Рішення № 105990512, 28.07.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 липня 2022 року м. Київ № 640/14182/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І., розглянувши у порядку спрощеного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи адміністративну справу

за позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області

про визнання протиправними та скасування наказу та рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України та Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, у якому просить суд:

Визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Держаної міграційної служби у місті Києві та Київській області від 02 березня 2020 року № 108 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25 травня 2020 року № 97-20 про відхилення скарги на рішення територіального органу Державної міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

Зобов`язати Державну міграційну службу України в особі територіального підрозділу Центрального міжрегіонального управління Держаної міграційної служби у місті Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,Є відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування заявлених позовних вимог, позивач зазначив, що відповідачами при прийняття оскаржуваних рішень не взято до уваги, що існує систематичне порушення прав людини та загроза життю, безпеці та свободі через тортур, нелюдське або таке, що принижує честь і гідність, поводження чи покарання.

Водночас із позовною заявою позивачем подано клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 липня 2020 року відмовлено позивачу у задоволенні клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження з викликом сторін.

Водночас відкрито провадження в справі зі здійсненням розгляду справи одноособово за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Запропоновано відповідачам в п`ятнадцятиденний строк з дня вручення їм ухвали про відкриття, надати відзиви на позовну заяву, які повинні відповідати вимогам статті 162 КАС України, або заяву про визнання позову.

Зобов`язано Державну міграційну службу у п`ятиденний строк з дня отримання ухвали суду про відкриття провадження у справі, надати суду завірені належним чином документи, які стали підставою для прийняття оскаржуваних рішень.

20 липня 2020 року до суду надійшла належним чином завірена копія особової справи громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 та рішення Державної міграційної служби України від 25 травня 2020 року № 97-20.

27 липня 2020 року на адресу суду, від представника Державної міграційної служби України надійшов відзив на адміністративний позов, в якому останній заперечував щодо задоволення адміністративного позову, посилаючись на те, що оскаржуване рішення є правомірним, оскільки позивач не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними.

Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, дійшов наступних висновків.

Обставини встановлені судом:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Російської Федерації, народився в селі Дилим, Казбеківського району, Республіки Дагестан. За національністю авар та сповідує іслам. Перебуває у офіційному шлюбі з громадянкою Російської Федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . У релігійному шлюбі перебуває з громадянкою Російської Федерації ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

03 лютого 2017 року позивач, повітряним сполученням прибув до України.

Позивач звернувся 11 лютого 2020 року із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області зазначивши, що причиною такого звернення є те, що на релігійній основі та беззаконній підставі постійно приходили до нього додому та влаштовували обшук, прямо казали: «їдьте звідси», «ми не дамо вам тут жити», «це наша робота» і так далі. Постійно погрожували що підкинуть зброю та дадуть строк. Позивач не міг пересуватися у справах в інше місто, у нього на той момент було двоє дітей, неможливо було в лікарню дитину відвезти тому, що умови медицини кращі в іншому місті, по дорозі на кордоні в митниці на блокпосту затримували годинами, посміхаючись казали що для роботи їм потрібно знати, куди позивач прямує, бувало що на добу забирали та допитували. Так тривало майже два роки як позивач створив сім`ю. Хлопці, так як і позивач піддвалися допитам, когось мучили струмом, когось не залишилось в живих. На цій підставі позивач прийняв рішення покинути країну його проживання.

Єдиний варіант де позивач міг читати намаз та спокійно молитися, йому на той час здавалася Туреччина. Там можна було купити товар, працювати та жити, що позивач і зробив. По приїзду до Туреччини позивач зробив документи, проживав на законних підставах, посвідку на проживання мав він та його родина. Однак після року проживання в Туреччині, Росія подала в Федеральний розшук. Батько позивача найняв адвоката для того, щоб дізнатися, на якій підставі позивача оголошено в розшук. Проте було повідомлено що це секретна інформація. Конкретної відповіді ні батько позивача ні адвокат отримати не змогли.

Батько позивача звернувся з відповідною заявою до відділу з прав людини, щоб запобігти безпідставному свавіллю. Однак жодних результатів вказані звернення не принесли. Через півтори року проживання в Туреччині позивач вирішив поживати в України, оскільки діти підросли і необхідно було їх віддавати до школи тоді як мовний бар`єр в Туреччині не дозволяв цього зробити та заважав вільно пересуватися.

Після того як позивач з родиною прилетів до України у нього народилася дитина, яка відповідно отримала громадянство України, що слугувало підставами для звернення і всієї родини до відповідних органів з метою отримання посвідки на постійне проживання.

Коли прийшов час отримання посвідки на постійне проживання, позивач дізнався що Росія подала на нього в Міжнародний розшук.

Дружина та діти позивача отримали посвідку на проживання, тоді як позивач вказану посвідку не отримав.

Вказані обставини стали підставою для звернення позивача з проханням надати йому притулок, тому що в Росії на нього чекають тортури, смерть чи довгий термін.

Наказом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області від 02 березня 2020 року № 108 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту, про що позивачем 06 березня 2020 року отримано повідомлення № 62 від 02 березня 2020 року.

Не погодившись з таким рішенням, позивачем подано скаргу до Державної міграційної служби України.

Як зазначається позивачем, 18 червня 2020 року під час затримання у приміщенні Служби безпеки України, позивач дізнався про те, Державною міграційною службою України його скаргу на рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області від 02 березня 2020 року № 108 відхилено., про що 25 травня 2020 року прийнято рішення № 97-20.

Позивач зауважує, що вказане рішення він не отримував, та жодним чином про його прийняття не був повідомлений.

Незгода позивача з вказаними рішенням зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом.

При вирішенні спору, суд виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (пункт 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI).

Пунктом 13 статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною п`ятою статті 5 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до частини шостої статті 5 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону № 3671-VI.

Так, за змістом статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа,

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Приписами статті 7 Закону № 3671-VI передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім`я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз`яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Статтею 9 Закону № 3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону № 3671-VI).

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону № 3671-VI).

У силу частини шостої статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону № 3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина одинадцята статті 9 Закону № 3671-VI).

Згідно з частиною дванадцятою статті 9 Закону № 3671-VI особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону № 3671-VI).

Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України 7 вересня 2011 року № 649, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 5 жовтня 2011 року за №1146/19884 (надалі - Правила №649).

Відповідно до пункту 2.1 Правил №649 уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом:

а) встановлює особу заявника;

б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб);

в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;

г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку;

ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);

е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;

є) проводить дактилоскопію заявника;

ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи;

з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

Відповідно до пунктів 2.4, 2.5 Правил №649 у разі наявності передбачених Законом підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.

Як встановлено судом, 03 лютого 2017 року позивач легально, повітряним сполученням прибув до України.

Із заявою про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту до уповноваженого органу позивач звернувся 11 лютого 2020 року.

Основною причиною звернення за захистом позивачем зазначено побоювання зазнати переслідування через сфабриковану кримінальну справу на релігійному підґрунті.

Разом з тим, позивачем ні в заяві-анкеті ні в позовній заяві не надано жодних конкретних фактів його особистого переслідування або погрози переслідування в країні свого постійного проживання, а також жодного достовірного документа на підтвердження цих фактів, не обґрунтовано свої побоювання та не надано переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними.

Проведеною перевіркою відповідачем встановлено, що відповідно до інформації по країні походження позивача, на території північно-кавказьких республік Російської Федерації, зокрема і Республіки Дагестан, у зв`язку з великою кількістю бойовиків періодично проводилися контртерористичні операції. Відповідно до звітів правозахисників, у зв`язку з переховуванням бойовиків у будинках місцевих жителів, правоохоронні органи часто з метою пошуку таких бойовиків проводили у населених пунктах Республіки Дагестан посилені перевірки, у тому числі з використанням сили та перевищенням повноважень.

Таким чином, практика проведення обшуків, зупинення та посилена перевірка осіб на блокпостах була звичайно практикою правоохоронних органів Російської Федерації, яка в тому числі використовувалась з превентивною метою.

З урахуванням викладеного, відповідачі прийшли до висновків, з чим повністю погоджується і суд, що позивач, використовуючи загальновідому інформацію щодо порушення прав людини на Північному Кавказі, намагається підсилити історію свого переслідування на свою користь.

Окрім того, відповідно до постанови суду Російської Федерації про застосування запобіжного заходу щодо ОСОБА_1 , який звинувачується у тому, що він приймав участь у збройному формуванні, не передбаченому Федеральним законом та приймав участь у терористичному угрупуванні «Ісламська Держава Іраку і Леванту».

Також, 10 квітня 2020 року Державною міграційною службою України, виходячи з міркувань національної безпеки, додатково було надіслано запит до Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України, яким 27 квітня 2020 року № 5/2/1-4118 підготовлено відповідь, в якій зазначено про те, що позивач є членом міжнародної терористичної організації «Ісламська Держава Іраку і Леванту», та перебуває у міжнародному розшуку по лінії Інтерпол, за вчинення злочинів терористичного характеру за межами України.

При цьому, з вказаного листа також вбачається, що в Україні позивач ввійшов до етнічного злочинного угрупування, яке спеціалізується на вчиненні злочинів насильницького характеру, оскільки 27 березня 2017 року його разом зі спільниками було затримано співробітниками Вишгородського ВП ГУНП в Київській області в с. Сухолуччя Вишгородського району за вчинення розбійного нападу організованою групою, за що ОСОБА_1 було засуджено та він відбував покарання за вчинення злочину, передбаченого частиною третьою статті 187 КК України.

Окрім того, 20 грудня 2019 року за порушення міграційного законодавства ЦМУ ДМС України у місті Києві та Київській області стосовно ОСОБА_1 прийнято рішення про примусове повернення (видворення) з території України із забороною в`їзду на три роки.

Судом звернуто увагу також на те, що в Україну позивач прибув в лютому 2017 року. Однак за захистом до органу міграційної служби звернувся лише у лютому 2020 року, тобто через три роки свого проживання в Україні, чим порушено вимоги статті 5 Закону № 3671-VI.

Хоча дана стаття і не несе в собі будь-яких санкцій, щодо порушення строку подання заяви, водночас вона відображає рівень побоювання заявника зазнати переслідувань чи серйозної шкоди.

Пунктом 22 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 визначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Отже, факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України.

Верховний Суд у своїх постановах від 16 лютого 2018 року у справі № 825/608/17 (адміністративне провадження № К/9901/5193/17), від 07 жовтня 2019 року у справі № 440/134/19 (адміністративне провадження № К/9901/19206/19), від 30 січня 2020 року у справі № 826/10336/18 (адміністративне провадження № К/9901/33669/19), від 01 липня 2020 року у справі № 420/3057/19 (адміністративне провадження № К/9901/33782/19) зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

У постанові від 24 січня 2020 року у справі № 420/2921/19 (адміністративне провадження № К/9901/31878/19) Верховний Суд зазначив, що факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України.

Таким чином, аналізуючи викладене, відповідачі прийшли до висновку, що жодних вагомих підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, не вбачається.

Відповідачами при прийнятті оскаржуваних рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними, а тому обґрунтовано прийнято 02 березня 2020 року наказ № 108 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту та рішення про відхилення скарги на прийнятий наказ від 25 травня 2020 року №с 97-20.

У зв`язку з тим, що позивачем не доведено наявність небезпеки його життю в Російській Федерації та побоювання за своє життя, зазначені обставини не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду справи, у суду відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Суд також прийшов до висновку, що позивач не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання притягнення до відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством країни походження як протиправні та суспільно небезпечні, і на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом Російської Федерації.

Однак, зазначені причини неповернення ОСОБА_1 не є такими що відносяться до конвенційних ознак, за якими особу може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку про відсутність конкретних підстав, через які позивач не може повернутися до країни громадянської належності, оскільки позивач не навів дійсних фактів, які б давали підстави вважати, що відносно нього є реальні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог.

Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.

Відповідно до статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини першої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Враховуючи вищевикладене, системно проаналізувавши норми законодавства, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що позов є необґрунтованим та не підлягає задоволенню.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідачі як суб`єкти владних повноважень обов`язок доказування правомірності прийняття оскаржуваних рішень виконали.

Зважаючи на те, що позивача звільнено від сплати судового збору, та оскільки суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, підстави для вирішення питання про його розподіл відсутні.

Керуючись статтями 72-73, 76-77, 139, 241-246, 255, 257-263 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва -

В И Р І Ш И В:

Відмовити у задоволенні адміністративного позову громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України та Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування наказу та рішення, зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до частини першої статті 293 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

За приписами статті 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне найменування сторін:

Позивач: громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 );

Відповідачі: Державна міграційна служба України (01001, місто Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470);

Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (02152, місто Київ, вул. Березняківська, 4-А, код ЄДРПОУ 42552598).

Суддя В.І. Келеберда