Рішення № 105806144, 09.05.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 травня 2022 року м. Київ № 640/4526/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Колодяжного В.Є., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Апарату Верхової Ради України

про зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 , ел. пошта - ІНФОРМАЦІЯ_1 ) (далі - позивач або ОСОБА_2 ) подано на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Апарату Верховної Ради України (адреса: 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5, ідентифікаційний код - 20064120) (надалі - відповідач або Апарат ВРУ), у якому позивач просить суд зобов`язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити їй грошову компенсацію за невикористані 176,5 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи:

- з 08.10.2013 по 02.11.2014 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Сольвара Р.М.;

- з 03.11.2014 по 27.11.2014 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Безбаха Я.Я.;

- з 28.11.2014 по 29.06.2016 та з 30.06.2016 по 29.08.2019 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Безбаха Я.Я.

В якості підстав позову ОСОБА_1 зазначає, що працюючи на посаді помічника-консультанта народного депутата України вона набула право на компенсацію за неотримані 176,5 календарні дні щорічної основної відпустки, проте така компенсація їй виплачена не була.

Позивачем зауважено, що на неї розповсюджується дія Кодексу законів про працю України та норми Закону України «Про відпустки», в свою чергу право позивача на отримання щорічної оплачуваної відпустки або грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки є однією з основних державних соціальних гарантій працівників, закріплених на законодавчому рівні, а відтак не можуть ставитись у залежність від наявності фонду оплати праці.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 0103.2021 (суддя Пащенко К.С.) відкрито спрощене провадження в адміністративній справі № 640/4526/21 у порядку письмового провадження без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

08.04.2021 до канцелярії Окружного адміністративного суду міста Києва від Апарату ВРУ надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач зазначив, що Апарат ВРУ не є роботодавцем позивача, а лише здійснює документальне та фінансове обслуговування трудових відносин між помічником-консультантом і народним депутатом України, тоді як, на думку відповідача, безпосереднім керівником та роботодавцем позивача є народний депутат України. Крім того відповідачем зазначено, що всі виплати, зокрема компенсація за невикористану відпустку виплачується помічникам-консультантам тільки в межах загального фонду народного депутата України, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів.

15.04.2021 на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій зазначено, що наведені у відповідачем доводи у відзиві є необґрунтованими та не спростовують суті позовних вимог. Позивачем зауважено, що відповідно до Закону України «Про статус народного депутата України», Кодексом законів про працю України та Положення про помічника-консультанта народного депутата України» затвердженого постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95-ВР, передбачено право помічника-консультанта народного депутата України на щорічну основну оплачувану відпустку. Разом з цим виплата роботодавцем грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку при звільненні не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці. Також позивачем зазначено, що відповідно до пункту 10 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 №769, встановлено, що Апарат ВРУ забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України, та здійснює її матеріально-технічне забезпечення, а тому твердження відповідача щодо обов`язку виплати компенсації за невикористані дні відпустки саме народним депутатом є хибним.

23.04.2021 до канцелярії Окружного адміністративного суду міста Києва від відповідача надійшло заперечення на відповідь на відзив, в якому Апарат ВРУ заперечив щодо викладених доводів позивача, просив їх відхилити та відмовити в задоволенні позову з підстав викладених у відзиві.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Відповідно до довідки Апарату ВРУ від 10.02.2021 №20-20/122 вбачається, що ОСОБА_1 працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України, зокрема:

- з 01.10.2013 по 03.10.2013 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_3 без поширення дії Закону України «Про державну службу»;

- з 04.10.2013 по 07.10.2013 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_3 з поширенням дії Закону України «Про державну службу»;

- з 08.10.2013 по 02.11.2014 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_4 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 32 календарних дні щорічної основної відпустки;

- з 03.11.2014 по 27.11.2014 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_5 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 02 календарних дні щорічної основної відпустки;

- з 28.11.2014 по 29.06.2016 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_5 з поширенням дії Закону України «Про державну службу»;

- з 30.06.2016 по 29.08.2019 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_5 (патронатна служба);

За період роботи з 28.11.2014 по 29.08.2019 ОСОБА_1 не використано 142,5 календарних дні щорічної основної відпустки.

В свою чергу, відповідно до листа Апарату ВРУ від 12.02.2021 №1526/2021/40956 позивачу було повідомлено, що на момент його звільнення, економії фонду оплати праці помічників - консультантів народного депутата України було недостатньо для здійснення виплати компенсації за невикористану основну щорічну відпустку. Крім того, зауважено, що всі виплати помічникам - консультантам здійснюються тільки у межах загального фонду, який встановлюється народному депутату для оплати праці помічників-консультантів.

Таким чином, станом на час звернення ОСОБА_1 до суду з вказаним позовом, за відпрацьовані періоди на посаді помічника-консультанта народного депутата України, позивачці не було виплачено компенсацію за 176,5 дні невикористаної щорічної основної відпустки.

Вважаючи неправомірними дії Апарату ВРУ щодо невиплати їй компенсації за неотримані дні щорічної відпустки, ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом за захистом своїх прав.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Щорічні відпустки - найтриваліший за кількістю вільних днів поспіль вид відпочинку. Порядок надання цього виду відпочинку передбачено, крім КЗпП України, й у Законі України «Про відпустки».

У статті 74 КЗпП України передбачено, що громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки зі збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Право на відпустки відповідно і до статті 2 Закону України «Про відпустки» мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство).

Відповідно до абзаців першого, другого та четвертого частини третьої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.

Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.

Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, але не є державними службовцями, також можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

Згідно з пунктом 1 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням голови Верховної Ради України від 25.08.2011 №769, Апарат ВРУ є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.

Пунктами 7, 10 цього Положення передбачено, що Апарат ВРУ організовує та здійснює роботу з кадрового обслуговування працівників Апарату, народних депутатів України і помічників-консультантів народних депутатів України, забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України, здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.

Отже, зазначене дає підстави вважати, що видатки з виплати одноразової грошової допомоги, передбачені частиною шостою статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України», має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечувалось відповідачем, ОСОБА_1 за період її роботи в Апараті ВРУ на посаді помічника-консультанта народного депутата України не було виплачено компенсацію за 176,5 днів щорічної основної відпустки.

Такі дії відповідача не відповідають приписам як загального так і спеціального законодавства про працю.

Твердження відповідача, що обов`язок із виплати позивачу одноразової грошової допомоги не може бути покладений на Апарат ВРУ, оскільки всі платежі здійснюються особисто народним депутатом України у межах місячного фонду заробітної плати його помічника-консультанта є хибним та необґрунтованим, оскільки частина шоста статті 34 Закону України «Про статус народного депутата» не покладає на народного депутата України такого обов`язку.

Враховуючи наведені норми законодавства України, та з огляду на аналіз Закону України «Про статус народного депутата України», а також беручи до уваги те, що позивач був прийнятий та звільнений із посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженням Апарату ВРУ, наявні підстави вважати, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах саме із Апаратом ВРУ, а не із народним депутатом України.

Отже, видатки з виплати одноразової грошової допомоги, передбачені частиною шостою статті 34 Закону України «Про статус народного депутату України», має нести Апарат ВРУ у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень ВРУ.

При цьому відсутність бюджетного асигнування не звільняє відповідача від виплати позивачу гарантованої їй законом суми компенсації за невикористані дні щорічної відпустки.

Європейський суд з прав людини у справі «Кечко проти України» від 08 листопада 2005 року зазначив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Суд зауважив на те, що органи державної влади не вправі посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань (пункт 26 рішення).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 757/9144/16-ц та у постанові від 20.02.2019 у справі №757/57336/16-ц.

У статті 1 Конвенції про оплачувані відпустки № 132 (переглянутій у 1970 році), ратифікованої із заявою Законом № 2481-III від 29.05. 2001, вказано, що положення Конвенції здійснюються шляхом національного законодавства такою мірою, якщо вони не впроваджуються в життя іншим шляхом: через колективні договори, арбітражні рішення, судові постанови або офіційними органами із встановлення заробітної плати чи будь-яким іншим шляхом, що відповідає практиці цієї країни з урахуванням існуючих у ній умов.

Статтею 2 цієї Конвенції передбачено, що Конвенція застосовується до всіх осіб, які працюють за наймом, за винятком моряків.

А у статті 3 вказано, що кожна особа, до якої застосовується ця Конвенція, має право на щорічну оплачувану відпустку встановленої мінімальної тривалості. Кожний член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, зазначає тривалість відпустки в заяві, яка додається до документа про ратифікацію. Відпустка ні в якому разі не може становити менше трьох робочих тижнів за один рік роботи.

У статті 10 цієї Конвенції зазначено, що період, коли надається відпустка, якщо вона не встановлюється правилами, колективними угодами, арбітражним рішенням чи іншими способами відповідно до національної практики, визначається роботодавцем після консультації із зацікавленою особою, що працює за наймом, або з його представниками. Після визначення періоду, коли надається відпустка, слід враховувати вимоги роботи і можливості для відпочинку, які мають особи, що працюють за наймом.

Згідно зі статтею 12 Конвенції угоди про відмову від права на мінімальну щорічну оплачувану відпустку, визначену параграфом 3 статті 3 цієї Конвенції, або про невикористання такої відпустки із заміною її компенсацією чи іншим чином, відповідно до національних умов, визнаються недійсними або забороняються.

Важливе значення для регулювання часу відпочинку в Україні має Європейська соціальна хартія (переглянута), ратифікована Україною 14 вересня 2006 року, відповідно до якої Україна взяла на себе зобов`язання, зокрема і щодо часу відпочинку, крім зобов`язання за пунктом 3 статті 2 Європейської соціальної хартії щодо встановлення щорічної оплачуваної відпустки не менше чотирьох тижнів, якого наша держава на себе не взяла.

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку про відсутність у відповідача підстав для невиплати позивачу грошової компенсації за неотримані дні відпустки, та відповідно наявності підстав для задоволення позову шляхом зобов`язання Апарат ВРУ нарахувати і виплатити ОСОБА_6 грошову компенсацію за невикористані 176,5 календарних дні щорічної основної відпустки на посаді помічника-консультанта народного депутата України.

Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 17 Закону України «ро виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 у справі № 417/3668/17.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з частиною 1 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

На підставі викладеного, керуючись статтями 6, 72- 77, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

2. Зобов`язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 176,5 календарні дні щорічної основної відпустки за період роботи на посаді помічника-консультанта народного депутата України з 08.10.2013 по 02.11.2014; з 03.11.2014 по 27.11.2014; з 28.11.2016 по 29.06.2016 та з 30.06.2016 по 29.08.2019.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Суддя К.С. Пащенко