Рішення № 10650475, 12.07.2010, Господарський суд Луганської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

91000, м. Луганськ, пл. Героїв ВВВ, 3а. Тел. 55-17-32

______ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.07.10                                                                                 Справа № 17/93

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія», м. Київ

до Луганського міського комунального підприємства «Теплокомуненерго», м. Луганськ

про стягнення 923082 грн. 16 коп.

Суддя Фонова О.С.

                                         Представники:

від позивача: Кузьмін Ю.Л. - представник, довіреність № 01/01-Д від 11.01.2010;

від відповідача: представник не прибув.

Суть спору: позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача інфляційних нарахувань в сумі 812410,29 грн. та 3% річних у сумі 110671,87 грн.

В судовому засіданні 12.07.2010 представником позивача надано суду розрахунок позовних вимог, згідно якого інфляційні нарахування складають 810101,21 грн. та 3% річних у сумі 110501,80 грн.

Відповідач позовні вимоги визнає частково в сумі інфляційних нарахувань –119393,90 грн. та 3% річних у сумі 11169,54 грн. з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву від 25.06.2010.

Зокрема, позивач посилається на виконання ним Угоди про порядок проведення розрахунків від 28.10.2004, яка фактично виконана сторонами та на підставі якої проведено взаємозалік на суму 335000,00 грн.

Стосовно розрахунку сум 3 % річних та інфляційних нарахувань відповідач зазначає, що як при проведенні розрахунку процентів, так і при проведенні розрахунків збитків від інфляції, позивач обраховує зазначені суми за період з січня 2004 року по квітень 2009 року.

Відповідно до норм цивільного кодексу України, загальний строк позовної давності становить три роки з моменту, коли особа дізналась про порушення його прав.

Твердження позивача про те, що до суми позовних вимог не може бути застосований строк позовної давності, не відповідають нормам діючого законодавства України, адже предметом позову є проценти річних та збитки від інфляції. ЛМКП «Теплокомуненерго»ніколи не здійснювало платежів за цими сумами і не визнавало їх. Підстав для застосування статті 264 Цивільного кодексу України немає.

Позовну заяву по даній справі було подано у травні 2010 року; ухвалу про порушення провадження у справі № 17/93 було винесено 13.05.2010.

Таким чином, враховуючи строки позовної давності та факт проведення взаємозаліку на суму 335000 грн., відповідач надав контррозрахунок позовних вимог за період з травня 2007 року по квітень 2009 року.

Відповідач також вказує, що 24.06.2010 він отримав від позивача доповнення до позовної заяви, в якому зазначає про те, що розрахунки суми, на яку знецінено грошові кошти від інфляції, проведено у відповідності з рекомендаціями Верховного суду України (лист ВСУ від 03.04.1997 року № 62-97р). Ця інформація не відповідає дійсності з огляду на те, що ані зазначеним листом, ані будь-якими іншими нормативними актами не передбачено право нарахування «інфляції на інфляцію». Діючим законодавством України не передбачено можливості нарахування

Також, відповідач просить суд застосувати позовну давність до позовних вимог, що нараховані до 13.05.2007.

Дослідивши обставини справи, витребувані судом та надані сторонами докази на підтвердження своїх доводів, заслухавши пояснення представників сторін, що прибули у судове засідання, суд

в с т а н о в и в:

Згідно рішення господарського суду Луганської області у справі № 8/550 від 23.12.2002, на користь ТОВ «Факторингова компанія» (позивач у даній справі) було стягнуто з Луганського міського комунального підприємства «Теплокомуненерго» (відповідач у даній справі) заборгованість у сумі 975790,00 грн., що виникла на підставі договору про поступку права вимоги від 25.11.2002, та судові витрати у сумі 1818 грн.

Відповідач частково здійснював оплату вказаного боргу в період з 2004 по 2009 роки.

На дату звернення з позовом до суду заборгованість відповідача перед позивачем складає 336000,00 грн.

Як зазначає позивач, він неодноразово звертався з листами-вимогами до відповідача про необхідність сплати боргу.

Однак, у відповідях на претензії відповідач повідомив, що вважає грошову суму 335000,00 грн. погашеною на підставі Угоди, укладеної сторонами 28.10.2004.

Не погоджуючись з такою позицією відповідача, позивач звернувся до господарського суду Луганської області з позовом про визнання Угоди про порядок проведення розрахунків від 28.10.2004 недійсною.

Рішенням Господарського суду Луганської області 09.11.2009 у справі № 1/94пд, у задоволенні цих вимог було відмовлено за пропуском строку позовної давності.

Постановою Луганського апеляційного господарського суду від 14.12.2009 у справі 1/94пд рішення Господарського суду Луганської області від 09.11.2009 було скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено з підстав того, що Угода від 28.10.2004 є такою, що не вчинена.

Позивач також зазначає, що оскільки розрахунки відповідач проводив протягом 2004-2009 років до таких правовідносин слід застосувати вимоги ст. 264 ЦК України, згідно якої, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу. Отже, здійснення відповідачем оплати боргу є дією, яка свідчить по його визнання, і тому після кожної оплати строк позовної давності переривався і починався обчислюватись заново.

Таким чином, позивачем заявлено до стягнення інфляційні нарахування у сумі 810101,21 грн. за період з січня 2004 року по лютий 2010 року та 3% річних у сумі 110501,80 грн. за період з 01.01.2004 по 01.03.2010, з урахуванням часткових оплат.

Відповідач позов визнає частково з підстав, викладених вище.

Встановивши фактичні обставини справи, оцінивши доводи сторін та надані ними докази, суд дійшов висновку про наступне.

Згідно ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України, суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання –відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов’язання не допускається, зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до умов, що передбачені договором, вимогами Цивільного кодексу України, тощо.

Статтею 599 ЦК України передбачено, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних з простроченої суми.

Відповідачем не надані докази повного погашення боргу в періоди, за які нараховуються інфляційні нарахування та 3 % річних.

Згідно з останнім розрахунком позовних вимог, наданим позивачем, інфляційні нарахування складають 810101,21 грн. за період з січня 2004 року по лютий 2010 року та 3% річних у сумі 110501,80 грн. за період з 01.01.2004 по 01.03.2010.

Судом даний розрахунок прийнятий до розгляду та врахований як такий, що відповідає вимогам чинного законодавства є обґрунтованим та вірно розрахованим, зокрема, інфляційні нарахування та 3 % річних були нараховані позивачем на суму основного боргу з урахуванням часткових оплат відповідачем.

Однак, оскільки позивачем не змінено розмір заявлених до стягнення позовних вимог, то суд задовольняє їх частково у сумі, що відповідає наданому позивачем остаточному розрахунку (а.с.61-63), тому до стягнення підлягають інфляційні нарахування у сумі 810101,21 грн. та 3% річних у сумі 110501,80 грн. В решті вимог слід відмовити за необґрунтованістю.

Статтями 256-257 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини 5 статті 261 ЦК України, початок перебігу позовної давності за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Статтею 264 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку.

Позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Посилання відповідача на пропуск позивачем позовної давності щодо вимог, які нараховані за період до 13.05.2007, є безпідставним, оскільки ним були здійснені часткові оплати суми боргу за період з 24.03.2004 по 28.4.2009 на суму 336000,00 грн., що підтверджується випискою банку по рахунку позивача (а.с.11), тим самим позовна давність постійно переривалась і на час подання позову до суду не спливла.

Стосовно заперечень відповідача щодо нарахування позивачем «інфляції на інфляцію»суд зазначає наступне.

Втрати внаслідок інфляційних процесів необхідно розцінювати як суму знецінення грошових коштів за прострочення грошового зобов’язання за певний період і вони є невід’ємною складовою суми основного боргу.

Відповідні індекси інфляції розраховуються починаючи з 1991 р. щомісячно і публікуються у газеті «Урядовий кур’єр». Повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на Державний комітет статистики України ці показники згідно зі ст.ст. 19, 21, 22 Закону України «Про інформацію»є офіційними і можуть використовуватися для проведення перерахунків грошових сум.

Рекомендації відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ надано в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 №62-97р, згідно з яким для визначення індексу інфляції за будь-який період необхідно щомісячні індекси, що складають відповідний період, перемножити між собою.

Із зазначеного вище порядку нарахування інфляції вбачається, що у разі перемноження індексів інфляції за певний період між собою та помноженні середнього індексу на суму боргу, відбудеться нарахування наступного індексу інфляції на суму боргу з урахуванням попереднього індексу інфляції, що є обґрунтованим, оскільки сума боргу, яка знецінилась на певну суму, відповідно до індексу інфляції за певний місяць, без урахування інфляційного збільшення складе меншу суму на наступний місяць.

Таким чином, нарахування окремо індексу інфляції за кожний місяць на суму боргу без урахування знецінення від інфляції за попередній місяць є порушенням вищевказаних приписів Верховного Суду України та права кредитора на відшкодування інфляційного знецінення суми боргу, адже сума боргу стає меншою від інфляційного знецінення і нарахування наступного індексу інфляції на борг по суті зменшений інфляцією від попереднього місяця, є безпідставним.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові; отже, інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов’язання.

Відповідно до ст. 35 ГПК України, факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Відповідач посилається на часткове погашення суми боргу на підставі Угоди про порядок проведення розрахунків від 28.10.2004, однак, суд не може вважати таке посилання обґрунтованим, з огляду на висновки, що містяться в постанові Луганського апеляційного господарського суду від 14.12.2009 у справі 1/94пд між тими ж сторонами, зокрема, те, що Угода від 28.10.2004 є такою, що не вчинена.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення інфляційних нарахувань у сумі 810101,21 грн. за період з січня 2004 року по лютий 2010 року та 3% річних у сумі 110501,80 грн. за період з 01.01.2004 по 01.03.2010, з урахуванням часткових оплат, підлягають задоволенню. В решті вимог слід відмовити за необґрунтованістю нарахування.

Відповідно до статті 49 ГПК України, судові витрати покладаються на сторін пропорційно задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 35, 44, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

в и р і ш и в:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Луганського міського комунального підприємства «Теплокомуненерго», м. Луганськ, вул. Куракіна, буд. 23-а, ідентифікаційний код 24047779, на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія», м. Київ, вул. Драгоманова, буд. 17, офіс 246, ідентифікаційний код 30441132, інфляційні нарахування у сумі 810101,21 грн. та 3% річних у сумі 110501,80 грн., витрати по сплаті держмита у сумі 9206,03 грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у сумі 235,37 грн., видати наказ.

В решті позовних вимог відмовити.

          Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення 10-денного строку з дня його підписання.

Дата підписання: 19.07.2010.

          Суддя О.С.Фонова