Рішення № 106692765, 06.09.2022, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/28655/20

Провадження № 2/761/554/2022

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 вересня 2022 року Шевченківський районний суд м.Києва у складі:

головуючого судді: Савицького О.А.,

при секретарі: Вдовкіній Ю.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , малолітньої ОСОБА_3 , законним представником якої є ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Довгопола Таміла Михайлівна, Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання договорів дарування недійсними,

ВСТАНОВИВ:

14.09.2020 р. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 (далі - відповідач 1), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус КМНО Довгопола Т.М., про визнання договорів дарування недійсними.

Ухвалою від 26.10.2020 р. відкрито провадження у справі, розгляд якої вирішено проводити у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою від 29.03.2021 р. задоволено клопотання представника позивача, залучено до участі у справі малолітню ОСОБА_3 (далі - відповідач 2) як співвідповідача та її законного представника - ОСОБА_2 , залучено до участі у справі Службу у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в м.Києві державної адміністрації як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, а також встановлено сторонам строки для подання відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив, заперечення на відповідь на відзив та пояснення щодо позову і відзиву.

Ухвалою від 13.09.2021 р. закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 07.08.2017 р. між ним та відповідачем 1 укладено договір позики у формі розписки, відповідно до якого позивач передав відповідачу 1 грошові кошти в сумі 35000,00 грн., а відповідач 1 зобов`язався повернути позивачу вказані грошові кошти до 31.12.2017 р. З метою забезпечення виконання зобов`язань відповідача 1 за вказаним договором, сторони погодила у ньому заставу, предметом якої є два машиномісця, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , гараж №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , які належить відповідачу 1 на праві власності. Оскільки відповідач 1 взяті на себе за договором зобов`язання не виконав, у визначений договором строк грошові кошти у добровільному порядку позивачу не повернув, тому останній для їх стягнення звернувся до суду з відповідним позовом. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 03.03.2020 р. у справі № 344/21178/18, задоволено частково позов та стягнуто з відповідача 1 борг за договором позики в сумі 868350,00 грн. Враховуючи, що борг за договором позики відповідачем 1 не погашений, позивач у зв`язку з ухилення відповідача 1 від добровільного виконання рішення суду, вирішив задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет застави під час примусового виконання рішення суду. Однак, позивачу стало відомо, що між відповідачем 1 та відповідачем 2 укладено договори дарування №№ 175, 176, 177 від 27.02.2019 р., посвідчені приватний нотаріус КМНО Довгополою Т.М., за якими відповідач 1 відчужила на користь відповідача 2 два машиномісця, що були предметом застави, та належну їй квартиру АДРЕСА_2 . Посилаючись на те, що вчинення вказаних правочинів відповідачем 1 на користь своєї малолітньої доньки відповідача 2 є умисними діями спрямованими на перехід права власності на заставне майно, а також інше майно, на яке могло бути звернуто стягнення у рамках примусового виконання рішення суду, позивач вважає, що вказані дії відповідача 1 є недобросовісними та набувають ознаки фраудаторного правочину, тобто такого, що вчинений боржником на шкоду кредитору, а тому звернувся до суду з даним позовом з метою захисту своїх порушених прав.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив суд задовольнити їх у повному обсязі.

Представник відповідача 1 в судовому засіданні проти позовних вимог заперечив, просив суд відмовити у їх задоволенні. Також подав відзив на позов, у якому виклав заперечення проти нього.

Представник третьої особи Служби у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в м.Києві державної адміністрації в судовому засіданні проти позовних вимог заперечив.

Третя особа приватний нотаріус КМНО Довгопола Т.М. в судове засідання не з`явилась, свого представника до суду не направила, про дату, час і місце судового розгляду повідомлялась належним чином у встановленому законом порядку, причин неявки не повідомила.

Вислухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази, які містяться в матеріалах справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Перевіряючи обставини справи судом встановлено, що 07.08.2017 р. між позивачем та відповідачем 1 укладено договір позики у формі розписки, відповідно до якого позивач передав відповідачу 1 грошові кошти в сумі 35000,00 грн., а відповідач 1 зобов`язався повернути позивачу вказані грошові кошти до 31.12.2017 р., що підтверджується копією розписки.

Як зазначає позивач, з метою забезпечення виконання зобов`язань відповідача 1 за вказаним договором, сторони погодила у ньому заставу, предметом якої є два машиномісця, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , гараж №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , які на той час належали відповідачу 1 на праві власності.

Оскільки відповідач 1 взяті на себе за договором зобов`язання не виконав, у визначений договором строк грошові кошти у добровільному порядку йому не повернув, тому він для їх стягнення звернувся до суду з відповідним позовом.

Відповідно до рішення Івано-Франківського міського суду від 03.03.2022 р. у справі № 344/21178/18, позов задоволено частково та стягнуто з відповідача 1 на користь позивача борг за договором позики в сумі 868350,00 грн.

Враховуючи, що борг за договором позики відповідачем 1 не погашений, позивач у зв`язку з ухилення відповідача 1 від добровільного виконання рішення суду, вирішив задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет застави під час примусового виконання рішення суду.

Однак, позивачу з відомостей, наявних у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, стало відомо, що між відповідачем 1 та відповідачем 2 укладено договори дарування №№ 175, 176, 177 від 27.02.2019 р., посвідчені приватний нотаріус КМНО Довгополою Т.М., за якими відповідач 1 відчужила на користь відповідача 2 два машиномісця, що були предметом застави, та належну їй квартиру АДРЕСА_2 .

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач, як на підставу для його задоволення посилається на те, що вчинення вказаних правочинів відповідачем 1 на користь своєї малолітньої доньки відповідача 2 є умисними діями спрямованими на перехід права власності на заставне майно, а також інше майно, на яке могло бути звернуто стягнення у рамках примусового виконання рішення суду, вважає, що вказані дії відповідача 1 є недобросовісними та набувають ознаки фраудаторного правочину, тобто такого, що вчинений боржником на шкоду кредитору.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про заставу» застава - це спосіб забезпечення зобов`язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

У відповідності до ст. 13 даного Закону договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, ... договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правовстановлюючих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї із сторін договору.

Частиною 1 статті 577 ЦК України також закріплено положення про те, що якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, крім установлених законом.

Таким чином, з аналізу вищевказаних норм слідує, що застава нерухомого майна може виникнути лише на підставі нотаріально посвідченого договору застави. Проте, в матеріалах справи відсутній будь-який нотаріально посвідчений договір застави нерухомого майна, укладений між позивачем та відповідачем 1, що свідчить про те, що відчужене останнім на користь відповідача 2 майно, а саме два машиномісця, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , гараж №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , предметом застави не були та відповідно не забезпечували виконання зобов`язань відповідача 1 перед позивачем за договором позики.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

З матеріалів справи вбачається, що 27.02.2019 р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договори дарування №№ 175, 176, 177, які посвідчено приватним нотаріусом КМНО Довгополою Т.М., згідно з якими ОСОБА_2 безоплатно передала у власність своїй малолітній дочці ОСОБА_2 , в інтересах якої діє її законного представника - батько ОСОБА_4 , наступне майно: два машиномісця, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , гараж №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , які належить дарувальнику на підставі договорів купівлі-продажу від 24.09.2017 р., посвідчених приватним нотаріусом КМНО Сербіною Н.П. та зареєстрованих в реєстрі за №№ 1899, 1900; квартиру АДРЕСА_2 , яка належить дарувальнику на підставі договору купівлі-продажу від 27.03.2014 р., посвідченого приватним нотаріусом КМНО Довгополою Т.М. та зареєстрованого в реєстрі за № 384, що підтверджується копіями вказаних договорів.

Предмети дарування на час укладення оспорюваних договорів не перебували під арештом чи забороною, були вільні від будь-яких обтяжень та обмежень, щодо них не велись судові спори, а також як встановлено судом, вони не були заставлені.

Цей факт було перевірено нотаріусом під час посвідчення договору.

Тобто, договір дарування укладався його сторонами свідомо, з метою передачі майна обдарованому безоплатно, без будь-яких умов та застережень.

Приватним нотаріусом на виконання вимог Закону України «Про нотаріат» було встановлено осіб, а також перевірено відсутність податкової застави, заборони відчуження або арешту квартири.

А воля саме сторін оспорюваних договорів була спрямована на встановлення цивільно-правових відносин, які передбачені цим укладеним договором.

За змістом ст. 325 ЦК України суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, що відповідно за законом не можуть їм належати.

Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір дарування є різновидом правочинів, за якими відбувається відчуження майна на користь інших осіб та є підставою для припинення права власності дарувальника і виникнення права власності на обумовлену договором річ у обдарованого. Припинення права власності на майно позбавляє попереднього власника здійснювати права, які становлять зміст права власності, тобто володіти, користуватись та розпоряджатись майном.

Із змісту ст. 717 ЦК України випливає, що характерною рисою договору дарування є його безоплатність. Тобто метою договору дарування є передача власником (дарувальником) свого майна у власність іншої особи (обдарованого) без отримання будь-якої взаємної винагороди (майнового задоволення).

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (ч.1 ст. 718 ЦК України).

Відповідно до ч.2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (ч.1 ст. 722 ЦК України).

Позивач у своєму позові наголошує на тому, що укладені договори за своїм змістом суперечать вимогам закону, не спрямовані на реальне настання обумовлених ними правових наслідків, що є порушенням ч.ч.1, 5 ст. 203 ЦК України, та згідно ст. 215 ЦК України є підставою для визнання їх недійсними відповідно до ст. 234 ЦК України, оскільки вони були вчинені з метою уникнення звернення стягнення на нерухоме майно, яке у тому числі було предметом застави, у зв`язку з наявною заборгованістю за рішенням суду, відповідачі знали про можливість звернення стягнення на спірне нерухоме майно у разі невиконання даного рішення.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Івано-Франківського міського суду, яке було ухвалено 03.03.2020 р. у справі № 344/21178/18, позов ОСОБА_1 задоволено частково, а саме стягнуто з ОСОБА_2 на його користь борг за договором позики в сумі 868350,00 грн.

З відомостей, наявних у Єдиному державному реєстрі судових рішень, вказане рішення набрало законної сили після його перегляду в апеляційному порядку 14.07.2020 р.

19.08.2020 р. Івано-Франківським міським судом видано виконавчий лист № 344/21178/18 з метою примусового виконання рішення суду, за яким приватним виконавцем виконавчого округу Донецької області Чернецьким Ю.Д. 15.09.2020 р. відкрито виконавче провадження № 63043192.

Судом встановлено, що на момент укладення спірних договорів дарування рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики, на підставі якого у відповідача 1 виникло б зобов`язання перед позивачем щодо сплати грошових коштів, та від виконання якого у майбутньому могла б ухилитись відповідач 1, ще не було ухвалено, а отже на думку суду вказані обставини є свідченням відсутності у неї такої мети, оскільки на той момент існувала ймовірність, що зазначеним вище судовим рішенням могло бути відмовлено в задоволення позову або у разі задоволення позову судове рішення могло б бути скасоване після його перегляду апеляційною чи касаційною інстанціями, а відтак відповідач 1 мала правові підстави розпоряджатись своїм майном на власний розсуд, з огляду на, що не мала потреби ухилятись від виконання судового рішення, яке на момент укладення спірних договорів не було ухвалено.

Водночас, у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили, що укладення спірних договорів відбулось навіть після відкриття провадження у справі № 344/21178/18 та обізнаності відповідача 1 про це.

Крім того, як вбачається з квитанцій, наданих стороною відповідача, остання не ухиляється від виконання рішення суду та добровільно частинами перераховує грошові кошти у рамках виконавчого провадження № 63043192, при цьому майно, яке відповідач 1 відчужила за спірними договорами, не є всім належним їй майном, оскільки на момент відчуження у її власності перебувало 9/12 часток житлового будинку, що знаходить за адресою: АДРЕСА_3 , який перебуває на територіях не віднесених до тимчасово окупованих, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 15.07.2010 р.

Також факт повернення стягувачу виконавчого документа постановою приватного виконавця від 09.12.2020 р., з підстава, передбаченої п.1 ч.1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» за його заявою, та сплата боржником основної винагороди приватного виконавця, свідчить про домовленість між стягувачем та боржником щодо добровільного виконання судового рішення, на яку посилається відповідач 1 у відзиві на позов.

Реальне настання обумовлених спірними договорами дарування правових наслідків обумовлено тим, що внаслідок безоплатного передання нерухомого майна, а саме машономісця та квартири відповідачем 1 у власність відповідача 2, відбулось припинення права власності у дарувальника (відповідача 1) та виникнення права власності у обдарованої особи (відповідача 2), що зареєстроване у встановленому законом порядку, при цьому стороною позивача не надано жодного доказу на підтвердження того, що відповідач 1 після відчуження майна продовжує ним користуватись та проживати у ньому.

Таким чином, матеріали справи не підтверджують доводи позивача щодо мети укладення відповідачем 1 спірних договорів та недотримання сторонами цих договорів вимог ст. 203 ЦК України в момент їх укладення.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені ст. 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені ст. 215 ЦК України.

За змістом ч.5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч.ч.1, 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19.10.2016 р. від 23.08.2017 р. у справі 306/2952/14-ц та від 09.09.2017 р. у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій ст.ст. 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст. 13 ЦК України), та послатися на спеціальні норми, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад підстава, передбачена ст. 228 ЦК України.

Такий висновок відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду викладеному у постанові від 03.07.2019 р., за наслідками розгляду цивільної справи 369/11268/16-ц, у якому Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19.10.2016 р., від 23.07.2017 р. у справі № 306/2952/14-ц, від 09.09.2017 у справі № 359/1654/15-ц.

У відповідності з ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. (ч.1 ст. 76 ЦПК України).

За змістом ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 41 Конституції України встановлює, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, яке є непорушним.

Разом з тим, стороною позивача не надано суду жодного доказу, який би свідчив про те, що спірні договори містять ознаки фіктивності.

За таких обставин, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та враховуючи те, що договори дарування, які оспорюються позивачем, відповідають вимога законом, при цьому жодних обставин, які б свідчити про укладення відповідачем 1 цих договорів з метою ухилення від виконання судового рішення не встановлено, суд приходить до висновку, що позов є необґрунтованим та таким, що задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 3, 4, 12, 13, 76-81, 133, 141, 259, 263-265, 268, 273, 352-355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 , малолітньої ОСОБА_3 , законним представником якої є ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Довгопола Таміла Михайлівна, Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання договорів дарування недійсними.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги через Шевченківський районний суд м.Києва протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано, або після перегляду рішення в апеляційному порядку, якщо його не скасовано.

Суддя: