Рішення № 106112436, 30.08.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 серпня 2022 року м. Київ № 640/23261/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Колодяжного В.Є., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом

Громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1

до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області

про скасування наказу,

ВСТАНОВИВ:

Громадянином Республіки Таджикистан ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) (далі - позивач або ОСОБА_1 ) подано на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А, ідентифікаційний код - 42552598, ел. пошта - kyiv@dmsu.gov.ua) (надалі - відповідач або ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області), у якому позивач просить суд скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 10.08.2021 № 206, на підставі якого складено повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 10.08.2021 № 125.

В якості підстав позову позивач зазначає, що Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області під час прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не враховано всіх обставин, за наявності яких заявник звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.08.2021 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у адміністративній справі № 640/23261/21, постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

У відзиві відповідач просив у задоволенні позову відмовити, зазначивши, що позивач 10.08.2021 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з нововиявленими обставинами. Органом ДМС з`ясовано, що вперше заявник звернувся із заявою 18.02.2019 до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області. На підставі всебічного дослідження та аналізу його першої заяви ДМС прийнято рішення від 19.09.2019 № 314-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке він оскаржив у судовому порядку. Вказане рішення ДМС про відмову в громадянину позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку із відсутністю умов, передбачених п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», визнано законним у судовому порядку. У повторній заяві шукач захисту наводить твердження щодо проблем з правоохоронними органами своїх родичів на території Таджикистану. Повідомляє про виклики на допити свого батька та участь свого брата у Партії ісламського відродження Таджикистану (ПІВТ). Заявник вважає, що викладене має негативні наслідки для його перебування на території Таджикистану (переслідування за політичною ознакою на території Таджикистану). Побоюється бути несправедливо засудженим на території Таджикистану. Разом з тим, відповідно до матеріалів особової справи 2019KV0012 встановлено, що твердження заявника щодо переслідування його в Таджикистані за політичною ознакою шукачем захисту доведено не було. Як вбачається з матеріалів заяви від 10.08.2021 він наводить обставини, які вже досліджувалися міграційною службою. Додатково подані документи жодним чином не повідомляють нових подробиць щодо переслідування заявника на території Таджикистану, лише припускають, що він може переслідуватись за свої політичні вподобання.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 маючи обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування з політичних причин, звернувся до Державної міграційної служби України з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

19.09.2019 Державною міграційною службою України прийнято рішення № 314-19 про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину ОСОБА_1 ..

01.10.2019 Центральним міжрегіональним управлінням державної міграційної служби у м. Києві та Київській області складено повідомлення № 266 про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ОСОБА_1 , не погоджуючись зі спірним рішенням, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.07.2020 у справі № 640/19830/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.11.2020 без змін, у задоволенні позову Громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 відмовлено.

Судом встановлено, що позивач 18.02.2019 особисто звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Основним мотивом виїзду із Республіки Таджикистан позивач зазначив наступне: є побоювання зазнати переслідувань з політичних причин, а саме: «Я боюся повертатися до Таджикистану оскільки там мене посадять у в`язницю через мої політичні погляди. Мій батько є помічником керівника, головою верхньої палати управління Партії ісламського відродження Таджикистану (далі по тексту - ПІВТ).

Заявник повідомив, що він та всі його найближчі родичі є членами ПІВТ.

За словами заявника, він до 2010 року був керівником місцевого осередку ПІВТ міста Курган - Тюбе, але після заборони владою Таджикистану ПІВТ припинив свою політичну діяльність.

На підтвердження факту свого членства у ПІВТ заявник наддав копію листа, який виданий 17.08.2018 головним офісом ПІВТ та підписаний Мухіддіном Кабірі, головою ПІВТ про те, що позивач, дійсно є членом ПІВТ та сином одного з 5 засновників ПІВТ та молодшим братом відомого активіста та блогера.

Стосовно батька заявника відомо, що він був членом верхньої палати ПІВТ та одним з п`яти її засновників. Перші уроки релігійної освіти він отримував у свого батька а продовжив - у двох засновників ПІВТ. В радянські часи батько заявника працював завідуючим магазину, а згодом директором заводу з виготовлення банок. Після закінчення громадянської війни у Таджикистані, в кінці 90-х років, працював експертом у Комісії національного примирення.

У період з 2000 до 2010 року батько заявника керував організацією ПІВТ у районі Курган - Тюбе, а з 2010 року був членом Ісламської Академії ПІВТ і членом правління цієї опозиційної партії.

Після заборони діяльності партії на території Таджикистану у вересні 2015 року батько позивача тривалий час проживав у Таджикистані. Влада країни повернула йому раніше вилучені паспортні документи, після чого у серпні 2017 році він разом зі своєю другою родиною (дружиною та 7 дітьми від другого шлюбу) покинув країну і попросив притулку у Республіці Польща.

На час звернення позивача до міграційного органу, як зазначає представник відповідача, батько чоловіка позивача перебував у процедурі розгляду його заяви про визнання біженцем компетентним органом Польщі та проживав з родиною у таборі для біженців.

Заявник обґрунтовує своє прохання про надання захисту в Україні твердженнями про те, що перед виїздом з Республіки Таджикистан він піддавався тиску та отримував погрози від КДБ Республіки Таджикистан через його членство у ПІВТ, активну діяльність у складі ПІВТ та виїзд до країн Європейського Союзу його близьких родичів, особливо батька та брата.

У своїй заяві заявник також зазначив, що побоюється повертатись до Республіки Таджикистан через те, що буде ув`язнений через його політичні погляди. Також він повідомив: «Через моїх батька та брата, які активно пропагують діяння партії в Європі, мене щодня викликали та забирали у КДБ. Через місяць після того, як мій батько виїхав з Таджикистану, КДБ розпочали здійснювати на мене тиск. Спочатку мене викликали через день па певну годину. Кожного дня, коли мене викликали, мене допитували з 8:30 ранку до 12:30 - 13:00...». Далі у заяві шукач захисту повідомляє, що під час допитів його детально розпитували про всі зв`язки та контактну інформацію його самого та його родичів - батька, брата та сестри, які провадили діяльність ПІВТ за кордоном. Заявник вказує, що його «постійно попереджали», щоб він не полишав країну, інакше «буде у списку зрадників держави». У заяві також повідомляється: «Кожні 3-4 години мені телефонували і розпитували, як у мене справи, де я знаходжусь, чим я займаюся ...Я був дуже здивований, що мені телефонували кожні 3-4 години. Я був дуже морально втомлений, що мене постійно викликали в КДБ і за мною постійно слідкували, тому я почав готувати документи для того, щоб покинути країну...». Далі у заяві йдеться, на підготовку документів для виїзду з країни пішло три місяці, і коли заявник дав хабара, він ці документи отримав, після чого 13 липня 2018 року разом з сім`єю виїхав з Таджикистану. Перетнувши територію декількох країн та потрапивши до Білорусі, заявник з родиною протягом місяця зробив близько 20 спроб в`їхати до Польщі, але отримавши відмови польської сторони, з другої спроби в`їхав в Україну.

У результаті розгляду справи суди дійшли висновку, що зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності.

Водночас, 10.08.2021 позивач повторно звернувся з заявою до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області про визнання біженцем, у якій зазначив про наявність проблем з правоохоронними органами у своїх родичів на території Таджикистану. Заявник повідомив про виклики на допити свого батька та участь свого брата у Партії ісламського відродження Таджикистану (ПІВТ). Заявник вважає, що викладене має негативні наслідки для його перебування на території Таджикистану, побоюється бути несправедливо засудженим на території України.

Додаткового заявником надано копії:

1) листа-прохання групи громадських діячів ( ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та ОСОБА_4 ) щодо перегляду справи заявника з огляду політичного переслідування;

2) листа Громадського комітету по захисту політичних заручників та в`язнів у Таджикистані (ГКПЗВТ) з проханням надати заявнику політичний прибуток.

Таким чином, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийнято наказ від 10.08.2021 № 206 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В якості підстав прийнятого рішення вказано, що заявнику було раніше відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та умови, передбачені п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не змінилися.

На підставі наказу від 10.08.2021 № 206 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області складено повідомлення від 10.08.2021 № 125 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся з цим позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає безпосередньо Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VІ від 08.07.2011 (далі - Закон України № 3671-VI).

Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно із п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 р. і Протоколу щодо статусу біженців 1967 р. та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п.13 ч.1 цієї статті.

Заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - заява-анкета встановленого зразка, в якій іноземець або особа без громадянства просить визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням та обґрунтуванням однієї з підстав для такого визнання, зазначених у п.п. 1 і 13 ч. 1 цієї статті (п.8 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

За вимогами ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначені у ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника (ч.1 ст.7 Закону № 3671).

Частиною 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» також встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Порядок попереднього розгляду заяв передбачено у ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до ч.1 якої центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Згідно із ч. 4 та ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п.п1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення (ч.7 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Крім того, з метою організації прийняття заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649 затверджено Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (надалі - Правила № 649).

Вимоги до оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту встановлені у розділі ІІІ Правил №649, у п.3.1 якого вказано, що в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мають міститися такі відомості: прізвище, ім`я (імена), по батькові заявника, дані паспорта або іншого документа, що посвідчує особу (у разі його відсутності - зазначені причини, через які він був утрачений), громадянство/підданство, країна постійного проживання, місце та підстави (за наявності) проживання в Україні, місце, час та спосіб перетинання державного кордону України, відомості про членів сім`ї заявника, підписи заявника або законного представника, перекладача (у разі необхідності), дата складання заяви.

Заявник зобов`язаний також надати всі наявні у нього документи та інформацію, що необхідні для обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або зазначити причини, через які ці документи та інформація не можуть бути надані, та повідомити, де такі документи знаходяться чи можуть знаходитися або хто може надати чи підтвердити відповідну інформацію.

Відповідно до п.4.1 Правил №649 під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви:

а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених ч.ч.2 та 3 ст.8 Закону. Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди (додаток 12) з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності).

б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 13). У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Згідно із п.4.3 та 4.4 Правил №649 на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень:

а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення, передбачені п.4.3 цього розділу, оформлюються наказом територіального органу ДМС (додаток 14).

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття територіальний орган ДМС надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 15), з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень (додаток 16) (п.4.6 правил №649).

Отже, аналіз викладених вище норм дає підстави для висновку, що Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» чітко визначає питання встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, у т.ч. порядок прийняття заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також порядок прийняття рішення за такою заявою центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Водночас процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, врегульована нормами Правила №649.

Суд також вважає за належне звернути увагу на те, що відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 р. (надалі - Конвенція) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 р. (надалі - Протокол) поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності; релігії; національності (громадянства); належності до певної соціальної групи; політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Також практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 р. за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають, що при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (надалі - УВКБ ООН) видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції та Протоколу) (Женева, 1992 р.), згідно із яким процес визначення статусу біженця проходить у два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи; 2) встановлення, чи відповідають такі факти положенням Конвенції та Протоколу.

Відповідно до п. 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані насамперед самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, має довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду № К/9901/53161/18 від 21.11.2019 (справа № 816/2279/17).

Як вбачається з матеріалів справи оскаржуваний наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 10.08.2021 № 206 прийнято у зв`язку з тим, що заявнику було раніше відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та умови, передбачені п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не змінилися.

За приписом ч. 5 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Як під час звернення до міграційного органу 18.02.2019, так і у зверненні 10.08.2021 позивач вказав, що має побоювання зазнати переслідувань з політичних причин.

Заявник повідомив, що він та всі його найближчі родичі є членами ПІВТ.

За словами заявника, він до 2010 року був керівником місцевого осередку ПІВТ міста Курган - Тюбе , але після заборони владою Таджикистану ПІВТ припинив свою політичну діяльність.

Заявник обґрунтовує своє прохання про надання захисту в Україні твердженнями про те, що перед виїздом з Республіки Таджикистан він піддавався тиску та отримував погрози від КДБ Республіки Таджикистан через його членство у ПІВТ, активну діяльність у складі ПІВТ та виїзд до країн Європейського Союзу його близьких родичів, особливо батька та брата.

Заявник зазначає, що «Через політичні відео мого брата, ОСОБА_5 , служба безпеки Таджикистану має намір помститись всім - як брату, так і мені, а також іншим членам родини…Усі мої проблеми пов`язані з політичною та соціальною пропагандою мого брата, а також моїми власними поглядами, що є тотожними до поглядів брата. Режим президента ОСОБА_6 пропонує декілька мільйонів доларів тому, хто вб`є мого брата. Усі члени моєї родини - я, моя дружина та діти - в Україні. Ми боїмося повертатись до Таджикистану через репресії, але й тут, в Україні, ми також боїмося за своє життя, бо в мене є побоювання, що мене хочуть знайти й тут».

Як встановлено судом у справі № 640/19830/19 такі обставини не можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні, згідно з визначенням п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.

Отже, рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2019 №314-19 про відмову у визнанні позивач біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визнано правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та у спосіб, визначений чинним законодавством України.

Суд зазначає, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Проте, відповідно до пункту 80 Керівництва УВК ООН СБ наявність інших політичних переконань, відмінних від тих, які розділяються владою, сама по собі не є підставою для подання клопотання про надання статусу біженця. Шукач захисту повинен довести, що у нього є достатні побоювання стати жертвою переслідувань за свої переконання.

За наслідками аналізу інформації з відкритих джерел щодо діяльності політичної партії ПІВТ міграційний орган повторно дійшов до висновку про відсутність у позивача достатніх підстав для побоювань стати жертвою переслідувань за свої політичні погляди.

Міграційними органом проаналізовано відкриті інформаційні джерела та відомості надані позивачем, в яких відсутні посилання щодо застосування тортур або переслідувань відносно позивача.

Суд зважає на положення ст.40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС №2013/32/ЕU від 26.06.2013 р. «Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту (перероблена)», у якій вказано, що з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається по суті. До речі, Директива регламентує, що у разі якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, недоцільно було б вимагати від держав-членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. У таких випадках держави-члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятну для розгляду відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду.

На основі проведення порівняльного аналізу положень Директиви Європейського парламенту, Ради ЄС «Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту» №2013/32/ЕU від 26.06.2013 та норм національного законодавства у вказаній сфері можна дійти висновку, що «повторна заява» означає подальшу заяву, подану особою, якій відмовлено у наданні захисту на підставі відсутності умов, зазначених у п.п. 1 і 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671, після прийняття остаточного рішення за попередньою заявою, у зв`язку з виникненням зазначених обставин. Поняття «нові обставини» може застосовуватись лише за умови, коли заявник у ході проведення попередньої процедури не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону № 3671, включаючи процедуру оскарження відповідного рішення.

На виконання зазначених вимог відповідачем проаналізовано додатково подані документи та надано обґрунтований висновок щодо відсутності нових подробиць щодо переслідування заявника на території Таджикистану.

Суд погоджується, що лист на ім`я голови Державної міграційної служби України з проханням переглянути рішення щодо відмови позивачу у визнанні біженцем не містить інформації щодо осіб, які були його авторами, в свою чергу, лист від 19.01.2021 № 186 від імені Громадського комітету по захисту політичних заручників та в`язнів у Таджикистані (ГКПЗВТ) не містить згадки про особу, яка його підписала.

При цьому такі документи не містять достовірних відомостей, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань у країні походження є реальними, а зазначені в них обставини щодо позивача не є новими та фактично були предметом розгляду під час попереднього звернення з заявою, за результатами розгляду якої 19.09.2019 Державною міграційною службою України прийнято рішення № 314-19 про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також у матеріалах справи відсутні нові докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі у країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, тому з огляду на встановлені обставини посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у разі повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді переслідувань, утисків, тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання відносно позивача, що відповідали б вимогам Конвенції, Протоколу та Директиви.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відсутні, водночас такі умови на час подання повторної заяви не змінилися.

Отже, наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області 10.08.2021 № 206, а також повідомлення від 10.08.2021 № 125 прийнято обґрунтовано та з додержанням норм чинного законодавства України.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Частинами 1 та 2 ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).

З огляду на все викладене вище та виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи, що суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись ст. ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Суддя К.С. Пащенко