Рішення № 105823524, 18.05.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 травня 2022 року м. Київ № 640/1987/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В. І., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Обставини справи:

До Окружного адміністративного суд міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Міністерства оборони України (далі - відповідач, Міноборони), в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Міністерства оборони України, яка полягає у відмові надіслати скановані копії рішень на електронну адресу ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про призначення особам у період з 01 липня по 01 вересня 2017 року Міністерством оборони України одноразової грошової допомоги згідно зі статтею 16 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975;

- зобов`язати Міністерство оборони України надіслати скановані копії рішень на електронну адресу ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про призначення особам у період з 01 липня по 01 вересня 2017 року Міністерством оборони України одноразової грошової допомоги згідно зі статтею 16 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975;

- зобов`язати Міністерство оборони України відповідно до статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) подати у 5-денний строк після набрання чинності рішенням звіт про виконання судового рішення.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що інформація, яку він запитував у Міноборони стосується розпорядження бюджетними коштами, тому належить до публічної інформації, доступ до якої не може бути обмеженим, відтак, у наданні копій документів, які стосуються розпорядження бюджетними коштами із інформацією про умови їх отримання, прізвища, імена та по батькові фізичних осіб, які їх отримали, не може бути відмовлено.

Натомість, протиправно відмовив йому в наданні копій рішень про призначення відповідним особам у період з 01 липня по 01 вересня 2017 року одноразової грошової допомоги згідно зі статтею 16 Закону від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975, що зумовило звернення із адміністративним позовом до суду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 лютого 2021 року відкрито провадження у справі № 640/1987/21 та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін; запропоновано відповідачу надати відзив, який повинен відповідати вимогам статті 162 КАС України.

Скориставшись своїм процесуальним правом, відповідач 15 лютого 2021 року подав до суду відзив, у якому позов не визнав та просив відмовити у його задоволенні.

На обґрунтування відзиву зазначив, що Міноборони діяло в межах законодавства та відмовило позивачу у надісланні на його електронну адресу сканованих копій запитуваних ним рішень, з огляду на те, що дані рішення містять конфіденційну інформацію стосовно осіб, яких стосуються.

Водночас відповідач зауважив, що на виконання вимог статті 6 Закону України «Про інформацію» на офіційному сайті Міноборони www.mil.gov.ua оприлюднюється актуальна інформація щодо списку осіб та прийняття рішень Міноборони про оформлення документів про призначення цим особам одноразової грошової допомоги без зазначення конфіденційної інформації щодо них.

У відповіді на відзив, поданій до суду 23 лютого 2021 року, позивач висловив свої заперечення на доводи відповідача щодо необґрунтованість його позовних вимог, зокрема, стверджуючи, що обмеженому доступу підлягає не документ, а інформація в ньому. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої не обмежений.

Згідно з частиною третьою статті 241 КАС України судовий розгляд у суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, дійшов наступних висновків.

Обставини, встановлені судом:

Як вбачається із матеріалів справи 04 грудня 2020 року, шляхом заповнення електронної форми на офіційному вебпорталі відповідача (zapytmou@mil.gov.ua) позивачем надіслано запит про доступ до публічної інформації, в якому він просив:

- повідомити кількість осіб, яким у період з 01 липня по 01 вересня 2017 року Міноборони призначено одноразову грошову допомогу згідно зі статтею 16 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975;

- у разі наявності таких рішень, надіслати їх у сканованому вигляді на електронну адресу позивача ІНФОРМАЦІЯ_1.

Листом від 16 грудня 2020 року № 248/420(а)/349 Міноборони повідомило позивача про те, що у вищевказаний період Комісією Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, прийнято 670 рішень стосовно призначення одноразової грошової допомоги. Водночас позивачу відмовлено у наданні копій цих рішень у сканованому вигляді, з огляду на приписи законів України «Про доступ до публічної інформації» та «Про захист персональних даних», які забороняють розголошувати відомості стосовно суб`єктів персональних даних без згоди таких суб`єктів.

Вважаючи протиправними дії та висновки відповідача при розгляді вищевказаного запиту, позивачем подано даний позов до адміністративного суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить із того, що відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, під час розгляду даного спору щодо оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень, суд зобов`язаний перевірити оскаржувану позивачем бездіяльність Міноборони на її відповідність усім зазначеним вимогам.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною другою статті 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ «Про інформацію» (далі - Закон № 2657-ХІІ) кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

Спеціальним законом, який визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес, є Закон України від 13 січня 2011 року № 2939-VІ «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VІ), метою якого відповідно до статті 2 є забезпечення прозорості та відкритості суб`єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації.

За змістом статті 5 зазначеного Закону доступ до інформації забезпечується, зокрема, шляхом надання інформації за запитами на інформацію.

Сфера дії Закону № 2939-VІ не поширюється на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом (ч. 2 ст. 2 Закону № 2939-VІ).

Відповідно до норм статті 1 Закону № 2939-VI публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Пунктом 1 частини 1 статті 13 Закону № 2939-VI передбачено, що розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

Суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації відповідно до статті 12 Закону № 2939-VI є запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.

Разом з цим, положеннями частини 1 статті 7 Закону № 2939-ХІІ визначено, що інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

Частиною другою цієї ж статті передбачено, що обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Частиною п`ятою статті 7 цього ж Закону передбачено, що не може бути обмежено доступ до інформації про складання, розгляд і затвердження бюджетів, кошторисів розпорядників бюджетних коштів та плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів, а також їх виконання за розписами, бюджетними програмами та видатками (крім таємних видатків відповідно до статті 31 Бюджетного кодексу України), взяття розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів бюджетних зобов`язань або здійснення розпорядження бюджетними коштами у будь-який інший спосіб, планування, формування, здійснення та виконання закупівлі товарів, робіт і послуг за бюджетні кошти, у тому числі оборонних закупівель (крім випадків, якщо окрема інформація про закупівлі товарів, робіт і послуг становить державну таємницю відповідно до Закону України «Про державну таємницю», володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. Не підлягає обмеженню також доступ до інформації про стан і результати перевірок та службових розслідувань фактів порушень, допущених у сферах діяльності, зазначених у цій частині. Доступ до зазначеної інформації забезпечується розпорядниками інформації відповідно до положень статті 5 Закону № 2939-VI.

За визначенням частини шостої статті 7 Закону № 2939-VI не належать до інформації з обмеженим доступом відомості, зазначені у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, поданій відповідно до Закону України «Про запобігання корупції», крім випадків, визначених Законом.

Згідно зі змістом частини сьомої статті 7 Закону 2939-VI обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

Порядок розгляду і надання відповіді на запит визначено статтею 20 Закону 2939-VI, зокрема, розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту (ч. 1, 4 ст. 20 Закону № 2939-VI).

У статті 22 Закону 2939-VI наведено вичерпний перелік підстав, з яких розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту на її отримання.

Так, розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

Таким чином, право особи на доступ до інформації, гарантоване статтею 34 Конституції України, не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження мають бути винятками, які передбачені законом, переслідувати одну або декілька законних цілей і бути необхідними у демократичному суспільстві. У разі обмеження права на доступ до інформації законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію вказаного права і не порушувати сутнісного змісту такого права (абз. 7 п. 2.2 рішення Конституційного Суду України від 22 січня 2020 року № 1-р(I)/2020).

Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 4 Закону 2939-VI одним із принципів забезпечення доступу до публічної інформації є принцип прозорості та відкритості діяльності суб`єктів владних повноважень.

Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом. Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності вимог, визначених пунктами 1-3 частини другої статті 6 Закону № 2939-VI.

Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з трьох складових, передбачених указаною правовою нормою, означає, що відмова в доступі до публічної інформації є необґрунтованою.

Аналогічну позицію наведено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі №9901/510/18, від 14 травня 2020 року у справі № 9901/589/19, від 04 лютого 2021 року у справі №9901/598/19.

В межах спірних правовідносин Міноборони є розпорядником публічної інформації в розумінні Закону № 2939-VI і керується його положеннями при вирішенні питань щодо доступу до інформації. При цьому, відповідач є розпорядником, як відкритої публічної інформації, так і інформації з обмеженим доступом.

З встановлених обставин справи вбачається, що позивач звернувся до Міноборони із запитом відповідно до Закону № 2939-VI, у якому просив надати у тому числі скановані копії рішень про призначення особам одноразової грошової допомоги згідно зі статтею 16 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011 - ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 за період з 01 липня по 01 вересня 2017 року.

При цьому, у матеріалах справи відсутні будь-які відомості щодо підтвердження ролі позивача, як запитувача, зокрема, чи є він журналістом, науковцем, громадським активістом тощо і його діяльність пов`язана з питаннями, що становлять суспільний інтерес.

Суд зауважує, що відповідачем не оспорюється факт наявності в нього запитуваної позивачем інформації - рішень про призначення одноразової грошової допомоги особам відповідно до статті 16 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011 - ХІІ та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 за період з 01 липня по 01 вересня 2017 року, однак у наданні сканованих копій цих рішень відмовлено. Натомість, надано інформацію про кількість прийнятих таких рішень.

Нормативною підставою ненадання позивачеві сканованих копій рішень стосовно осіб, яким було призначено одноразову грошову допомогу, слугував той факт, що вказані рішення містять конфіденційну інформацію про фізичних осіб, зокрема, про стан здоров`я (зазначення групи інвалідності), адресу, дату народження, які не можуть бути розголошені без згоди цих осіб.

З аналізу статті третьої Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657 - ХІІ «Про інформацію» вбачається право кожного на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Разом з тим, реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Статтею 10 цього ж Закону визначено види інформації за змістом, якими є: інформація про фізичну особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; інформація про стан довкілля (екологічна інформація); інформація про товар (роботу, послугу); науково-технічна інформація; податкова інформація; правова інформація; статистична інформація; соціологічна інформація; інші види інформації.

Своєю чергою, інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження. Кожному забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законом. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову та бюджетну політику, під час здійснення повноважень щодо верифікації та моніторингу державних виплат не потребує згоди фізичних осіб на отримання та обробку персональних даних (ст. 11 Закону № 2657 - ХІІ).

Зважаючи на викладене, суд зауважує, що в межах спірних правовідносин, не можна залишати поза увагою відсутність згоди фізичних осіб, стосовно яких відповідачем були прийняті рішення про призначення та виплату їм одноразової грошової допомоги, на надання інформації щодо стану їх здоров`я, дати народження, місця проживання та розміру цієї допомоги.

Відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

В рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 17 лютого 2015 року у справі «Гусева проти Болгарії» (заява № 6987/07, пункти 36, 40); від 03 квітня 2012 року у справі «Гіллберг проти Швеції» (заява № 41723/06, пункт 93) вказано, що стаття 10 Конвенції має на меті гарантувати вільний обіг ідей та відомостей у суспільстві. Вона гарантує не лише право на передання інформації, але також право громадськості отримувати її. Більше того, визнане на національному рівні право на отримання інформації може бути підставою для реалізації права, гарантованого статтею 10.

Реалізації вказаних прав не повинні перешкоджати органи держави, крім випадків втручання, передбачених пунктом 2 вказаної статті. Відмова державного органу в наданні інформації на запит є формою втручання в право на свободу одержувати інформацію. Тому таке втручання має розглядатися на предмет дотримання пункту 2 статті 10 Конвенції.

За усталеною практикою ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 10 Конвенції втручання у права заявника становитиме порушення Конвенції, якщо не відповідатиме вимогам пункту 2 статті 10. Тому варто визначити, чи було це втручання «передбачене законом», чи переслідувало воно одну або декілька законних цілей, визначених у цьому пункті, та чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення цих цілей (рішення ЄСПЛ від 26 травня 2009 року у справі «Кенеді проти Угорщини»(заява № 31475/05, пункт 43).

Досліджуючи питання про те, наскільки ненадання відповідачем позивачеві запитуваної інформації, є втручанням у його права, гарантовані статтею 10 Конвенції, а також надаючи оцінку, чи було це втручання «передбачене законом», чи переслідувало воно одну або декілька законних цілей та чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення цих цілей, суд бере до уваги наступне.

Щодо критерію готовності та доступності інформації, то відповідачем не оспорюється факт наявності в нього запитуваної позивачем інформації.

Щодо ролі запитувача, то в матеріалах справи відсутні будь-які відомості про те, що позивач є, зокрема, журналістом, науковцем, громадським активістом, тощо і його діяльність пов`язана з питаннями, що становлять суспільний інтерес. Наведені позивачем доводи, а саме, цитування норм статті 23 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців а членів їх сімей» носять загальний, абстрактний характер і жодним чином не підтверджують наявність у позивача нагальної потреби у отриманні запитуваних ним копій рішень.

Визначаючи природу запитуваної позивачем інформації, а також чи було її ненадання відповідачем «передбачене законом», чи переслідувало одну або декілька законних цілей та чи було це «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення цих цілей, то суд зазначає, що в даному випадку, надане позивачу Законом України «Про інформацію» право на інформацію, не повинно порушувати права, свободи і законні інтереси інших громадян.

З урахуванням вищевикладеного, суд погоджується з доводами відповідача про те, що в межах спірних правовідносин йдеться про інформацію, яка містить, з-поміж іншого, конфіденційні відомості про фізичну особу, які не можуть бути надані без її згоди, а отже, і про необґрунтованість заявлених позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення.

З наведених обставин суд дійшов висновку про те, що Міноборони мало достатні та передбачені законом правові підстави для відмови в наданні запитуваної інформації, з огляду на наявність сукупності визначених пунктами 1-3 частини другої статті 6 Закону № 2939-VI підстав обмеження в доступі.

Разом з тим, суд констатує, що відповідач на запит позивача надав інформацію стосовно кількості прийнятих рішень про призначення такої допомоги, однак, не розкриваючи при цьому зміст персональних даних таких осіб.

Крім того, на переконання суду, позивач у позовній заяві некоректно сформулював позовну вимогу до відповідача щодо визнання протиправною його бездіяльності, яка полягає у відмові надіслати йому скановані копії запитуваних рішень. Тобто фактично позивач просить визнати протиправною відмову відповідача щодо надання копій запитуваних рішень.

Щодо цього суд зауважує, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих і обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Відповідач вчинив відповідні дії щодо розгляду запиту позивача про надання публічної інформації, а саме розглянув його та частково відмовив у його задоволенні, що позивачем не заперечується.

Отже, відповідач не допустив протиправної бездіяльності.

Відповідно до статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 73 КАС України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вимогами статті 76 КАС України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 2 статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи вищевикладене в сукупності, системно проаналізувавши норми законодавства, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, покладений на нього обов`язок доказування, виконано та доведено правомірність та обґрунтованість своїх дій щодо відмови позивачу у наданні йому сканованих копій запитуваних ним рішень, тому така відмова, що міститься в його листі від 16 грудня 2020 року № 248/420(а)/349 є правомірною, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 КАС України.

З огляду на викладене, позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Підстав для розподілу судових витрат в порядку статті 139 КАС України не має.

Керуючись статтями 77, 90, 139, 241-246, 255, 293, 296-297 Кодексу адміністративного судочинства України,

В И Р І Ш И В :

Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Міністерства оборони України (03168, м. Київ, вул. Повітрофлотська, 6, код ЄДРПОУ 00034022) про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

За приписами статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Порядок та строки подання апеляційної скарги врегульовано приписами статей 294 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.І. Келеберда