Єдиний державний реєстр судових рішень Справа № 161/18393/21
Провадження № 2/161/165/22
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
15 вересня 2022 року місто Луцьк
Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі :
головуючого - судді Філюк Т.М.
за участі секретаря судових засідань Октисюк С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Нерухомість -Закон та Порядок» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, Служба у справах дітей Луцької міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщення, -
В С Т А Н О В И В:
ТзОВ «Нерухомість -Закон та Порядок» звернулось в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, Служба у справах дітей Луцької міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 16 грудня 2020 року між ТзОВ «Преміум Лігал Колекшн» та ТзОВ «Нерухомість -Закон та Порядок» укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого останній придбав квартиру АДРЕСА_1 . Згідно із довідкою про склад зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 14.01.2021 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Позивач зазначає, що він у встановленому законодавством порядку набув право власності на квартиру. Реєстрація відповідачів у зазначеному житлі порушує його право власності.
З посиланням на норми ст. 319, 405, 406 ЦК України, просить визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 у зв`язку з припиненням сервітуту.
Ухвалою судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 листопада 2021 року відкрито загальне позовне провадження у справі з проведенням підготовчого засідання.
Представник позивача у судове засідання не з`явився, від нього надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримує та просить задовольнити.
Відповідачі в судове засідання не з`явились, хоча належним чином були повідомлені про час та місце розгляду справи, письмового відзиву на позов не подали.
Представник Служби у справах дітей Луцької міської ради в судове засідання не з"явився.
У відповідності до вимог ч.2 ст.247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється
Дослідивши та оцінивши докази по справі в їх сукупності, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України).
У частині першій статті 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Судом установлено, що ТзОВ «Нерухомість -Закон та Порядок» є новим власником квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , який набув право власності на вказане житло на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 16 грудня 2020 року року, укладеного з ТзОВ «Преміум Лігал Колекшн» як іпотекодержателем цього нерухомого майна в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку».
Згідно із довідкою про склад зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 14.01.2021 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Згідно з частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
При цьому слід зазначити, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Визнання втратившим право користування жилим приміщенням є фактично позбавленням особи права на житло, тобто виселення її без надання іншого жилого приміщення.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 753/11246/17 (провадження № 61-11292св20).
Статтею 109 ЖК УРСР визначено порядок виселення із займаного жилого приміщення.
Так у частинах першій та другій статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, зазначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
Визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як стаття 40 Закону України «Про іпотеку», так і стаття 109 ЖК УРСР у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин.
Аналогічний висновок викладено і в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 та у постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов`язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
При зверненні з позовом до суду та під час розгляду справи позивачем не надано суду доказів, які б давали можливість становити, за кредитні чи власні кошти придбано іпотечне майно, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитом.
Таким чином, позивач не довів придбання квартири, що є предметом іпотеки, виключно за кредитні кошти, а також наявність іншого житла у відповідачів для проживання чи житла, яке має бути надано особі одночасно з виселенням.
При вирішенні спорів щодо права користування колишніми власниками та членами їх сімей іпотечним майном, судам, керуючись частиною четвертою статті 263 ЦПК України, потрібно враховувати висновки Верховного Суду України, від яких Верховний Суд не відступав, у цій категорії справ.
Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 сформулював правовий висновок, від якого Верховний Суд не відступав, згідно з яким за частиною другою статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частиною третьою статті 109 ЖК Української РСР, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) дійшла висновку, що до правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» та положення статті 109 ЖК Української РСР.
Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК Української РСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними. Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР з урахуванням глави 26 ЦК України та положень статті 379 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого жилого приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це жиле приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі якщо предмет іпотеки набувався іпотекодавцем не за рахунок отриманих кредитних коштів, то виселення з вказаного житлового приміщення без надання іншого жилого приміщення не допускається.
Правильність такого висновку підтверджується правовими висновками, сформульованими у постановах Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16 та від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) вказала, що вважає правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, законним та обґрунтованим, цей висновок враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
При укладенні договору купівлі-продажу квартири ТзОВ «Нерухомість -Закон та Порядок» був обізнаний про наявність обтяжень житла, яке належало на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_5 , зокрема і про наявність відповідних речових прав осіб, які зареєстровані та проживають у жилому приміщенні, тобто мав можливість виявити ризики, пов`язані з набуттям права власності на спірну нерухомість у зв`язку із невиконанням кредитних зобов`язань, забезпечених іпотекою.
Наявність права осіб, місце проживання яких зареєстровано у набутій позивачем на підставі договору купівлі-продажу іпотечного майна, обмежує право останнього на користування майном.
Отже новий власник спірної квартири мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірним житлом і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі.
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
При цьому Велика Палата Верховного Суду вважала, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, всяке позбавлення права на житло є втручанням в право особи і без дослідження пропорційності і з`ясування балансу інтересів неможливо вирішити спір.
Право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідачів, проте позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення права ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на житло, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети позову.
Враховуючи викладене та беручи до уваги вимоги як міжнародних договорів, так і національного законодавства, поведінку учасників правовідносин, позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду, дотримуючись балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 2-5,11-13,141,279,352,354,430 ЦПК України,
У Х В А Л И В :
В задоволенні позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Нерухомість -Закон та Порядок» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, Служба у справах дітей Луцької міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщення - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, в разі проголошення вступної та резолютивної частини рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Дата складання повного тексту рішення 20 вересня 2022 року.
Суддя Луцького міськрайонного суду
Волинської області Т.М.Філюк
Судове рішення № 106334464, Луцький міськрайонний суд Волинської області було прийнято 15.09.2022. Форма судочинства - Цивільне, форма рішення - Рішення. На цій сторінці ви зможете знайти необхідні відомості про це судове рішення. Ми надаємо зручний та швидкий доступ до поточних судових рішень, щоб ви могли бути в курсі останніх судових прецедентів. Наша база даних включає повний спектр необхідної інформації, дозволяючи вам легко знаходити необхідні відомості.
Це рішення відноситься до справи № 161/18393/21. Фірми, які зазначені в тексті цього судового документа: