Рішення № 106664513, 06.10.2022, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 жовтня 2022 р. № 400/3892/22 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Величко А.В. в порядку письмового провадження розглянув адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,

до відповідача:Миколаївського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, вул. Спаська, 33,Миколаїв,54001,

про:визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

ОСОБА_1 (далі-позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Миколаївського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі-відповідач) з вимогами зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрат частини доходів за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.03.2014 року по 28.03.2017 рік включно.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу, відповідач 28.03.2017 не провів з ним розрахунків щодо виплати індексації грошового забезпечення. Остаточний розрахунок з ним за цим платежем відбувся 29.07.2022 року, що є, на його думку, підставою для стягнення з відповідача компенсації втрат частини доходів за весь час затримки розрахунку.

Ухвалою суду від 23.08.2022 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.

Відповідач відзив на позовну заяву не надав.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні в них фактичні дані, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач з 19.03.2014 по 10.03.2015 проходив військову службу у Первомайсько-Врадіївському об`єднаному районному військовому комісаріаті Миколаївської області та з 11.03.2015 по 28.03.2017 у Первомайському об`єднаному міському військовому комісаріаті Миколаївської області.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 29.09.2021 в справі № 400/4891/21, зобов`язано Миколаївський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 19.03.2014 року по 28.03.2017 року.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14.04.2022 року рішення суду першої інстанції від 29.09.2021 року залишено без змін.

На виконання рішення суду 29.07.2022 року відповідачем проведено виплату позивачу в сумі 8435,51 грн, що підтверджується випискою з особового рахунку позивача про надходження коштів наявним в матеріалах справи.

Остаточний розрахунок з позивачем здійснено 29.07.2022 року.

Позивач вважає, що за не проведення розрахунку в день звільнення відповідач має нести відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України, тому звернувся до суду за захистом своїх прав.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та спірним правовідносинам сторін, судом встановлено таке.

Відповідно до ст. 17 Конституції України Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Приписами ч. 1 ст. 9 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Згідно із п.п. 2, 4 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII "Про військовий обов`язок та військову службу" закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.

За умовами п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

26.02.2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі № 821/1083/17, у якій дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 08.04.2010 у справі "Меньшакова проти України" надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015 провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15.

Разом з тим, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Отже, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Відтак, Велика Палата підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.

У постанові Великої Палати у справі № 821/1083/17 також зазначено, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.

Таким чином, вказаними нормами визначено обов`язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні, в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, зважаючи на те, що в межах розгляду даної справи з`ясовано, що відповідачем при звільненні позивача з військової служби не проведено з останнім повного розрахунку, позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, остаточний розрахунок з позивачем проведено відповідачем лише 29.07.2022 року, а відтак, суд вказує, що відповідач зобов`язаний нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні за період з 19.03.2014 року по 28.03.2017 рік включно.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Суд зазначає, що нарахування середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні повинен здійснюватися саме з 28.03.2017 року, оскільки саме в цей день відповідач повинен був здійснити повний розрахунок з позивачем.

Щодо вимоги про зобов`язання відповідача подати звіт щодо виконання судового рішення відповідно до ч.1 ст.382 КАС України суд зазначає, що рішення суду, яке набрало законної сили є обов`язковим для учасників справи. Це забезпечується, в першу чергу, через примусове виконання судових рішень відповідно до Закону України "Про виконавче провадження". Судовий контроль у формі зобов`язання подати звіт, також є формою забезпечення виконання судових рішень.

Беручи до уваги викладене, та з урахуванням того, що встановлення судового контролю є правом суду, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні заяви про встановлення судового контролю.

Поряд з цим слід указати, що позивачем не наведено причин та не надано доказів, які б свідчили про те, що відповідач може ухилятися від виконання рішення суду.

Щодо вимоги відповідно до ч.2 ст.371 КАС України допустити до негайного виконання рішення, суд зазначає.

Згідно з пунктом першим ч. 1 ст. 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

На думку суду, у пункті першому ч. 1 ст. 371 КАС України йде мова про негайне виконання стягнення пенсій, інших періодичних платежів у разі позбавлення осіб пенсій або виплат. Інститут негайного виконання стягнення пенсій та інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів за один місяць у такому разі виконує функцію запобіжника позбавлення особи засобів існування на час вирішення юридичного спору, однак ст.371 КАС України не передбачає стягнення всієї недоплаченої суми виплат або платежів за певний період часу однією сумою.

Натомість спірні правовідносини між сторонами у цій справі полягають не у позбавленні позивача грошових коштів як засобу існування.

На підставі зазначеного суд не вбачає підстав для застосування пункту 1 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України та негайного виконання судового рішення у цій справі.

Отже, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

Питання щодо розподілу судових витрат судом не вирішується, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.

Керуючись ст.ст. 9, 72-77, 242-246, 250, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Миколаївського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (вул. Спаська, 33, м. Миколаїв, 54001, ідентифікаційний код 08299180) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

2. Визнати протиправною бездіяльність Миколаївського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (вул. Спаська, 33, м. Миколаїв, 54001, ідентифікаційний код 08299180) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) компенсації втрати частини доходів за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.03.2014 року по 28.03.2017 рік включно по день фактичного розрахунку 29.07.2022 рік.

3. Зобов`язати Миколаївський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки (вул. Спаська, 33, м. Миколаїв, 54001, ідентифікаційний код 08299180) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) компенсацію втрати частини доходів за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.03.2014 року по 28.03.2017 рік включно по день фактичного розрахунку 29.07.2022 рік.

4. В задоволені вимог про негайне виконання рішення та подання звіту щодо виконання рішення - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя А.В. Величко