Рішення № 105823754, 19.05.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 травня 2022 року м. Київ № 640/15130/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кармазіна О.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовомКиївського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідівдо Товариства з обмеженою відповідальністю «Мокко»простягнення адміністративно-господарських санкцій,-

В С Т А Н О В И В:

Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 104, код ЄДР: 22869098) звернулося до суду з позовом до ТОВ «Мокко» (04119, м. Київ, вул. Сім`ї Хохлових, 8, код ЄДР: 40875249), в якому просить суд стягнути з відповідача на користь позивача адміністративно-господарські санкції у розмірі 85815,79 грн. та пеню у розмірі 648,72 грн.

Позиція заявника.

Заявник зазначає, що ТОВ «Мокко» 18.02.2021 року надало до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю» за 2020 рік (Річна).

Згідно звіту, як зазначає заявник, відповідач зазначив, що середньооблікова кількість працівників облікового складу підприємства у 2020 році становила 19 осіб, відповідно до 4 % нормативу на підприємстві повинна бути працевлаштована 1 особа з інвалідністю, але відповідачем не працевлаштована жодна особа з інвалідністю.

Додає у цьому контексті, що згідно ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» відповідач повинен був працевлаштувати 1 особу з інвалідністю, але не працевлаштував жодної особи з інвалідністю, тобто свій обов`язок не виконав.

Зазначає, що відповідач, не використав можливостей для пошуку осіб з інвалідністю для зайняття вакантних посад на підприємстві.

При цьому, наполягає, що відповідач повинен довести свої намагання у працевлаштуванні інвалідів, не лише через подання звітності до служби зайнятості.

Отже, на думку заявника, відповідно до вимог профільного законодавства за 1 робоче місце, призначене для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайняте ними, відповідач до 15.04.2021 року повинен був самостійно сплатити санкції у розмірі: 85 815,79 грн., що підтверджується, на думку звітністю - Звіт про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю за 2020 рік (від 18.02.2021 р.).

Як звертає увагу заявник, санкції Відповідачем не сплачені, що зумовило нарахування пені з 16.04.2021 по 21.05.2021 - 648,72 грн.

Заявник додає, що стягнення санкцій є досить важливим, адже сприяє наповненню Держаного бюджету України та в подальшому забезпечує фінансування державних програм по соціальній, трудовій та професійній реабілітації осіб з інвалідністю.

Позиція відповідача.

Відповідач не погоджується із заявленими вимогами.

Звертає увагу на те, що відповідно до Звіту про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю (річна) № 9/2915 від 18.02.2021 року за 2020 рік, поданого Відповідачем, на підприємстві у 2020 році особи з інвалідністю не працювали.

Додає, що кількість робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю, відповідно до 4% нормативу: 19 х 0,04 = 1 робоче місце.

Кількість не зайнятих робочих місць призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю , як зазначає відповідач, складає: 1 робоче місце.

Між тим, відповідач згідно з встановленим нормативом мав робоче місце для менеджера (управителя) з реклами для працевлаштування на ньому особи з інвалідністю, яке створене (відведене) раніше виданим на підприємстві Відповідача наказом від 03.01.2018 року № 1-КІ.

Відповідач звертає увагу на те, що дана посада менеджера (управителя) з реклами відображена також в штатному розписі Відповідача за 2020 рік.

Додає також, що у період з 17.01.2018 року по 29.11.2019 робоче місце менеджера (управителя) з реклами, що створене для особи з інвалідністю, було зайняте працівником ОСОБА_1 , особою з інвалідністю 3 групи, якого до Відповідача було працевлаштовано на підставі власної заяви від 16.01.2018 та наказу про прийняття на роботу № 2 від 16.01.2018.

Відповідач додає, що ОСОБА_1 звільнився 29.11.2019 за власним бажанням.

У відзиві також зазначається, що після звільнення ОСОБА_1 про вакантне робоче місце менеджера (управителя) з реклами, призначене для особи з інвалідністю, відповідачем 20.12.2019 було подано звіт до Шевченківської районної філії Київського міського центру зайнятості про попит на робочу силу (вакансії) форми № 3-ПН.

Представник відповідача звертає увагу на те, що незважаючи на 4% норматив, Відповідач оголосив згідно звіту 2 вакантні посади для працевлаштування осіб з інвалідністю, тобто більш ніж вимагається по законодавству.

Відповідач додає, що звіт подавався відповідачем в подальшому в електронному вигляді щомісячно продовж січня по грудень 2020 року. В щомісячних звітах Відповідач також оголошував більшу кількість вакантних посад (3 вакантні посади) для осіб з інвалідністю, ніж того вимагає закон. Протягом березня, квітня та травня 2020 року звіти Відповідачем не подавались у зв`язку із встановленням на всій території України режиму карантину до 24.04.2020 року згідно із положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 та постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 р. № 239. При цьому, про неможливість прийняти звіти було проінформовано Відповідачу у відповідь на його телефонний дзвінок до Шевченківської районної філії Київського міського центру зайнятості.

Достовірність факту звітування про попит на робочу силу (для працевлаштування особи з інвалідністю) підтверджується штампом про прийняття звіту від 20.12.2019 року та роздруківки з веб-сайту Київського міського центру зайнятості про подані звіти.

У відзиві зазначається, що на заявлену вакансію протягом 2020 на працевлаштування було видано 20 направлень територіальними органами державної служби зайнятості.

Серед направлених кандидатів взагалі не було осіб, які б відповідали вимогам пункту 6 частини першої статті 14 Закону України «Про зайнятість населення», тобто взагалі не направлялись особи з інвалідністю. Зазначене підтверджується даними в направленнях на працевлаштування, зокрема навпроти графи «Особа належить до категорії громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню» нічого не зазначено, окрім двох направлень, в яких вказано, що особи відносяться до категорії пункту 1 частини першої статті 14 Закону України «Про зайнятість населення» {один з батьків або особа, яка їх замінює і мас на утриманні дитину (дітей) віком до шести років), тобто такі особи не мали інвалідність.

Крім того, як зазначає представник відповідача, деякі направлені кандидати (як було зазначено вище, без інвалідності), яких всупереч вимогам Відповідача про наявність інвалідності направляли територіальні органи державної служби зайнятості, приходили по направленню на співбесіду до директора та також підтверджували той факт, що у них відсутня будь-яка інвалідність, а також особисто відмовлялись від роботи з причини некомпетентності належного виконання функціоналу - активна робота з соціальними мережами, про що зазначено у формі 3-ПН, та відсутності взагалі будь-якого досвіду роботи із соціальними мережами, що є також вимогою Відповідача, остання причина в свою чергу була зумовлена передпенсійним віком кандидатів.

Таким чином, як резюмує представник, до Відповідача самостійно жодна особа з інвалідністю не зверталася з метою працевлаштування.

До Відповідача лише були направлені службою зайнятості кандидати, які не мали інвалідності, чим і не відповідали основній вимозі Відповідача.

Зазначене, як зазначає відповідач, свідчить про те, що Відповідач, витрачав свій час на сумлінне щомісячне направлення форми 3-ПН щодо вакансії по пошуку спеціаліста-особи з інвалідністю, витрачав свій час на проведення співбесід із кандидатами для виявлення інформації по наявності інвалідності та по досвіду роботи у кандидатів, які взагалі по жодним критеріям не підходили на його вакансію.

Таким чином, як зазначає відповідач, ним вжито всіх можливих заходів для працевлаштування особи з інвалідністю та повністю дотримано забезпечення нормативної кількості робочих місць для осіб з інвалідністю у 2020 році.

Вжиття заходів щодо працевлаштування осіб з інвалідністю Відповідачем полягало в тому, що Відповідач здійснював активний щомісячний пошук особи з інвалідністю на посаду менеджер (управитель) з реклами на підприємстві Відповідача шляхом подання звіту до територіального органу державної служби зайнятості.

Відповідач акцентує увагу на тому, що протягом 2020 року особи з інвалідністю безпосередньо (самостійно) не зверталися до відповідача з питаннями працевлаштування. Такі особи зверталися до відповідача лише по направленнях територіальних органів державної служби зайнятості та не відповідали критерію пошуку - не мали інвалідності.

Отже, на думку відповідача, відсутні підстави вважати, що ним порушено вимоги щодо виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2020 році, а тому вважає, що стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій не відповідає закону.

Відповідач наполягає на тому, що звільняється від відповідальності в силу вжиття ним усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення, чим спростовуються всі безпідставні міркування Позивача.

Крім іншого, відповідач також звертає увагу, що на роботодавців покладено обов`язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми № 3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.

Додає у зв`язку з цим, що періодичності подачі звітності за формою № 3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію.

Тому, на думку відповідача, якщо роботодавець навіть одноразово подав звітність форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Це означає, на думку відповідача, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Відтак, як зазначає представник відповідача посилаючись на судову практику, на підприємство покладається обов`язок самостійного працевлаштування осіб з інвалідністю шляхом створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування осіб з інвалідністю, в тому числі і центри зайнятості, що і було виконано у повному обсязі Відповідачем. В свою чергу, закон не покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - осіб з інвалідністю.

Знову посилаючись на судову практику, відповідач зазначає, що обов`язок по працевлаштуванню осіб з інвалідністю відповідно до встановленого законодавством нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є звіт форми № 3-ПН.

Відтак, на думку відповідача, відповідач використав всі можливості для пошуку осіб з інвалідністю для зайняття вакантної посади на підприємстві та вжив всіх заходів, що залежали від нього, щодо працевлаштування осіб з інвалідністю, що спростовує всі твердження Позивача, викладені ним в позовній заяві, та підтверджується даними та документальними доказами:

відповідачем видано наказ про створення (відведення) робочого місця для менеджера (управителя) з реклами для працевлаштування на ньому особи з інвалідністю та внесено таку посаду до штатного розпису підприємства;

відповідачем було подану форму ІО-ПОІ (річна) № 9/2915 від 18.02.2021 року за 2020 рік, в якій зазначено про виділене організоване робоче місце для особи з інвалідністю;

відповідачем щомісячно здійснювались активні пошуки особи з інвалідністю на вакантну посаду менеджера (управителя) з реклами згідно поданих щомісячних звітів форми 3-ПН;

відповідачу не було направлено територіальними органами державної служби зайнятості жодного кандидата-особи з інвалідністю;

позивачем не наведено в позовній заяві жодних документальних доказів безпідставної відмови особам з інвалідністю, які самостійно зверталися до Відповідача з метою працевлаштування.

Враховуючи зазначене та інші доводи, викладені у відзиві на позов, відповідач вважає повністю безпідставними незрозумілі та не обґрунтовані вимоги Позивача щодо обов`язку Відповідача довести факт свого намагання у працевлаштуванні осіб з інвалідністю іншим шляхом, ніж через звернення до територіальних органів Державного центру зайнятості та подачі форми 3-ПН. Відповідач, як зазначено у відзиві, наведеним вище повністю підтвердив факт того, що ним у 2020 році вживались всі необхідні заходи щодо працевлаштування осіб з інвалідністю.

Щодо судових витрат, відповідач зазначає наступне.

Так, Відповідач скористався своїм правом, передбаченим положеннями статті 16 КАС України, отримати професійну правничу допомогу, та уклав із Адвокатським об`єднанням «АРЕОПАГ» Договір про надання правничої допомоги № 1006/21 від 10.06.2021 року для супроводу цього судового процесу на платній основі. Відтак, Відповідачем понесені судові витрати, пов`язані із розглядом судової справи, на отримання правничої допомоги у розмірі 12 000,00 грн., з яких : вивчення позову та доданих документів, формування правової позиції 2000,00 грн., складення відзиву на позовну заяву 5000,00 грн., супроводження судового процесу, в тому числі підготовка та подання заперечень, додаткових пояснень, заяв та клопотань 5000,00 грн.

На підставі положень статей 132 та 134 КАС України, відповідач просить стягнути витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12 000,00 грн. (гонорар).

Позивач не скористався своїм правом надати заперечення проти заявленої до стягнення суми.

Процесуальні дії, вчинені у справі.

Ухвалою від 08.06.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження.

Ухвалою від 24.06.2021 відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про розгляд справи у судовому засіданні з викликом учасників справи.

Обставини, встановлені судом.

Так, сторонами не спростовується та не заперечується факт подання звітності, встановлений норматив, що підтверджується матеріалами справи, а відтак, вказані обставини є встановленими.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон), забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Згідно з частиною 3 статті 18 Закону, підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За змістом статті 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.

Так, державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

Частиною 1 статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів).

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені ст. 250 ГК України. Відповідно до ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 50 Закону України «Про зайнятість населення», роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

На виконання пункту 4 частини 3 статті 50 Закону України «Про зайнятість населення», наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)».

Зі змісту частини 2 статті 218 ГУ України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

Так, відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» та затвердженого Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», на роботодавців покладено обов`язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.

При цьому, слід звернути увагу, що періодичності подачі звітності за формою № 3-ПН законодавством не встановлена, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» у встановлений строк, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Аналіз вищезазначених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані:

- виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця,

- створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;

- забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;

- надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів;

- звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

- в разі не виконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

Відтак, на підприємство покладається обов`язок самостійного працевлаштування інвалідів шляхом створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів, в тому числі і центри зайнятості.

В свою чергу, закон не покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - осіб з інвалідністю.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 7 лютого 2018 року у справі П/811/693/17, від 2 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 13 червня у справі № 819/639/17, від 26 червня 2018 року у справі № 806/1368/17.

При цьому, Законом також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.

З огляду на викладене, обов`язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Механізм реалізації зазначеної програми працевлаштування передбачає здійснення певних заходів з боку підприємств.

Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є звіт форми № 3-ПН.

У даному випадку, як вбачається з матеріалів справи, підприємством видано наказ від 03.01.2018 про створення робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю «Менеджер (управитель) з реклами» із забезпеченням робочими матеріалами, місцем та обладнанням. Посада відображена у штатному розписі з посадовим окладом 6000 (6500) грн.

До спірного періоду на вказаній посаді працювала особа з інвалідністю.

Товариством подавалась звіть «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» від 20.12.2019. При цьому, надавалась інформація про можливість працевлаштування двох осіб з інвалідність, замість необхідної за нормативом однієї особи (планування рекламних компаній у соціальних мережах, спілкування з клієнтами) з необхідністю наявності вмінь - вільне володіння комп`ютером, знання алгоритмів соціальних мереж, знання MS Office.

При цьому, відповідач систематично проводив роботу щодо інформування про наявні вакансії, запитуючи при цьому до 3-х вакансій, що, як вбачається з матеріалів справи, перевищувало встановлені нормативи.

З наявних направлень на працевлаштування та матеріалів, що супроводжують їх реалізацію, вбачається, що в основному для працевлаштування направлялися особи, які не є особами з інвалідністю - як і зазначалося відповідачем. Невідповідність інших осіб вимогам щодо працевлаштування інвалідів не спростовується позивачем.

Позивач в порядку виконання ч. 1 ст. 77 КАС України не довів обставин того, що певні особи з інвалідністю зверталися до підприємства з метою працевлаштування, але їм було безпідставно відмовлено.

Отже, матеріалами справи підтверджується, що підприємство вживало усіх можливих заходів, які передбачені законодавством, а також такі, що не встановлені як обов`язок для підприємства (самостійне розміщення оголошень), спрямовані на забезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та недопущення правопорушення у сфері господарювання.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про виконання відповідачем обов`язків, визначених профільним законодавством та належне інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць на підприємстві та потребу у направленні йому центром зайнятості інвалідів для працевлаштування, а тому застосування до нього адміністративно-господарських санкцій та стягнення пені є безпідставним.

В той же час, позивачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що відповідачем не виділено та не створено робоче місце для працевлаштування особи з інвалідністю, а також не доведено факту протиправної відмови у працевлаштуванні осіб з інвалідністю з боку підприємства.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Враховуючи вищевикладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Відтак, у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.

Щодо судових витрат.

Відповідно до п. 1 ч. 3. ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч. 2. ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

В контексті наведеного слід зазначити, що загальне правило розподілу судових витрат полягає в тому, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею судові витрати.

Відповідно, витрати покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У свою чергу, відповідно до ч. 3 ст. 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до ч. 5 ст. ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 134 КАС України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відтак, зменшення заявлених до відшкодування судових витрат здійснюється за клопотання відповідно сторони, у даному випадку таке клопотання могло бути подано позивачем.

Однак, таке клопотання відсутнє у матеріалах справи. Позивачем не доведена неспівмірність витрат, заявлених відповідачем до стягнення, що є передумовою їх зменшення. Тобто, відповідно до процесуального закону зменшення розміру витрат здійснюється за обґрунтованим клопотанням відповідної сторони, яке у даному випадку відсутнє, а відтак - розмір витрат не може бути зменшений. При цьому, судом враховується, що матеріали справи містять докази направлення позивачу відзиву на позов (з описом вкладення), де і заявлено відповідачем про відшкодування судових витрат із наданням відповідних доказів.

Слід додати, що відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У даному випадку вказані вимоги дотримані.

Відповідно до ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

У даному випадку до матеріалів справи надано: докази на підтвердження повноважень адвоката; договір № 1006/21 від 10.06.2021 щодо супроводження даної справи, в якому визначений розмір гонорару адвоката з умовою його оплати протягом 3-х днів з дати укладання договору, а також визначений детальний опис та обсяг послуг, рахунок на оплату від 10.06.2021, проведене банком платіжне доручення № 2499 від 11.06.2021 на 12000,00 грн. відповідно до виставленого рахунку.

При цьому, в контексті розміру відшкодування (гонорар у розмірі 12000 грн.), судом враховується: якісна підготовка відзиву та супутніх матеріалів, що дозволяє розглядати справу без додаткових зволікань; доречний аналіз норм національного законодавства та судової практики, проведений адвокатом відповідача, а також якісна робота з формування доказової бази та правової позиції, що зазвичай займає достатньо часу та зусиль.

Суд вважає заявлені до стягнення витрати такими, що пов`язані з розглядом справи, є обґрунтованими та неминучими, співставними із складністю справи та виконаними адвокатом роботами, обсягом матеріалів справи та обсягом робіт щодо вивчення обставин взаємовідносин сторін. Розмір гонорару є розумним.

Відтак, беручи до уваги наведене у сукупності, суд вважає, що на користь позивача підлягають відшкодуванню ці витрати у розмірі 12000,00 грн. (гонорар).

Окремо слід додати, що відповідно до ч. 8 ст. 139 КАС України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

На наведене судом звертається увага у зв`язку з тим, що протягом багатьох років існує усталена судова практика за цією категорією справ, де чітко визначені правові позиції вищих судів із зазначеного питання та умова, за яких можуть бути стягнуті санкції.

Не дивлячись на це, Фонд продовжує підходити до питання стягнення санкцій з надмірним формалізмом та за загальною практикою - безпідставно заявляючи такі позови, витрачаючи державні кошти на судовий збір при очевидній безпідставності таких позовів, що має місце і у даному випадку, виходячи суто із факту подання звітності та декларування кількості осіб з інвалідністю та без вчинення жодних дій відносно з`ясування фактичних обставин навколо питання працевлаштування інвалідів (дій підприємств у цьому напрямку), не надаючи у жодному випадку навіть загальних доказів використання коштів на користь інвалідів задля створення умов, які дають можливість особам з інвалідністю вести повноцінний спосіб життя.

На думку суду, наведене може бути самостійною підставою для покладання на позивача судових витрат, оскільки суто формальний підхід відповідача до виконання покладених на нього функцій у сфері захисту інвалідів, формальний рух матеріалів, у т.ч. до суду при очевидній відсутності для Фонду позитивної перспективи у справі, призводить до витрачання бюджетних коштів на «обслуговування» такої справи (витрати Фонду, суду, відповідача), до необхідності підприємства захищатися, відволікатися на пошук матеріалів та документів для виправдання перед владним суб`єктом своєї позитивної поведінки при очевидній безпідставності вимог владного суб`єкта.

Керуючись положеннями статей 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 104, код ЄДР: 22869098) відмовити повністю.

Стягнути з Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 104, код ЄДР: 22869098) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Мокко» (04119, м. Київ, вул. Сім`ї Хохлових, 8, код ЄДР: 40875249) 12000,00 грн. (дванадцять тисяч гривень) на відшкодування понесених витрат на правничу допомогу адвоката.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зважаючи на затвердження Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя 17 серпня 2021 року N 1845/0/15-21, апеляційні скарги в електронній формі подаються безпосередньо до апеляційного суду.

Днем вручення процесуальних документів в електронній формі є день отримання судом повідомлення про доставлення документів на офіційну електронну адресу особи (п. 2 ч. 6 ст. 251 КАСУ), якою є (п. 5.8. Положення про ЄСІТС від 17 серпня 2021 року N 1845/0/15-21): сервіс Електронного кабінету ЄСІТС, адреса електронної пошти, вказана користувачем в Електронному кабінеті ЄСІТС, адреса електронної пошти, вказана в одному з державних реєстрів або адреса електронної пошти, з якої надійшли до суду документи, засвідчені кваліфікованим електронним підписом (п. 59 «Перехідні положення»).

Суддя О.А. Кармазін