Рішення № 106036215, 09.08.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 серпня 2022 року м. Київ № 640/6067/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Літвінової А.В. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом Громадянин Соціалістичної Республіки В`єтнама ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області

про визнання протиправним та скасування пункту 10 з підпунктами 10.1-10.2 наказу №165 від 31.05.2019,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Громадянин Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 (далі-позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі-відповідач) третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування пункту 10 з підпунктами 10.1-10.2 наказу №165 від 31.05.2019.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області на звернення позивача за обміном посвідки на постійне проживання не було здійснено її обмін та повідомлено позивача про скасування йому посвідки на постійне проживання відповідно до пункту 10 наказу ДМС України від 31.05.2019 №165 "Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання". Позивач вважає пункт 10 з підпунктами 10.1-10.2 наказу Державної міграційної служби України від 31.05.2019 №165 "Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання" стосовно нього протиправним та таким, що грубо порушує законодавства України, права, свободи та законні інтереси позивача та підлягає скасуванню.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.04.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі №640/6067/20 та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи.

Представником відповідача - Державної міграційної служби України подано відзив на позову заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позову у зв`язку з тим, що заяви іноземців та осіб без громадянства про надання дозволу на імміграцію або видачу посвідки на постійне проживання подані з 07.08.2001 до 07.02.2002, підлягали розгляду відповідно до вимог Закону, тобто його норми використовувалися як норми прямої дії. Таким чином, з відповідною заявою позивачу необхідно було звернутись до 07.02.2002 року, оскільки з 08.02.2002 року іноземці вказаної категорії мали право отримати посвідку на постійне проживання виключно за умови наявності дозволу на імміграцію при наявності підстав, вичерпний перелік яких визначений частиною другою та третьою статті 4 Закону України "Про імміграцію". Зауважує, що позивач процедуру дозволу на імміграцію не проходив.

Позивачем подано відповідь на відзив, в якій зазначено щодо невідповідності викладених у відзиві заперечень позовним вимогам. Позивач наполягає на обгрунтованості позовних вимог.

Також позивачем подано заяву про доповнення позову новими підставами, а саме позивачем зазначено, що зі змісту матеріалів його особової справи №104566 слідує, що 08.02.2012 йому було надано дозвіл на імміграцію в Україну вже на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» (як батьку іммігрантки - ОСОБА_2 , яка народилась в Україні та законно проживає на її території, свідоцтво про народження доньки наявні в матеріалах наданої ДМС України особової справи; при цьому, позивачем наголошено, що станом на сьогодні його донька ОСОБА_2 є громадянкою України) дозволено постійне проживання в Україні та документовано посвідкою на постійне проживання серп НОМЕР_1 від 10.02.2012 яку надалі, було визнано недійсною наказом ДМС України №165 від 31.05.2019.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, громадянин Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 прибув в Україну у 1988 році відповідно до Угоди, укладеної між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання на роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року.

Позивач звернувся із заявою про видачу посвідки на постійне проживання в Україні.

Громадянин В`єтнаму ОСОБА_3 отримав посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 видана УПРФО ГУМВС України в м. Києві від 18.06.2003 термін дії безстроково.

У зв`язку з обміном вказаної посвідки 10.02.2012 позивач отримав в УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві нову посвідку серії НОМЕР_1 термін дії безстроково.

Позивач 08.04.2019 звернувся із заявою до Центру обслуговування «паспортний сервіс» ДП «Документ» щодо обміну бланку посвідки на постійне місце проживання в Україні у зв`язку її непридатністю для подальшого користування.

Згідно висновку про перевірку матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_3 , з відповідною заявою позивачу необхідно було звернутись до 07.02.2002, оскільки з 08.02.2002 року іноземці вказаної категорії мали право отримати посвідку на постійне проживання виключно за умови дозволу на імміграцію при наявності підстав, виключний перелік яких визначений частиною другою та третьою статті 4 Закону України "Про імміграцію".

Отже, Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області ДМС України не було здійснено обмін посвідки на постійне проживання ОСОБА_3 та повідомлено позивача про скасування йому посвідок на постійне проживання відповідно до наказу ДМС України від 31.05.2019 №165 "Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання".

Так, Державною міграційною службою України винесено наказ від 31.05.2019 №165 "Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання" в пункті 10 наказу якого зазначено, що на підставі висновку ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 07.05.2019 стосовно громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 : визнати недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 18.06.2003 та серії НОМЕР_1 від 10.02.2012; начальникові ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області Гузю В.В. забезпечити вилучення зазначених у підпункті 10.1 пункту 10 наказу посвідок на постійне проживання, а також здійснити заходи, передбачені законодавством України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Не погодившись із зазначеним в наказі, вважаючи його протиправним, незаконним і необґрунтованим, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив та пояснення третьої особи, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 №3773-VІ (далі також - Закон № 3773-VІ) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

За змістом частини п`ятнадцятої статті 4 Закону №3773-VІ, іноземці та особи без громадянства, які в`їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в`їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов`язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Статтею 3 Закону № 3773-VІ передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України №2491-ІІІ від 07.06.2001 року "Про імміграцію".

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про імміграцію", імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Згідно абзацу 6 статті 1 Закону України "Про імміграцію" (в редакції, чинній на момент видачі посвідок), посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

Так, згідно абзацу 6 пункту 4 Розділу V Прикінцеві положення Закону України "Про імміграцію" особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.

Тобто, з аналізу вказаної норми висновується, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою, та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію, а відтак, позивач отримав посвідку на постійне проживання в межах законодавства.

Суд зазначає, що позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки він прибув до України в 1988 році, а Закон України "Про імміграцію" прийнятий 07.06.2001 року, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивача в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб`єкта владних повноважень. Позивачу, в силу дії цього Закону щодо набуття права на дозвіл на імміграцію, надані посвідки на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.

При наданні у 2003 році позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні, управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві проводило перевірку законності залишення позивача на постійне проживання на території України та керувалось положеннями абзацу 4 пункту 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявлено та надано посвідку на постійне місце проживання в Україні. За результатами аналізу цієї ж норми Закону відповідач прийняв протилежне рішення, що міститься у висновку Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 07.05.2019.

Доказів того, що посвідка на постійне проживання позивача є підробленою або отримана позивачем у не передбаченому законом порядку, відповідачем не надано.

Між тим, доказів притягнення до відповідальності посадової особи, яка складала, затверджувала та видала посвідку на постійне проживання за прийняття безпідставного рішення не надано.

Згідно положень статті 12 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

При цьому, відповідачем не враховано, що перелік підстав для прийняття такого рішення визначений статтею 12 Закону України "Про імміграцію", а "інших випадків", зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавство не було передбачено.

Крім того, з приводу доводів відповідача про пропущення позивачем шестимісячного строку звернення за отриманням посвідки, слід зазначити, що пунктом 2 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" було зобов`язано Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.

Пунктом 3 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" рекомендовано Президенту України визначити центральний орган виконавчої влади, на який буде покладено виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції, та привести свої акти у відповідність з цим Законом.

З метою забезпечення виконання Закону України "Про імміграцію" Президентом України видано Указ №596 від 07.08.2001, яким покладено на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов`язано Кабінет Міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію".

Таким підзаконним актом стала постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання" №1983 від 26.12.2002 року. Відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 Закону України "Про імміграцію", тобто, поза межами шестимісячного строку, визначеного абзацом четвертим пункту 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" (з простроченням на 1 рік 2 місяці).

Таким чином, документування посвідками на постійне місце проживання в`єтнамських громадян на підставі Закону України "Про імміграцію" відповідними міграційними органами фактично було розпочато після 26.12.2002 у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002 вже після спливу шестимісячного терміну, передбаченого "Прикінцевими положеннями" Закону України "Про імміграцію".

Відповідно до вищенаведеного, жоден громадянин Соціалістичної республіки В`єтнам не міг звернутися і бути документованим посвідкою на постійне проживання у визначений законом термін до 07.02.2002, оскільки порядок видачі таких посвідок було затверджено Кабінетом Міністрів України, всупереч пункту 2 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" та Указу Президента України № 596 від 07.08.2001.

Суд зазначає, що на момент звернення позивача з клопотанням про надання посвідки було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до пункту 4 розділу V Закону України "Про імміграцію", разом з тим, недотримання позивачем передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну не є підставою для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання.

Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.08.2018 року по справі № 820/1608/17, відповідно до якої посвідка на постійне проживання може бути скасована суб`єктом владних повноважень лише у випадку скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію". Інших підстав для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання діюче законодавство не передбачає.

Крім того, при розгляді зазначеної справи судом враховано, що на підставі посвідок на постійне проживання позивач тривалий час проживає на території України.

Судом встановлено, що позивач має доньку ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та дружину, яка документована посвідкою на постійне місце проживання в Україні безстроково.

При розгляді питання щодо підстав прийняття рішення про скасування посвідок на постійне проживання в Україні, суд також вважає за необхідне зазначити, що перебування іноземця чи особи без громадянства на території України на законних підставах є визначальним для встановлення його правового статусу.

Так, відповідно до статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов`язки, що і громадяни України.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що пункт 10 з підпунктами 10.1-10.2 наказу Державної міграційної служби України №165 від 31.05.2019 "Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання", яким визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання НОМЕР_3 від 18.06.2003 та серії НОМЕР_1 від 10.02.2012 громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , прийнято всупереч приписів чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частинами першою та другою статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На переконання суду, відповідачем не доведено правомірності вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати пункт 10 з підпунктами 10.1, 10.2 наказу Державної міграційної служби України №165 від 31.05.2019 "Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання", яким визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 18.06.2003 та серії НОМЕР_1 від 10.02.2012 громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнути на користь Громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнама ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470) витрати по сплаті судового збору у розмірі 840 (вісімсот сорок гривень) 80 копійок.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Літвінова А.В.