що також 03.02.2014 року внесено запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, номер запису 22151750000002123.

01.07.1999 року фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) взято на облік Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області, Солонянська ДПІ (Солонянський р-н), як платника податків та з 30.06.1999 року як платника єдиного внеску.

20 лютого 2020 року ГУ ДПС у Дніпропетровській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-1907-53У, відповідно до якої за ОСОБА_1 станом на 26.05.2020 року обліковується борг (недоїмка) зі сплати єдиного внеску на загальну суму 29293,44 грн.

25 серпня 2021 року ГУ ДПС у Дніпропетровській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-1907-53У, відповідно до якої за ОСОБА_1 станом на 25.08.2021 року обліковується борг (недоїмка) зі сплати єдиного внеску на загальну суму 4204,90 грн.

Незгода позивача з означеними вимогами стала підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зважає на таке.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі - ПК України) в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (“Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань”) в частині відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців та нормами Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування” (далі - Закон №2464-VI) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За змістом приписів статті 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VI з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб-підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:

- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України “Про оплату праці’, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Верховний Суд вже неодноразово вирішував зазначене питання. Зокрема, у постановах від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19), від 4 грудня 2019 року (справа №440/2149/19), від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18) висловлено правову позицію, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

З урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ.

При цьому, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте, за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте, фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

З огляду на предмет спору у цій справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд доходить висновку, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Таким чином, з урахуванням наведеного, суд при вирішенні спору повинен, зокрема, перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення ним підприємницької діяльності та отримання ним доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19 (адміністративне провадження №К/9901/28514/19).

Задля визначення наявності у особи статусу фізичної-особи підприємця має першочергове значення для вирішення питання щодо наявності обов`язку сплати єдиного внеску.

З метою встановлення наявності такого статусу у відповідних осіб, суд звертає увагу на наступне правове регулювання.

01 липня 2004 року набув чинності Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (у подальшому змінено назву на Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань”).

Відповідно до частини першої статті 4 вказаного Закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань” Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру.

01 липня 2010 року прийнято Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” №2390-VI (далі - Закон № 2390-VI), який набув чинності 03 березня 2011 року.

Відповідно до підпунктів 2, 3 Розділу II “Прикінцеві та перехідні положення” цього Закону процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.

Пункт 3 Розділу II “Прикінцеві та перехідні положення” Закону №2390-VI у зв`язку із набранням чинності Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців за їх рішенням” від 19 травня 2011 року №3384-VI (далі - Закон №3384-VI) викладено в наступній редакції:

“Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру”.

Відповідно до пунктів 7, 8 Розділу II “Прикінцеві та перехідні положення” Закону №2390-VI спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців. Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.

Пунктом 4 та абзацом 2 пункту 8 Розділу II “Прикінцеві та перехідні положення” Закону №2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.

У справі, що розглядається, судом встановлено, що з 26.06.1999 року ОСОБА_1 була зареєстрована як суб`єкт підприємницької діяльності – фізична особа, при цьому, в порядку вищенаведених приписів Закону №2390-VI до ЄДР 03.02.2014р. внесено запис №22151750000002123 про реєстрацію позивача як фізичної особи-підприємця, а також про взяття його на облік в контролюючих органах як платника податків та платника ЄСВ.

Відповідно до ч.1 ст.10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (тут і далі в редакції, чинній станом на час формування спірної вимоги) якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Згідно з ч.8 ст.4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця.

Приписами п. 4 ст. 13 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» встановлено, що відомості з Єдиного державного реєстру про державну реєстрацію про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця є підставою для зняття їх з обліку в органах державної статистики, державної фіскальної служби, Пенсійного фонду України та/або вчинення інших дій відповідно до законодавства.

Судом встановлено, що у вересні 2021 року позивачем подано документи державному реєстратору задля реєстрації припинення підприємницької діяльності, а 13.09.2021р. до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис номер 2002150060001002123 про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , підстава внесення: власне рішення.

Згідно з ч.3 ст.46 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.

Таким чином, зокрема, протягом періоду 2017-2020 р.р. ОСОБА_1 перебувала у статусі фізичної особи-підприємця.

При цьому, у зв`язку із встановленням судом обставин наявності у позивача станом на час формування спірних вимог статусу фізичної особи-підприємця, слід звернути увагу на наступне правове регулювання.

Підпунктом 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України надано визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:

- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом №2464-VI не врегульовано.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ.

Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте, за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте, фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

З огляду на предмет спору у цій справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд доходить висновку, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Таким чином, з урахуванням наведеного, суд при вирішенні спору повинен, зокрема, перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення ним підприємницької діяльності та отримання ним доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19 (адміністративне провадження №К/9901/28514/19).

Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як слідує з наданого відповідачем на виконання вимог суду розрахунку суми боргу (недоїмки), визначеної у спірній вимозі про сплату боргу (недоїмки) №Ф-1907-53У від 20.02.2020р., контролюючим органом нараховано ФОП ОСОБА_1 заборгованість зі сплати єдиного внеску у загальному розмірі 29293,44грн. за 2017-2019р.р., а саме: за 2017 рік у сумі 8448,00грн. (граничний строк сплати до 09.02.2018;); за 2018 рік - єдиний соціальний внесок на загальну суму 9828,72 грн. (1 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.04.2018 року; 2 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.07.2018 року; 3 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.10.2018 року; 4 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.01.2019 року), а також за 2019 рік – на загальну суму 11016,72грн. (1 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати до 19.04.2019 року; 2 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати до 19.07.2019 року; 3 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати до 21.10.2019 року; 4 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати до 20.01.2020 року).

Також з наданого відповідачем детального розрахунку суми боргу (недоїмки), визначеної у спірній вимозі про сплату боргу (недоїмки) від 25.08.2021р. №Ф-1907-53У на суму 4204,90грн., судом встановлено, що визначена цією вимогою сума заборгованості з ЄСВ включає в себе нарахування за 2020 рік на загальну суму 8495,30грн., в тому числі за 1 квартал 2020 року у сумі 2078,12грн. (січень-лютий: 1039,06 грн. + 1039,06 грн.), граничний термін сплати до 21.04.2020 року; за 2 квартал 2020 року у сумі 1039,06грн. (за червень місяць), граничний термін сплати до 20.07.2020 року; за 3 квартал 2020 року у сумі 3178,12грн. граничний термін сплати до 19.10.2020 року; за 4 квартал 2020 року у сумі 2200,00грн, граничний термін сплати до 19.01.2021 року, від якої було віднято сплачений позивачем єдиний внесок на суму 4290,40грн., внаслідок чого заборгованість визначено на рівні 4204,90грн. (8495,30грн. – 4290,40грн.).

Водночас, судом встановлено, що ОСОБА_1 з травня 2014 року та по теперішній час працює на посаді касира торговельного залу (повернення товару) в Товаристві з обмеженою відповідальністю «НОВА ЛІНІЯ 1» (наказ №НЛ-5/134-К від 20.05.2014р.), що підтверджується довідкою цього підприємства від 17.09.2021р. №312, копія якої наявна в матеріалах справи.

Крім того, факт сплати страхових внесків за позивача його роботодавцем – ТОВАРИСТВОМ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «НОВА ЛІНІЯ 1» (ЄДРПОУ 30728887) за період з січня 2017 року по грудень 2020 року, включно, підтверджується Витягом з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування «Індивідуальні відомості про застраховану особу» (Форма ОК-7) та довідками ТОВ «НОВА ЛІНІЯ 1» про доходи за вих. №512, №513, №514, №515 від 17.09.2021 року, копії яких також містяться в матеріалах справи.

Водночас Закон №2464-VI не містить норм щодо обов`язку фізичної особи - підприємця сплачувати єдиний внесок за себе самостійно у разі, коли така особа не веде підприємницьку діяльність, а працевлаштована як найманий працівник за трудовим договором і єдиний внесок за неї сплачує роботодавець.

Зважаючи на те, що основоположним принципом збору єдиного внеску є обов`язковість законодавчого визначення умов і порядку його сплати, відсутність у законі конкретної вказівки на необхідність сплати єдиного внеску у вищеописаному випадку свідчить на користь висновку про відсутність у позивача обов`язку з його сплати.

Крім того, визначальним у контексті саме цього спору на думку суду є мета сплати єдиного внеску - отримання особою права на соціальне забезпечення у разі настання страхового випадку.

Позивачу таке право гарантоване за рахунок її участі в системі загальнообов`язкового державного соціального страхування як найманого працівника та сплати єдиного внеску за неї роботодавцем за основним місцем роботи.

Застосування судом вищенаведених правових норм відповідає правовим висновкам Верховного Суду, висловленим у постановах від 27.11.2019 у справі № 160/3114/19, від 04.12.2019 у справі № 404/2149/19, від 23.01.2020 у справі № 480/4656/18, від 18.03.2020 у справі № 140/1777/19.

Враховуючи зазначене, Верховний Суд у постанові від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19 сформував правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Отже, твердження відповідача про наявність у позивача обов`язку щодо сплати єдиного внеску незалежно від факту перебування його у трудових відносинах є протиправним.

Таким чином, встановлені обставини свідчать про те, що позивач протягом 2017-2020р.р. був застрахованою особою і платником єдиного внеску за нього у вказаний період був його роботодавець, що, в свою чергу, свідчить про те, що ОСОБА_1 не є платником ЄСВ у розумінні приписів частини першої статті 4 Закону №2464-VI.

Відтак, у контролюючого органу відсутні підстави для нарахування позивачеві заборгованості зі сплати ЄСВ за 2017 рік, 2018 рік, 2019 рік та 2020 рік, тому спірні вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-1907-53У від 20.02.2020р. на суму 29 293,44 грн. та №Ф-1907-53У від 25.08.2021р. на суму 4204,90 грн. є протиправними та підлягають скасуванню, а позовні вимоги в цій частині, відповідно, - задоволенню.

Крім того, задоволенню підлягає і інша частина позовних вимог ОСОБА_1 щодо зобов`язання відповідача виключити інформацію про заборгованість позивача зі сплати єдиного внеску у розмірі 29293,44грн. та у розмірі 4204,90грн. з інтегрованої картки платника податків, з огляду на таке.

Організацію діяльності з ведення органами Державної фіскальної служби України оперативного обліку податків і зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування визначено Порядком ведення органами Державної фіскальної служби України оперативного обліку податків і зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженим Наказом Міністерства фінансів України від 07.04.2016р. №422 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 20.05.2016р. за №751/28881 (далі – Порядок №422).

Так, відповідно до п.1 Розділу ІІ Порядку №422 з метою обліку нарахованих і сплачених сум податків, зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску органами ДФС відкриваються ІКП за кожним платником та кожним видом платежу, які повинні сплачуватися такими платниками. ІКП містить інформацію про облікові операції та облікові показники, які характеризують стан розрахунків платника податків з бюджетами та цільовими фондами за відповідним видом платежу. Облік нарахованих і сплачених сум податків, зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску відображається в ІКП окремими обліковими операціями в хронологічному порядку. При цьому кожна операція фіксується в окремому рядку із зазначенням виду операції та дати її проведення. Інформаційна система органів ДФС після відображення облікової операції забезпечує автоматичне проведення в ІКП розрахункових операцій. В ІКП на дату проведення кожної облікової операції підбиваються підсумки за всіма її графами.

Згідно з п.2 Розділу ІІ Порядку №422 ІКП відкриваються автоматично кожному платнику, зокрема, у разі: нарахування сум грошових зобов`язань і пені з податків, зборів та сум єдиного внеску, визначених органом ДФС (акт перевірки, податкове повідомлення-рішення, рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій, передбачених Законом України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”, рішення про застосування штрафних санкцій по єдиному внеску, вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску).

Аналіз наведених положень свідчить про те, що відображення контролюючим органом в інтегрованій картці платника податків відомостей щодо своєчасного нарахування та сплати податкових зобов`язань створює певні наслідки для платника податків та наявність у останнього матеріально-правового інтересу, щоб дані інтегрованих карток правильно відображали фактичний стан розрахунків з бюджетом. Відповідно, у разі скасування вимоги про сплату боргу, контролюючий орган повинен вчинити дії щодо відображення/коригування у особовій картці позивача дійсного стану зобов`язань перед бюджетом.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 19 лютого 2019 року (справа №825/999/17), від 26 лютого 2019 року (справа №805/4374/15-а).

Щодо вимог позивача про зобов`язання Головного управління ДПС у Дніпропетровські області скасувати нарахування ОСОБА_1 суми заборгованості з єдиного внеску у розмірі 29293,44 грн. та у розмірі 4204,90грн., суд зазначає, що останні задоволенню не підлягають, оскільки є неналежним способом захисту прав позивача, оскільки у даному випадку права позивача захищено шляхом визнання протиправними та скасування вимог Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) від 20 лютого 2020 року №Ф-1907-53У на суму 29293,44грн. та від 25 серпня 2021 року №Ф-1907-53У на суму 4204,90грн., а також шляхом зобов`язання Головного управління ДПС у Дніпропетровській області здійснити коригування відомостей в інтегрованій картці платника єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування ОСОБА_1 шляхом виключення з неї відомостей про наявність у останньої боргу зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірі 29293,44 грн. та 4204,90грн., що є достатнім та ефективним способом захисту і відновлення порушеного права позивача.

Таким чином, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Питання щодо розподілу судових витрат врегульовані ст.139 КАС України.

Згідно з абзацом 1 частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З огляду на положення вказаної статті та зважаючи на задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , понесені позивачем судові витрати зі сплати судового збору у загальному розмірі 908,00грн. підлягають відшкодуванню на користь останньої шляхом стягнення цих коштів на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Дніпропетровській області.

Крім того, позивачем у позовній заяві заявлено клопотання щодо стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 4000,00грн., понесених позивачем, при вирішенні якого суд керуються наступними нормами КАС України.

За змістом приписів ч.1 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Частинами 1 та 2 статті 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини четвертої цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини п`ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

За правилами абзацу 1 частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина дев`ята статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України).

Зміст наведених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Суд звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.

Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди мають досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Тобто, суд під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат зобов`язаний оцінити рівень витрат на правничу допомогу обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.09.2018 року у справі №816/416/18.

Приписами п.4 ч.1 ст.1 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) передбачено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 Закону №5076-VI визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до п. п. 6, 9 ч.1 ст.1 Закону №5076-VI інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Згідно зі ст.30 Закону №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду від 30.09.2009р. №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать й консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру, представництво у судах тощо.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Верховним Судом у постанові від 27.06.2018 року у справі №826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Такі самі критерії використовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Так, у рішенні ЄСПЛу справі "East/West Alliance Limited" проти України", оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, суд виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії (Bottazzi v. Italy), №34884/97).

Аналізуючи наведені правові норми, суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також їх розрахунку є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 та у постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі №300/941/19 та від 31 березня 2020 року у справі №726/549/19.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Системний аналіз наведених норм дозволяє дійти до висновку, що витрати на професійну правничу допомогу є обставиною, яка підлягає доведенню та яку належить оцінити за формою та змістом.

За формальним критерієм, про що йдеться у ч. 3 ст. 134 КАС України, на сторону, яка заявляє про розподіл, покладається тягар надання відповідних первинних документів, які дають можливість зробити висновок про наявність договірних відносин між адвокатом та стороною у справі (1) з приводу надання останньому правничих послуг, які стосуються такої справи, (2) за результатом яких такі послуги були реально надані, а їх вартість сплачена.

Змістовий аналіз обставини понесення судових витрат полягає у наданні оцінки їх співмірності, при цьому, обов`язок доведення співмірності та неспівмірності покладається відповідно на сторону, яка заявляє про розподіл та яка заперечує щодо такого.

Про необхідність надати оцінку як формальному, так і змістовому критеріям обставини понесення судових витрат наголосив також Верховний Суд у постанові від 09.03.2021 у справі № 200/10535/19-а. Скасовуючи судове рішення апеляційної інстанції, яким задоволено вимогу стягнути витрати на професійну правничу допомогу виключно за формальним критерієм, Верховний Суд дійшов до висновку про його ухвалення без повної та всебічної оцінки доказів, наявних у матеріалах справи.

Резюмуючи викладене, навіть за відсутності заперечень іншої сторони щодо розміру судових витрат, суд зобов`язаний повно та всебічно надати оцінку співмірності понесених витрат придбаним послугам з точки зору складності справи, витраченого часу, обсягу виконаних робіт, ціни та значення справи для сторони на підставі наявних у матеріалах справи документів.

Вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу в даній адміністративній справі, судом враховано наступне.

Судом встановлено, що на підтвердження розміру понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу останнім надано Договір про надання правової допомоги №45 від 21.09.2021р., укладений ОСОБА_1 , як Замовником, з адвокатом Неченко Маргаритою Вікторівною, як Виконавцем (далі – Договір); Акт здачі-прийняття виконаних робіт (наданих послуг) до Договору про надання правової допомоги №45 від 13.10.2021р., ордер серії АР №1062842, квитанцію до прибуткового касового ордеру №45 від 21.09.2021р.

Відповідно до п.1.1 та п. 1.2 Договору на умовах даного Договору Замовник дає завдання, а Виконавець зобов`язується відповідно до завдання Замовника надавати йому за плату правову допомогу, яка полягає у представництві у встановленому порядку інтересів Замовника у органах, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів, судах у справах щодо скасування вимоги про сплату заборгованості з єдиного внеску. На підтвердження факту надання Виконавцем Замовнику правової допомоги відповідно до умов цього Договору складається акт виконаних робіт.

За правову допомогу, передбачену в п.1.1 цього Договору, Замовник сплачує Виконавцю винагороду (гонорар) у розмірі, погодженому сторонами у Додаткових угодах до цього Договору (п. 4.1 Договору).

Згідно з п.4.4 Договору за домовленістю сторін оплата правової допомоги (гонорар) здійснюється у вигляді попередньої оплати. Оплата правової допомоги (гонорар) може здійснюватись у готівковій та безготівковій формі.

В подальшому, 13.10.2021р. Сторонами Договору підписано Акт здачі-прийняття виконаних робіт (наданих послуг) до Договору про надання правової допомоги №45, відповідно до якого Виконавець надав, а Замовник прийняв правову допомогу щодо підготовки позову про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) – вартість послуги 4000 (чотири тисячі) грн. 00 коп. (без ПДВ).

Факт оплати ОСОБА_1 вартості послуг, наданих адвокатом Неченко Маргаритою Вікторівною, у сумі 4000,00грн. підтверджується наданою квитанцією до прибуткового касового ордеру №45 від 21.09.2021р., копія якої міститься в матеріалах справи.

Зважаючи на наведене, позивач просить суд стягнути з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4000,00 грн.

Разом з тим, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим, суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 07.05.2020 року у справі №320/3271/19.

При цьому, у рішенні ЄСПЛ у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Судом також наголошується, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Так, відповідачем у відзиві на позовну заяву зауважено, що розмір зазначених витрат на правничу допомогу у цій справі не є співмірним із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт. При цьому, за твердженням відповідача, окрім суб`єктивного розрахунку, позивачем/представником позивача не обґрунтовується та більш не надано жодного іншого розрахунку звідки і чому саме актом №45 здачі-приймання виконаних робіт (надання послуг) від 13.10.2021р. визначена саме така сума, що є значною. Таким чином, акт здачі-приймання виконаних робіт (надання послуг) від 13.10.2021 №45 не містить детального розрахунку вартості адвокатського гонорару із найменуванням наданих послуг, при цьому з вказаного акта взагалі не зрозуміло в якій адміністративній справі було складено позовну заяву, водночас, відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України витрати на професійну правничу допомогу належать до витрат, пов`язаних з розглядом саме конкретної судової справи, в межах заявлених позовних вимог. Надані представником позивача документи щодо обґрунтування витрат на правничу допомогу складені на підставі розрахунків самого позивача та/або адвоката позивача, не підтверджені об`єктивними та належними доказами, адже, інших документів на підтвердження своєї позиції стороною позивача не надано, а копія квитанції до прибуткового ордеру про сплату адвокатського гонорару в розмірі 4000,00грн., не є належним та допустимим доказом сплати наданих послуг.

Вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу в даній адміністративній справі, судом враховано наступне.

По-перше, дана справа не викликає складності у правовому розумінні та є справою незначної складності у розумінні приписів ч.6 ст.12 КАС України, і по такій категорії справ існує стала судова практика, що є сформованою тривалий час, отже, підготовка такої позовної заяви не повинна вимагати багато часу.

Зазначена обставина також вказує на те, що витрати на професійну правничу допомогу у такій справі не можуть бути значними.

При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі “Схід/Захід Альянс Лімітед” проти України” (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц.

Суд наголошує, що відповідно до частини третьої статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості.

Так за умовами Договору, а саме: п.4.1 Договору передбачено, що за правову допомогу, передбачену в п. 1.1 цього Договору, Замовник сплачує Виконавцю винагороду (гонорар) у розмірі, погоджену сторонами у Додаткових угодах до цього Договору.

Проте, ані позивачем, ані його представником до суду не було надано вищезазначених документів, що позбавляє суд можливості ознайомитися з погодженим сторонами розміром гонорару адвокату за надані послуги.

Крім того, суд зазначає, що окремою вимогою до витрат на професійну правничу допомогу, як-то передбачено ч. 4 ст.134 КАС України, є детальний опис послуги.

Дослідивши надані суду докази на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, суд констатує, що він позбавлений можливості оцінити обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, співмірність послуг категорії складності даної справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, оскільки у зазначених вище документах не зазначено кількість витраченого часу та вартість часу роботи адвоката за певний його проміжок.

Отже, зважаючи на вищевикладені обставини, суд погоджується з доводами відповідача про неспівмірність заявлених позивачем до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу та про їх необґрунтованість.

За таких обставин, визначені представником позивача витрати на професійну правничу допомогу в сумі 4000,00грн. є неспівмірними із складністю цієї справи, наданим адвокатом видом і обсягом послуг, та не відповідають критерію реальності таких витрат і розумності їхнього розміру.

В той же час, оскільки позивач, у зв`язку із неправомірними рішеннями відповідача була змушена звернутися до суду за захистом порушеного права, у зв`язку із чим нею було понесено витрати на професійну правничу допомогу, враховуючи принцип співмірності та часткове задоволення позовних вимог, суд доходить висновку про необхідність присудження на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача понесених ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2000,00грн., оскільки така вартість наданих адвокатом послуг є обґрунтованою та співмірною зі складністю справи, ціною позову та обсягом наданої адвокатом правничої допомоги.

З огляду на наведене, суд доходить висновку, що підтвердженими належними та допустимими в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України доказами є витрати позивача на професійну правничу допомогу у сумі 2000,00грн. за складання позовної заяви.

Відтак, у стягненні решти витрат на професійну правничу допомогу у сумі 2000,00грн., про відшкодування якої просив позивач, слід відмовити у зв`язку із не наданням позивачем належних доказів на їх безпосередню пов`язаність з цією справою, доказів їх співмірності, а також того, що вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.

Керуючись ст. ст. 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 ) до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 44118658, місцезнаходження: вул. Сімферопольська, 17-А, м. Дніпро, 49600) про визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу (недоїмки) і зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) від 20 лютого 2020 року №Ф-1907-53У на суму 29293,44грн.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) від 25 серпня 2021 року №Ф-1907-53У на суму 4204,90грн.

Зобов`язати Головне управління ДПС у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 44118658, місцезнаходження: вул. Сімферопольська, 17-А, м. Дніпро, 49600) здійснити коригування відомостей в інтегрованій картці платника єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 ) шляхом виключення з неї відомостей про наявність у ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 ) боргу зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірі 29293,44грн. (двадцять дев`ять тисяч двісті дев`яності три гривні 44 копійки).

Зобов`язати Головне управління ДПС у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 44118658, місцезнаходження: вул. Сімферопольська, 17-А, м. Дніпро, 49600) здійснити коригування відомостей в інтегрованій картці платника єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 ) шляхом виключення з неї відомостей про наявність у ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 ) боргу зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірі 4204,90грн. (чотири тисячі двісті чотири гривні 90 копійок).

У задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Стягнути з Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 44118658, місцезнаходження: вул. Сімферопольська, 17-А, м. Дніпро, 49600) за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 ) судові витрати зі сплати судового збору у сумі 908,00грн. (дев`ятсот вісім гривень 00 копійок) та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 2000,00грн. (дві тисячі гривень).

У стягненні решти витрат на професійну правничу допомогу – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, передбачені ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складено 14 січня 2022 року.

Суддя: О.М. Турова