Рішення № 105990790, 29.07.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 липня 2022 року м. Київ № 640/34905/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Балась Т.П. за участю секретаря судового засідання Абрамчук А.С.,

представника позивача Мазур Т.В.,

представника відповідача - Олексієнко В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Міністерства культури та інформаційної політики України про визнання протиправними та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач або ОСОБА_1 ) з позовом до Міністерства культури та інформаційної політики України (далі - відповідач), у якому позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства культури та інформаційної політики № 608-нк від 29.10.2021 Про звільнення ОСОБА_1 ;

- поновити ОСОБА_1 на посаді з 01 листопада 2021 року;

- стягнути з Міністерства культури та інформаційної політики України (01601, місто Київ, вул. Франка Івана, будинок 19, ідентифікаційний код 43220275) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення до дня поновлення на роботі;

- стягнути з Міністерства культури та інформаційної політики України (01601, місто Київ, вул. Франка Івана, будинок 19, ідентифікаційний код 43220275) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 70 000,00 грн. (сімдесят тисяч гривень 00 копійок) моральної шкоди.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що спірним наказом її було протиправно звільнено з посади начальника відділу утримання державного майна управління державного майна у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису апарату Міністерства культури та інформаційної політики України. На думку позивача, посада, яку обіймала позивач, не була скорочена, а посадові обов`язки за цією посадою перейшли до новоствореного структурного підрозділу - відділу фінансування капітальних видатків. Тобто, фактично відбулося не скорочення посади державної служби, а зміна назви посади. Позивач також стверджує, що при її звільненні не було враховано її переважне право на залишенні на роботі, зокрема продуктивність праці та кваліфікацію. Позивач вказує, що вона є матір`ю одиначкою, має на утриманні батьків похилого віку. Вважає, що її звільнення відбулось з порушенням норм трудового законодавства.

Відповідачем надано відзив на позовну заяву, в якому він просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки оскаржуваний наказ прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені чинним законодавством.

Позивач скористалася правом надати відповідь на відзив, у якому наполягала на обґрунтованості позовних вимог, а від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.12.2021 відкрито спрощене позовне провадження у справі №640/34905/21 та призначено її до розгляду у судовому засіданні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.02.2022 задоволено клопотання позивача про витребування доказів; витребувано від Міністерства культури та інформаційної політики України докази у справі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.06.2022 відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі.

Протокольною ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.07.2022 відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про залучення до участі у справі Головного управління Держпраці у Київській області у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

У судовому засіданні 29.07.2022 було проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Заслухавши пояснення учасників справи, розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 з 2012 року працює в Міністерстві культури та інформаційної політики України, а з 03.08.2020 на посаді начальника відділу утримання державного майна управління державного майна.

28.09.2021 позивачу було вручено письмове попередження про наступне вивільнення в порядку частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» від 28.07.2021, у зв`язку із скороченням чисельності апарату Міністерства культури та інформаційної політики України.

Також запропоновано надати згоду на переведення на вакантну посаду головного спеціаліста експертної групи аналітичного забезпечення проектів Директорату управління проектами, та попереджено, що у разі відмови від переведення на вказану посаду позивача буде звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Із заявою на переведення на зазначену запропоновану посаду позивач не зверталась.

29.10.2021 Міністерством культури та інформаційної політики України видано наказ №608-к від 29.10.2021 про звільнення ОСОБА_1 відповідно до пункту 1 частини першої, частини четвертої статті 87 Закону України «Про державну службу», статті 83 КЗпП України з посади начальника відділу утримання державного майна управління державного майна 29.10.2021 у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису апарату Міністерства культури та інформаційної політики України.

Підставою для прийняття вказаного наказу слугувало письмове повідомлення від 28.07.2021.

Не погоджуючись з правомірністю прийняття наказу про звільнення, позивач звернулась з даним позовом до суду з вимогою про визнання його протиправним та скасування, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходив з наступного.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України «Про державну службу».

Положеннями статті 5 Закону визначено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Так, відповідно до положень ч.ч. 1-3 статті 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є:

1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;

1-1) ліквідація державного органу;

2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;

3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;

4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

Підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення може бути нез`явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання.

За державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання посадових обов`язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Як убачається зі змісту оскаржуваного наказу, звільнення ОСОБА_1 відбулося через скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців - посади начальника відділу утримання державного майна управління державного майна Міністерства культури та інформаційної політики України.

Судом установлено, що на виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 05.04.2014 № 85 «Деякі питання затвердження граничної чисельності працівників апарату та територіальних органів центральних органів виконавчої влади, інших державних органів» наказом Міністерства культури та інформаційної політики України № 2457 від 31.12.2020 «Про внесення змін до структури апарату Міністерства культури та інформаційної політики України» внесено зміни до структури апарату Міністерства культури та інформаційної політики України та викладено структуру в новій редакції. Чисельність апарату Міністерства культури та інформаційної політики України затверджено у кількості 260 одиниць.

Вказаною структурою апарату Міністерства культури та інформаційної політики України передбачена наявність Управління державного майна (11 одиниці) та у його складі Відділ управління державним майном (4 одиниці, в тому числі посада начальника відділу).

Наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 16.02.2021 № 100 «Про затвердження структури апарату Міністерства культури та інформаційної політики України» затверджено нову структуру Міністерства культури та інформаційної політики України із чисельністю апарату у складі 260 одиниць.

Разом з цим, у новій структурі ліквідовано Управління державного майна (відповідно і Відділ утримання державного майна управління державного майна), збільшено чисельність Департаменту фінансів (з 20 до 28 одиниць), та введено у його складі новий Відділ фінансування капітальних видатків чисельністю 4 одиниці.

Наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 05.03.2021 № 178 «Про штатний розпис Міністерства культури та інформаційної політики України» введено в дію з 01.01.2021 штатний розпис Міністерства культури та інформаційної політики України, який погоджений з Міністерством фінансів України із штатною чисельністю 220 одиниць.

У затвердженому штатному розписі відсутнє Управління державного майна, та відповідно Відділ утримання державного майна управління державного майна. Також зі штатного розпису виведено 40 штатних посад Департаменту підтримки та координації інформаційний технологій.

Отже, з 01.01.2021 відбулося скорочення чисельності штату працівників Міністерства з 260 до 220 одиниць, з них 40 одиниць Департаменту підтримки та координації інформаційний технологій.

Наказом Міністерства культури та соціальної політики України від 20.05.2021 № 349 «Про внесення змін до структури апарату Міністерства культури та інформаційної політики України» внесено зміни до структури апарату Міністерства культури та інформаційної політики України, у якій також відсутнє Управління державного майна та відповідно Відділ управління державним майном. Структура апарату Міністерства культури та інформаційної політики України збережена у складі 260 одиниць.

Наказом Міністерства культури та соціальної політики України від 30.06.2021 № 476 «Про внесення змін до штатного розпису Міністерства культури та інформаційної політики України», з 09.06.2021 затверджено перелік змін №2 до штатного розпису на 2021 рік Міністерства культури та інформаційної політики України, згідно з яким Управління державного майна, та відповідно Відділ утримання державного майна управління державного майна у штатному розписі відсутні. Штатний розпис затверджено у складі 260 одиниць.

Наказом Міністерства культури та соціальної політики України від 20.07.2021 № 535 «Про внесення змін до структури апарату Міністерства культури та інформаційної політики України» внесено зміни до структури апарату Міністерства шляхом введення Директорату управління проектами, чисельність структури апарату Міністерства культури та інформаційної політики України залишилась незмінною. У новій структурі апарату відсутнє Управління державного майна, та відповідно Відділ утримання державного майна управління державного майна.

Наказом Міністерства культури та соціальної політики України від 23.07.2021 № 565 «Про внесення змін до штатного розпису Міністерства культури та інформаційної політики України», з 26.07.2021 затверджено перелік змін №2 до штатного розпису на 2021 рік Міністерства культури та інформаційної політики України, згідно з яким штатного розпису виведено 7 штатних посад Директорату управління проектами та у його складі Експертну групу аналітичного забезпечення проектів (4 одиниці).

З наведеного вбачається, що Управління державного майна було ліквідоване, в тому числі і скорочено посаду позивача начальника Відділу утримання державного майна управління державного майна Міністерства культури та інформаційної політики України.

Викладене свідчить про зміни структури та штату Міністерства культури та інформаційної політики України без скорочення штату державних службовців, внаслідок чого посаду начальника Відділу утримання державного майна правління державного майна Міністерства культури та інформаційної політики України, яку обіймала позивач, скорочено, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» зумовило виникнення підстави для припинення її державної служби та звільнення.

Водночас, за змістом положень статті 87 Закону України «Про державну службу», які передбачають, порядок звільнення осіб у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, одночасно з попередженням про звільнення суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Суд зазначає, що частиною другою статті 42 Кодексу законів про працю України визначено, що при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:

1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців;

2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;

3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;

4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;

5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу;

6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;

7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;

8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України;

9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров`я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Частиною третьою статті 184 Кодексу законів про працю України встановлено, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Зазначена норма надає гарантію щодо обмежень на звільнення одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. Так, звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 Кодексу законів про працю України, має певні особливості, зокрема, таке звільнення можливе, проте власник зобов`язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності.

Як зазначено судом вище, відповідачем у письмовому попередженні про наступне вивільнення запропоновано ОСОБА_1 нижчу посаду державної служби - посаду головного спеціаліста експертної групи аналітичного забезпечення проектів Директорату управління проектами.

Судом проаналізовано структуру апарату Міністерства культури та інформаційної політики України з 01.01.2021, посадову інструкцію начальника відділу утримання управління державного майна, Положення про відділ утримання майна управління державного майна, затвердженого наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 03.08.2020 № 463/1-к, Положення про експертну групу аналітичного забезпечення проектів Директорату управління проектами, затвердженого наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 28.07.2021 № 377/1-к та Положення про Відділ фінансування капітальних видатків Департаменту фінансів, затвердженого наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 30.03.2021 № 117/1-к та установлено, що частина посадових обов`язків, які позивач виконувала на посаді начальника відділу утримання державного майна управління державного майна була розподілена між Відділом фінансування капітальних видатків та Експертною групою аналітичного забезпечення проектів Директорату управління проектами.

Як убачається з листа Міністерства культури та інформаційної політики України від 28.10.2021 №13015/25, наданого у відповідь на запит позивача, станом на 01.01.2021 в апараті Міністерства культури та інформаційної політики України були наявні вакантні посади, зокрема, підкатегорія посад Б1-12, підкатегорія посад Б2- 6, підкатегорія посад Б3- 15, підкатегорія посад В1 - 10.

Станом на 01.10.2021 в апараті Міністерства культури та інформаційної політики України були наявні вакантні посади, зокрема, підкатегорія посад Б1- 11, підкатегорія посад Б2- 3, підкатегорія посад Б3- 13, підкатегорія посад В1 - 13.

Згідно з орієнтованим переліком вакантних посад апарату Міністерства культури та інформаційної політики України, наданим на виконання вимог ухвали суду від 22.06.2022 станом на квітень 2021 року були наявні 72 вакантні посади, у тому числі посада начальника відділу фінансування капітальних видатків Департаменту фінансів, станом на 29.10.2021 були наявні 54 вакантні посади.

Водночас, жодної рівноцінної посади державної служби та (або) іншої роботи, в тому числі декретної у Міністерстві культури та інформаційної політики України позивачу запропоновано не було. При цьому, відповідачем жодним чином не було мотивовано та не аргументовано, в чому полягала неможливість призначення позивача на рівнозначну посаду у Міністерстві культури та інформаційної політики України.

При цьому суд звертає увагу, що позивачем 14.07.2021 направлено скаргу до відповідача з вимогою про переведення її в новий штат Міністерства культури та інформаційної політики України, а 27.09.2021 позивач зверталась до Міністерства культури та інформаційної політики України із вимогою повідомити, до якого структурного підрозділу (відділу) за новим штатним розписом перейшли функціональні обов`язки за посадою, яку займала позивач.

Отже, позивачем було виявлено бажання позивача перевестись на рівнозначну посаду до Міністерства культури та інформаційної політики України.

Крім того судом установлено, що перед звільненням позивача відповідачем не з`ясовано питання наявності у неї переважного права на залишення на роботі (посаді), а також не проводився порівняльний аналіз продуктивності праці працівників за період їх роботи при вивільненні.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 04.09.2019 № 6-р (ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України констатував, що всі трудові відносини повинні ґрунтуватися на принципах соціального захисту та рівності для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором, що, зокрема, має відображатись у встановленні вичерпного переліку умов та підстав припинення таких відносин.

У пункті 2.2 вказаного рішення зазначено, що зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці.

З приписів Конституції України випливає, що незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника.

При вивільненні працівників (державних службовців) державного органу у зв`язку із скороченням чисельності або штату державних службовців, скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізацією державного органу, враховуючи положення частини третьої статті 5 Закону № 889, застосовують норми КЗпП.

Верховним Судом у постанові від 08 травня 2019 року по справі № 806/1175/17 викладено: "Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частини першої, третьої статті 492 КЗпП, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 492 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом періоду та які існували на день звільнення. Відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не довів дотримання ним установленої законом процедури звільнення позивача, зокрема в частині вирішення питання наявності у працівника переважного права на залишення на роботі, що передбачено статтею 42 КЗпП.

Згідно статті 42 Кодексу законів про працю України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, зокрема, особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Тобто, при вирішенні питання про звільнення працівника роботодавець зобов`язаний, зокрема, перевірити наявність у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці.

Для такої перевірки повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов`язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника. Тому при застосуванні положень статті 42 КЗпП України щодо переважного права на залишення на роботі слід враховувати в тому числі і наявність дисциплінарного стягнення.

Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але у підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП.

Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом приготування довідки у довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. Тобто, ці обставини повинен з`ясовувати сам суб`єкт владних повноважень, приймаючи відповідне рішення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 813/1713/16.

Проте, відповідачем не надано жодних доказів на підтвердження здійснення порівняльного аналізу продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі.

Крім того, з матеріалів справи судом установлено, що відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 позивачка має неповнолітню доньку ОСОБА_2 , 2014 року народження.

Відповідно до витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження 16.09.2014 до вказаного реєстру внесено запис № 00120706076 про народження ОСОБА_2 , відомості про батька записані відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Виходячи з викладеного ОСОБА_1 відноситься до категорії жінок, на яких розповсюджуються положення частини третьої статті 184 Кодексу законів про працю України, а отже і встановлені гарантії для таких жінок.

Суд звертає увагу, що стаття 184 КЗпП України є імперативною та передбачає, що звільнення одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням.

З огляду на те, що позивач є одинокою матір`ю дитини віком до чотирнадцяти років, у відповідача були відсутні законодавчо визначені підстави для звільнення позивача саме у зв`язку зі скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, навіть за умови дотримання процедури вивільнення працівників, визначеної статтею 492 Кодексу законів про працю України.

Враховуючи наведені вище правові норми та встановлені фактичні обставини справи, суд приходить до висновку про протиправність оскаржуваного наказу Міністерства культури та інформаційної політики України № 608-нк від 29.10.2021 «Про звільнення ОСОБА_1 » та наявність підстав для його скасування.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Згідно з частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

У постанові Верховного Суду України від 21.05.2014 у справі №6-33цс14 зазначається, що у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 39088425).

Про необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення її порушених прав йдеться в рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (Заява № 21722/11).

У цьому рішенні звертається увага на те, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім цього, суд зазначає, що відповідно до абз. 10 пп. 10.2 п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 №7 «Про судове рішення в адміністративній справі», задовольняючи позовні вимоги про поновлення на публічній службі, суд повинен визнати протиправним рішення суб`єкта владних повноважень повністю або частково та скасувати акт індивідуальної дії повністю або ту його частину, яка стосується позивача, з моменту прийняття акта та обов`язково вказати дату, з якої особу поновлено на посаді.

Беручи до уваги, що звільнення позивача відбулося незаконно, суд дійшов висновку про те, що порушені права позивача у цій частині підлягають захисту шляхом поновлення її на посаді начальника відділу утримання державного майна управління державного майна Міністерства культури та інформаційної політики України з 01.11.2021.

Частиною 2 статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).

Відповідно до пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Згідно з абзацом 3 пункту 3 Порядку №100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

У пункті 6 Постанови «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 №13 Пленуму Верховного Суду України зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу визначається шляхом множення середньоденної заробітної плати на кількість робочих днів, що минули починаючи з дня незаконного звільнення, по день прийняття судом рішення про поновлення на роботі.

Як убачається з довідки Міністерства культури та інформаційної політики України від 14.12.2021 № 329, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 886,30 грн.

Кількість днів вимушеного прогулу, які підлягають оплаті за період з 01.11.2021 по 29.07.2022, складає 186 робочих днів.

Таким чином, у зв`язку з незаконним звільненням з відповідача на користь позивача потрібно стягнути 164 851,80 грн. (186 х 886,30) середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу без утримання обов`язкових податків і зборів.

При цьому сума обов`язкових податків і зборів підлягає нарахуванню та утриманню під час виконання судового рішення.

Що стосується позовних вимог про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 70 000,00 грн. моральної шкоди, суд виходить з наступного.

Згідно із роз`ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із змінами і доповненнями) під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

При цьому, обов`язковому з`ясуванню при вирішенні питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

У силу статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

За змістом статті 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Отже, під моральною шкодою законодавець розуміє втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі.

Обґрунтовуючи заявлений розмір моральної шкоди (70 000 грн.) позивач зазначила, що а ґрунті нервових переживань у неї загострилась гіпертонічна хвороба та розвинувся астено-неврологічний синдром, позивач вимушена була неодноразово звертатися за медичною допомогою (у липні 2021 року, жовтні 2021 року) та пройшла курс лікування у психотерапевта. Крім того, наголошує, що на її утриманні перебуває малолітня донька, а також літні батьки, які є пенсіонерами та у зв`язку з хронічними хворобами потребують постійної медикаментозної підтримки. Також зазначає, що внаслідок припинення з січня 2021 року їй виплати премій, вимушена була користуватись кредитними коштами, внаслідок чого станом дату звернення до суду має непогашену заборгованість перед банком у сумі 113 214,92 грн., та відповідно втратила можливість матеріально підтримувати батьків, донька припинила відвідувати гуртки та спортивні секції. Вказує, що звільнивши її у зв`язку зі скороченням посади та запропонувавши посаду категорії «В», роботодавець тим самим поставив під сумнів її кваліфікацію, чим завдав шкоди діловій репутації.

Ураховуючи той факт, що позивачу довелося захищати свої порушені трудові права та репутацію від протиправного рішення відповідача про звільнення, що вимагало фізичних і моральних зусиль, і відповідно, не могло не відобразитися на стані здоров`я та організації життя позивача, суд вважає, що, за певних умов, визнане в судовому порядку незаконним звільнення позивача може бути підставою для відшкодування моральної шкоди, якщо позивач вважає, що йому таку заподіяно.

Виходячи з встановлених обставин справи, суд вважає, що протиправним звільненням позивача, відповідачем заподіяно їй моральні страждання, які полягали насамперед у порушенні звичного способу життя через втрату роботи, у переживаннях через порушення прав, необхідністю докладати додаткових зусиль для оскарження свого звільнення в суді, організації свого життя, переживаннях у зв`язку з втратою доходів.

Визначаючи суму, що підлягає стягненню, суд виходить з характеру страждань, їх тривалості та вважає, що заявлені до відшкодування 70 000,00 грн. є неспівмірним з заподіяною шкодою. Суд вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача, на відшкодування моральної шкоди 10 000,00 грн.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

З урахуванням зазначеного, на підставі встановлених під час розгляду справи фактів та обставин, беручи до уваги, що мотивація та докази, наведені відповідачем під час розгляду адміністративної справи, не дають суду підстав для висновків, які б спростовували доводи позивача, а позивачем доведено суду обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд дійшов висновку, що вимоги позивача є частково обґрунтованими, а позов таким, що підлягає задоволенню частково.

Згідно із пунктами 2 і 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Керуючись указаними вимогами, суд вважає за необхідне рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу утримання державного майна управління державного майна Міністерства культури та інформаційної політики України з 01.11.2021 та в частині стягнення з Міністерства культури та інформаційної політики України на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 18 612,30 грн. (886,30 грн. х 21) без утримання обов`язкових податків та зборів - допустити до негайного виконання.

Згідно з ч. 1 і 3 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Наявною у матеріалах справи копією квитанції від 25.11.2021 № 360 підтверджено, що за цим позовом ОСОБА_1 сплачено судовий збір у сумі 908,00 грн. за позовні вимоги майнового характеру (про стягнення моральної шкоди).

Таким чином, враховуючи часткове задоволення майнових вимог, на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 129,71 грн. (10 000 х 908 / 70 000).

Також у позовній заяві позивач просить стягнути витрати на оплату правничої допомоги адвоката орієнтовно у розмірі 20 000,00 грн.

Відповідно до статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

За змістом частини 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

З аналізу положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При цьому, розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження), з урахуванням того, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно із правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, висловленої у постанові від 15.05.2018 у справі № 821/1594/17, належним доказом для відшкодування витрат на правову допомогу є документи у яких конкретизовано справу, по якій таку допомогу надано.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті ж самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «East/West Allia№ce Limited» проти України», оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy), № 34884/97).

У пункті 269 Рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Суд зазначає, що на підтвердження витрат на правову допомогу позивачем надано до суду договір про надання правової допомоги від 09.11.2021 № 43/2021, додаткову угоду №1 від 09.11.2021, меморіальний ордер №@2PL964271 від 12.11.2021 на суму 20 000,00 грн., ордер серії АА № 1196525.

У додатковому договорі № 1 від 09.11.2020 до договору про надання правової допомоги від 09.11.2021 № 43/2021 сторони домовились, що клієнт оплачує виконавцеві винагороду у формі гонорару, що складає 20 000 грн. без ПДВ, а також гонорар успіху у розмірі 10% від суми, фактично стягнутих на користь клієнта.

Отже, заявлений позивачем до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі 20 000,00 грн. є встановленим у фіксованій сумі та не залежить від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.

При вирішенні питання про відшкодування понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, судом встановлено, що витрати позивача на правову допомогу в сумі 20 000,00 грн. пов`язані з розглядом даної справи, їх розмір є цілком обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, а також співмірним з виконаними адвокатом роботами (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Відповідно до частини сьомої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

В той же час, відповідачем жодних заперечень чи клопотань щодо незгоди із заявленим до відшкодування розміром чи зменшення витрат на правничу допомогу у ході розгляду справи не наведено.

За таких обставин, з огляду на недоведеність відповідачем обставин понесення позивачем розміру витрат у меншому розмірі та/або неспівмірності таких витрат, а також враховуючи висновок суду про часткове задоволення позовних вимог, суд дійшов висновку щодо наявності підстав для відшкодування на користь позивача документально підтверджених судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн.

Щодо фіксованого гонорару успіху в разі задоволення позовних вимог в розмірі 10% від суми, фактично стягнутих на користь клієнта, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 зазначено, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

На переконання суду, такі витрати у розмірі у розмірі 10% від суми, фактично стягнутих на користь клієнта не мають характеру необхідних, не співрозмірні з виконаною адвокатом роботою в суді, не містять обґрунтування обсягу фактичних дій представника позивача, які достатньою мірою можуть бути співвіднесені з досягненням успішного результату, а їх відшкодування матиме надмірний характер.

При цьому присуджені судом на користь позивача витрати на правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн. є достатніми з урахуванням поданих адвокатом доказів, предмету спору, важливості справи для позивача.

Відтак, підстави для присудження на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у вигляді «гонорару успіху» відсутні.

Враховуючи викладене, на користь позивача підлягають присудженню судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства культури та інформаційної політики України.

Керуючись ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства культури та інформаційної політики № 608-нк від 29.10.2021 «Про звільнення ОСОБА_1 ».

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу утримання державного майна управління державного майна Міністерства культури та інформаційної політики України, з 01.11.2021.

4. Стягнути з Міністерства культури та інформаційної політики України (ідентифікаційний код 43220275, місцезнаходження: вул. Франка Івана, буд. 19, м. Київ, 01601) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 01.11.2021 по 29.07.2022 у розмірі 164 851,80 грн. (сто шістдесят чотири тисячі вісімсот п`ятдесят одна гривня вісімдесят копійок) без урахування податків та зборів.

5. Стягнути з Міністерства культури та інформаційної політики України (ідентифікаційний код 43220275, місцезнаходження: вул. Франка Івана, буд. 19, м. Київ, 01601) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) моральну шкоду у розмірі 10 000,00 (десять тисяч) грн.

6. Стягнути з Міністерства культури та інформаційної політики України (ідентифікаційний код 43220275, місцезнаходження: вул. Франка Івана, буд. 19, м. Київ, 01601) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) сплачений судовий збір у розмірі 129,71 (сто двадцять дев`ять гривень сімдесят одна копійка) грн.

7. Стягнути з Міністерства культури та інформаційної політики України (ідентифікаційний код 43220275, місцезнаходження: вул. Франка Івана, буд. 19, м. Київ, 01601) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000,00 (п`ятнадцять тисяч) грн.

8. У задоволенні інших позовних вимог - відмовити.

9. Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу утримання державного майна управління державного майна Міністерства культури та інформаційної політики України або рівнозначній посаді з 01.11.2021 та в частині стягнення з Міністерства культури та інформаційної політики України на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 18 612,30 грн. без утримання обов`язкових податків та зборів.

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ).

Відповідач: Міністерство культури та інформаційної політики України (ідентифікаційний код 43220275, місцезнаходження: вул. Франка Івана, буд. 19, м. Київ, 01601).

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Повний текст рішення виготовлено та підписано - 01.08.2022.

Суддя Т.П. Балась