Рішення № 106182694, 06.07.2022, Зіньківський районний суд Полтавської області

Єдиний державний реєстр судових рішень

Справа № 530/1869/21

2-а/530/3/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А І Н И

06.07.2022 року Зіньківський районнийсуд Полтавськоїобласті вскладі:головуючого-суддіДолжко С.Р.,секретаря ТараненкоТ.І.,розглянувши увідкритому судовомузасіданні вмісті Зіньківсправу за адміністративним позовом

ОСОБА_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 до Полтавського районного управління Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області в особі: головного спеціаліста відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_2 та спеціаліста відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_3 ; юридична адреса: м. Зіньків, вул. Петровського, 36, Полтавської області; Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області в особі: директора компанії Павлова Сергія Леонідовича, юридична адреса: м. Полтава, узвіз Воскресенський, 7; Зіньківської територіальної громади в особі начальника сектору з питань цивільного захисту та оборони, ОСОБА_4 , юридична адреса: м. Зіньків, вул. Воздвиженська, 40, Полтавської області; третя особа на стороні відповідачів без самостійних вимог: Відділення поліції № 4 Полтавського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області, в особі: офіцера дільничної служби Відділення поліції № 4 Полтавського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області лейтенанта поліції Повивайла Андрія Валентиновича, юридична адреса: м. Зіньків, вул. Воздвиженська, 28, Полтавської області про визнання дій незаконними, скасування адміністративного протоколу № 000362, який за формою та змістом не відповідає Кодексу України про адміністративні правопорушення, -

ВСТАНОВИВ:

В Зіньківський районний суд Полтавської області із позовною заявою звернулася за адміністративним позовом ОСОБА_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 до Полтавського районного управління Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області в особі: головного спеціаліста відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_2 та спеціаліста відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_3 ; юридична адреса: м. Зіньків, вул. Петровського, 36, Полтавської області; Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області в особі: директора компанії Павлова Сергія Леонідовича, юридична адреса: м. Полтава, узвіз Воскресенський, 7; Зіньківської територіальної громади в особі начальника сектору з питань цивільного захисту та оборони, ОСОБА_4 , юридична адреса: м. Зіньків, вул. Воздвиженська, 40, Полтавської області; третя особа на стороні відповідачів без самостійних вимог: Відділення поліції № 4 Полтавського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області, в особі: офіцера дільничної служби Відділення поліції № 4 Полтавського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області лейтенанта поліції Повивайла Андрія Валентиновича, юридична адреса: м. Зіньків, вул. Воздвиженська, 28, Полтавської області про визнання дій незаконними, скасування адміністративного протоколу № 000362, який за формою та змістом не відповідає Кодексу України про адміністративні правопорушення.

В своїй заяві позивач вказує, що головним спеціалістом відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_2 відносно ОСОБА_1 30.11.2021 року складено протокол № 000362 про притягнення її до адміністративної відповідальності передбаченої ч.1 ст.44-3 КУпАП за те, що 30.11.2021 року о 13 год 20 хвилин при здійсненні комісійної перевірки магазину ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою АДРЕСА_2 , було виявлено порушення тимчасових рекомендацій затв. Постановою Держсанлікаря України №17 від 09.05.2020 року, а саме не забезпечення проведення температурного скринінгу працівників перед початком зміни, відсутній термометр, на вході до закладу відсутні інформаційні матеріали щодо профілактики коронавірусної хвороби, не забезпечено інформування відвідувачів щодо встановлення обставини та умов обслуговування в закладі. Своїми діями ОСОБА_1 вчинила правопорушення передбачене ч.1 ст.44-3 КУпАП. ОСОБА_1 з протоколом не згідна. Враховуючи вищевикладене ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом в якому просить суд визнати дії посадової особи в особі головного спеціаліста відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_2 , посадової особи в особі спеціаліста відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_3 , посадової особи Зіньківської територіальної громади в особі начальника сектору з питань цивільного захисту та оборони, ОСОБА_4 незаконними, скасувати адміністративний протокол № 000362, який за формою та змістом не відповідає КУпАП та стягнути судовий збір.

Ухвалою Зіньківського районного суду Полтавської області від 29.12.2021 року відкрито провадження по адміністративній справі. Сторонам по справі направлено ухвалу про відкриття провадження, відповідачам разом з копіями позовної заяви та доданими до неї документами та судові повістки про час дату та місце судового засідання, які отримані відповідачами ( Т.1 а.с.39-40).

07.02.2022 року представником відповідача Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області подано відзив на позов, у якому зазначено, що відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі ( Т.1 а.с.80-82,102-107).

Позивачем ОСОБА_1 08.02.2022 року подано відповідь на відзив в якому остання просить відмовити Головному управлінню Держпродспоживслужби в Полтавській області в особі директора компанії Павлова С.Л. у задоволенні відзиву на позовну заяву по справі № 530/1869/21 ( Т.1 а.с.124-126).

Представником відповідача Зіньківської територіальної громади в особі начальника сектору з питань цивільного захисту та оборони, ОСОБА_4 09.02.2022 року надано суду письмові пояснення щодо предмета спору в яких просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог ( т.1 а.с.128-129).

Представником відповідача Зіньківської територіальної громади за довіреністю Білан А.А. надано суду письмові пояснення в яких просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог ( т.1 а.с.148-151).

У судове засідання учасники справи: позивач ОСОБА_1 не з`явилася, надіслала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності, позовні вимоги підтримала, послалась на обставини викладені в позовній заяві та письмових поясненнях.

Відповідач, головний спеціаліст відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_2 , не з`явився, належним чином повідомлений, клопотань про відкладення розгляду справи не надіслав.

Відповідач, спеціаліст відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_3 , не з`явилася, належним чином повідомлена, клопотань про відкладення розгляду справи не надіслала.

Представник відповідачаЗіньківської територіальноїгромади вособі начальникасектору зпитань цивільногозахисту таоборони,Суконька В.М. не з`явився, від представника міської ради надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника.

Представник відповідача Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області в особі: директора компанії Павлов С.Л., не з`явився, належним чином повідомлений, в матеріалах справи мається відзив на позовну заяву, клопотань про відкладення розгляду справи не надіслав.

Представник третьоїособи ВП №4 Полтавськогорайонного управлінняполіції Головногоуправління національноїполіції вПолтавській областіПовивайло А.В.не з`явився, належним чином повідомлений, клопотань про відкладення розгляду справи не надіслав.

Відповідно до ч. 1ст. 205 КАС Українинеявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

За приписами ч. 9ст. 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

За ч. 3ст. 268 КАС України, неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

Зачитавши заяву позивача, допитавши свідка ОСОБА_5 , дослідивши наявні матеріали справи, суд вважає, що позовна заява ОСОБА_1 підлягає до задоволення з наступних підстав.

Положенняст. 19 Конституції Українивстановлюють, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.

При цьому кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України(далі -КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Право на судовий захист відображене і ч. 1ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України(далі -КАС України), відповідно до якої кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Завданням адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно, у випадку звернення зацікавленої особи з позовом до суду, адміністративний суд повинен надати правову оцінку діям суб`єкта владних повноважень при прийнятті того чи іншого рішення та перевірити його відповідність критеріям правомірності, які пред`являються до рішень суб`єктів владних повноважень та які закріплені уст. 2 КАС України.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначеноЗаконом України «Про виконавче провадження» №1404-VIII від 02 червня 2016 року(далі - Закон №1404-VIII).

Згідност.1 Закону №1404-VIII, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначеніКонституцією України, цимЗаконом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цьогоЗакону, а також рішеннями, які відповідно до цьогоЗаконупідлягають примусовому виконанню.

Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цимЗакономвипадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюютьсяЗаконом України від 02 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»(далі - Закон №1403-VIII).

Статтею 3 Закону №1403-VIIIвизначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.

Згідно з пунктом 5 частини 1статті 3 Закону №1404-VIIIвідповідно до цьогоЗаконупідлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, як постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди.

Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків адміністративного (цивільного) характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно дост.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»,ч.1ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розглядйого справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989 р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (AlimentariaSandersS.A. v. Spain).

Строки, встановлені Адміністративним процесуальним кодексом України, є обов`язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання).

Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики Суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.). У рішенні Європейського Суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Відповідно до Указу Президента України від 13 березня 2020 року № 87/2020 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 березня 2020 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки в умовах спалаху гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2», постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID-19, постанови Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року №215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211», рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 року, доручення регіональної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій №3/2020 від 13 березня 2020 року, рішення ради суддів України від 17.03.2020 року № 19 встановлено обмеження. Загальнонаціональний карантин, який мав тривати до 3 квітня включно, продовжено.

Відповідно до рішення Ради Суддів України від 16.03.2020 року рекомендовано громадянам та іншим учасникам судових засідань подавати до суду заяви про розгляд справ у їх відсутності за наявними в справі матеріалами.

Норма ст.61 Конституції України встановлює, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Згідно частин 1,2 ст.7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. При цьому, застосування уповноваженими на те посадовими особами заходів адміністративного впливу здійснюється в точній відповідності з законом (ч.3 ст.7 КУпАП).

Відповідно доРішення Конституційного Суду України від 22.12.2010 року у справі №23-рп/2010адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до неї ґрунтується на конституційних принципах і правових презумпціях, які зумовлені визнанням і дією принципу верховенства права в Україні, в тому числі і закріпленій вст.62 Конституції Українипрезумпції невинуватості.

Рішенням Конституційного Суду України від 26 травня 2015 року № 5-рп/2015щодо офіційного тлумачення положення частини першоїстатті 276 Кодексу України про адміністративні правопорушеннявизначено, що у наведених положеннях Кодексу визначено систему правових механізмів щодо забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, на стадії розгляду уповноваженим органом (посадовою особою) справи про адміністративне правопорушення, зокрема, з метою запобігти безпідставному притягненню такої особи до відповідальності.

Враховуючи, що законодавство України про адміністративні правопорушення має каральну направленість (більш кримінальна), а тому з урахуванням принципів і загальних засадКУпАП, практики Європейського Суду по правах людини, передбачається принцип презумпції невинності особи, поки її винуватість не буде доведена у встановленому законом порядку.

Усі сумніви щодо доведеності вини трактуються на користь особи, що притягується до адміністративної відповідальності.

Відповідно до ст.222 Кодексу України про адміністративні правопорушення розгляд справ про правопорушення, передбачені ч.6 ст.121 цього Кодексу, покладено на органи національної поліції.

Згідно ст.254 КпАП України, про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовими особами або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності.

Протокол про адміністративне правопорушення, у разі його оформлення, складається у двох екземплярах, один з яких під розписку вручається особі, яка притягується до адміністративної відповідальності.

Протоколне складається у випадках, передбаченихстаттею 258цього Кодексу.

Відповідно до ст.258 КУпАП протокол не складається в разі вчинення адміністративних правопорушень, передбаченихстаттями 70,77,частиною третьою статті 85,статтею 153, якщо розмір штрафу не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,частиною першою статті 85, якщо розмір штрафу не перевищує семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,статтею 107(у випадках вчинення правопорушень, перелічених вчастині третійстатті 238)частиною третьою статті 109,статтями 110,115,частинами першою,третьоюіп`ятою статті 116,частиною третьою статті 116-2,частинами першоюітретьою статті 117(при накладенні адміністративного стягнення у вигляді попередження на місці вчинення правопорушення),статтями 118,119,статтями 134,135,185-3,статтею 197(при накладенні адміністративного стягнення у вигляді попередження),статтею 198(при накладенні адміністративного стягнення у вигляді попередження) цього Кодексу, якщо особа не оспорює допущене порушення і адміністративне стягнення, що на неї накладається.

Протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі.

Протоколи не складаються і в інших випадках, коли відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження оформлюється на місці вчинення правопорушення.

У випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимогстатті 283цього Кодексу.

Якщо під час складання постанови у справі про адміністративне правопорушення особа оспорить допущене порушення і адміністративне стягнення, що на неї накладається, то уповноважена посадова особа зобов`язана скласти протокол про адміністративне правопорушення відповідно до вимогстатті 256цього Кодексу, крім випадків притягнення особи до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченогостаттею 185-3цього Кодексу, та правопорушень у сфері забезпечення дорожнього руху, у тому числі зафіксованих в автоматичному режимі. Цей протокол є додатком до постанови у справі про адміністративне правопорушення.

{Положення частини шостої статті 258 втратили чинність, як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду№ 23-рп/2010 від 22.12.2010}

У разі виявлення адміністративного правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованого за допомогою працюючих в автоматичному режимі спеціальних технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, протокол про адміністративне правопорушення не складається, а постанова у справі про адміністративне правопорушення виноситься без участі особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Копії постанови у справі про адміністративне правопорушення та матеріалів, зафіксованих за допомогою працюючих в автоматичному режимі спеціальних технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, надсилаються особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, протягом трьох днів з дня винесення такої постанови.

Відповідно дост.280КУпАП обставини, що підлягають з`ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення вказано, що орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ст.283 КпАП України, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова виконавчого органу сільської, селищної, міської ради по справі про адміністративне правопорушення приймається у формі рішення.

Постанова повинна містити:

найменування органу (прізвище, ім`я та по батькові, посада посадової особи), який виніс постанову;

дату розгляду справи;

відомості про особу, стосовно якої розглядається справа (прізвище, ім`я та по батькові (за наявності), дата народження, місце проживання чи перебування;

опис обставин, установлених під час розгляду справи;

зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення;

прийняте у справі рішення.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про:

дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення;

транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак);

технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис;

розмір штрафу та порядок його сплати;

правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження;

відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.

Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення органами (посадовими особами), переліченими упунктах 1-4статті 213 цього Кодексу, одночасно вирішується питання про відшкодування винним майнової шкоди, то в постанові по справі зазначаються розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її відшкодування.

Постанова по справі повинна містити вирішення питання про вилучені речі і документи, а також вказівку про порядок і строк її оскарження.

У відповідності до ст.245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Статтею ст.251 КпАП України передбачено, доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

На офіційному вебпорталі парламенту України, список «Всі документи»/ Законодавства України.

База даних «Законодавства України» містить нормативно-правові документи українського законодавства, термінологію, перелік первинних актів тощо.

ДСТУ ДП « УкрНДНЦ» від 01.07.2020 №144 ДСТУ 4163:2020 «Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів, національний стандарт України.

Відповідно достатті 94Конституції України,Законпідписує ГоловаВерховної РадиУкраїни іневідкладно направляєйого ПрезидентовіУкраїни. Президент України протягом п`ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.{Офіційне тлумачення частини другої статті 94 див. в Рішеннях Конституційного Суду№ 11-рп/98 від 07.07.98,№ 6-рп/2008 від 16.04.2008}. У разіякщо ПрезидентУкраїни протягомвстановленого строкуне повернувзакон дляповторного розгляду,закон вважаєтьсясхваленим ПрезидентомУкраїни імає бутипідписаний таофіційно оприлюднений. Якщопід часповторного розглядузакон будезнову прийнятийВерховною РадоюУкраїни неменш якдвома третинамивід їїконституційного складу,Президент Українизобов`язаний йогопідписати таофіційно оприлюднитипротягом десятиднів.У разіякщо ПрезидентУкраїни непідписав такийзакон,він невідкладноофіційно оприлюднюєтьсяГоловою ВерховноїРади Україниі опубліковуєтьсяза йогопідписом. {Частина четверта статті 94 в редакції Закону№ 742-VII від 21.02.2014}. Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.{Офіційне тлумачення частини п`ятої статті 94 див. вРішенні Конституційного Суду№ 4-зп від 03.10.97}.

Відповідно до Постанови Верховної Ради Української РСР «Про проголошення незалежності України», ВР УРСР постановляє проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою. З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки. 1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності. № 1427-Х11.

Згідно до постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12.09.1991 року встановлено, що до прийняття відповідних актів законодавства України на теориторії республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України. № 1545-Х11.

Відповідно до Законку України «Про правонаступництво» від 12.09.1991 року № 1543-Х11 вказано, що з моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади України є Верховна Рада України в депутатському складі Верховної Ради Української РСР. До ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція (Основний Закон) Української РСР ( 888-09 ). Закони Української РСР та інші акти, ухвалені

Верховною Радою Української РСР, діють на території України,оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим післяпроголошення незалежностіУкраїни. Органи державної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі

Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на підставі нової Конституції України. Україна підтверджує свої зобов`язання за

міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України. Україна є правонаступником прав і обов`язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки. Всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України, є

громадянами України. Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини.

Згідно вищевказаного Закону, всі державні органи повинні були бути перезасновані/ переєстровані.

Відповідно до сайту Верховної Ради України встановлено, що закону, який встановлює і визначає порядок утворення, ліквідації, реорганізації, реєстрації та набуття правового статусу юридичних осіб публічного права - органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, не існує.

Відповідно до Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР №1293-Х11 від 05.07.1991 року зазначено, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє заснувати пост Президента Української Радянської Соціалістичної Республіки. Встановити, що Президент Української РСР вступає на посаду з моменту прийняття присяги. До вступу Президента на посаду надані йому цим Законом повноваження виконуються тими ж органами і посадовими особами, які їх до цього виконували.

Відповідно до відмітки на вебпорталі парламенту України, на вищевказаному документі зазначено, що документ 1293-XII не застосовується на території України від 07.05.2022, підства 2215-1Х.

Відповідно до Декларації «Про Державний Суверінітет України» №55-Х11 від 16.07.1990 року зазначено, що Українська РСРяк сувереннанаціональна державарозвивається віснуючих кордонахна основіздійснення українськоюнацією свогоневід`ємногоправа насамовизначення. Українська РСРздійснює захисті охоронунаціональної державностіукраїнського народу. Будь-якінасильницькі діїпроти національноїдержавності Україниз бокуполітичних партій,громадських організацій,інших угрупованьчи окремихосіб переслідуютьсяза законом. ГромадяниРеспубліки всіхнаціональностей становлятьнарод України. НародУкраїни єєдиним джереломдержавної владив Республіці. Повновладдянароду Україниреалізується наоснові КонституціїРеспубліки якбезпосередньо,так ічерез народнихдепутатів,обраних доВерховної імісцевих РадУкраїнської РСР. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України.

Українська РСРяк суб`єктміжнародного праваздійснює безпосереднізносини зіншими державами,укладає зними договори,обмінюється дипломатичними,консульськими,торговельними представництвами,бере участьу діяльностіміжнародних організаційв обсязі,необхідному дляефективного забезпеченнянаціональних інтересівРеспубліки уполітичній,економічній,екологічній,інформаційній,науковій,технічній,культурній іспортивній сферах. УкраїнськаРСР виступаєрівноправним учасникомміжнародного спілкування,активно сприяєзміцненню загальногомиру іміжнародної безпеки,безпосередньо береучасть узагальноєвропейському процесіта європейськихструктурах. Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Відповідно до Розпорядження Голови Верховної Ради України N 1805-XII від 11.11.1991 року ОСОБА_6 зазначено з метою практичної реалізації ідеї Дж. Сороса, підтриманої

членами Консультативно-дорадчої ради, стосовно розробки проекту міждержавної угоди про принципи організації системи взаємних розрахунків за товари та послуги (на засадах клірінгу) створити тимчасову робочу групу "Клірінг-проект" у складі: Маркова Б.І., ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 - народних депутатів України, ОСОБА_10 - заступника міністра зовнішньоекономічних зв`язків, ОСОБА_11 - начальника управління агробанку "Україна", ОСОБА_12 - начальника відділу міністерства фінансів, ОСОБА_13 - наукового співробітника Інституту економіки, ОСОБА_14 - члена Консультативно-дорадчої ради при

Президії Верховної Ради України. Міжнародний державний реєстратор відмовив в реєстрації, через невиконання умов.

Загальна деклараціяправ Прийнятаі проголошенарезолюцією 217A(III)Генеральної АсамблеїООН від10грудня 1948року вказує,що відповідно дост.3кожна людинамає правона життя, насвободу і на особисту недоторканність.До ст.7всі люди рівні перед закономі маютьправо, безбудь-якоїрізниці, нарівний їхзахист законом. Усілюди мають право на рівний захиствід якоїб тоне булодискримінації, щопорушує цюДекларацію, івід якого б то не було підбурювання до такоїдискримінації.В ст.11Кожна людина, обвинуваченау вчиненнізлочину, маєправо вважатися невинною доти, покиїї винністьне будевстановлена взаконному порядкушляхом прилюдногосудового розгляду, при якомуїй забезпечуютьусі можливостідля захисту.Ст.12 ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань.

Відповідно до Рішення Коституційного суду №4-зп від 3.10.1997 року зазначено, що крім основного аргументу на користь позиції, зайнятої Верховною Радою України, у процесі розгляду справи наводилися також інші міркування. Зокрема, що до тлумачення статті 98

Конституції України Верховну Раду України нібито спонукали обов`язок законодавчого органу прийняти Закон про Рахункову палату та недостатня конституційна визначеність статусу Рахункової палати у статті 98 Конституції України.

Вказані аргументи не можна визнати переконливими. Аналіз тексту Конституції України свідчить про те, що термін "закон" вживається в ній як у широкому, так і вузькому значеннях. У широкому значенні (яке охоплює також Конституцію України) термін

"закон" вживається, наприклад, у статтях 1З, 24, 35, 58, 68 Конституції України, які закріплюють загальновизнані правові принципи - рівність громадян перед законом, недопустимість відмови від виконання законів з мотивів релігійних переконань,

незворотність дії законів у часі, незвільнення від юридичної відповідальності через незнання законів тощо. В основному ж у тексті Конституції України термін "закон" вживається у вузькому значенні, охоплюючи лише закони України, зокрема, він часто

вживається у словосполученні "Конституція України і (та) закони України" (статті 10, 15, 36, 79, 126, 150 та ін.).

Вживання такого словосполучення у тексті Конституції України, зокрема у статті 150, не є випадковим. Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу (преамбула Конституції України), який відповідно до статті

5 Конституції України має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами (там же). Отже, прийняття Конституції України Верховною Радою України було

безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 статті 85 Конституції України, яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції

України, а також статтею 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським

референдумом.

Логічним наслідком цих положень стало наділення повноваженням офіційного тлумачення Конституції України замість Верховної Ради України Конституційного Суду України як органу незалежної судової влади.

Посилання на те, що звернення Верховної Ради України до тлумачення статті 98 Конституції України пояснюється обов`язком законодавчого органу прийняти Закон про Рахункову палату за умов недостатньої конституційної визначеності її статусу, не знімає

питання про конституційність Постанови Верховної Ради України. До того ж це не підтверджується матеріалами провадження. Вони свідчать, що Постанова Верховної Ради України "Про тлумачення статті 98 Конституції України" була прийнята майже через три

місяці від дня прийняття Закону України "Про Рахункову палату Верховної Ради України".

Неприйнятним є також аргумент щодо того, що недостатня конституційна визначеність статусу Рахункової палати не могла бути подолана інакше як через тлумачення чинної Конституції України. Якщо Верховна Рада України вважала, що стаття 98 Конституції

України справді недостатньо чітко визначає статус Рахункової палати, то це питання вона могла б вирішити внесенням змін до Конституції України відповідно до статті 155 Конституції України.

Враховуючи наведене, Конституційний Суд України робить висновок, що відповідно до пункту 6 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України Верховна Рада України тимчасово, на період до створення Конституційного Суду України, мала право здійснювати тлумачення лише законів України і не мала права тлумачити Конституцію України.

Прийнявши Постанову від 1 жовтня 1996 року "Про тлумачення статті 98 Конституції України", Верховна Рада України перевищила свої конституційні повноваження.

Суд визнав Постанову Верховної Ради України від 1 жовтня 1996

року "Про тлумачення статті 98 Конституції України" такою, що не відповідає Конституції України (неконституційною).

Постанова Верховної Ради України "Про тлумачення статті 98 Конституції України" (389/96-ВР ) втрачає чинність з дня прийняття цього рішення.

На підставі Рішення Конституційного Суду№ 23-рп/2010від 22.12.2010 4-зп від 3 жовтня 1997 року (справа пронабуття чинностіКонституцією України ) вказано, що відповідно до частини п`ятої статті 94 Конституції України "Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування". Ця норма статті перебуває у системному зв`язку з нормами розділу IV "Верховна Рада України", насамперед з тими, які безпосередньо регулюють законодавчий

процес. Тим самим положення статті94Конституції Українищодо набраннячинності закономвіднесені до законів - актів органузаконодавчої влади. Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичноюприродою єактом установчої влади,що належитьнароду. Установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина перша статті 6) та визначено засади організації встановлених влад,

включно законодавчої. Прийняття Конституції України Верховною Радою Україниозначало, щоу даномувипадку установчавлада буллаздійснена парламентом. Закони є актами встановленої Конституцією України законодавчої влади і, більше того, актами єдиного органу законодавчої влади - Верховної Ради України. Це зумовлює їх субординацію відносно Конституції України, з чого можна зробити висновок, що норми частини п`ятої статті 94 Конституції України щодо набрання чинності законом не раніше дня його опублікування не

можуть бути віднесені до самої Конституції України. Згідно зі статтею 160 Конституції України ( 254к/96-ВР),Конституція набуваєчинності здня їїприйняття. Словосполучення "набуває чинності" у статті 160 і словосполучення "набирає чинності" у частині п`ятій статті 94

Конституції України мають синонімічні значення. Обидва вони означають, що відповідні нормативні правові акти вступили в силу.

Викладнорми статті 160 КонституціїУкраїни припускаєлише буквальнетлумачення,з якоговипливає, що Конституція Українинабула чинності28червня 1996року,у деньїї прийняття. В Конституції України відсутнє положення щодо визнання після її прийняття такими, що втратили чинність, Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 року з наступними змінами і доповненнями й Конституційного Договору між Верховною Радою

України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" ( 1к/95-ВР ) від 8 червня 1995 року. Відповідні положення містяться у статтях 2 та З Закону України "Про прийняття Конституції України і введення її в дію" ( 254/96-ВР ). Проте набуття чинності Конституцією України не можна пов`язувати з

прийняттям цьогоЗакону. Конкретна сфера суспільних відносин не можебути водночасврегульована однопредметними нормативними правовими актами однаковоїсили,які зазмістом суперечатьодин одному.Звичайною єпрактика, колинаступний учасі акт містить пряме застереженнящодо повного або часткового скасування попереднього.Загальновизнаним є й те, щоз прийняттямнового акта,якщо іншене передбачено самим цимактом, автоматично скасовуєтьсяоднопредметний акт, якийдіяв у часі раніше. До того ж, самКонституційний Договір по суті передбачаввтрату нимчинності іскасування чинної на момент його підписання Конституції з прийняттямнової КонституціїУкраїни. Сама ж Конституція України набула чинності з моменту оголошеннярезультатів голосуванняза проектомКонституції Українив ціломуна пленарномузасіданні ВерховноїРади України. Конституційний Суд України вирішив: Частину п`яту статті94Конституції Українищодо набуттячинності законом не раніше дня його опублікування потрібнорозуміти так,що діяцієї частинистатті непоширюється нанабуття чинностіКонституцією України. За статтею 160 Конституції України Конституція України набула чинності в день її прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 року.

ВКонституції України відсутнє положення щодо визнанняпісля її прийняття такими, що втратили чинність, Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 року з наступними змінами і доповненнями йКонституційногоДоговоруміжВерховноюРадою України та Президентом України "Проосновні засади організації та функціонування державноївладиімісцевогосамоврядуванняв Україніна період до прийняття нової КонституціїУкраїни" (1к/95-ВР)від8червня1995року.Відповідніположення містятьсяустаттях2та3ЗаконуУкраїни"Проприйняття Конституції України і введення її в дію" (254/96-ВР).Протенабуття чинностіКонституцієюУкраїнине можнапов`язуватиз прийняттямцього Закону. Конкретна сфера суспільних відносин не можебути водночасврегульована однопредметними нормативними правовимиактами однакової сили, які за змістом суперечать один одному.

Згідно з частиною другою статті 58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. З цього конституційного припису випливає, що діяння як певне правопорушення може визнаватись тільки законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом. Такий висновок підтверджується положеннями пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються «засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них». (друге речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 року N 6-рп/2000).

Відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про Державний герб України» №2137-Х11 від 19.02.1992 року Верховна Рада України постановляє: «Затвердити тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України /кольорове та схематгичне зображення гербу додається/. Зображення Державного герба України поміщується на печатках органів державної влади і державного управління, тросових знаках та знаках постової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов"язковим додержанням пропорції зображення герба, затвердженого пунктом 1 цієї постанови».

Відповідно до договору «Про утворення Міжнародної Фінансової Корпорації», до якої приєдналася україна 18.10.1993 року вказано, що Корпорація у всіх своїх рішеннях керується положеннями цього Договору. Президент, посадові особи та персонал Корпорації при

реалізації своїх обов`язків служать виключно Корпорації і не жодному іншому органу. Кожний член Корпорації з повагою ставиться до міжнародного характеру таких обов`язків та утримується від будь-яких спроб впливати на будь-яку з вищезазначених осіб при

реалізації останніми їхніх обов`язків. У разі, якщо уряд припиняє бути членом, він продовжує

нести відповідальність за усіма сумами, щоналежать віднього Корпорації. Корпораціяорганізовує викуп акціонерного капіталу такого уряду як часткове погашеннярахунків, щознаходяться унього відповіднодо положеньцього Розділу, однакпри цьому урядне має ніяких інших правза цимДоговором завинятком тих, якіпередбачаються вцьому Розділіта СтаттіVIII(в). Корпорація та уряд можуть домовитися про викуп акціонерногокапіталу урядуна такихумовах, якіможуть виявитисяпідходящими дляконкретних умов без врахування положень пункту(в), викладеного нижче. Така домовленість можезабезпечувати,серед іншого, остаточневрегулювання всіхзобов`язаньцього урядуперед Корпорацією. Якщо така домовленість не буде досягнута протягом шести місяців після того, як уряд припинить членство, або протягом будь-якого іншого часу, про який домовляться Корпорація та уряд,

ціна викупу акціонерного капіталу такого уряду дорівнюватиме його вартості за обліковими книгами Корпорації на ту дату, на яку уряд припинить своє членство. Викуп акціонерного капіталу здійснюється відповідно до таких умов: оплата за акції здійснюється періодично після їхньої здачі урядом у тих розмірах, у той час та в тій наявній валюті або валютах, які обґрунтовано визначить Корпорація із врахуванням власного фінансового становища; будь-яка сума, що належить уряду за його акціонерний капітал, не виплачується протягом такого періоду часу, протягом якого уряд або будь-яка з його служб продовжує нести

відповідальність перед Корпорацією за виплату будь-якої суми, причому така сума на розсуд Корпорації може бути зарахована в такий момент, коли вона підлягає виплаті проти будь-якої суми, що належна від Корпорації. Якщо Корпорація зазнає чистого збитку за капіталовкладеннями, здійсненими згідно зі Статтею III, Розділ 1, що утримується нею на дату, на яку уряд припинить членство, і сума такого збитку перевищить суму резервів, наданих за такими капіталовкладеннями, такий уряд, на вимогу, погашає суму, на яку ціна викупу його акцій зменшилася б, якби такий збиток був врахований при визначенні ціни викупу. У жодному разі ніякі суми, що належать уряду за його акції, не виплачуються раніше шести місяців після дати припинення членства уряду. Якщо протягом шести місяців з дати, на яку уряд

припиняє членство, Корпорація призупинить свою діяльність за Розділом 5 цієї Статті, всі права такого уряду визначаються положеннями такого Розділу 5, і такий уряд, для цілей такого Розділу 5, все ще вважається членом Корпорації за винятком того,

що він позбавляється права голосу.

Позови проти Корпорації можуть бути подані тільки в суди компетентної юрисдикції на території члена, де Корпорація має офіс, агента для отримання судових повісток або повідомлень про початок судового розгляду, або де вона випустила або оформила

гарантію на цінні папери. Однак позови не можуть бути подані членами або особами, що діють від імені членів, або такими, що походять від них. Майно та активи Корпорації, незалежно від того, де вони знаходяться та ким утримуються, до винесення остаточного

рішення проти Корпорації володіють імунітетом від будь-якої конфіскації, арешту або виконавчого листа. Імунітет активівпроти конфіскації: майно та активи Корпорації, незалежно від того, де вони знаходяться та ким утримуються, володіють імунітетом проти пошуку, реквізиції, конфіскації, експропріації або будь-якої іншої форми вилучення за рішенням виконавчої або законодавчої влади.

Імунітет архівів: архіви Корпорації недоторканні.

Усі члениРади Керуючих,Директори,їхні заступники,посадові особита співробітникиКорпорації: звільняються від судових розглядів щодо дій, які дійснюються ними під час офіційного перебування на посаді; не будучи представниками місцевої національності,

отримують таке ж звільнення від імміграційних обмежень, вимог щодо еєстрації іноземців та зобов`язань з проходження військової служби на території, і такі ж пільги щодо обмінних обмежень, що й і, які надаються членами представникам, посадовим особам та

співробітникам інших членів відповідного рівня; отримують такі ж пільги щодо переміщення, які надаються членами представникам, посадовим особам та співробітникам інших

членів відповідного рівня.

Звільнення відподатків: орпорація, її активи, майно, дохід, а також її операції та правочини, передбачені цим Договором, звільняються від усіх одатків та від усіх митних зборів. орпорація також звільняється від відповідальності за стягнення або виплату будь-яких податків бо мит. Ніякі податки не стягуються з заробітної плати або винагород, що виплачуються Корпорацією Директорам, Заступникам Директорів, посадовим особам або співробітникам Корпорації, які не є громадянами, суб`єктами або іншими резидентами даної території. Ніякі податки не стягуються з жодного зобов`язання або забезпечення, виданого Корпорацією (в тому числі і з будь-яких дивідендів чи процентів, що нараховуються на нього), незалежно від

того, на чию користь воно видане: якщо вони накладаються на таке зобов`язання або

забезпечення тільки тому, що воно видане Корпорацією; або якщо в даній юрисдикції виключною підставою для стягнення таких податків є місце або валюта, в якій таке зобов`язання або забезпечення видане, підлягає оплаті або виплачене, або розташування будь-якого офісу або місця діяльності Корпорації. Жодні податки не стягуються з будь-якого зобов`язання або забезпечення, гарантованого Корпорацією (в тому числі і з

будь-яких дивідендів чи процентів, що нараховуються на нього), незалежно від того, на чию користь воно видане: якщо вони накладаються на таке зобов`язання чи забезпечення тільки тому, що воно гарантоване Корпорацією; або якщо в даній юрисдикції виключною підставою для стягнення таких податків є місце розташування будь-якого офісу або місця діяльності Корпорації. Кожний із членів здійснює такі дії, які необхідні для забезпечення застосування, з урахуванням умов власного законодавства, принципів, викладених у цій Статті, та детально інформує Корпорацію про вчинені ним дії. Кожний уряд, від імені якого підписується цей Договір, депонує в Банку документ, в якому зазначається, що він прийняв цей Договір без застережень, згідно з власним законодавством, і що він вжив усіх заходів, необхідних для того, щоб повністю виконати свої зобов`язання за цим Договором. Кожний уряд стає членом Корпорації в дату депонування від його імені документа, згаданого в пункті (а), за винятком того, що

жодний уряд не зможе стати членом до того, як цей Договір набере чинності згідно з Розділом 1 цієї Статті.

Відповідно до Рекомендації Rec(2001) 19 Комітету міністрів Ради Європи "Про участь громадян у місцевому публічному житті" Комітет міністрів відповідно до пункту b статті 15 Статуту Ради Європи ( 994_001 ), беручи до уваги, що метою Ради Європи є досягнення більшої єдності між її членами задля збереження й утілення ідеалів і принципів, які є їхньою спільною спадщиною, а також для сприяння їхньому економічному й соціальному прогресу, беручи до уваги, що участь громадян є осердям демократії та те, що громадяни, віддані демократичним цінностям, є свідомими своїх громадянських обов`язків, беруть участь у політичній діяльності і становлять життєву силу будь-якої демократичної системи, упевнений у тому, що місцева демократія є одним із наріжних каменів демократії в країнах Європи та що її зміцнення є чинником стабільності, звертаючи увагу на те, що місцева демократія має функціонувати в контексті, який висуває нові проблеми, що є наслідком не лише структурних і функціональних змін в організації місцевих урядів, а й радикального політичного, економічного й соціального розвитку в Європі, а також глобалізації, знову підтверджуючи свою впевненість у тому, що представницька демократія є частиною загальної спадщини

держав-членів і підґрунтям для участі громадян у публічному житті на національному, регіональному й місцевому рівнях, беручи до уваги, що діалог між громадянами й представниками влади, обраними на місцевому рівні, є суттєвим для місцевої

демократії, оскільки зміцнює законність демократичнихмісцевих інститутівта ефективністьїхніх дій, беручи до уваги, що, додержуючись принципу субсидіарності, органи місцевої влади мають зайняти провідну позицію в справі заохочення участі громадян і що успіх будь-якої політики місцевої демократичної участі залежить від відданості цих органів влади, зважаючи на Рекомендацію N R (81) 18 Комітету міністрів державам-членам про участь [громадян] на рівні місцевих рад і беручи до уваги, що ті зміни, які відбулися після її ухвалення,

стали підставою для її заміни цією Рекомендацією, зважаючи на Висновок 232 (2001) Парламентської асамблеї, зважаючи на Висновок 15 (2001) Конгресу місцевих і

регіональних влад Європи та на інші відповідні документи Конгрессу в цій сфері, рекомендує урядам держав - членів [Ради Європи]:

1) сформувати політику з залученням органів місцевої влади - а якщо потрібно, то й регіональної - спрямовану на заохочення участі громадян у місцевому публічному житті, на основі принципів Європейської хартії місцевого самоврядування, ухваленої як

міжнародний договір 15 жовтня 1985 року ( 994_036 ) й ратифікованої на сьогодні переважною більшістю держав членів Ради Європи, а також на підставі принципів, що містяться в Додатку I до цієї Рекомендації;

2) ухвалити в контексті таким чином сформованої політики, а також враховуючи заходи, наведені в Додатку II до цієї Рекомендації, заходи в межах їхніх повноважень, зокрема з метою поліпшення законодавчих рамок, що визначають участь і забезпечення

того, щоб національне законодавство й норми давали можливість органам місцевої й регіональної влад застосовувати широке коло інструментів участі відповідно до пункту 1 рекомендації N R (2000) 14 Комітету міністрів "Про місцеве оподаткування, фінансове

вирівнювання й субсидії органам місцевої влади";

3) відповідно запропонувати органам місцевої й регіональної влад:

- приєднатися до принципів, що містяться в Додатку I до цієї Рекомендації, та ефективно впроваджувати в життя політику, що заохочує участь громадян у місцевому публічному житті;

- поліпшувати місцеві норми участі громадян у місцевому публічному житті й практичні домовленості про це та вживати будь-яких інших заходів у межах їхньої компетенції, що сприятимуть участі громадян, за умови належної поваги до заходів, наведених у

Додатку II до цієї Рекомендації;

Відповідно до Загальної Декларації Прав Людини кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнанняїї правосуб`єктності. Всі люди рівні перед законом і мають право, безбудь-якоїрізниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право нарівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушуєцю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такоїдискримінації. Кожна людина має право на ефективне поновлення у правахкомпетентними національними судами в разі порушення їїосновних прав, наданих їй конституцією або законом.

Відповідно доЗагальної ДеклараціїПрав Людинипосадові особизобов"язанідотримуватися закони та права людини.

Відповідно до Міжнародного пакта про громадські і політичні права ( Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73 ), деякі права, які визнані в якості таких прав. Стаття 2, Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов`язується поважати і забезпечувати всім перебуваючим у межах її території та під її юрисдикцією особам права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи

соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини. Якщо це вже не передбачено існуючими законодавчими чи іншими заходами, кожна держава-учасниця цього Пакту зобов`язується вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних

процедур і положень цього Пакту для вжиття таких законодавчих або інших заходів, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті. Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов`язується:

а) забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в

цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні;

b) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої

особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;

с) забезпечити застосування компетентними властями засобів правового захисту, коли вони надаються.

Стаття 3, Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов`язуються

забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами, передбаченими в цьому Пакті. Ст.4 Під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно

оголошується, держави-учасниці цього Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов`язань за цим Пактом тільки в такій мірі, в якій це диктується гостротою становища, при умові, що такі заходи не є несумісними з їх іншими зобов`язаннями за міжнародним

правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження. Це положення не може бути підставою для якихось відступів від статей 6, 7, 8 (пункти 1 і 2), 11, 15, 16 і 18.

Будь-яка держава, що бере участь у цьому Пакті і

використовує право відступу, повинна негайно інформувати інші держави, що беруть участь у цьому Пакті, за посередництвом Генерального секретаря Організації Об`єднаних Націй про положення, від яких вона відступила, і про причини, що спонукали до такого

рішення. Має бути також зроблено повідомлення через того ж посередника про дату, коли вона припиняє такий відступ.

Стаття 16 Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб`єктності.

Відповідно до Декларації про право та обов`язки окремих осіб, груп та органів суспільства заохочувати та захищати загальновизнані права людини та основні свободи, яка прийнята резолюцією 53/144 Генеральної Асамблеї від 9 грудня 1998 року вказано, що Кожна людина має право, індивідуально та спільно з іншими, заохочувати та прагнути захищати та здійснювати права людини та основні свободи на національному та міжнародному рівнях.

1. Кожна держава несе основну відповідальність та обов`язок захищати, заохочувати та здійснювати всі права людини та основні свободи, зокрема шляхом вжиття таких заходів, які можуть знадобитися для створення всіх необхідних умов у соціальній, економічній та політичній, а також в інших галузях та правових гарантій, необхідних для забезпечення того, щоб усі особи під його юрисдикцією, індивідуально та спільно з іншими, могли користуватися всіма цими правами та свободами на практиці.

2. Кожна держава вживає таких законодавчих, адміністративних та інших заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення ефективних гарантій прав і свобод, згаданих у цій Декларації.

Стаття 3

Внутрішнє законодавство, що узгоджується зі Статутом Організації Об`єднаних Націй та іншими міжнародними зобов`язаннями держави у галузі прав людини та основних свобод, утворює юридичні рамки, в яких повинні здійснюватися та забезпечуватися права людини та основні свободи та в яких має проводитися вся згадана у цій Декларації діяльність із заохочення, захисту та ефективного здійснення цих прав і свобод.

Стаття 4

Ніщо в цій Декларації не може тлумачитися як таке, що завдає шкоди або суперечить цілям і принципам Статуту Організації Об`єднаних Націй або як обмежує або применшує положення Загальної декларації прав людини1, Міжнародних пактів про права людини2 та інших міжнародних договорів та зобов`язань, що застосовуються.

Кожна людина, індивідуально та спільно з іншими, має право:

a) знати, шукати, добувати, отримувати та мати у своєму розпорядженні інформацію про всі права людини та основні свободи, включаючи доступ до інформації про те, яким чином забезпечуються ці права та свободи у внутрішньому законодавстві, у судовій чи адміністративній системах;

b) як передбачається в міжнародних договорах про права людини та інші застосовні міжнародні договори, вільно публікувати, передавати або поширювати серед інших думки, інформацію та знання про всі права людини та основні свободи;

c) вивчати, обговорювати, складати та мати думки щодо дотримання всіх прав людини та основних свобод як у законодавстві, так і на практиці, та привертати увагу громадськості до цих питань, використовуючи ці та інші відповідні засоби.

Стаття 9

1. При здійсненні прав людини та основних свобод, включаючи заохочення та захист прав людини, згаданих у цій Декларації, кожна людина, індивідуально та спільно з іншими, має право на користування ефективними засобами правового захисту та на захист у разі порушення цих прав.

2. З цією метою кожна людина, чиї права або свободи імовірно порушені, має право особисто або через законно уповноваженого представника направити скаргу до незалежного, неупередженого та компетентного судового або іншого органу, створеного на підставі закону, розраховувати на її невідкладний розгляд цим органом, ході публічного розгляду та отримати від такого органу, відповідно до закону, рішення, що передбачає заходи щодо виправлення становища, включаючи будь-яку належну компенсацію, у разі порушення прав чи свобод цієї особи, а також право на примусове виконання цього рішення чи постанови без невиправданої затримки.

3.З цією ж метою кожна людина, індивідуально та спільно з іншими, має, зокрема, право:

a) у зв`язку з порушеннями прав людини та основних свобод внаслідок політики та дій окремих посадових осіб та державних органів подавати скарги чи інші відповідні звернення до компетентних національних судових, адміністративних чи законодавчих органів або до будь-якого іншого компетентного органу, передбаченого правовою системою держави, які повинні винести своє рішення щодо цієї скарги без невиправданої затримки;

b) бути присутніми на відкритих слуханнях, розглядах та судових процесах з метою сформувати свою думку про їх відповідність національному законодавству та застосовним міжнародним зобов`язанням та принципам;

c) пропонувати та надавати професійну кваліфіковану правову допомогу чи інші відповідні консультації та допомогу у справі захисту прав людини та основних свобод.

4. З цією ж метою і відповідно до застосовних міжнародних договорів та процедур кожна людина має право, індивідуально та спільно з іншими, на безперешкодний доступ до міжнародних органів, які мають загальну або спеціальну компетенцію отримувати та розглядати повідомлення з питань прав людини та основних свобод, а також підтримувати зв`язок з ними.

5. Держава проводить негайне та неупереджене розслідування або забезпечує проведення розслідування щоразу, коли є розумні підстави вважати, що на будь-якій території, яка знаходиться під її юрисдикцією, відбулося порушення прав людини та основних свобод.

Стаття 10

Ніхто не повинен брати участь у порушенні прав людини та основних свобод за допомогою дії або невиконання необхідної дії і ніхто не може зазнавати будь-якого покарання або переслідування за відмову від участі в цьому.

Стаття 11

Кожна людина, індивідуально та спільно з іншими, має право на законній підставі займатися своїм родом діяльності або працювати за професією. Кожен, хто за родом своєї професії може впливати на людську гідність, права людини та основні свободи інших осіб, повинен поважати ці права та свободи та дотримуватись відповідних національних та міжнародних стандартів поведінки чи етики, які пов`язані з родом занять чи професією.

Стаття 12

1. Кожна людина має право, індивідуально та спільно з іншими, брати участь у мирній діяльності, спрямованій проти порушень прав людини та основних свобод.

2. Держава вживає всіх необхідних заходів з метою забезпечення захисту, за допомогою компетентних органів, будь-якої людини, яка виступає індивідуально та спільно з іншими, від будь-якого насильства, погроз, відплати, негативної дискримінації де-факто чи де-юре, тиску чи будь-якого іншого довільного дії у зв`язку із законним здійсненням його або її прав, згаданих у цій Декларації.

3.У зв`язку з цим кожна людина, індивідуально та спільно з іншими, має право на ефективний захист національного законодавства у разі вжиття заходів у відповідь або виступів з використанням мирних засобів проти діяльності або дій, які обумовлюють державу, результатом яких є порушення прав людини та основних свобод, а також проти актів насильства, що вчиняються групами або окремими особами та які стосуються здійснення прав людини та основних свобод.

Стаття 13

Кожен має право, індивідуально та спільно з іншими, запитувати, отримувати та використовувати ресурси спеціально для цілей заохочення та захисту прав людини та основних свобод мирними засобами.

Стаття 19

Ніщо в цій Декларації не може тлумачитися як таке, що будь-яка особа, група або орган суспільства або будь-яка держава має право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-які дії, спрямовані на ліквідацію прав і свобод, згаданих у цій Декларації.

Стаття 20

Ніщо в цій Декларації не може також тлумачитися як таке, що дозволяє державам підтримувати та заохочувати діяльність окремих осіб, груп осіб, установ або неурядових організацій, що суперечить положенням Статуту Організації Об`єднаних Націй.

До повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів відповідно до п.3 ч.1 ст.85 Конституції України. Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу.

Відповідно до ч.1 ст.15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору відповідно до ст.27 Віденської Конвенції Про право міжнародних договорів. Для цілей цієї Конвенції, «договір» означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох пов"язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування відповідно до п.а ч.1 ст.2 Віденської Конвенції Про право міжнародних договорів.

Відповідно до «Хартія основнихправ ЄвропейськогоСоюзу» вказано, що Кожна людина, чиї права та свободи, гарантовані законодавством Європейського Союзу, порушені, має право на ефективний засіб правового захисту перед судом відповідно до умов, встановлених цією статтею. Кожна людина має право на справедливий та відкритий судовий розгляд у відповідні терміни незалежним і неупередженим судом, раніше створеним законом. Кожен має мати можливість отримати пораду, захист та представництво.

Чинні міжнародні договори України, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовується у порядку, передбаченому для норм національного законодавства ч.1 ст.19 Закону №1906-1У від 29.06.2004 року. Якщо міжнародним договором України, який набрав законної чинності в установленому порядку, в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору відповідно до ч.2 ст.19 Закону №1906-1У від 29.06.2004 року.

Чинні міжнародні договори України підлягають сумліному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права, ч.1 ст.15 Закону України №1906-1У від 29.06.2004 року. Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на не виконання ним договору.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконачу та судову. Органи законодавчої, виконачої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України №1906-1У від 29.06.2004 року Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, інші органи державної влади, до відання яких віднесені питання, що регулюються міжнародними договорами України, забезпечують дотримання і виконання зобов`язань, взятих за міжнародними договорами України, стежать за здійсненням прав, які випливають з таких договорів для України, і за виконанням іншими сторонами міжнародних договорів України їхніх зобов`язань.

Відповідно до ст. 22 Конституції україни, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 1 Конституції України передбачено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. У частині другій статті 5 Конституції України передбачено, що народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Конституційний Суд України у рішенні від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 зазначив, що влада народу здійснюється в межах території держави у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України. Згідно з частиною першою статті 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. При цьому, утворення і діяльність громадських організацій, дії яких спрямовані на порушення суверенітету держави забороняються (ст. 37 Конституції України). Зазначені положення Конституції України кореспондуються з міжнародно - правовими стандартами, що передбачені в Загальній декларації прав людини 1948 року (пункти 1 та 2 статті 21, які передбачають, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників; кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні) та Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (стаття 25, відповідно до якої кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби). Основним Законом України гарантовано здійснення народом влади також через сформовані у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5 Конституції України).

Що стосується способу захисту прав позивача, то Суд виходить з того, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ст. 2 КАС України).

Ця мета перегукується зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", п. 64).

Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), п. 95).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі "Джорджевич проти Хорватії", п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі "Ван Остервійк проти Бельгії", п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).

Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово посилався на те, що "ефективний засіб правового захисту" у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції (Постанова Великої палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16 СМ, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12 ).

З огляду на необхідність обрання найбільш ефективного способу захисту порушеного права, суд відзначає наступне.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов`язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Цивільного кодексу України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

У рішенні від 15.01.2009 у справі "Бурдов проти Російської Федерації" (скарга № 33509/04, п. 100, наводиться без посилань на інші рішення) Європейський суд з прав людини звернув увагу, що коли йдеться про моральну шкоду, існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди. Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу.

У згаданому рішенні йдеться про надмірну затримку у виконанні державою судового рішення, винесеного проти неї. Проте, цей підхід може застосовуватися до будь-яких адміністративних процедур, що затримуються на тривалий час внаслідок протиправних дій (бездіяльності) держави.

Для прикладу, у постанові від 15.08.2019 у справі №823/782/16 Верховний Суд дійшов висновку, що тривалий не розгляд заяви позивача, ненадання по ній чіткої та зрозумілої, обґрунтованої та вичерпаної відповіді, що зумовило необхідність неодноразового звернення до судів, виконавчої служби, та призвело до порушення прав та інтересів позивача, у тому числі права на інформацію, завдало моральної шкоди.

Наслідуючи цей підхід, Суд вважає, що коли йдеться про моральну шкоду, існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале адміністративне провадження є підставою для відшкодування моральної шкоди.

У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89; від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).

Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст. 3. 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем.

Зважаючи на ці обставини, суд дійшов висновку, що негативні емоції позивача внаслідок тривалого та умисного не розгляду його звернення перебувають у причинно-наслідковому зв`язку із діями відповідача, а відтак завдали йому моральної шкоди.

Визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, суд виходить з засад розумності та справедливості.

У постанові від 05.12.2018 у справі № 210/5258/16-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у ч. 3 ст. 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншій, аніж та, яку просив позивач. Велика Палата Верховного Суду не погодилася з судами першої й апеляційної інстанцій, які задовольнили позовну вимогу у розмірі майже вчетверо меншому порівняно з тим, який просив стягнути позивач. Проте, не відкинувши жодні аргументи позивача про обставини, які свідчать про глибину його фізичного болю та страждань, не навели мотивів для такого визначення розміру відшкодування моральної шкоди.

Водночас, Суд враховує умисну вину відповідача, тривалість порушення, його поведінку, що свідчить про небажання відповідача виконати вимоги закону.

З огляду на ці обставини, вимоги розумності та справедливості, суд дійшов висновку про відшкодування шкоди завданої позивачу, своїми діями відповідача ОСОБА_2 у розмірі судових витрат.

Посадовими особами, відповідно до Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 року вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих, та консультативно-дорадчих функцій. У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2003 р.№15 « про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» вказано, що при вирішенні питання про те, що при вирішені питання про те, чи є особа службовою, потрібно виходити з положень, що містяться в примітках 1 і 2 до ст.364 КК України, у яких зазначено, що службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від фоорми власності посади, пов"язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов"язків, або виконують такі обов"язки за спеціальними повноваженнями. Службова особа наділена певним обсягом повноважень і в їх межах має право вчиняти дії, що породжують, змінюють або припиняють конкретні правовідносини.

Органи державної влади чи місцевого самоврядування, їх посадові (службові) особи не можуть доводити відсутність своєї вини в скоєні правопорушення у вигляді прийняття незаконного рішення чи неправомірної поведінки.

Відповідно, не може враховуватися ступінб вини публічного органу чи посадової ( службової) особи в прийняті неправомірного рішення, вчинені неправомірні дії ( бездіяльності).

Відповідно до стаття 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Положення цієї статті встановлюють майнову відповідальність держави та органів місцевого самоврядування за прийняття незаконних рішень, дії чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб приздійснені ними свої повноважень.

Порушення будь-яких прав людини та основопожних свобод, передбачених Конвенцією, може тягнути відшкодування потерпілій особі шкоди з боку держави. Про це свідчить ст.41 Конвенції: якщо Європейський суд з прав людини визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, у суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.

Значення положення про відшкодування заподіяної шкоди публічними органами підтверджується тим, що відповідно до ст. 64 Конституції, права передбачені даною статтею не можуть бути обмежені, навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.. Отже, законом не може бути обмежений обсяг відповідальності публічних утворень у цій частині, ти більше держава та органи місцевого самоврядування не можуть звільнятися від відповідальності у звязку з тим, що в тому чи іншому законі стягнення шкоди повязується із законом, який не прийнято. Адже положення ст.56 Конституції є нормою прямої дії.

Таким чином, уповноважені державою органи не можуть на власний розсуд ухилятися від реалізації наданих їм повноважень та виходити за їх межі, вставновлені законодавством.

В компанії «Україна», що визначається як юридична особа згідно до UPIK (міжнародного реєстру комерційний компаній), де комерційні компанії «України» офіційно зареєстровані, повністю відсутня державна геральдика, відповідно до службової інструкції передбаченої ЗУ «Про Герб України».

Призначений номер до D-U-N-S в американських приватних реєстрах означає, що це суб"єкт підприємницької діяльності, в цьому реєстрі не можуть реєструватися органи місцевого самоврядування, державні органи. Люди та громадяни, що є суб"єктами міжнародного права, комерційним компаніям з приватним правом власності відповідно верховенства права не підпорядковуються.

Станом на грудень 2021 року, відповідно до D-U-N-S Number 947142167 компанія «Україна» і її (SIC) 9999, відповідно до D-U-N-S Number 681186681 Верховна Рада (компанія) «Україна» і її (SIC) 8712, відповідно до D-U-N-S Number 552642506 Кабінет Міністрів ( компанія) «України» і її (SIC) 9199, відповідно до D-U-N-S Number 520980720 Національна поліція (компанія) «Україна» і її (SIC) 9999, відповідно до D-U-N-S Number 363635052 Міністерство охорони здоровя (компанія) «Україна», відповідно до D-U-N-S Number 364602911 Адміністрація президента, компанії «України» і її (SIC) 8631.

В зв"язку з цим, суд бере до уваги, що державні органи не створені, Державні символи не затверджені, печатки великої немає. Документу, що юрисдикція Союзу РСР припинена, не існує. На сайті Верховної Ради Конституція Радянського Союзу чинна. Рішення, чи то постанови, чи наказу ВР про утворення незалежної держави України не існує. Акту прийому передачі землі та всього рухомого та не рухомого майна від співвласників громадян Союзу РСР до України не існує. Україна відповідно відомостям із міжнародних реєстрів комерційних компаній є компанія, тобто корпорація.

Конституція це суспільний договір, відповідно до якого Україна, як держава, взяла на себе зобов"язання. Тобто Україна це зобов"язальна сторона, і за нашим Цивільним кодексом боржник. І цей договір був утворений на користь людей і громадян-вигододобувачів відповідно до Коституції. Тобто Люди і громадяни кредитори. А значить і всі агенти України фізичні і юридичні особи є боржниками відповідно людей і громадян, без права зворотньої вимоги.

Особи на посаді, є відповідальними особами уповноваженими на виконання зобов"язань. Громадяни кредитори відносно України та, користуючиь гарантованим Конституцією і міжнародними договорами правом прямої вимоги має право вимагати виконувати зобов"язання перед кредитором.

Призначений номер до D-U-N-S в американських приватних реєстрах означає, що це суб"єкт підприємницької діяльності-в цьому реєстрі не можуть реєструватися органи місцевого самоврядування, державні органи: поліція (МВД), прокуратура, СБУ, ДМС, тощо. Відбувається умисна підміна понять, формування так званих «державних органів» - юридичних осіб з приватним правом власності, що входять до команії «Україна», проведено згідно до кодів ЄДРПОУ, що ведуть свою комерційну діяльність за КВЕД в повному ігноруванні вимог ст.71 Конституції України, і тому вони не є органами державної влади. Люди та громадяни, що є суб"єктами міжнародного права, комерційним компаніям з приватним правом вланості відповідно верховенства права не підпорядковуються.

Згідно доч.2ст.58Конституції Україниніхто неможе відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. З цього конституційного припису випливає, що діяння як певне правопорушення може визнаватися тільки законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом. Такий висновок підтверджується положеннями п.22 частини 1 ст.92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються «засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них».

Вищим органом в системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який у відповідності до Конституції та законів України, існує як орган державної влади, який не є суб"єктом господарювання, а є юридичною особою публічного права, що має бути створений на підставі закону прийнятого ВРУ, згідно ст.8 Господарського коедксу України та ч.2 , ч.3 ст. 81 ЦК України. Персональний склад Кабінету Міністрів України обирається і затверджується відповідно до п.12 ч.1 ст.85, ч.4 ст.114 Конституції України Постановою Внрховної Ради України. Ч.2 ст.183 Господарського кодексу України встановила, що держава в особі Кабінету Міністрів Україи виступає гарантом за зобов"язаннями державних замовників. Кабінету Міністрів України як юридичної особи булічного права не існує, оскільки «Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законами» встановила ч.3 ст.81 ЦК України, а Закону України «Про порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права» до сьогодні ВР України не прийняла.

Функції Кабінету Міністрів України, як юридичної особи, в незалежній Україні виконує Кабінет Міністрів УРСР, який утворений Законом Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про утворення Кабінету Міністрів Української РСР» і є чинним в Незалежній державі Україна сьогодні.

Виникає нелегітимність Кабінету Міністрів України, оскільки персональний склад Кабінету Міністрів України не може згідно ст.13 Конституції України, від імені Українського народу здійснювати права власника, не може згідно ст.117 Конституції України видавати постанови та розпорядження. За юридичною термінологією нормативно-правовий акт є офіційним письмовим документом, який приймається у визначеному порядку компетентним органом публічного права, у якому містяться норми права. Ці конституційні зобов"язання може виконувати тільки Кабінет Міністрів України як юридична особа публічного права. Персональний склад КМУ не може бути відповідачем в судах, не може виступати гарантом, не може представляти Україну як юридична особа публічного права. Без Кабінету Міністрів України, як юридичної особи публічного права, жодне рішення персонального складу Кабінету Міністрів України є нелегітимним, оскільки не підтверджуються юридичною суб"єктивністю. Всі рішення персонального складу Кабінету Міністрів України мають бути підписані всім складом Кабінету Міністрів України. Постанови Кабінету Міністрів України, як юридичної особи публічного права, може підписувати Прем"єр-міністр України.

Відповідно до розділу ХУ Конституції України перехідні положення встановив, закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечать Конституції України. Тобто за нормами права на території України є чинними не тільки закон УРСР «Про утворення Кабінету Міністрів Української РСР», але й суб"єкт створений цим законом, оскільки його дія не припинена. Закону про припинення діяльності або ліквідацію Кабінету Міністрів Української РСР не існує.

Статті 4 Закону України «Про правонаступництво України» встановила, Органи державної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі

Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на підставі нової Конституції України.

Тобто в Україні діє Кабінет Міністрів УРСР, оскільки закону про ліквідацію цієї юридичної особи не існує, а нового Кабінету Міністрів України, як юридичної особи публічного права, після прийняття Конституції України законом створено не було.

Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу (преамбула Конституції України), який відповідно до ст.5 Конституції України має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами. Отже прийняття Коституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 ст.85 Конституції України, яка не передбачає права Верховоної Ради України на прийняття Конституції України, а також статтею 156 Конституції України, знідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським референдумом.

Суди, перевіряючи рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, у першу чергу повинні з`ясувати, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) визначаються Законом України від 05 квітня 2007 року № 877-V "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" (далі - Закон № 877-V), дія якого поширюється на відносини, пов`язані зі здійсненням державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Згідно з частиною четвертою статті 2 Закону № 877-V заходи контролю здійснюються органами державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами.

Зазначені у частині четвертій цієї статті органи, що здійснюють державний нагляд (контроль) у встановленому Законом № 877-V порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зобов`язані забезпечити дотримання вимог статті 1, статті 3, частин першої, четвертої, шостої - восьмої, абзацу другого частини десятої, частин тринадцятої та чотирнадцятої статті 4, частин першої - четвертої статті 5, частини третьої статті 6, частин першої - четвертої та шостої статті 7, статей 9, 10, 19, 20, 21, частини третьої статті 22 цього Закону.

Зокрема, згідно частини п`ятої статті 2 Закону № 877-V органи Держпраці при проведенні заходів державного нагляду (контролю), додержуються принципів державного нагляду (контролю); місця здійснення державного нагляду (контролю); вимог щодо врегулювання окремих питань виключно законами; обмеження у проведеннях заходів нагляду контролю в разі наявності конфлікту інтересів; трактування норм на користь суб`єкта господарювання у разі їх неоднозначного трактування; заборона на вилучення оригіналів документів та техніки; обов`язку збереження комерційної та конфіденційної таємниці; умов проведення планових заходів, розробки методики для визначення критеріїв ризику; право суб`єкта господарювання на ознайомлення з підставами заходу та отримання посвідчення (направлення) на проведення заходу; вимог до складення наказу, посвідчення (направлення) на проведення заходу та акту за результатами заходу; відповідальність посадових осіб органу державного нагляду (контролю); права суб`єктів господарювання; право на консультативну підтримку суб`єктів господарювання; громадський захист; оскарження рішень органів державного нагляду (контролю); та умови віднесення суб`єктів господарювання до незначного ступеня ризиків у разі не Згідно із статтею 1 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Під час розгляду справи судом встановлено, що 30 листопада 2021 року до магазину Малятко (юридична адреса: 38100 м.Зіньків, вулиця Воздвиженська,44А,Полтавська область) зайшли невідомі особи в масках на обличчях в кількості чотирьох чоловік, які не представилися, не надали посвідчення, не було надано для ознайомлення ФОП ОСОБА_1 , розпорядження з підписом особи хто ініціював перевірку магазину дитячих товарів Малятко, відрядження посадових осіб, які командировані для перевірки торгового закладу магазину дитячих товарів Малятко, не вказали причину перевірки, невідомі особи в масках в листі опитувальнику непродовольчими товарами обмежувальних протиепідемічних заходів визначених Постановою КМУ від 09.12.2021 року № 1236 рішень органів місцевого самоврядування та протиепідемічних заходів, затверджених постановами головного державного санітарного лікаря, залишили свої підписи, завдяки підписам були встановлені особи, які в магазині перебували в масках та їх посади.

Зазначеними особами виявились: головний спеціаліст відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_2 , спеціаліст відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, Твердохліб Людмила, начальник сектору з питань цивільного захисту та оборони, ОСОБА_4 , офіцер дільничної служби Відділення поліції № 4 Полтавського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області лейтенант поліції Повивайло Андрій Валентинович.

Вище вказані особи на протязі півтори години находилися в магазині дитячих товарів Малятко заважали клієнтам вільно пересуватися по магазину, перешкоджали вільному доступу до викладеного товару. Окрім того, півтори години держали в нервовій напрузі приватного підприємця ОСОБА_1 , продавця-консультанта магазину Малятко ОСОБА_5 заважаючи продавати та викладати товар.

Суд, шляхом комплексного аналізу і узагальнення діючого законодавства України, приходить до висновку.

Конституція України є законом найвищої юридичної сили. Закони і інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції. Конституція є законом прямої дії.(ст. 8 Конституції України). В зазначених тезах узагальнений зміст верховенство права, яке забезпечується шляхом встановлення юридичної сили норм Конституції, зокрема щодо прав людини і громадянина, як домінуючими над змістом інших законів і нормативно-правових актів (постанов уряду, наказів міністерств). Тобто, якщо норма закону чи нормативно-правового акту суперечить нормі Конституції України, для правильного правозастосування слід використовувати норму Конституції.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.(ст. 19 Конституції України). Таким чином, слід стверджувати, що без будь-яких застережень та незалежно від будь-яких цілей, причин чи суспільного або особистого інтересу, всі органи і посадові особи держави Україна повинні діяти строго у відповідності до Конституції та не мають повноважень виходити за межі норм Конституції, навіть якщо вони керуються законом, оскільки закон також не має суперечити Конституції.

При цьому, слід звернути увагу на наступне. Відповідно до ст. 147 та п. 2 ст. 150 Конституції України, повноваження тлумачити зміст Конституції України та вирішувати питання відповідності законів України Конституції України, належить виключно Конституційному Суду України. Відтак, будь-які органи чи посадові особи держави (поліцейські, міністри, депутати тощо), крім Конституційного Суду України,немають повноважень тлумачити зміст законодавства.

Також, слід звернути увагу, на практику правозастосування. Так, відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України за №9 від 01.11.1996 року Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя, у разі, якщо діючий закон чи нормативно-правовий акт суперечить Конституції України в усіх необхідних випадках слід безпосередньо застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством(ст. 19 Конституції України). Ніхто не зобов`язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність (ст. 60 Конституції України). Із наведених норм вбачається, що акти і норми, які суперечать Конституції, заборонено видавати та виконувати. При чому відповідальність настає як за видання, так і за виконання незаконного розпорядження.

Тобто,сумлінний громадянин, який поінформований про невідповідність Конституції України певного нормативно-правового акта, зобов`язаний відмовитись від виконання незаконного акту. Якщо він виконає незаконний акт, для нього наступить така ж відповідальність, яка передбачена за видання незаконного акту. Це правило поширюється як на цивільних осіб (простих громадян), так і на поліцейських та інших представників держави.

Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах(ч. 4 ст. 41 Кримінального кодексу України).Поліцейський чи інша особа, яка вимагає від громадянина виконання акту, що суперечить Конституції, є злочинцем і її дії є кримінальним правопорушенням, яке кваліфікується відповідною статтею Кримінального кодексу України.

Незаконність чинногов Українікарантину.

Виходячи із змісту Конституції України (норми наведені вище), карантин в Україні, що введений органом влади шляхом видання нормативно-правового (підзаконного) акту, повинен строго відповідати закону і Конституції. Основним аспектом законності, поряд із змістом акту, є строге дотримання встановленої законом процедури, оскільки органи влади і їх посадові особи повинні діяти виключно в межах повноважень, встановлених законом і Конституцією.Не може вважатись законним акт, навіть правильний за змістом, який виданий із порушенням процедури, оскільки в такому випадку будуть невільовані норми верховенства права і буде порушений правопорядок.

Відповідно до ст. 29 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб карантин встановлюється і відміняється Кабінетом Міністрів України. Проте, Кабмін не є абсолютно вільним в цьому питанні - це повноваження Кабміну обмежене законом. Це обмеження полягає у встановленні жорсткої і безальтернативної процедури.

Зазначена стаття закону встановлює, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

В свою чергу, головний державний санітарний лікар, також, не є абсолютно вільним в цьому питанні. Його повноваження на ініціювання карантину, виникають лише в тому випадку, коли в Україні вже введено надзвичайний стан, підпункт й частини 1 статті 40 Повноваження головного державного санітарного лікаря України Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення встановлює:

У разі введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму надзвичайного стану вносить центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, обґрунтоване подання для прийняття рішення щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину .

Відтак, законною і такою, що не суперечить Конституції України є наступна процедура введення в Україні карантину: Президент видає Указ про введення надзвичайного стану. Верховна Рада затверджує цей Указ. Указ набуває чинності.Головний санітарний лікар подає в Міністерство охорони здоров`я України подання щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину.Міністерство охорони здоров`я України порушує перед Кабінетом Міністрів України питання про встановлення карантину.Кабінет Міністрів України встановлює карантин. Карантин набуває чинності.

При цьому, всі чотири дії є обов`язковими і хронологічними. Тобто, до виконання першої та другої дії, четверта відбутись не може.

Як відомо, надзвичайний стан в Україні не введено. Відповідно, станом на цей момент головний санлікар ще не отримав повноважень ініціювати карантин, а у Кабінету Міністрів не було підстав встановлювати карантин. Відтак,слід стверджувати, що в правовому полі чинного законодавства України карантин не введено.

Таким чином, діюча постанова про введення карантину є незаконною і не підлягає виконанню. На підставі ст. 60 Конституції України кожна людина зобов`язана відмовитись від виконання постанови Уряду про введення карантину. На підставі ст. 19 Конституції України у взаємозв`язку із ст. 60 Конституції України,жодний орган чи посадова особа не має права вимагати від людини виконання постанови Уряду про введення карантину.

Незаконність вимоги вдягнути захисну маску.

Діючий в Україні карантин містить норми (правила та заборони), що обмежують права і свободи людини, встановлені Конституцією України. Зокрема, правила карантину обмежують свободу пересування людини, встановлену статтею 33 Конституції України.

Це обмеження полягає в тому, що на період дії карантину заборонено перебування в громадських будинках і спорудах, громадському транспорті без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно(підпункт 1 пункту 10 Постанови КМУ за No641 від 22.07.2020 року Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2).

Тобто, гарантована Конституцією свобода пересування обмежена нормативно-правовим актом Кабінету міністрів України (підзаконним актом). Це обмеження відбулось з метою захисту суспільного інтересу, який полягає в протидії поширенню особливо-небезпечної хвороби.

Аналізуючи цю норму, а саме - застосовуючи зазначені вище норми Конституції України,слід абстрагуватись від конфлікту особистого і суспільного інтересу, оскільки вирішальним у правозастосуванні, незалежно від будь-яких цілей і причин, є строга відповідність дій та рішень Уряду законам України і Конституції України. У разі, якщо з`ясовується, що ці рішення суперечать Конституції України, громадяни зобов`язані відмовитись від їх виконання. А у разі, якщо вони їх виконають, настане відповідальність, передбачена Кримінальним кодексом України.

Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень (ст. 64 Конституції України). Отже, Конституція (найвищий закон) чітко і конкретно встановлює, щообмеження свободи пересування людини може бути встановлено лише в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Наразі, станом на момент розгляду справи в судовому засіданні, в Україні не введено ані воєнний, ані надзвичайний стан. Такі стани вводяться за указом Президента, затвердженим Верховною Радою України. Такого указу не існує. Відтак, будь-яке чинне обмеження свободи пересування, встановлене будь-яким нормативно-правовим актом Уряду, в умовах відсутності ВС чи НС, є таким, що прямо і безсумнівно суперечить Конституції України. Будь-яка людина повинна відмовитись від його виконання.

А також Кабмін немає повноважень затверджувати санітарні та протиепідемічні правила і норми, тому що це - компетенція МОЗ. Діючі накази МОЗ (про затвердження протоколу лікування COVID-19) встановлюють, що носіння маски здоровим людям в громадських місцях не потрібне.

Висновок: вимога вдягнути захисну маску незаконна. Будь-хто зобов`язаний відмовитись від виконання цієї вимоги. Ті, хто вимагають вдягнути захисну маску, підлягають кримінальному переслідуванню, про що необхідно подати до поліції заяву про злочин.

Також, слід звернути увагу на практику правозастосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яке здійснюється Європейським Судом із прав людини та Конституційним Судом України.

Зазначена практика правозастосування встановлює, що урядові акти повинні відповідати загальним принципам правової визначенності та належного урядування. Перший принцип вимагає чіткості розуміння та однозначності запроваджуваної норми. Другий принцип вимагає, щоб запроваджувана норма була розумною, добросовісною та справедливою.

Відтак, встановлюючи будь-яке обмеження чи заборону, Уряд повинен подбати про те, щоб людина не мала перешкод у виконанні цієї норми та ця норма була співрозмірна із проблемою, на вирішення якої вона запроваджена.

Вимога носіння захисної маски та відповідальність у вигляді штрафу розміром від десяти до п"ятнадцять неоподаткованих мінімумів доходів громадян не відповідають загальним принципам правової визначенності та належного урядування.

Так, порушення принципу правової визначеності полягає в тому, щозаконодавство України не містить чіткого визначення термінів захисна маска і респіратор. Відтак, людина не може визначити носіння, якої саме, маски (з якого матеріалу, з якими властивостями, з якими параметрами безпеки для здоров`я тощо) буде законним. Враховуючи, відсутність у поліцейського чи іншої державної особи повноважень тлумачити законодавство,будь-яку маску можливо визнати як законною, так і незаконною. Тобто,будь-яку особу, незалежно від того намагається вона виконати норму чи ні, можливо притягнути до відповідальності за наявності бажання поліцейського.

Це, в свою чергу, є порушенням принципу належного урядування, оскільки штраф за невизначену з правової точки зору заборону складає 170-255 грн., а питання притягнення до відповідальності де-факто є обмеженим лише бажанням поліцейського скласти чи не скласти протокол. Це є недобросовісним, нерозумним і несправедливим по відношенню до людини. Наявна як дискримінація звичайних громадян по відношенню до поліцейського, так і передумова корупції, обумовлена розміром штрафу. Крім того, відсутні належним чином ухвалені науково-медичні докази належності та безпечності для носія маски вимоги її вдягнути. Жодна людина не може бути примушена шкодити своєму здоров`ю.

Пунктом 29 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що частина 1 статті 51 КУпАП передбачала наступні стягнення за дрібне розкрадання (на суму до 51 грн.) державного або колективного майна (включаючи майно приватних підприємств): накладення штрафу від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку.

Пунктом 3 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що перед тим, як перейти до вивчення скарг заявниці, Суд зазначає, що стаття 13 Конвенції як така не гарантує право на оскарження або право на перегляд другою інстанцією (див., mutatis mutandis, рішення від 8 квітня 2008 року у справі «Нурхан Ільмаз проти Туреччини (№ 2)», (Nurhan Yilmaz v. Turkey (№ 2), заява № 16741/04, п. 21, та рішення у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 51, від 6 вересня 2005 року). Проте, якби для цілей Конвенції оскаржуване провадження можна було кваліфікувати як кримінальне, скарга заявниці щодо відсутності оскарження могла б бути розглянута за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції, яка передбачає таке:

1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.

2. Із цього права можуть поширюватися винятки для передбачених законом незначних правопорушень або коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального вироку.

Пунктом 39 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що Суд зауважує, що заявницю було визнано винною у вчиненні дрібної крадіжки. Відповідно до частини 1 статті 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення за таке правопорушення передбачалось стягнення у вигляді штрафу або виправних робіт. З огляду на загальний характер законодавчого положення, яке порушила заявниця, а також профілактичну та каральну мету стягнень, передбачених цим положенням, Суд вважає, що провадження, про яке йдеться, є кримінальним для цілей застосування Конвенції (див. рішення у справах «Езтюрк проти Німеччини» (Ozturk v. Germany), від 21 лютого 1984 року, пп. 52-54, Series A № 73; «Лауко проти Словаччини» (Lauko v. Slovakia), 2 вересня 1998 року, пп. 56-59, Reports of Judgments and Decisions 1998-VI; та ухвалу щодо прийнятності у справі «Рибка проти України» (Rybka v. Ukraine), заява № 10544/03, від 17 листопада 2009 року). Той факт, що стягнення, застосоване до заявниці Тростянецьким районним судом, - штраф - було згодом замінено на зауваження, не може позбавити правопорушення, про яке йдеться, притаманного йому кримінального характеру.

Пунктом 40 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що Суд доходить висновку, що стаття 6 Конвенції є застосовною у цій справі та відхиляє заперечення Уряду у цьому відношенні.

Пунктом 41 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено , що Уряд стверджував, що заявниця не могла більше претендувати на статус жертви порушення Конвенції у зв`язку з провадженням щодо неї, оскільки за остаточним рішенням у справі від 18 червня 2001 року Голова Верховного Суду звільнив її від адміністративної відповідальності за правопорушення, у вчиненні якого вона була обвинувачена.

Пунктом 42 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що Суд повторює, що, як правило, особа не може претендувати на статус жертви порушення її права на справедливий суд за статтею 6 Конвенції, яке, на її думку, мало місце протягом провадження, якщо за результатами такого провадження її було виправдано або справа була закрита (див., наприклад, ухвалу від 4 вересня 2003 року у справі «Османов і Хуссейнов проти Болгарії» (Osmanov and Husseinov v. Bulgaria), заяви № 54178/00 та № 59901/00).

Пунктом 42 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що у цій справі заявницю не було виправдано, а справу щодо неї не було офіційно закрито (на противагу зазначеній вище ухвалі у справі «Рибка проти України» (Rybka v. Ukraine). Зокрема, постанова суду від 6 листопада 2000 року, якою заявниця визнавалася винною у вчиненні адміністративного правопорушення, не була скасована. Вона була змінена тільки у частині, що стосувалася накладення стягнення, а визнання заявниці винною було залишено без змін. Хоча Голова Верховного Суду вирішив винести зауваження - санкцію, що передбачена статтею 22 Кодексу України про адміністративні правопорушення для незначних адміністративних правопорушень - його постанова від 18 червня 2001 року ґрунтувалася на положеннях статті 34 Кодексу та стосувалася обставин, що пом`якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, але не звільняла правопорушника від неї. Звідси випливає, що у справі заявниці Голова Верховного Суду використав своє право на пом`якшення стягнення у розумінні підпункту 4 частини 1 статті 293 Кодексу, а не право на скасування засудження відповідно до підпункту 3 зазначеного положення. Отже, Суд доходить висновку, що важко погодитися з Урядом щодо того, що заявниця була звільнена від адміністративної відповідальності.

Пунктом 45 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що Суд відхиляє заперечення Уряду щодо статусу жертви заявниці.

Загальний підсумок вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт того, що:

1) ЄСПЛ визнав, що у разі якщо адміністративне правопорушення тягне за собою накладення штрафу навіть від трьох до десяти неоподаткованих мінімумів, така справа по суті є кримінальною і підпадає під дію статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

2) ЄСПЛ визнав, що навіть застосувавши пом`якшення у вигляді скасування штрафу і винесення попередження, адміністративна справа все одно підпадає під дію статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод так як справа не була закрита за відсутністю складу адміністративного правопорушення;

3) ЄСПЛ визнав, що навіть застосувавши пом`якшення у вигляді скасування штрафу і винесення попередження заявниця все одно визнається жертвою порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

- отже, адміністративна відповідальність за частиною 2 статті 44-3 КУпАП, яка тягне за собою накладення штрафу від десяти до п`ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що в розрахунку становить штраф від 170 гривень до 225 гривень, також по суті є кримінальною і підпадає під дію статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і особа, яка притягається до адміністративної відповідальності за частиною 2 статті 44-3 КУпАП підпадає під гарантії статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як обвинувачена особа.

Тимчасові рекомендації, затверджені Всесвітньою організацією охорони здоров`я від 05.06.2020 року, опубліковані на офіційному сайті ВООЗ за посиланнямhttps://apps.who.int/iris/bitstream/handle/10665/332293/WHO-2019-nCov-IPC_Masks-2020.4-rus.pdfзазначають наступне (мовою оригіналу): В настоящее время отсутствуют прямые доказательства (по данным исследований в отношении COVID-19, а также здорового населения) эффективности всеобщего и повсеместного применения масок здоровыми людьми в целях профилактики респираторных вирусных инфекций, в том числе COVID-19.

В настоящее время не имеется убедительных научных сведений или данных, непосредственно указывающих на необходимость повсеместного и широкого использования масок здоровыми людьми, кроме того, необходимо принимать во внимание существующие риски и пользу (см. ниже).

Вероятными недостатками широкого применения масок здоровыми людьми являются:

вероятность более высокого риска самозаражения вследствие прикосновения к маске и последующего касания глаз загрязненными руками (48, 49);

вероятность самозаражения в случае, если влажную или загрязненную немедицинскую маску не заменяют. Данные условия благоприятствуют усилению активности микроорганизма;

возможность появления головной боли и (или) затруднения дыхания в зависимости от типа используемой маски;

при частом применении на протяжении нескольких часов вероятность появления поражений кожи, дерматита, вызванного раздражением, или обострение акне (50);

нечленораздельная речь;

возможное ощущение дискомфорта (41, 51);

ложное чувство безопасности, в результате которого люди могут пренебрегать другими профилактическими мерами, например, соблюдением безопасной дистанции и гигиеной рук;

неправильное ношение маски, в особенности детьми раннего возраста;

проблемы утилизации отходов; неправильная утилизация масок, приводящая к накоплению мусора в общественных местах, риск заражения сотрудников коммунальных служб, а также опасность для окружающей среды;

затруднения при коммуникации людей, страдающих глухотой, так как для понимания речи они ориентируются на движения губ;

недостатки или трудности, связанные с ношением масок, в особенности для таких категорий как дети, лица с нарушениями умственного развития или психическими заболеваниями, пожилые люди с когнитивными нарушениями, лица, страдающие астмой, хроническими заболеваниями дыхательных путей или нарушениями функции дыхания, люди, имеющие в недавнем анамнезе травму лица или челюстно-лицевое вмешательство в области рта, а также лица, проживающие в условиях жаркого и влажного климата.

Рекомендуя широкое применение населением масок, лица, принимающие решения, должны:

четко розъяснить цель ношения маски, место, время порядок и тип применения маски, указать преимущества и ограничения, связанные с использованием масок, а также четко разъяснить их место в наборе мер, включающих гигиеническую обработку рук, соблюдение безопасной дистанции и другие, являющиеся комплексными и взаимодополняющими;

информировать/инструктировать людей в отношении того, когда следует применять маски и каким образом обеспечивается безопасность их использования (см. разделы, посвященные эксплуатации и уходу за маской), т.е. каким образом их следует надевать, носить, снимать, стирать и утилизировать;

рассмотреть вопросы о рациональности применения, возможных проблемах обеспечения снабжения и доступа, социальной и психологической приемлемости (использования или неиспользования различных типов масок в различных обстоятельствах);

продолжать сбор научных сведений и фактических данных в отношении эффективности применения масок (в том числе различных типов и конструкции, а также других средств для защиты лица, таких как шарфы) за пределами лечебно-профилактических учреждений;

оценить влияние (положительное, нейтральное или отрицательное) широкого применения масок населением (в том числе на основе опыта наук о поведении и социальных наук). ВОЗ призывает страны и общины, в которых рассматривается вопрос о выборе стратегий использования масок населением, провести тщательное изучение эффективности данной меры в отношении профилактики и сдерживания распространения инфекции.

Завданнями поліції є надання поліцейських послуг. Посилання на https://opendatabot.ua/c/40108630?from=search

Відповідно до сервісу моніторінгу реєстраційних даних українських компаній та судоворго реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контрою контрагентів опендатабот вказано «Компанія: Головне Управління ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ В ПОЛТАВСЬКІЙ ОБЛАСТІ, Код ЄДРПОУ 40108630 Директор Рогачов Євген Павлович. Основний вид діяльності. 84.24 Діяльність у сфері охорони громадського порядку та безпеки Дата заснування 07.11.2015».

Визначення: КОМПАНІЯ - суб`єкт господарювання юридична особа або фізична особа підприємець, або суб`єкт незалежної професійної діяльності, який надає професійні послуги, на умовах, передбачених цими Правилами.

Визначення: Код ЄДРПОУ (Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України) унікальний ідентифікаційний номер юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, створеному 1996 року.

Визначення: Класифікація видів економічної діяльності» (КВЕД) складова частина державної системи класифікації і кодування техніко-економічної та соціальної інформації в Україні. Класифікація призначена для використання органами державного управління, фінансовими органами та органами статистики.

Визначення: Директор (від лат, dirigo, фр. directeur «спрямовую, керую») посада, керівник підприємства чи навчального закладу, організації чи структурного підрозділу (колективу).

Жодна комерційна діяльність не може здійснюватися у правовому полі без реєстрації, включаючи присвоєння кодів КВЕД отримати їх зобов`язані абсолютно всі підприємства, навіть ті, які працюють без формування юридичної особи. Тому перед реєстрацією на власників створюваного бізнесу покладається обов`язок по визначенню специфіки майбутньої діяльності і фіксації свого рішення в цифровому позначенні. З цієї причини дуже важливо правильно підбирати коди, перед тим, як звернутися до того, хто привласнює КВЕД ОРГАНІЗАЦІЇ.

Привласнює КВЕД Фіскальна Податкова Служба.

Стаття 22. Основні повноваження керівника поліції Закону України «Про Національну поліцію» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015, N° 40-41, ст.379)

ч.1. Керівник поліції:

1)очолює поліцію та здійснює керівництво її діяльністю, забезпечує виконання покладених на неї завдань;

2)у межах компетенції організовує та контролює виконання поліцією Конституції та законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів міністерств, а також наказів і доручень Міністра внутрішніх справ України з питань, що належать до сфери діяльності поліції;

3)вносить на розгляд Міністра внутрішніх справ України пропозиції щодо забезпечення формування державної політики у сфері забезпечення публічної безпеки і порядку, охорони та захисту прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, надання поліцейських послуг;

4)представляє у визначеному порядку поліцію у відносинах з іншими органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, іншими організаціями в Україні та за кордоном;

5)звітує перед Міністром внутрішніх справ України про виконання покладених на поліцію завдань і повноважень;

6)розподіляє обов`язки між своїми заступниками;

7)підписує накази поліції;

8)скасовує повністю чи в окремій частині акти територіальних органів поліції;

9)у межах повноважень надає доручення, обов`язкові для виконання поліцейськими, державними службовцями і працівниками поліції;

10)затверджує положення про самостійні структурні підрозділи апарату поліції;

11)приймає на службу та звільняє зі служби, призначає та звільняє з посад поліцейських відповідно до положень цього Закону;

12)призначає на посади та звільняє з посад у порядку, визначеному законом та іншими нормативно-правовими актами про державну службу, державних службовців апарату центрального органу управління поліції;

13)приймає на роботу та звільняє з роботи в порядку, визначеному законодавством про працю, працівників центрального органу управління поліції;

14)приймає у визначеному порядку рішення про заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності поліцейських;

15)приймає, у визначеному законодавством про державну службу порядку рішення про заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців апарату центрального органу управління поліції;

16)приймає у визначеному трудовим законодавством порядку рішення про заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників поліції;

17)у визначеному порядку вносить подання про представлення поліцейських, державних службовців апарату центрального органу управління поліції та працівників поліції до відзначення державними нагородами України;

18)присвоює спеціальні звання поліції відповідно до цього Закону;

19)присвоює ранги державних службовців відповідно до законодавства про державну службу;

20)вносить Міністру внутрішніх справ України пропозиції про утворення територіальних органів поліції, які є юридичними особами публічного права, у межах граничної чисельності поліцейських, державних службовців та працівників поліції і коштів, визначених на її утримання, а також щодо їх ліквідації, реорганізації Кабінетом Міністрів України;

21)утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства, заклади та установи, затверджує їхні положення (статути), у визначеному порядку призначає на посади та звільняє з посад їх керівників, здійснює інші повноваження з управління об`єктами права державної власності, що належать до сфери управління поліції;

22)забезпечує дотримання визначеного Міністром внутрішніх справ України порядку обміну інформацією між Міністерством внутрішніх справ України і поліцією;

23)приймає у визначеному порядку рішення про розподіл бюджетних коштів, розпорядником яких є поліція;

24)виконує повноваження керівника державної служби в органі відповідно до законодавства про державну службу та здійснює інші повноваження відповідно до цього Закону.

Розділ VII Загальні засади проходження служби в поліції ЗУ «Про Національну поліцію ».

Стаття 59 ч.1 прописано: «Служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.»

Стаття 62Гарантії професійноїдіяльності поліцейського,ЗУ «ПроНаціональну поліцію»ч.1 Поліцейськийпід часвиконання покладенихна поліціюповноважень єпредставником держави; ч.2 Законні вимоги поліцейського є обов`язковими для виконання всіма фізичними та юридичними особами.

Стаття 64 Присяга працівників поліції ЗУ «Про Національну Поліцію» Присяга працівника поліції ч. 1. Особа, яка вступає на службу в поліції, складає Присягу на вірність Українському народові такого змісту:....

Стаття 66Службове сумісництвополіцейських ч.1 Поліцейський не може під час проходження служби займатися іншою оплачуваною діяльністю, крім науково-педагогічної, наукової або творчої.

Стаття 18. Основні обов`язки поліцейського ЗУ «Про Національну Поліцію».

1.Поліцейський зобов`язаний:1) неухильнодотримуватися положеньКонституції України,законів Українита іншихнормативно-правовихактів,що регламентуютьдіяльність поліції,та Присягиполіцейського;2) професійновиконувати своїслужбові обов`язкивідповідно довимог нормативно-правовихактів,посадових (функціональних)обов`язків,наказів керівництва;3) поважати і не порушувати прав і свобод людини.

Особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.

Отже, нормиКАС Українипокладають на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльність та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів, невиконання відповідачем свого обов`язку довести правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності.

В той же час, з матеріалів справи вбачається, щодо обов`язку поліції складати протокол про адміністративні правопорушення за частинами 1, 2 статті 44-3 КУпАП.

Пунктом 2 розділу 2 Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції затвердженої наказом МВС України № 1376 від 06 листопада 2015 року (далі Інструкція) зазначено, що у справах про адміністративні правопорушення, розгляд яких віднесено до відання органів поліції, зазначених у статті 222 КУпАП, протоколи відповідно до статті 255 КУпАП складають уповноважені на те посадові особи зазначених органів.

Частиною 1 статті 222 КУпАП встановлено, до повноважень органів поліції належить розгляд справ про адміністративні правопорушення за частиною 2 статті 44-3 КУпАП.

Пунктом 1 частини 1 статті 255 КУпАП встановлено, що до повноважень органів поліції належить складення протоколів про адміністративні правопорушення за частиною 1 статті 44-3 КУпАП.

Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що до повноважень будь-якого поліцейського належить складення протоколів та розгляд справ про адміністративні правопорушення за вчинення яких настає відповідальність передбачена частинами 1, 2 статті 44-3 КУпАП.

Пунктом 3 розділу 2 Інструкції зазначено, що протоколи про адміністративні правопорушення не складаються у випадках, передбачених статтею 258 КУпАП.

Детальний аналіз змісту статті 258 КУпАП дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що так як у статті 268 КУпАП не міститься навіть згадки, що протокол не складається у випадках притягнення до адміністративної відповідальності за частинами 1, 2 статті 44-3 КУпАП, то в будь-якому випадку складення протоколу про адміністративне правопорушення за частинами 1, 2 статті 44-3 КУпАП є обов`язковим і виключно після складення протоколу за адміністративне правопорушення: 1) За частиною 1 статті 44-3 КУпАП адміністративна справа передається на розгляд до суду; 2) За частиною 2 статті 44-3 КУпАП розглядається поліцейським та тільки після розгляду справи виноситься постанова про притягнення до адміністративної відповідальності.

Щодо обов`язку поліції роз`яснювати права особи яка притягається до адміністративної відповідальності.

Пунктом 11 розділу 2 Інструкції визначено, що при складанні протоколу про адміністративне правопорушення особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, роз`яснюються її права, передбачені статтями 55, 56, 59, 63 Конституції України, статтею 268 КУпАП, повідомляється, що справу про адміністративне правопорушення буде розглянуто у строки, визначені статтею 277 КУпАП, про що робиться відмітка та ставиться підпис особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.

Пунктом 7 розділу 3 Інструкції визначено, що під час складання протоколу про адміністративне затримання посадова особа, що його здійснює, роз`яснює особі, яка вчинила адміністративне правопорушення, її права, передбачені статтями 55, 56, 59, 63 Конституції України та статтею 268 КУпАП.

Статтею 55 Конституції України гарантовано, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Кожному гарантується право звернутись із конституційною скаргою до Конституційного Суду України з підстав, установлених цією Конституцією, та у порядку, визначеному законом.

Кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Статтею 56 Конституції України гарантовано, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Статтею 59 Конституції України гарантовано, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Статтею 63 Конституції України гарантовано, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім`ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Статтею 268КУпАП закріплено,що особа,яка притягаєтьсядо адміністративноївідповідальності маєправо:знайомитися зматеріалами справи,давати пояснення,подавати докази,заявляти клопотання;при розглядісправи користуватисяюридичною допомогою адвоката,іншого фахівцяу галузіправа, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі. Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт , що в будь-якому випадку поліцейський зобов`язаний роз`яснити позивачу усі вищевказані права і, виключно, після роз`яснення вищевказаних прав, міг почати розгляд даної адміністративної справи про притягнення до адміністративної відповідальності за частиною 2 статті 44-3 КУпАП.

Частиною 1 статті 3 Закону України № 580-VIII Про Національну поліцію закріплено, що у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 3 Конституції України гарантовано, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Статтею 21 Конституції України гарантовано, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Частинами 1, 2 статті 22 Конституції України гарантовано, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Статтею 64 Конституції України гарантовано, що Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовахвоєнного абонадзвичайного стануможуть встановлюватисяокремі обмеженняправ ісвобод іззазначенням строкудії цихобмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Частиною 1статті 7Закону України Про національнуполіцію закріплено,що підчас виконаннясвоїх завданьполіція забезпечуєдотримання праві свободлюдини,гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяє їх реалізації.

Частиною 2статті 7Закону України Про національну поліцію закріплено, що обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначенихКонституцієюі законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції.

Щодо Декларації про поліцію.

Резолюцією № 690 Парламентської Асамблеї Ради Європи прийнято Декларацію про поліцію (далі Декларація). Пунктом 3 розділу В (статус) Декларації закріплено, що поліцейський повинен пройти в повному обсязі загальну підготовку, професійну та службову підготовку, а також отримати відповідний інструктаж з соціальних проблем, демократичних свобод, прав людини, зокрема, по Європейській конвенції з прав людини (995_004) .

Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що будь-який поліцейський в повному обсязі володіє інформацією, щодо змісту Європейської конвенції з прав людини.

В судовому засіданні третя особа на стороні відповідачів без самостійних вимог: Відділення поліції № 4 Полтавського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області, в особі: офіцера дільничної служби Відділення поліції № 4 Полтавського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області лейтенанта поліції Повивайла Андрія Валентиновича повідомив, що отримав від свого керівництва вказівку і разом із іншими працівниками міської ради приймав участь у запланових заходах міської ради. Протокол про адміністративне правопорушення ні на кого не складав, пояснення не відбирав, дивився за громадським порядком. Чому не припинив протиправні дії головного спеціаліста відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, пояснити не зміг.

Відповідно до протоколу № 000362 від 30.11.2021 року складеного головним спеціалістом відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_2 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності передбаченої ч.1 ст.44-3 КУпАП за те, що 30.11.2021 року о 13 год 20 хв. при здійсненні комісійної перевірки магазину Малятко, за адресою: АДРЕСА_2 , що належить ФОП ОСОБА_1 було виявлено порушення тимчасових рекомендацій затв. Постановою Держсанлікаря України №17 від 09.05.2020 року, а саме: не забезпечено проведення температурного скринінгу працівників перед початком зміни, відсутній термометр, на вході до закладу відсутні інформаційні матеріали щодо профілактики коронавірусної хвороби, не забезпечено інформування відвідувачів щодо встановлення обставини та умов обслуговування в закладі ( Т.1 а.с.31).

Свідок ОСОБА_5 , яка була допитана під час розгляду справи суду пояснила, що 30.11.2021 року вона перебувала на своєму робочому місці в магазині "Малятко" як до магазину з позаплановою перевіркою зайшли четверо невідомих осіб в масках, які не представилися, не надали посвідчення, знаходилися в магазині півтори години, в результаті перевірки склали протокол.

В судовому засіданні було встановлено, що протокол про адміністративне правопорушення складений головним спеціалістом відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_2 відносно ОСОБА_15 за формою та змістом не відповідає вимогам КУпАП.

Відповідно доПостанови КМУ№1074від 20.10.201року «Про затвердження Порядкуздійснення заходівповязаних зутворенням,реорганізацією аболіквідацією міністерств,інших центральнихорганів виконавчої влади,зазначено,що Порядок визначає механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів. Дія цього Порядку поширюється на центральні органи виконавчої

влади із спеціальним статусом та їх територіальні органи, крім випадків, коли Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України визначені інші особливості порядку їх утворення, реорганізації або ліквідації. { Абзац другий пункту 1 із змінами, внесеними згідно з

Постановою КМ N 249 ( 249-2014-п ) від 09.07.2014 }. Майнові права та обов`язки органів виконавчої влади у разі їх злиття, приєднання або перетворення переходять

правонаступникові на підставі передавального акта, а у разі їх поділу - згідно з розподільчим балансом.

Внаслідок реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) органів виконавчої влади припиняється той орган виконавчої влади, майнові права та обов`язки якого переходять його правонаступникам. Право підписувати документи щодо здійснення повноважень

та виконання функцій з формування і реалізації державної політики у визначеній Кабінетом Міністрів України сфері до дня набрання чинності актом Кабінету Міністрів України, зазначеним у пункті 13 цього Порядку, має керівник органу виконавчої влади, що

припиняється (у разі його звільнення - заступник такого керівника), а після зазначеного дня - керівник утвореного органу виконавчої влади або органу виконавчої влади, до якого перейшли права та обов`язки органу виконавчої влади, що припиняється. У разі звільнення керівника органу виконавчої влади, що припиняється, та його заступників право підписувати такі документи надається керівникові утвореного органу виконавчої влади або

органу виконавчої влади, до якого перейшли права та обов`язки органу виконавчої влади, що припиняється. { Абзац другий пункту 14 із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ N 249 ( 249-2014-п ) від 09.07.2014 }

У разі припинення органу виконавчої влади Кабінет МіністрівУкраїни утворюєвідповідну комісію,затверджує їїголову тавизначає строкпроведення реорганізаціїабо ліквідації. Головою комісії з реорганізації органу виконавчої влади затверджується керівник або заступник керівника утвореного органу виконавчої влади або органу виконавчої влади, до якого перейшли права та обов`язки органу виконавчої влади, що реорганізується.

{ Абзац другий пункту 15 в редакції Постанови КМ N 347 ( 347-2016-п ) від 01.06.2016 }

Головою комісії з ліквідації органу виконавчої влади затверджується посадова особа, визначена Кабінетом Міністрів України. { Абзац пункту 15 в редакції Постанови КМ N 347 ( 347-2016-п ) від 01.06.2016 }

Голова комісії з припинення органу виконавчої влади затверджує в триденний строк її персональний склад, до якого обов`язково входять працівники юридичної, кадрової, бухгалтерської служб органу виконавчої влади, що припиняється, представники

Мінфіну, ДПС, Казначейства, Укрдержархіву та інших заінтересованих центральних органів виконавчої влади, а також у разі потреби посадові особи утвореного органу виконавчої влади. { Абзац перший пункту 16 із змінами, внесеними згідно з Постановами КМ N 372

( 372-2016-п ) від 08.06.2016, N 916 ( 916-2019-п ) від 06.11.2019, N 1130 ( 1130-2020-п )від 18.11.2020} У складі комісії з припинення органу виконавчої влади за рішенням голови комісії визначаються заступники голови комісії - представники органу виконавчої влади, що припиняється, або утвореного органу виконавчої влади, або органу виконавчої влади,

до якого переходять права та обов`язки органу виконавчої влади, що припиняється, один з яких за рішенням голови комісії у разі його відсутності чи неможливості здійснювати ним свої повноваження з інших причин виконує обов`язки голови комісії. { Пункт 16

доповнено абзацом згідно з Постановою КМ N 98 ( 98-2015-п ) від 11.03.2015; в редакції Постанови КМ N 1130 ( 1130-2020-п ) від 18.11.2020 }

Право підписувати документи щодо припинення органу виконавчої влади або територіального органу надається голові комісії з моменту його затвердження до дня внесення запису про державну реєстрацію припинення органу виконавчої влади або

територіального органу до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Голова комісії подає державному реєстраторові в установленому

законодавством порядку документи, необхідні для внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичнихосіб - підприємців запису про прийняття Кабінетом Міністрів Українирішення проприпинення органувиконавчої владиабо територіального органу; { Абзац шостий пункту 21 із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ N 249 ( 249-2014-п )від 09.07.2014}; звертається до органу державної податкової служби та органу Пенсійного фонду України з метою одержання відповідно довідки про відсутність заборгованості із сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) та довідки про відсутність заборгованості.

У разі проведення реорганізації або ліквідації органу виконавчої влади або територіального органу, структурний підрозділ та/або відокремлене майно якого розташовано на тимчасово окупованій території та/або на території проведення антитерористичної операції, видача відповідних довідок здійснюється без проведення документальних позапланових перевірок зазначених органів; { Підпункт 6 пункт 21 доповнено абзацом згідно

з Постановою КМ N 372 ( 372-2016-п )від 08.06.2016} затверджує передавальний акт чи розподільчий або ліквідаційнийбаланс; подає державному реєстраторові документи, необхідні для державної реєстрації припинення органу виконавчої влади або територіального органу. У разі проведення реорганізації або ліквідації органу виконавчої влади або територіального органу, структурний підрозділ та/або відокремлене майно якого розташовано на тимчасово

окупованій території та/або на території проведення антитерористичної операції, до довідки архівної установи не включається інформація про документи, які відповідно до закону підлягають тривалому зберіганню; { Підпункт 8 пункт 21 доповнено абзацом згідно з Постановою КМ N 372 ( 372-2016-п ) від 08.06.2016 }; забезпечує в установленному законодавством порядку на підставі виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та

фізичних осіб - підприємців про проведення державної реєстрації припинення органу виконавчої влади або територіального органу знищення печаток і штампів такого органу; передає виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців про проведення державної реєстрації припинення органу виконавчої влади або територіального органу та документацію такого органу його правонаступникові, а у

разі його відсутності - державній архівній установі вустановленому Мін`юстомпорядку; надсилає розподільчий баланс чи передавальний акт правонаступникові органу виконавчої влади або територіального органу. Повноваження, зазначені в підпунктах 5, 6, 8-10 цього пункту,

можуть здійснюватися уповноваженим представником на підставідоручення головикомісії. Голова комісії з припинення органу виконавчої влади інформує за погодженням з керівником органу виконавчої влади, до якого перейшли права та обов`язки органу виконавчої влади, що припиняється, Кабінет Міністрів України про проведення державної реєстрації припинення органу виконавчої влади. { Абзац чотирнадцятий пункту 21 із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ N 249 ( 249-2014-п )від 09.07.2014}. Комісія з інвентаризації майна органу виконавчої влади або територіального органу: проводить інвентаризацію фінансових зобов`язань такого органу, його основних засобів, матеріальних цінностей (меблів, засобів зв`язку, технічного устатковання), бланків суворої звітності, коштів на рахунках в органах Казначейства, виявляє невикористані матеріальні цінності, перевіряє вартість матеріальних цінностей, що обліковуються на його балансі, суми дебіторської та кредиторської заборгованості, товарно-матеріальні цінності, які застаріли або частково втратили свої споживчі властивості… .

Відповідно до матеріалів справи, ОСОБА_1 звернулася з інформаційним запитом від 06.06.2022 року вхідний номер № С-08-17/293 та з запитом від 13.06.2022 року вхідний № С -08-17/304 до юридичної особи назва виконком Зіньківської міської ради код ЄДРПОУ 44123741 про підтвердження виконкому своїх законних повноважень у відповідності законодавства та інших нормативно правових актів про права (про правонаступництво), на що отримала відповідь від 14.06.2022 року № 08-18/1375- про те що виконком Зіньківської міської ради не є правонаступником виконкомів Зіньківської міської ради з 1991 року по 26.11.2020 року, що є беззаперечним, неспростовним, юридично обгрунтованим фактом того, що всі прийняті рішення виконавчого комітету код ЄДРПОУ 44123741 є нікчемними, розпорядчі документи не мають жодної юридичної сили, так як прийняті органом, який має лише назву «виконавчий комітет Зіньківської міської ради» (код ЄДРПОУ 44123741), і лише користуючись законодавством про органи місцевого самоврядування фактично присвоїли права та обов`язки виконавчого комітету, який згідно законодавства про правонаступництво та інші нормативно-правові акти, і являється законним виконавчим органом (zakon.rada.gov.ua/laws/show/1074-2011-n#Text Постанова Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 № 1074 чинний «Про затвердження Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади). Дії (неправомірні дії) посадових осіб виконавчого комітету Зіньківської міської ради (код ЄДРПОУ 44123741), щодо розпорядження майном і фінансами громади, винесення розпорядчих рішень від імені громади не можуть вважатися помилковими, так як особи які заміщують посади керівників громади, виконавчий апарат, тривалий час перебувають на займаних посадах та наділені повноваженнями через вибори, у відповідності до своїх обов`язків зобов`язані знати законодавство України і діяти в межах своїх повноважень, присяги посадовців органів самоврядування. В даному випадку вбачаються дії не на користь громади, а як такі, що підривають віру громадян до органів виконавчої влади, виконавчого комітету Зіньківської міської ради (код ЄДРПОУ 44123741).

Створена комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайної ситуації при виконавчому комітеті Зіньківської міської ради з встановленим складом тимчасової комісії з проведення контролю виконання заходів з дотримання карантинних вимог на території Зіньківської територіальної громади в місцях масового скупчення за підписом секретаря комісії В. Суконьки не можуть вважатися правомірними, винесене комісією рішення про забезпечення проведення рейдових перевірок на території Зіньківської територіальної громади, при виявленні порушень членами комісії з числа осіб, уповноважених складати протоколи про адміністративні правопорушення, передбачених статтею 44-3 КУпАП, складати протоколи про адміністративні правопорушення за недотримання вимог щодо проведення профілактичних і протиепідемічних заходів на період карантину-відповідно мають ознаки нікчемності, які не мають законної сили.

Суд звертає увагу, що Відповідач у своєму відзиві посилається на ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» карантин встановлює та відміняє Кабінет Міністрів України. Вибіркове трактування законодавства з боку структури як ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області призвели до порушення безспірних Конституційних прав Громадянина і Людини ОСОБА_1 ст. 42, ст. 43 Конституції України.

Кабмін не є абсолютно вільним в введенні карантину - це повноваження Кабміну обмежене законом. Це обмеження полягає у встановленні жорсткої і безальтернативної процедури, законною і такою, що не суперечить Конституції України є наступна процедура введення в Україні карантину: Президент видає Указ про введення надзвичайного стану. Верховна Рада затверджує цей Указ. Указ набуває чинності. Головний санітарний лікар подає в Міністерство охорони здоров`я України подання щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину. Міністерство охорони здоров`я України порушує перед Кабінетом Міністрів України питання про встановлення карантину. Кабінет Міністрів України встановлює карантин. Карантин набуває чинності. При цьому, всі чотири дії є обов`язковими і хронологічними. Тобто, до виконання першої та другої дії, четверта відбутись не може. Як відомо, надзвичайний стан в Україні, як те передбачене чинним законодавством не введено. Відповідно, станом на час розгляду справи в Україні, з порушенням законодавства значиться веденим надзвичайний та воєний стан, що заборонено відповідно до ст. 64 Конституції України, може бути ведено тільки або надзвичайний або воєнний стан. При цьому не можуть бути обмежені права громамадян відповідно до ст. 64 Конституції України. Головний санлікар ще не отримав повноважень ініціювати карантин, а у Кабінету Міністрів не було підстав встановлювати карантин. Відтак, слід стверджувати, що в правовому полі чинного законодавства України карантин не введено, відповідно до посилання відповідача до пункту 1 постанови КМУ від 09.12.2020 № 1236 підзаконний акт. На основі викладеного, суд приходить до висновку, що, діюча постанова про введення карантину є незаконною. На підставі ст. 60 КонституціїУкраїни кожна людина зобов`язана відмовитись від виконання постанови Уряду про введення карантину. На підставі ст. 19 Конституції України у взаємозв`язку із ст. 60 Конституції України, жодний орган чи посадова особа не має права вимагати від людини виконання постанови Уряду про введення карантину . Конституція України є законом найвищої юридичної сили. Закони і інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції.

Конституція є законом прямої дії (ст.8 КонституціїУкраїни). Верховенства права, забезпечується шляхом встановлення юридичної сили норм Конституції, зокрема щодо прав людини і громадянина, як домінуючими над змістом інших законів і нормативно-правових актів (постанов уряду, наказів міністерств тощо). Тобто, якщо норма закону чи нормативно-правового акта суперечить нормі КонституціїУкраїни, для правильного правозастосування слід використовувати норму Конституції.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції).

Відповідно дост.44-3 КУпАПвідповідальність за вказане адміністративне правопорушення настає у разі порушення особою правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбаченихЗаконом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами.

Стаття 62. Конституції України «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Стаття 60. Конституції України ніхто не зобов`язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.

Статтею 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»визначено, що карантин - це адміністративні та медико-санітарні заходи, що застосовуються для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб.

Згідно ст. 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України. Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України. Рішення про встановлення карантину, а також про його відміну негайно доводиться до відома населення відповідної території через засоби масової інформації. У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них. Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

Відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19. спричиненої коронавірусом SARS-CoV- 2" № 1236 від 09.12.2020 року (в редакції яка діяла станом на 24.01.2021 року, тобто на час складання протоколу) відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" постановив установити з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID- 19), з 19 грудня 2020 р. до 28 лютого 2021 р. на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (Офіційний вісник України, 2020 р., № 23, ст. 896, № 30, ст. 1061), від 20 травня 2020 р. № 392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (Офіційний вісник України, 2020 р., № 43, ст. 1394, № 52, ст. 1626) та від 22 липня 2020 р. № 641 "Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хворобу COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (Офіційний вісник України, 2020 р., № 63, ст. 2029).

Згідно пп. 1 п. 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV- 2" № 1236 від 09.12.2020 року (в редакції яка діяла станом на 17.01.2021 року, тобто на час винесення оскаржуваної постанови), на території України на період дії карантину запроваджуються обмежувальні протиепідемічні заходи, а саме: забороняється перебування в громадських будинках і спорудах, громадському транспорті без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно.

Законом України "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 06.11.2020 № 1000-ІХ, який набрав чинності 21.11.2020, внесено зміни до Кодексу України "Про адміністративні правопорушення", а саме: статтю 44-3 КУпАП доповнено частиною 2 такого змісту: "Перебування в громадських будинках, спорудах, громадському транспорті під час дії карантину без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно, - тягне за собою накладення штрафу від десяти до п`ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян".

Щодо Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

17 липня 1997 року Законом України № 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція).

Статтею 1 Конвенції на Україну як на учасницю покладено обов`язок поважати права людини.

Статтею 2 Конвенції закріплено право кожного на життя.

Статтею 3 Конвенції встановлено заборону катувань.

Статтею 4 Конвенції встановлено заборону рабства і примусової праці.

Статтею 5 Конвенції закріплено право кожного на свободу та особисту недоторканність.

Статтею 6 Конвенції закріплено право кожного на справедливий суд.

Статтею 7 Конвенції закріплено право кожного, щодо ніякого покарання без закону.

Статтею 8 Конвенції закріплено право кожного на повагу до приватного і сімейного життя.

Статтею 9 Конвенції закріплено право кожного на свободу думки, совісті і релігії.

Статтею 10 Конвенції закріплено право кожного на свободу вираження поглядів.

Статтею 11 Конвенції закріплено право кожного на свободу зібрань та об`єднання.

Статтею 12 Конвенції закріплено право кожного на шлюб.

Статтею 13 Конвенції закріплено право кожного на ефективний засіб юридичного захисту.

Статтею 14 Конвенції заборонено дискримінацію кожного за будь-якими ознаками.

Статтею 15 Конвенції, Україні як учасниці цієї Конвенції дозволено відступ від зобов`язань за цією Конвенцією під час надзвичайної ситуації.

Частиною 1 статті 15 Конвенції встановлено, що час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом.

Частиною 2 статті 15 Конвенції встановлено, що наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3,4 (пункт 1) і 7. Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що під час надзвичайної ситуації Україна як учасник Конвенції може відступити від зобов`язань за статтями 1, 5, 6, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 цієї Конвенції, а саме: відступити від обов`язку поважати права людини, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу та особисту недоторканість, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на повагу до приватного і сімейного життя, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу думки, совісті і релігії, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу вираження поглядів, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу зібрань та об`єднання, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на шлюб, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на ефективний засіб юридичного захисту, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного щодо заборони дискримінації будь-якого виду-за умови якщо такі відступи не суперечать іншим зобов"язанням України за міжнародним правом.

Статтею 9 Конституції України гарантовано, що чинні міжнародні договори України є частиною національного законодавства України.

Частиною 1 статті 19 Закону України Про міжнародні договори України закріплено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Частиною 2 статті 19 Закону України Про міжнародні договори України закріплено, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що Конвенція має пріоритет над актами внутрішнього законодавства України, отже Україна як учасник Конвенції може відступити від зобов`язань за статтями 1, 5, 6, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 цієї Конвенції, а саме: відступити від обов`язку поважати права людини, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу та особисту недоторканість, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на повагу до приватного і сімейного життя, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу думки, совісті і релігії, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу вираження поглядів, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу зібрань та об`єднання, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на шлюб, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на ефективний засіб юридичного захисту, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного щодо заборони дискримінації будь-якого виду, під час надзвичайної ситуції - за умови якщо такі відступи не суперечать іншим зобов"язанням України за міжнародним правом.

25 березня 2020 року Кабінетом Міністрів України було видано розпорядження № 338-р Про переведення єдиної державної системи цивільного захисту у режим надзвичайної ситуації (зі змінами та доповненнями згідно з Постановами КМ № 291 від 22.04.2020, № 343 від 04.05.2020, № 392 від 20.05.2020, № 500 від 17.06.2020, № 641 від 22.07.2020, № 760 від 26.08.2020, Розпорядженням КМ № 1355-р від 28.10.2020, Постановами КМ № 1236 від 09.12.2020, № 104 від 17.02.2021), яким із 25 березня 2020 року до 30 квітня 2021 року установлено режим надзвичайної ситуації.

З урахуванням того, що в Україні із 25 березня 2020 року по 30 квітня 2021 року, установлено режим надзвичайної ситуації, що Конвенція має пріоритет над нормами внутрішнього права України, зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що із 25 березня 2020 року до 30 квітня 2021 року Україна, як учасниця Конвенції в особі органів поліції може відступити від зобов`язань за статтями 1, 5, 6, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 цієї Конвенції, а саме відступити від обов`язку поважати права людини, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу та особисту недоторканість, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на повагу до приватного і сімейного життя, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу думки, совісті і релігії, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу вираження поглядів, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу зібрань та об`єднання, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на шлюб, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на ефективний засіб юридичного захисту, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного щодо заборони дискримінації будь-якого виду, під час надзвичайної ситуації за умови якщо такі відступи не суперечать іншим зобов"язанням України за міжнародним правом.

Щодо Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

19 жовтня 1973 року Указом Президії Верховної Ради УРСР № 2148- VIII Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права ратифіковано Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (далі- Пакт).

Статтею 1 Пакту закріплено право народів на самовизначення, розпорядження своїми природними багатствами і ресурсами тощо.

Статтею 2 Пакту закріплено право кожного на повагу до його прав і свобод, право кожного на ефективний юридичний захист тощо.

Статтею 3 Пакту закріплено обов`язок держав учасниць на забезпечення рівного для чоловіків і жінок права користування всіма громадянськими і політичними правами, передбаченими в цьому Пакті.

Статтею 6 Пакту закріплено невід`ємне право кожного на життя.

Статтею 7 Пакту закріплено, що нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи покаранню. Зокрема, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам.

Статтею 8 Пакту заборонено рабство, работоргівля, примусова чи обв`язкова праця, тримання в підневільному стані тощо.

Статтею 9 Пакту закріплено право кожного на свободу та особисту недоторканність тощо.

Статтею 10 Пакту закріплено право кожного хто позбавлений волі, на гуманне поводження і повагу до гідності, властивої людській особі, тощо.

Статтею 11 Пакту закріплено гарантії, що ніхто не може бути позбавлений волі на тій лише підставі, що він не в змозі виконати якесь договірне зобов`язання.

Статтею 12 Пакту закріплено право кожного хто законно перебуває на території будь-якої держави, на вільне пересування і свобода вибору місця проживання.

Статтею 13 Пакту закріплено права іноземців які перебувають на території будь-якої держави щодо вислання на підставі закону і тільки закону.

Статтею 14 Пакту закріплено право кожного на рівність перед трибуналом, право на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону, тощо.

Статтею 15 Пакту закріплено, що ніхто не може бути визнаний виним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, що, згідно з діючим на момент його вчинення внутрідержавним законодавством або міжнародним правом, не були кримінальним злочином, тощо.

Статтею 16 Пакту закріплено право кожної людини на визнання її правосуб`єктності.

Статтею 17 Пакту закріплено, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію.

Статтею 18 Пакту закріплено право кожної людини на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень.

Статтею 19 Пакту закріплено право кожного на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір, тощо.

Статтею 20 Пакту заборонено пропаганду війни.

Статтею 21 Пакту закріплено право кожного на мирні збори.

Статтею 22 Пакту закріплено право кожної людини на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

Статтею 23 Пакту закріплено право кожного на сім`ю.

Статтею 24 Пакту закріплено захист прав дитини без будь-якої дискримінації, тощо.

Статтею 25 Пакту закріплено право кожного громадянина без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень приймати участь у веденні державних справ, право на участь у виборах, право на державну службу тощо.

Статтею 26 Пакту закріплено право кожної людини на рівність перед законом та право без будь-якої дискримінації на рівний захист закону.

Статтею 4 Пакту, Україні як державі учасниці Пакту дозволено відступ від зобов`язань за цим Пактом під час надзвичайного становища.

Частиною 1 статті 4 Пакту закріплено, що під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави-учасниці цього Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов`язань за цим Пактом тільки в такій мірі, в якій це диктується гостротою становища, при умові, що такі заходи не є несумісними з їх іншими зобов`язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження.

Частиною 2 статті 4 Пакту закріплено, що це положення не може бути підставою для якихось відступів від статей 6, 7, 8 (пункти 1 і 2), 11, 15, 16 і 18. Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що під час надзвичайного становища Україна, як учасник Пакту може відступити від зобов`язань за статтями 1 , 2, 3, 5, 9, 10, 12, 13, 14, 17, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26 цього Пакту, а саме: відступити від обов`язку поважати права людини, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу та особисту недоторканість, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на повагу до приватного і сімейного життя, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу думки, совісті і релігії, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу вираження поглядів, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу зібрань та об`єднання, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на шлюб, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на ефективний засіб юридичного захисту, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного щодо заборони дискримінації будь-якого виду тощо за умови якщо такі відступи не суперечать іншим зобов"язанням України за міжнародним правом.

Статтею 9 Конституції України гарантовано, що чинні міжнародні договори України є частиною національного законодавства України.

Частиною 1 статті 19 Закону України Про міжнародні договори України закріплено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Частиною 2 статті 19 Закону України Про міжнародні договори України закріплено, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що Пакт має пріоритет над актами внутрішнього законодавства України, Україна, як учасник Пакту, в особі органів поліції може відступити від зобов`язань за статтями 1, 2, 3, 5, 9, 10, 12, 13, 14, 17, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26 цього Пакту, а саме відступити від обов`язку поважати права людини, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу та особисту недоторканість, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на повагу до приватного і сімейного життя, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу думки, совісті і релігії, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу вираження поглядів, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу зібрань та об`єднання, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на шлюб, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на ефективний засіб юридичного захисту, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного щодо заборони дискримінації будь-якого виду тощо - за умови, якщо такі відступи не суперечать іншим зобов"язанням України за міжнародним правом.

Відступ від зобов`язань за Пактом передбачено:

статтею 24 Закону України Про правовий режим воєнного стану у разі введення в Україні або окремих її місцевостях режиму воєнного стану;

статтею 27 Закону України Про правовий режим надзвичайного стану у разі введення в Україні або окремих її місцевостях режиму надзвичайного стану.

З урахуванням того, що в Україні чи окремих її місцевостях не введено режими воєнного або надзвичайного стану, натомість встановлено режим надзвичайної ситуації, зважаючи на пріоритет норм міжнародного права над правом визначеним актами внутрішнього законодавства України в підсумку зміст вищевикладеного вказує, що через установлений режим надзвичайної ситуації можуть допускатись обмеження прав і свобод відповідно до Конвенції, а не відповідно до Пакту, що не відповідає дійсності з огляду на зміст наступних міжнародних договорів якими визначено застосування послідовно прийнятих у різний час міжнародних договорів.

Щодо Віденської конвенції про право міжнародних договорів.

14 квітня 1986 року Президією Верховної Ради Української РСР було видано Указ № 2077-XI Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Віденської конвенції про право міжнародних договорів, яким УРСР по правонаступництву Україна приєдналась до Віденської конвенції про право міжнародних договорів (далі- Віденська конвенція 1).

Пунктом А частини 1 статті 2 Віденської конвенції 1 встановлено, що "договір" означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв`язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Пунктом В частини 1 статті 2 Віденської конвенції 1 встановлено, що "ратифікація", "прийняття", "затвердження" і "приєднання" означають, залежно від випадку, міжнародний акт, який має таке найменування і за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов`язковість для неї договору.

Застосування послідовно укладених договорів, які стосуються одного і того ж питання визначено положеннями статті 30 Віденської конвенції 1.

Частиною 1 статті 30 Віденської конвенції 1 встановлено, що з додержанням статті 103 Статуту Організації Об`єднаних Націй права і обов`язки держав-учасниць послідовно укладених договорів, які стосуються одного і того ж питання, визначаються відповідно до нижченаведених пунктів.

Частиною 2 статті 30 Віденської конвенції 1 встановлено, якщо в договорі встановлюється, що він обумовлений попереднім або наступним договором або що він не повинен вважатись несумісним з таким договором, то переважну силу мають положення цього другого договору.

Частиною 3 статті 30 Віденської конвенції 1 встановлено, якщо всі учасники попереднього договору є також учасниками наступного договору, але дію попереднього договору не припинено або не зупинено відповідно до статті 59, попередній договір застосовується тільки тією мірою, якою положення є сумісними з положеннями наступного договору.

Щодо Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів.

17 вересня 1992 року Верховною Радою України було видано постанову №2608-XII Про приєднання України до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів, якою Україна приєдналась до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів (далі Конвенція про правонаступництво).

Пунктом С частини 1 статті 1 Конвенції про правонаступництво встановлено, що "держава-попередниця" означає державу, яка була змінена іншою державою у випадку правонаступництва держав.

Пунктом F частини 1 статті 1 Конвенції про правонаступництво встановлено, що "нова незалежна держава" означає державу-спадкоємницю, територія якої безпосередньо перед моментом правонаступництва держав була залежною територією, за міжнародні відносини якої була відповідальною держава-попередниця.

24 серпня 1991 року постановою Верховної Ради УРСР № 1427-XII Про проголошення незалежності України було проголошено Україну незалежною демократичною державою.

Статтею 6 Закону України № 1543-XII Про правонаступництво України, Україна підтвердила свої зобов`язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України.

Детальний аналіз вищевикладеного дозволяє констатувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що державою-попередницею є УРСР, новою незалежною державою є Україна і Україна зобов`язалась бути правонаступником усіх без виключення обов`язків за міжнародними договорами укладеними попередником УРСР.

Статтею 16 Конвенції про правонаступництво встановлено, що нова незалежна держава не зобов`язана зберігати в силі який-небудь договір або ставати його учасницею в силу виключно того факту, що в момент правонаступництва держав цей договір був у силі щодо території, що є об`єктом правонаступництва держав.

Пунктом 1 статті 21 Конвенції про правонаступництво встановлено, що роблячи повідомлення про правонаступництво відповідно до статей 17 і 18, що встановлюють його статус як договірну державу або учасника багатостороннього договору, нова незалежна держава може - якщо це допускається договором - виразити свою згоду на обов`язковість для нього лише частини договору або зробити вибір між різними його положеннями відповідно до викладених у цьому договорі умов висловлення такої згоди або здійснення такого вибору.

Пунктом 2 статті 21 Конвенції про правонаступництво встановлено, що нова незалежна держава може також на тих самих умовах, що й інші учасники або договірні держави, будь-яке передбачене в договорі право анулювати або змінити будь-яке виражене нею самою або державою-попередницею згоду стосовно території, що є об`єктом правонаступництва держав, або зроблений нею самою чи державою попередницею вибір щодо такої території.

Пунктом 3 статті 21 Конвенції про правонаступництво встановлено, якщо нова незалежна держава відповідно до пункту 1 не висловлює свою згоду або не робить вибору, або, відповідно до пункту 2, не анулює і не змінює згоду держави-попередниці і не анулює і не змінює вибір держави-попередниці, вона буде розглядатися як такою, що зберігає: a) згоду держави-попередниці відповідно до договору на обов`язковість щодо території, що є об`єктом правонаступництва держави, лише частини цього договору; або b) вибір, зроблений державою-попередницею відповідно до договору між різними його положеннями при застосуванні цього договору щодо території, що є об`єктом правонаступництва держав.

Загальний підсумок.

З урахуванням того , що у: статті 24 Закону України Про правовий режим воєнного стану прийнятого 12 травня 2015 року; статті 27 Закону України Про правовий режим надзвичайного стану прийнятого 16 березня 2000 року - тобто прийнятих значно пізніше ніж ратифіковано Конвенцію про захист прав людини основоположних свобод, Україна зобов`язалась відступати саме від Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а не відступати від зобов`язань за Конвенцією, що по правонаступництву Україна визнала пріоритет Пакту над Конвенцією, що поліцейський отримав інструктаж в повному обсязі щодо випадків в яких дозволяється відступати від норм міжнародного права, зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що в будь-якому випадку обмеження поліцейським прав і свобод, включно із обмеженням права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски допускається виключно у випадках передбачених статтею 4 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, отже за відсутності введених в Україні або окремих її місцевостях режимів воєнного або надзвичайного стану, притягнення до адміністративної відповідальності за вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски не може мати місце, так як відсутня законна подія та відсутня законна підстава.

Щодо Законів України.

Частиною 1 статті 29 Закону України № 1645-III Про захист населення від інфекційних хвороб визначено, що карантин установлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

Частиною 2 статті 29 Закону України № 1645-III Про захист населення від інфекційних хвороб визначено, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Частиною 4 статті 29 Закону України № 1645-III Про захист населення від інфекційних хвороб визначено, що у рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов`язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров`я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

З урахуванням того , що у: статті 24 Закону України Про правовий режим воєнного стану прийнятого 12 травня 2015 року; статті 27 Закону України Про правовий режим надзвичайного стану прийнятого 16 березня 2000 року - тобто прийнятих значно пізніше ніж ратифіковано Конвенцію про захист прав людини основоположних свобод, Україна зобов`язалась відступати саме від Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а не відступати від зобов`язань за Конвенцією, що по правонаступництву Україна визнала пріоритет Пакту над Конвенцією, що поліцейський отримав інструктаж в повному обсязі щодо випадків в яких дозволяється відступати від норм міжнародного права, зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що в будь-якому випадку обмеження поліцейським прав і свобод, включно із обмеженням права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски допускається виключно у випадках передбачених статтею 4 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, отже за відсутності введених в Україні або окремих її місцевостях режимів воєнного або надзвичайного стану, притягнення до адміністративної відповідальності за вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски не може мати місце, так як відсутня законна подія та відсутня законна підстава.

Щодо Законів України.

Частиною 1 статті 29 Закону України № 1645-III Про захист населення від інфекційних хвороб визначено, що карантин установлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

Частиною 2 статті 29 Закону України № 1645-III Про захист населення від інфекційних хвороб визначено, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Частиною 4 статті 29 Закону України № 1645-III Про захист населення від інфекційних хвороб визначено, що у рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов`язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров`я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

Статтею 2 Закону України № 1645-III Про захист населення від інфекційних хвороб визначено, що в ідносини у сфері захисту населення від інфекційних хвороб регулюються Основами законодавства України про охорону здоров`я, законами України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення", цим Законом, іншими нормативно-правовими актами.

Повноваження головного державного санітарного лікаря України визначено статтею 40 Закону України № 4004-XII Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Пунктом Й частини 1 статті 40 Закону України № 4004-XII Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення встановлено, що головний державний санітарний лікар України у разі введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму надзвичайного стану вносить центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, обґрунтоване подання для прийняття рішення щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину. У поданні зазначаються: період і межі території встановлення карантину; перелік проведення необхідних профілактичних, протиепідемічних та інших заходів, які можуть бути проведені у зв`язку з введенням режиму надзвичайного стану і встановленням карантину, виконавці цих заходів; вичерпні тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб, додаткові обов`язки, що покладаються на них.

Зміст вищевикладеного дозволяє констатувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що подання про встановлення карантину здійснюється головним державним санітарним лікарем України та/або його заступником, у разі, введення в Україні режиму надзвичайного стану.

Зміст правового режиму надзвичайного стану, порядок його введення та припинення дії, особливості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах надзвичайного стану, додержання прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб та відповідальність за порушення вимог або невиконання заходів правового режиму надзвичайного стану визначається Законом України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану.

Пунктом 1 частини 2 статті 4 Закону України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану встановлено , що надзвичайний стан може бути введений у разі виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю і здоров`ю значних верств населення.

Частиною 1 статті 5 Закону України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану встановлено, що надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України.

Реченням 2 частини 4 статті 5 Закону України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану встановлено, що в разі необхідності введення надзвичайного стану з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 4 цього Закону, пропозиції щодо його введення подає Кабінет Міністрів України.

Статтею 17 Закону України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану визначено додаткові заходи режиму надзвичайного стану.

Пунктом 4 частини 1 статті 17 Закону України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану встановлено, що у разі введення надзвичайного стану з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 4 цього Закону, крім заходів, передбачених статтею 16 цього Закону, можуть також здійснюватися такі заходи: встановлення карантину та проведення інших обов`язкових санітарних та протиепідемічних заходів.

Частиною 1 статті 22 Закону України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану встановлено, що правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах надзвичайного стану визначаються відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України.

Положеннями статті 27 Закону України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану дозволено відступ від зобов`язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права у разі введення в України правового режиму надзвичайного стану.

Щодо постанов Верховної Ради України.

Керуючись Конституцією України (254к/96-ВР), Загальною декларацією прав людини, 1948 року (995_015), прагнучи ефективної імплементації прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав та основних свобод людини, 1950 року (995_004), протоколами до неї, ратифікованими Україною, прагнучи, щоб права і свободи людини, їх гарантії визначали зміст і спрямованість діяльності держави, вважаючи забезпечення прав і основних свобод людини головним обов`язком держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, визнаючи принципи верховенства права у суспільстві й державі як пріоритет прав і свобод людини і громадянина, визнаючи універсальність, взаємопов`язаність та взаємозалежність прав і основних свобод людини і громадянина, надаючи особливого значення правам людини для політичного, економічного, соціального, історичного і культурного розвитку України, визнаючи людину, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, керуючись статтею 8 Конституції України, згідно з якою, норми Конституції є нормами прямої дії, стверджуючи універсальність судового захисту прав і основних свобод людини в разі їх порушення, керуючись статтею 9 Конституції України, згідно з якою, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства, прагнучи до поширення в українському суспільстві гуманістичного, заснованого на загальнолюдських цінностях та ідеалах світогляду й адекватної правової свідомості - 17 червня 1999 року Верховною Радою України прийнято постанову № 757-XIV Про Засади державної політики України в галузі прав людини затверджено Засади державної політики України в галузі прав людини, абзацом 6 розділу 1 яких затверджено визнання презумпції особистої свободи людини відповідно до принципу, згідно з яким дозволено все, крім того, що прямо забороняється законом.

Так як жодним з положень Основного Закону України, або жодним з будь-яких Законів України, якими регулюються питання захисту населення від інфекційних хвороб, не встановлено прямої заборони на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парк , сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски, то притягнення до адміністративної відповідальності за вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски не може мати місце так як відсутня законна подія та відсутня законна підстава.

Щодо актів Кабінету Міністрів України.

Обов`язок Кабінету Міністрів України забезпечувати та утверджувати права і свободи людини громадянина, та обмежувати їх виключно у випадках передбачених статтею 64 Конституції України.

Частиною 1 статті 6 Конституції України закріплено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Частиною 1 статті 113 Конституції України закріплено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Пунктом 2 частини 1 статті 116 Конституції України гарантовано, що Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Пунктом 2 частини 1 статті 2 Закону України Про Кабінет Міністрів України закріплено, що до основних завдань Кабінету Міністрів України належить вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості.

Статтею 3 Конституції України гарантовано, шо Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Статтею 21 Конституції України гарантовано, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Частинами 1, 2 статті 22 Конституції України гарантовано, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Статтею 64 Конституції України гарантовано, що Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

З урахуванням того , що Кабінет Міністрів України є органом державної виконавчої влади України який:

1) Відповідно до частини 2 статті 6 Конституції України здійснює свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України;

2) Відповідно до частини 1 статті 19 Конституції України зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України,- зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт того, що головним обов`язком Кабінету Міністрів України є забезпечення прав і свобод людини і громадянина обмеження їх виключно у випадках передбачених статтею 64 Конституції України.

Частиною 3 статті 113 Конституції України гарантовано, що Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Частиною 1 статті 117 Конституції України закріплено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Частиною 1 статті 4 Закону України Про Кабінет Міністрів України гарантовано, що Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Частиною 1 статті 49 Закону України Про Кабінет Міністрів України гарантовано, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Частиною 2 статті 8 Конституції України гарантовано, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що в будь-якому випадку, усі без виключення, акти Кабінету Міністрів України, якими встановлено обмеження прав і свобод, включно із обмеженням права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски, повинні прийматись, виключно, на основі і на виконання Конституції України, зокрема, з урахуванням статті 64 Конституції України.

Щодо невідповідності до Конституції України актів Кабінету Міністрів України якими установлено карантин.

Відповідно до статті 29 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 року, Кабінетом Міністрів України було видано постанову № 211 від 11 березня 2020 року якою в Україні із 12 березня 2020 року установлено карантин, дію якого продовжено до 30 квітня 2021 року постановами Кабінету Міністрів України № 392 від 20 травня 2020 року, № 500 від 17 червня 2020 року, № 641 від 22 липня 2020 року, № 760 від 26 серпня 2020 року, № 956 від 13 жовтня 2020 року, № 1100 від 11 листопада 2020 року, № 1236 від 09 грудня 2020 року, № 104 від 17 лютого 2021 року.

Щодо статті 29 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб.

Частиною 1 статті 29 Закону України № 1645-III Про захист населення від інфекційних хвороб визначено, що карантин установлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

Частиною 2 статті 29 Закону України № 1645-III Про захист населення від інфекційних хвороб визначено, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Частиною 4 статті 29 Закону України № 1645-III Про захист населення від інфекційних хвороб визначено, що у рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов`язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров`я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

Статтею 2 Закону України № 1645-III Про захист населення від інфекційних хвороб визначено, що відносини у сфері захисту населення від інфекційних хвороб регулюються Основами законодавства України про охорону здоров`я, законами України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення", цим Законом, іншими нормативно-правовими актами.

Повноваження головного державного санітарного лікаря України визначено статтею 40 Закону України № 4004-XII Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Пунктом Й частини 1 статті 40 Закону України № 4004-XII Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення встановлено, що головний державний санітарний лікар України, у разі введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму надзвичайного стану, вносить центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, обґрунтоване подання для прийняття рішення щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину. У поданні зазначаються: період і межі території встановлення карантину; перелік проведення необхідних профілактичних, протиепідемічних та інших заходів, які можуть бути проведені у зв`язку з введенням режиму надзвичайного стану і встановленням карантину, виконавці цих заходів; вичерпні тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб, додаткові обов`язки, що покладаються на них.

Зміст вищевикладеного дозволяє констатувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що подання про встановлення карантину здійснюється головним державним санітарним лікарем України та/або його заступником, у разі введення в Україні режиму надзвичайного стану.

Зміст правового режиму надзвичайного стану, порядок його введення та припинення дії, особливості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах надзвичайного стану, додержання прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб та відповідальність за порушення вимог або невиконання заходів правового режиму надзвичайного стану визначається Законом України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану.

Пунктом 1 частини 2 статті 4 Закону України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану встановлено, що надзвичайний стан може бути введений у разі виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю і здоров`ю значних верств населення.

Частиною 1 статті 5 Закону України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану встановлено, що надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України.

Реченням 2 частини 4 статті 5 Закону України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану встановлено, що в разі необхідності введення надзвичайного стану з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 4 цього Закону, пропозиції щодо його введення подає Кабінет Міністрів України.

Статтею 17 Закону України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану визначено додаткові заходи режиму надзвичайного стану.

Пунктом 4 частини 1 статті 17 Закону України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану встановлено, що у разі введення надзвичайного стану з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 4 цього Закону, крім заходів, передбачених статтею 16 цього Закону, можуть також здійснюватися такі заходи : встановлення карантину та проведення інших обов`язкових санітарних та протиепідемічних заходів.

Частиною 1 статті 22 Закону України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану встановлено, що правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах надзвичайного стану визначаються відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України.

Положеннями статті 27 Закону України № 1550-III Про правовий режим надзвичайного стану дозволено відступ від зобов`язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права у разі введення в Україні правового режиму надзвичайного стану.

Так як, в Україні або окремих її місцевостях, відсутній введений режим надзвичайного стану, зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що карантин та проведення інших обов`язкових санітарних та протиепідемічних заходів, дію яких направлено на обмеження права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски як і самі підзаконні акти Кабінету Міністрів України постанови № 211 від 11 березня 2020 року, № 392 від 20 травня 2020 року, № 500 від 17 червня 2020 року, № 641 від 22 липня 2020 року, № 760 від 26 серпня 2020 року, № 956 від 13 жовтня 2020 року, № 1100 від 11 листопада 2020 року, № 1236 від 09 грудня 2020 року, № 104 від 17 лютого 2021 року, якими установлено карантин та проведення інших обов`язкових санітарних та протиепідемічних заходів, дію яких направлено на обмеження права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски є такими що прямо суперечать і не відповідають статті 64 Конституції України, а отже, поліцейський не має права ними керуватись і послатись на них як на підставу для притягнення до адміністративної відповідальності за їх порушення.

Щодо рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 року.

Рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 року оформлено Протоколом №2. Пунктом 2 Протоколу № 2 вирішено схвалити представлений МОЗ Алгоритм запровадження протиепідемічних заходів для запобігання поширення COVID-19 в Україні та Комунікаційний план щодо визначення алгоритмів дій у разі виникнення захворювання на COVID-19.

Пунктом 3 Протоколу № 2 вирішено МОЗ разом з головами обласних, Київської міської держадміністрації, а також із заінтересованими центральними органами виконавчої влади забезпечити неухильне виконання Алгоритму запровадження протиепідемічних заходів для запобігання поширення COVID-19 в Україні та Комунікаційного плану щодо визначення алгоритмів дій у разі виникнення захворювання на COVID-19 (далі Комунікаційний план).

Останнім абзацом Комунікаційного плану визначено (витяг): - Закликаємо не розкуповувати маски в аптеках. Використовувати маски необхідно тільки у випадку, якщо у вас є ознаки гострого вірусного захворювання, або якщо ви медик, який працює з пацієнтами. Маски можуть створити фальшиве відчуття безпеки. Важливо виконувати важливі заходи безпеки: мити руки, використовувати антисептик тощо.

За інформацією Департаменту з питань безпеки життєдіяльності, охорони навколишнього природного середовища та агропромислового комплексу Секретаріату Кабінету Міністрів України, Протокол № 2 було направлено на виконання включно до Міністерства внутрішніх справ та Національної поліції.

Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що кожен поліцейський ( посадова особа) зобов`язаний неухильно виконати Комунікаційний план, повідомляти кожного, що використовувати маски необхідно тільки у випадку, якщо у вас є ознаки гострого вірусного захворювання, або якщо ви медик, який працює з пацієнтами, що маски можуть створити фальшиве відчуття безпеки, що важливо виконувати важливі заходи безпеки: мити руки, використовувати антисептик тощо, отже за вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски, за перебування в будь-якому громадському місці без вдягнутої захисної (медичної) маски може бути притягнуто до адміністративної відповідальності виключно тих у кого є ознаки гострого респіраторного захворювання такі як підвищена температура тіла, сухий кашель, зокрема, жоден з поліцейських ( посадова особа) не має права примушувати надягати захисну (медичну) маску для сторення в будь-якого фальшивого відчуття безпеки, тим паче якщо таке примушення здійснюється з посиланням на будь-яку постанову Кабінету Міністрів України якими установлено карантин та продовжено його дію, так як карантин та проведення інших обов`язкових санітарних та протиепідемічних заходів які полягають також у примушенні перебувати в громадських місцях у вдягнутій захисній (медичній) масці, що є обмеженням права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски не відповідають і прямо суперечать статті 64 Конституції України.

Згідно зКодексом про адміністративне правопорушення України ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом, а провадження у справах про адміністративні правопорушення, у тому числі й віднесених до компетенції органів внутрішніх справ, здійснюється на основі додержання принципу законності (частини перша, друга статті 7); завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є, зокрема, своєчасне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом (стаття 245).

З метою забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, індивідуалізації її відповідальності та реалізації вимог статті 245 Кодексу щодо своєчасного, всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи, вирішення її у відповідності з законом уповноважений орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна ця особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. При накладенні стягнення необхідно враховувати характер вчиненого правопорушення, особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність (частина друга статті 33 Кодексу).

Згідно з частиною першою статті 268 Кодексу особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржувати постанову у справі. Крім того, у цій правовій нормі передбачено, що справа про адміністративне правопорушення повинна розглядатися в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; за відсутності такої особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

У наведених положеннях Кодексу визначено систему правових механізмів щодо забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, на стадії розгляду уповноваженим органом (посадовою особою) справи про адміністративне правопорушення, зокрема, з метою запобігти безпідставному притягненню такої особи до відповідальності. Водночас вказані положення є законодавчими гарантіями об`єктивного і справедливого розгляду справи про адміністративне правопорушення, реалізація яких можлива лише у разі, якщо між стадією складення протоколу про адміністративне правопорушення і стадією розгляду відповідної справи по суті існуватиме часовий інтервал, достатній для підготовки до захисту кожному, хто притягається до адміністративної відповідальності.

Отже, складання протоколу про адміністративне правопорушення та розгляд уповноваженим органом (посадовою особою) справи про таке правопорушення належать до різних стадій адміністративного провадження.

Скорочене провадження у справах про зазначені адміністративні правопорушення передбачає, зокрема, фіксацію адміністративного правопорушення і накладання адміністративного стягнення на правопорушника безпосередньо на місці його вчинення. Застосування посадовою особою процедури скороченого провадження в інших випадках, які не визначені законом, тобто розгляд справи про адміністративне правопорушення безпосередньо на місці його вчинення, а не за місцезнаходженням органу, уповноваженого законом розглядати справу про таке правопорушення, призводить до порушення процесуальних прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, закріплених у статтях 257, 268, 277, 278, 279, 280 Кодексу.

Предмет доказування у справі про адміністративні правопорушення становлять обставини, що підлягають з`ясуванню у справі про адміністративне правопорушення. По справі про адміністративне правопорушення з`ясуванню підлягають: наявність події адміністративного правопорушення; особа, яка вчинила протиправні дії (бездіяльність), за якіКУпАПпередбачена адміністративна відповідальність; винність особи у вчиненні адміністративного правопорушення; обставини, що пом`якшують адміністративну відповідальність, і обставини, що обтяжують адміністративну відповідальність; характер і розмір шкоди, заподіяної адміністративним правопорушенням; обставини, що виключають провадження по справі про адміністративне правопорушення; інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи; причини і умови вчинення адміністративного правопорушення.

Документи визнаються доказами, якщо відомості, викладені або засвідчені в них організаціями, їх об`єднаннями, посадовими особами та громадянами, мають значення для провадження у справі про адміністративне правопорушення. Документи можуть містити відомості, зафіксовані як у письмовій, так і в іншій формі. До документів можуть бути віднесені матеріали фото-і кінозйомки, звуко-і відеозапису, інформаційних баз і банків даних та інші носії інформації.

Відповідно до ст. 276 КУпАП справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення.

Офіційне тлумачення положення частини першої статті 276 див. в Рішенні Конституційного Суду №5-рп/2015 (v005p710-15 ) від 26.05.2015.

Справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 80,81,121 - 126,127-1 - 129, частинами першою, другою, третьою і четвертою статті 130 і статтею 139 (коли правопорушення вчинено водієм) цього Кодексу, можуть також розглядатися за місцем обліку транспортних засобів або за місцем проживання порушників.

Справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 177 і 178 цього Кодексу, розглядаються за місцем їх вчинення або за місцем проживання порушника.

Справи про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, розглядаються за місцем оброблення та обліку таких правопорушень.

У відповідності до ст. ст.283, 284 КУпАП, постанова повинна містити: найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; опис обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акту, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте по справі рішення. Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про:

дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення;

транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак);

технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис;

розмір штрафу та порядок його сплати;

правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження;

відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.

З огляду на постанову, в неї відсутні будь які додатки, в тому числі і обов`язкові зазначення технічного засобу (що є імперативною вимогою), якими здійснено фото або відеозапис.

В матеріалах справи відсутні будь-які документи, пояснення які відібрані, зібрані саме відповідачем ОСОБА_2 так як до протоколу долучено тільки лист опитувальник та відеозапис пояснення, які надано відповідачем до матеріалів справи. Відповідно до норм чинного законодавства лист-опитувальник не є документом передбаченим законом, а є додатком 2-1 до наказу Гловного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області №4228-ОД від 11.11.2021, що підлягає внутрішньому використанню. В матеріалах справи відстні будь-які документи, що вони збиралися слідчо-оперативною групою.

При цьому слід зауважити, що по матеріалах наданих відповідачем ОСОБА_2 вказано, що на місце перевірки направлено саме його, а інші прізвища не вказано. Резолюції керівника або особи, яка виконувала його обов"язки про передачу матеріалів для перевірки ОСОБА_2 немає.

Таким чином, в справі відсутні та не розглядались будь-які докази, які б могли підтвердити правопорушення. В матеріалах справи відсутні вказівки про обставини, які пом"якшують та обяжують відповідальність за адміністративне правопорушення.

Відповідно до вимог ст. 252 КУпАП, посадова особа не могла оцінити докази за власним переконанням та відсутністю будь яких доказів на час винесення рішення, а тому є всі підстави вважати, що відповідач був упереджений та порушив вимоги ст. 245 КУпАП, де зазначено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеного рішення, а саме неправлення для збирання доказів, в органи поліції для подальшої перевірки та виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Згідно з ч.2ст.2 КАС Україниу справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Згідност.3 КАС України(в ред., діючої з 15.12.2017 року)порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюєтьсяКонституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно ч.3ст.6 КАС України, звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставіКонституції Українигарантується.

Згідност.7 КАС України,суд вирішує справи відповідно доКонституціїта законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначеніКонституцієюта законами України.У разі невідповідності правового актаКонституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечитьКонституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує нормиКонституції Українияк норми прямої дії. У такому випадку суд, після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону, суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до приписівст. 72 КАС Українидоказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі письмових, речових та електронних доказів, висновків експертів, показаннями свідків.

Згідно з ч.2ст.77 КАС Українив адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ч.1ст.90 КАС України,суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч.1-5ст.242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Європейська Конвенція про захистправ людини та основоположнихсвобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), була ратифікованаЗаконом України N 475/97-ВРвід 17.07.97, та відповідно дост.9 Конституції Україниє частиною національного законодавства.

Згідно ч.1ст.6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).

Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії"(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V тап.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskalv. Poland), п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р).

При оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом»; тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими (див.п.53 Рішення ЄСПЛ по справі«Федорченко та Лозенко проти України»(заява №387/03).

Однак, статтю 6 п. 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (див. п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р.).

Відповідач, ОСОБА_2 ,згідно ухвали Зіньківського районного суду, не надав для огляду адміністративний матеріал відносно позивача, ОСОБА_1 .. Тобто, доказів вини позивачки, крім протоколу про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення в матеріалах справи немає. Відповідно до ст. 251 КУпАП обов"язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколу про адміністративне правопорушення визначених ст. 255 КУпАП.

Окрім того, суд констатує, що відповідачем порушено права позивача ОСОБА_1 , які передбачені ст. 63 Конституції України та ст. 268 КУпАП.

Згідно з ч.2ст.77 КАС України,в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Таким чином, на думку суду, складений протокол по справі про адміністративне правопорушення в даному випадку порушує права особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, передбачені ст. 268 КУпАП.

Відповідно до КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Верховний Суд у постанові від 26.04.2018 у справі №338/1/17 вказав, що візуальне спостереження за вчинення адміністративного правопорушення працівниками органу Національної поліції може бути доказом у справі лише у тому випадку, коли воно зафіксоване у встановленому законом порядку та підтверджує факт скоєння правопорушення.

Якщо в ході виявлення правопорушення застосовувався технічний засіб, він має бути зазначений у протоколі про адмінправопорушення, як то передбачено ст.256 КУпАП, вимог ЗУ «Про національну поліцію», та «Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції».

Верховним Судом визначено, якщо у протоколі про накладення адмінправопорушення не вказано технічний засіб яким здійснений фото або відеозапис, і відсутні інші докази вчинення адмінправопорушення, то провадження підлягає закриттю на підставі ст. 247 КУпАП у зв`язку із відсутністю події і складу адмінправопорушення.

Відповідно до положень КУпАП обов`язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події і складу адміністративного правопорушення.

Наявність події правопорушення доводиться шляхом подання доказів.

Згідно п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосудця» № 9 від 01.11.1996 року - докази повинні визнаватися здобутими незаконним шляхом, тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини, встановленого кримінально - процесуального законодавства або не уповноваженою на те особою, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.

Отже, матеріали справи не містять належних доказів у справі про адміністративне правопорушення, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Для того, щоб особа була притягнута до адміністративної відповідальності, необхідно довести наявність в її діях (бездіяльності) складу та події адміністративного правопорушення.

Застосування адміністративного стягнення до особи за відсутності належних доказів її протиправної дії чи бездіяльності не відповідатиме принципу верховенства права і міститиме ознаки свавільного застосування адміністративних повноважень.

Стандарт доведення вини «поза розумним сумнівом» означає, що при доведенні винуватості особи не повинно залишатися жодного «розумного сумніву» в цьому, тоді як наявність такого «розумного сумніву» у винуватості особи є підставою для її виправдання.

Отже, в силу принципу презумпції невинуватості, діючого при розгляді справ про адміністративні правопорушення, всі сумніви у винності особи, що притягується до адміністративної відповідальності, тлумачаться на її користь, а недоведена вина прирівнюється до доведеної невинуватості.

Підсумок.

В загальному підсумку зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований, факт того, що жоден з підзаконних актів Кабінету Міністрів України постанови № 211 від 11 березня 2020 року, № 392 від 20 травня 2020 року, № 500 від 17 червня 2020 року, № 641 від 22 липня 2020 року, № 760 від 26 серпня 2020 року, № 956 від 13 жовтня 2020 року, № 1100 від 11 листопада 2020 року, № 1236 від 09 грудня 2020 року, № 104 від 17 лютого 2021 року якими установлено карантин та проведення інших обов`язкових санітарних та протиепідемічних заходів, дію яких направлено на обмеження права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски є такими, що прямо суперечать і не відповідають статті 64 Конституції України, отже відповідачі не мають права ними керуватись і послатись на них, як на підставу для притягнення до адміністартивної відповідальності за їх порушення.

Рішення Конституційного Суду України, абзацом 3 пункту 4 мотивувальної частини рішення № 11-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що Конституційне забезпечення невід`ємного права на життя кожної людини, як і всіх інших прав і свобод людини і громадянина в Україні, базується на засаді: винятки стосовно прав і свобод людини і громадянина встановлюються самою Конституцією України, а не законами чи іншими нормативними актами. відповідно до положення частини першої статті 64 Конституції України "конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України".

Підпунктом 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення № 10-рп/2011 Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до частини першої статті 64 Основного Закону України (254к/96-ВР) конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (2 54к/96 -ВР) .

Абзацом 3 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення № 2-рп/2016 Конституційний Суд України вважає, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права.

Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт того, що в будь-якому випадку обмеження права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски підзаконними актами Кабінету Міністрів України постановами № 211 від 11 березня 2020 року, № 392 від 20 травня 2020 року, № 500 від 17 червня 2020 року, № 641 від 22 липня 2020 року, № 760 від 26 серпня 2020 року, № 956 від 13 жовтня 2020 року, № 1100 від 11 листопада 2020 року, № 1236 від 09 грудня 2020 року, № 104 від 17 лютого 2021 року є законним, якщо такі обмеження відповідають статті 64 Конституції України.

В судовому засіданні встановлені обставини на підставі яких, суд приходить до висновку, позивача з правами не ознайомили. Доказів її вини не надали, у своїх запереченнях посилалися лише на проведення позапланової перевірки щодо додержання вимог протиепідемічних заходів на період карантину в зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби.

Згідно зКодексом про адміністративне правопорушення України ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом, а провадження у справах про адміністративні правопорушення, у тому числі й віднесених до компетенції органів внутрішніх справ, здійснюється на основі додержання принципу законності (частини перша, друга статті 7); завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є, зокрема, своєчасне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом (стаття 245).

З метою забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, індивідуалізації її відповідальності та реалізації вимог статті 245 Кодексу щодо своєчасного, всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи, вирішення її у відповідності з законом уповноважений орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна ця особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. При накладенні стягнення необхідно враховувати характер вчиненого правопорушення, особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність (частина друга статті 33 Кодексу).

Згідно з частиною першою статті 268 Кодексу особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржувати постанову у справі. Крім того, у цій правовій нормі передбачено, що справа про адміністративне правопорушення повинна розглядатися в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; за відсутності такої особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

У наведених положеннях Кодексу визначено систему правових механізмів щодо забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, на стадії розгляду уповноваженим органом (посадовою особою) справи про адміністративне правопорушення, зокрема, з метою запобігти безпідставному притягненню такої особи до відповідальності. Водночас вказані положення є законодавчими гарантіями об`єктивного і справедливого розгляду справи про адміністративне правопорушення, реалізація яких можлива лише у разі, якщо між стадією складення протоколу про адміністративне правопорушення і стадією розгляду відповідної справи по суті існуватиме часовий інтервал, достатній для підготовки до захисту кожному, хто притягається до адміністративної відповідальності.

Отже, складання протоколу про адміністративне правопорушення та розгляд уповноваженим органом (посадовою особою) справи про таке правопорушення належать до різних стадій адміністративного провадження.

Частина 1статті 44-3 КУпАП, яка є бланкетною нормою, передбачає адміністративну відповідальність громадян та посадових осіб за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбаченихЗаконом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами.

Адміністративна відповідальність, передбачена ч.1ст. 44-3 КУпАПза недотримання організації протиепідемічних заходів при торгівлі продовольчими товарами на період карантину настає лише для суб`єктів господарювання.

Станом на грудень 2021 року відповідно до ст. 222 КУпАП, до повноважень працівників органів та підрозділів Національної поліції віднесено розгляд справ про адміністративні правопорушення за ч. 2 ст. 44-3 КУпАП.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про Національну поліцію", поліція відповідно до покладених на неї завдань у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання.

У випадках, передбачених в ч.ч. 1, 2 ст. 258 КУпАП, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 цього Кодексу.

Відповідно дост. 55 ГК Українисуб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб`єктами господарювання є: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно доЦивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цьогоКодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Відповідно до змісту законодавства України, зокремаст. 65 Господарського кодексу України, посадова особа це особа, в якої наявні організаційно-розпорядчі або адміністративно господарські функції.

Зокрема, організаційно-розпорядчі функції полягають у здійсненні керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах та організаціях (планування роботи, організація праці, забезпечення трудової дисципліни тощо). Такі функції здійснюють, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних чи комунальних підприємств, установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідувачі відділів, лабораторій) та їх заступники, особи, які керують ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири) тощо.

Адміністративно-господарські обов`язки включають повноваження з управління або розпорядження державним, комунальним чи колективним майном, що полягає в установленні порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпеченні контролю за цими операціями тощо. Такі повноваження у тому чи іншому обсязі мають начальники планово-господарських, постачальних, фінансових відділів та служб, завідувачі складів, магазинів, майстерень, ательє, їх заступники, керівники відділів підприємств, відомчі ревізори та контролери тощо.

З системного аналізу наведених вище норм вбачається, що суб`єктом відповідальності адміністративного правопорушення, передбаченогост.44-3 КУпАПу контексті положень пп.4 п.15Постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», є суб`єкт господарювання чи його посадова особа.

В Загальній Декларації прав людини, статті 3 вказано Кожна людина має право на життя, на свободу і на особистунедоторканність. Стаття 6, кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнанняїї правосуб`єктності. Стаття 7 всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якоїрізниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право нарівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушуєцю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такоїдискримінації. Стаття 11, кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має правовважатися невинною доти, поки її винність не буде встановленав законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду,при якому їй забезпечують усі можливості для захисту.

Ніхто не може бути засуджений за злочин на підставівчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їхвчинення не становили злочину за національними законамиабо за міжнародним правом. Не може також накладатисьпокарання тяжче від того, яке могло бути застосоване на часвчинення злочину. Стаття 12, ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у йогоособисте і сімейне життя, безпідставного посягання нанедоторканність його житла, тайну його кореспонденції абона його честь і репутацію. Кожна людина має право на захистзакону від такого втручання або таких посягань.

Відповідно до« РЕЗОЛЮЦІЇ60/147ГЕНЕРАЛЬНОЇ АСАМБЛЕЇ(ОСНОВНІПРИНЦИПИ ТАКЕРІВНІ ПОЛОЖЕННЯ,ЩОДО ПРАВАНА ПРАВОВИЙЗАХИСТ ІВІДШКОДУВАННЯ ЗБОРІВДЛЯ ЖЕРТВГРУБИХ ПОРУШЕНЬМІЖНАРОДНИХ НОРМВ ОБЛАСТІПРАВ ЛЮДИНИІ СЕРЙОЗНИХПОРУШЕНЬ МІЖНАРОДНОГОГУМАНІТАРНОГО ПРАВА)»комісія зправ людиниухвалила Резолюціюприйняла основні принципи та керівні положення, що стосуються права на правовий захист та відшкодування збитків для жертв грубих порушень міжнародних норм у галузі прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права.

17.07.1997 року Україна, як держава ратифікувала « Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод» (далі Конвенція),чим у відповідності до ст.1 взяла на себе зобьовязання додержуватися поваги до прав людини, проголошених у Загальній декларації прав людини. Стаття 53 Конвенції (Договору) гарантує визнання прав людини та зазначає « ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує чи уневажнює будь-які права людини та основоположні свободи, як можуть бути визнані на підставі законів будь-якої Вискоої Договірної Сторони чи будт-якою іншою угодою, стороною якої вона є».

За таких умов на підставі ст.9 Конституції України, ст.10,11,509,511 ЦКУ, частини 1 ст.19 Закону України « Про міжнароджні договори» між урядами держав члунів Ради Європи, які підписали Конвенцію, виникли зобовязальні відносини, при цьому зазначаене зобовязанння у відповідності до ст.511 ЦКУ породило до третьої сторони людини право кредитора.

Україна, як учасник конвенції, зобовязана сторона боржник (ст.509 ЦКУ). Конвенція, як односторонній договір, надає людині, як субєкту міжнародного права, право самостійної вимоги до сторін Договору, що позбавляє права зустрічної вимоги іншу сторону, згідно ч.2 ст.626 ЦКУ.. Особливістю прав людини-кредитора, є те, що вони поза теритріальності, існують незалежно від державного визнання, закріплені в законі і поза зв`язком їх носія з конкретною державою. Загально соціальні права належать людині за фактом народження як природні права. Природні незалежні права залежать від природи людини, належать їй від народження, задовольняють природні потреби. Невизначено зобов`язальні права людини не залежать від виконання будь-яких обов`язків. Зобовязальною стороню виступає сама держава, її органи, посадові особи. Не мають чітко окресленої форми вираження і сфери реалізації, первинно закріплені в міжнародних актах, і їх реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадського суспільства, де б не перебувала людина.

Відповідно до ст.3 Конституції україни (імперативний припис) випливає, що держава не всевладна щодо людини, у своїй діяльності вона має бути обмежена правами та свободами людини.

У цій підпорядкованості держави людині (її правам) якраз і реалізовується верховенство права супільний стан, утвердженню якого спецально присвячена одна з статтей Коституція, а саме про права і свободи людини, - це певні можливості людини, необхідні для задоволення біологічних та соціальних потреб її нормального існування та розвитку в конкретно-історичному соціумі, котрі обєктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечені соціальними обов`язками інших суб`єктів.

На думку суду, під час складання протоколу про адміністративне правопорушення головним спеціалістом відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_2 вищевказані вимоги закону не були дотримані, оскільки в даному випадку ОСОБА_2 являється лише довіреною особою суб`єкта господарювання, із визначеним самим довірителем обсягом представницьких повноважень, що не є тотожним поняттю суб`єкта господарювання в розумінні диспозиції ч.1ст.44-3 КУпАП.

Відповідно до протоколу №20 від 12 листопада 2021 року Зіньківською міською радою створено комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій при виконавчому комітеті Зіньківської міської ради, до складу якої особа головний спеціаліст відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_2 не входить ( т.1 а.с.70-75). Враховуючи, що на ОСОБА_2 не покладено проведення організаційно - протиепідемічних заходів при торгівлі не продовольчими товарами на період карантину, для останньої відсутні правові підстави для притягнення до адміністративної відповідальності як для суб`єкта ч.1ст. 44-3 КУпАП.

За вказаних обставин, суд приходить висновку про відсутність в матеріалах справи про адміністративне правопорушення достатніх та допустимих доказів, які поза розумним сумнівом підтверджують порушення ОСОБА_1 .. Тимчасових рекомендацій щодо організації протиепідемічних заходів при торгівлі продовольчими та непродовольчими товарами на період карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби.

Враховуючи вищевикладене та беручи до уваги, що матеріалами адміністративного провадження не доводиться те, що ОСОБА_1 є суб`єктом правопорушення, а у її діях вбачається наявність протиправності та вина у порушенні правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, а навпаки згідно постанови Шишацького районного суду Полтавської області від 27.04.2022 року по справі №530/113/22 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.44-3 КУпАП прповадження по справі закрито у зв`язку із закінченням строків накладення адміністративного стягнення відповідно до п.7 ч.1 ст.247 КУпАП.

Загальний підсумок.

Суд звертає увагу на те, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 28.08.2020 у справі №10-р/2020 за наслідками розгляду поданням Пленуму Верховного Суду щодо відповідностіКонституції України(конституційності) окремих положеньпостанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів» від 20 травня 2020 року № 392, положень частин першої, третьоїстатті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХзі змінами, абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ «;Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»» від 13 квітня2020 року № 553-ІХ зазначив:

- згідно зістаттею 64 Конституції Україниконституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбаченихКонституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями24,25,27,28,29,40,47,51,52,55,56,57,58,59,60,61,62,63 Конституції України.

Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначенихКонституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям1,3,6,8,19,64 Конституції України.

Відповідно доРішення Конституційного Суду України від 22.12.2010 року у справі №23-рп/2010адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до неї ґрунтується на конституційних принципах і правових презумпціях, які зумовлені визнанням і дією принципу верховенства права в Україні, в тому числі і закріпленій вст.62 Конституції Українипрезумпції невинуватості.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Стаття 1. Конституції України» Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.»

Стаття 68. Конституції України» Кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Дані ПРОТИПРАВНІДІЇ головногоспеціаліста відділуветеринарної медицинита протиепізоотичноїроботи Полтавськогорайонного управлінняГУ Держпродспоживслужбив Полтавськійобласті, ОСОБА_2 підривають довірудо органів Держпродспоживслужби вПолтавській області, в цілому, що є не припустимим в правовій державі, якою є держава Україна.

Вказані обставини справи, раніше викладенні в позовній заяві поданій Позивачем до Зіньківського районного суду в Полтавській області, сторона Позивача по справі визначає предмет спору, як порушення Відповідачем прав Позивача, які є безспірні.

Ст.3 КУ може використовуватися громадянами, їхніми обєднаннями, тобто народом, як загальна підстава для висунення претензій до державної політики у галузі прав людини, скарг до міжнародних інстанцій стосовно недотримання даржавою таких прав, на відсутність чи недостатність їхніх гарантій, тощо.

Відповідно дост. 9 КУпАПадміністративним правопорушенням визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Статтею 245 КУпАПвстановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Стаття 280 КУпАПзакріплює обов`язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з`ясувати, чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.

Відповідно достатті 251 КУпАПдоказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

Відповідно до ст.7КУпАП провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законів.

Відповідност.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановленихстаттею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 3ст.286 КАС Україниза наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право, зокрема, скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи).

У адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, у даному випадку орган поліції.

Згідно ст.ст.251,254 КУпАП, обов`язок надання доказів покладено на осіб, уповноважених складати протоколи про адміністративні правопорушення.

Згідно з ч.1ст.90 КАС України,суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

За таких обставин сторона позивача не безпідставно вважає, що із урахуванням всіх представлених стороною Позивача документів, обгрунтованих тверджень, фактів, стосовно порушення її конституційних прав, та про те, що Відповідачам зміст та правові наслідки цих їх неправомірних дій відомі, як не належне виконання свої прямих обов`язків, щодо порушення законних прав Громадянина.

Відповідно до п.58 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року, заява 4909/04, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Згідно з ч.1ст.139 КАС України,при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цьогоКодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Статтею 132 КАС України,передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Вирішуючи питання, щодо розподілу судових витрат суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ч. 1ст. 132 КАС України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною 1ст. 139 КАС Українивстановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цьогоКодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно квитанції про сплату судового збору, позивачем по справі сплачено судовий збір в сумі 958 грн..

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

За наведених обставин, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенства права, критерієм реальності понесення позивачем витрат та критерієм розумності їхнього розміру, з урахуванням наявності заперечень іншої сторонни, конкретних обставин справи і зокрема ціни позову, предмету спору, який не є складним та не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних, значення справи для сторін та їх фінансового стану, а також часу потраченого позивачем на участь в судових засіданнях, інших обставин справи, суд вважає, що заявлена позивачем сума є співмірною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи та не суперечитиме принципу розподілу таких витрат.

Враховуючи наведене, та задоволення позову в повному обсязі, суд вважає за необхідне стягнути з відповідачів на користь позивача сплачений судовий збір в сумі 959 грн..

В судовому засіданні було встановлено, що внаслідок неправильних дій ОСОБА_2 виник спір.

Відповідно до ст.139 ч.8 КАС України якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повінстю незалежно від результатів вирішення спору. В зв"язку з викладеним судові витрати покласти на відповідача ОСОБА_2 .

Керуючись ст.ст.6,9,10,242-246 Кодексу адміністративного судочинства України, ст.ст.44-3,245,251,252 КУпАП, суд,-

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 до Полтавського районного управління Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області в особі: головного спеціаліста відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_2 та спеціаліста відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_3 ; юридична адреса: м. Зіньків, вул. Петровського, 36, Полтавської області; Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області в особі: директора компанії Павлова Сергія Леонідовича, юридична адреса: м. Полтава, узвіз Воскресенський, 7; Зіньківської територіальної громади в особі начальника сектору з питань цивільного захисту та оборони, ОСОБА_4 , юридична адреса: м. Зіньків, вул. Воздвиженська, 40, Полтавської області; третя особа на стороні відповідачів без самостійних вимог: Відділення поліції № 4 Полтавського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області, в особі: офіцера дільничної служби Відділення поліції № 4 Полтавського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області лейтенанта поліції Повивайла Андрія Валентиновича, юридична адреса: м. Зіньків, вул. Воздвиженська, 28, Полтавської області про визнання дій незаконними, скасування адміністративного протоколу № 000362, який за формою та змістом не відповідає Кодексу України про адміністративні правопорушення- задоволити частково.

Визнати дії посадової особи в особі головного спеціаліста відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_2 , посадової особи в особі спеціаліста відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_3 , посадової особи Зіньківської територіальної громади в особі начальника сектору з питань цивільного захисту та оборони, ОСОБА_4 незаконними.

Адміністративний протокол № 000362 від 30.11.2021 року складений головним спеціалістом відділу ветеринарної медицини та протиепізоотичної роботи Полтавського районного управління ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області, ОСОБА_2 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності передбаченої ч.1 ст.44-3 КУпАП - скасувати.

Стягти із Полтавського районного управління Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області в особі ОСОБА_2 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса проживання: АДРЕСА_1 - 958 (дев`ятсот п`ятдесят вісім) гривень 00 копійок судових витрат.

Стягти із Полтавського районного управління Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області в особі ОСОБА_2 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області на користь держави 34.40 грн. судового збору.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Написано власноручно.

Повний текст рішення виготовлено 11.07.2022 року.

Суддя Зіньківського

районного суду Полтавської області С.Р. Должко