Рішення № 105755173, 17.02.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

1/1227

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 лютого 2022 року м. Київ № 640/21715/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Клочкової Н.В., при секретарі судового засідання Олійник К.С., за результатами судового засідання в адміністративній справі за позовом

ОСОБА_1

до Державного бюро розслідувань

про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

за участю позивача, представника відповідача

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Державного бюро розслідувань (надалі - відповідач), адреса: 01008, місто Київ, вулиця Михайла Грушевського, будинок 12/2, в якій позивач, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить суд:

- визнати бездіяльність Державного бюро розслідувань щодо невидачі ОСОБА_1 копії наказу про звільнення № 504-ос від 07 серпня 2020 року протиправною;

- зобов`язати Державне бюро розслідувань видати ОСОБА_1 копію наказу про звільнення № 504-ос від 07 серпня 2020 року у передбаченому статті 47 Кодексу законів про працю України порядку;

- визнати протиправним та скасувати наказ виконувача обов`язків Директора Державного бюро розслідувань полковника Державного бюро розслідувань Соколова О. від 07 серпня 2020 року № 504-ос в частині звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису з припиненням державної служби відповідно до пунктів 8. 9 частини 1 статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», пункту 1 частини 1, частини 4 та частини 5 статті 87 Закону України «Про державну службу;

- поновити ОСОБА_1 на посаді, що є рівнозначною посаді слідчого центрального апарату Державного бюро розслідувань в Головному слідчому управлінні Державного бюро розслідувань;

- стягнути з Державного бюро розслідувань (код ЄДРПОУ 41760289) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11 серпня 2020 року по день поновлення на посаді;

- допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.

Підставою позову вказано порушення прав та інтересів позивача внаслідок неправомірного рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого було протиправно звільнено позивача з займаної посади.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що звільнення є незаконним та таким що не узгоджується із чинним законодавством, за відсутності пропозиції про рівнозначну посаду в іншій структурі.

За твердженнями позивача, останнього не було повідомлено, які саме зміни відбулися у структурі Державного бюро розслідувань, зокрема, стосовно чисельності скорочення посад державної служби в цілому та посади державної служби, яку обіймав безпосередньо позивач, а також не було ознайомлено з наказами «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань» та «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік».

Позивач звертає увагу, що ліквідація або зміна структурного підрозділу юридичної особи зі створенням чи без створення іншого структурного підрозділу, не є ліквідацією або реорганізацією юридичної особи, а свідчить лише про зміну внутрішньої (організаційної) структури юридичної особи.

При цьому, зміна однієї лише назви структурного підрозділу, без зміни правового статусу у структурі органу та обсягу функціональних обов`язків, не може вважатися його скороченням. Якщо замість «ліквідованої» у такий спосіб посади утворено аналогічну посаду з тією ж або іншою назвою, та тими ж самими функціональними обов`язками та правовим статусом, то стверджувати про реорганізацію в структурі органу, наслідками якої є скорочення кількості посад, як підставу для звільнення у розумінні пункту 1 частини 1 статті 87 Закон України «Про державну службу», немає.

Також, в обґрунтованість протиправності наказу про звільнення, позивач зазначає, що його не було переведено та навіть не була запропонована можливість переведення у системі Державного бюро розслідувань в порядку статті 14-3 Закону України «Про державне бюро розслідувань», хоча від переведення на посаду згідно з новим штатним розписом на 2020 рік позивач не відмовлявся, а навпаки, просив перевести його на аналогічні посади в Головному слідчому управлінні Державного бюро розслідувань.

При цьому, позивач зауважує, що одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

За твердженнями позивача, відсутність скорочення чисельності або штату державних службовців не може вважатися скороченням державної служби, оскільки кількість державних службовців не зменшується, а залишається тією ж самою або може навіть бути збільшена або у новому штатному розписі державного органу посада державного службовця може зміни назву.

Керуючись вищевикладеними обставинами позивач звернувся до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження у справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва вирішено перейти до вирішення справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що з метою удосконалення правових основ організації та діяльності Державного бюро розслідувань, у тому числі усунення сукупності проблемних аспектів правового, структурно-організаційного, процедурного та кадрового характеру, виявлених за час діяльності Державного бюро розслідувань, 03 грудня 2019 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань».

Цілями та завданнями Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» визначались зміни правового статусу Державного бюро розслідувань, удосконалення законодавчого регулювання питань, пов`язаних із діяльністю територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, проходженням служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, конкурсними відборами працівників Державного бюро розслідувань, притягненням працівників Державного бюро розслідувань до дисциплінарної відповідальності тощо.

Так, вказаним Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» від 03 грудня 2019 року, який набрав чинності 27 грудня 2019 року, внесено зміни до Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

Зокрема, змінено правовий статус Державного бюро розслідувань з центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган.

Указом Президента України від 05 лютого 2020 року № 41/2020 затверджено організаційну структуру Державного бюро розслідувань.

На виконання вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» від 03 грудня 2019 року наказом Держаного бюро розслідувань «Про затвердження структури центрального апарату державного бюро розслідувань» від 14 лютого 2020 року № 42 затверджено структуру центрального апарату Державного бюро розслідувань із визначенням штатної чисельності.

У подальшому, наказом Державного бюро розслідувань «Про затвердження Переліку посад у центральному апараті Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами» від 26 лютого 2020 року № 47 затверджено Перелік посад у центральному апараті Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами.

Представник відповідача звертає увагу, що з врахуванням змін до зазначеного Переліку посад, внесених наказом Державного бюро розслідувань від 07 липня 2020 року № 318, всі посади слідчих другого слідчого відділу Управління правопорушень, вчинених військовослужбовцями Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань, у тому числі і займану позивачем, віднесено до Переліку посад у центральному апараті Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу та визначено граничне спеціальне звання за цими посадами.

З огляду на викладені обставини, представник відповідача зауважує, що при виведенні скороченої посади із штатного розпису органу або підприємства будь-якої форми власності відбувається звільнення працівника. З огляду на дану обставину, оскільки посади категорії державної служби в Головному слідчому управлінні Державного бюро розслідувань скорочувалися особи, що займали такі посади підлягали звільненню. Що на переконання представника відповідача свідчить про те, що позивач плутає скорочення посади у зв`язку із введенням нової категорії посад та звільнення у зв`язку із зміною істотних умов праці, які не є тотожними та не взаємопов`язані, виходячи, як з положень Закону України «Про державну службу» так і Кодексу законів про працю України.

Так, надалі, Наказом Державного бюро розслідувань від 08 липня 2020 року № 88ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік», затверджено зміни до штатного розпису, що вводяться в дію з 10 серпня 2020 року.

Представник відповідача звертає увагу, що законодавцем було наділено Директора Державного бюро розслідувань правом визначити перелік посад у центральному апараті та територіальних управліннях заміщенню особами рядового та начальницького складу та граничних спеціальних звань за цими посадами, яке є безумовним, отже перебуває в площині дискреційних повноважень Директора Державного бюро розслідувань або особи, що його заміняє.

На підставі викладеного, слідчих в кількості 7 штатних одиниць, в тому числі займану позивачем посаду, було виведено зі штатного розпису другого слідчого відділу Управління розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями Головного слідчого Управління.

Надалі, як зазначає представник відповідача, Державним бюро розслідувань за підписом в.о. Директора полковника Державного бюро розслідувань Соколова О.В., складено та вручено ОСОБА_1 попередження про наступне вивільнення у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок затвердження змін до штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань, на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

З урахуванням викладеного, представник відповідача формуючи висновок зазначає, що оскаржуваний в межах даної справи наказ Державного бюро розслідувань від 07 серпня 2020 року № 504ос уповноваженим органом було винесено у межах наданих статтею 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» повноважень Директора Державного бюро розслідувань, на підставі статті 87 Закону України «Про державну службу», а також, з дотриманням зазначених у частині 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України вимог.

Крім того, представник відповідача зазначає, що станом на час підписання оскаржуваних наказів Соколов О.В. виконував обов`язки Директора Державного бюро розслідувань та відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з 17 березня 2020 року був керівником Державного бюро розслідувань, що підтверджується витягами з ЄДРПОУ.

Крім того, представник відповідача зауважив, що покладення обов`язків Директора Державного бюро розслідувань в порядку визначеному статтею 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» на Соколова О.В. в судовому порядку протиправним не визнавалося.

Отже, за твердженнями позивача, доводи позивача в даній частині не підлягають врахуванню та не мають жодного відношення до предмету розгляду в рамках даної справи.

Також, у відзиві на позовну заяву, представник відповідача зазначив, що посилання позивача про порушення суб`єктом владних повноважень законодавства про працю станом на час прийняття оскаржуваних наказів Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-ІХ, абзац другий частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» виключено, зокрема, виключено норму про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Посилання позивача про те, що останньому не було запропоновано іншої рівнозначної посади також, за твердженнями представника відповідача, оскільки, наразі стаття 22 Закону України «Про державну службу», передбачає не обов`язок, а право суб`єкта призначення за власним рішенням у разі реорганізації, ліквідації державного органу, або скорочення посад переводити державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду чи пропонувати іншу рівноцінну посаду державного службовця.

На підставі викладених вище аргументів та доводів, представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог адміністративного позову позивача.

Не погоджуючись з викладеними представником відповідача аргументами та доводами у відповіді на відзив, позивачем було подано відповідь на відзив представника відповідача, в якій останній заперечуючи проти викладених там аргументів, просить суд задовольнити позовні вимоги адміністративного позову.

В обґрунтування своєї позиції викладеної в позовній заяві, позивачем було додатково зазначено, що доводи та аргументи представника відповідача є безпідставними, необґрунтованими та такими, що суперечать приписам чинного законодавства, зокрема, позивач звертає увагу, що в даному випадку реального скорочення посад слідчих у структурному підрозділі Державного бюро розслідувань, а саме - Головному слідчому управлінні не відбулось, а доводи відповідача не відповідають дійсності, оскільки, згідно наданих Державним бюро розслідувань на судовий запит Переліку вакантних посад слідчих центрального апарату Державного бюро розслідувань станом на 10 липня 2020 року та на 08 серпня 2020 року вбачається, що в Управлінні були наявні вакантні посади, які відповідач повинен був в обов`язковому порядку запропонувати позивачу.

Також, позивач зазначає, що відповідачем нормативно не обґрунтовано твердження про тотожність повноважень заступника директора Державного бюро розслідувань, який виконує обов`язки директора Державного бюро розслідувань та Директора Державного бюро розслідувань в частині реалізації повноваження щодо скорочення штату та проведення організаційно-штатних заходів. На переконання позивача, наведені представником відповідача доводи прямо суперечать існуючим положенням законодавства.

Крім того, позивач зауважив, що твердження відповідача щодо обґрунтованості виконання обов`язків Директора Державного бюро розслідувань заступником Директора Соколовим О.В. без ротації упродовж 6 місяців є помилковими, оскільки прямо протирічать вимогам Закону.

Позивач також у своїй відповіді на відзив звернув увагу, що наданий відповідачем науково-правовий висновок не може слугувати належними та допустимими доказами, оскільки останній складений без урахування положень ключового нормативно-правового акту, а тому його висновки не можуть вважатись обґрунтованими на сьогоднішній день, з урахуванням тієї обставини, що при його підготовці не вивчались та не були враховані норми Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, в той час, як у Положенні регламентується у тому числі і граничні повноваження заступників Директора Державного бюро розслідувань на час виконання обов`язків Директора Державного бюро розслідувань.

Також, в обґрунтування своєї позиції щодо протиправності оскаржуваного Наказу про звільнення, позивач зазначив, В даному випадку, тобто під час переведення слідчих до Головного слідчого управління, мала місце зміна істотних умов праці, оскільки посада слідчого передбачає продовження роботи за цією ж спеціальністю та кваліфікацією, але в нових умовах праці, тривалість робочого часу, режим роботи тощо. Тобто, в організаційній структурі ГСУ Центрального апарату Державного бюро розслідувань займана позивачем посада залишилась, при цьому, доказів зміни правового статусу, обсягу завдань і основних функцій слідчого відділу, в якому працював позивач, відповідачем до суду не надано.

Керуючись вищевикладеними обставинами, позивач просив суд не брати до уваги викладені позивачем аргументи та доводи у відзиві, та просив суд враховуючи викладені позивачем у позовній заяві та відповіді на відзив аргументи та доводи, задовольнити позовні вимоги позивача чим в свою чергу визнати протиправними дії відповідача щодо звільнення з займаної посади.

Розглянувши подані документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Судом встановлено та як вбачається з матеріалів справи, наказом Генерального прокурора України № 854ц від 01 серпня 2018 року призначений слідчим в особливо важливих справах п`ятого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.

Під час проходження служби в Генеральній прокуратурі України, у зв`язку із закінченням законодавчо встановлених строків повноважень на здійснення досудового слідства слідчими органів прокуратури та початком роботи Державного бюро розслідувань, з урахуванням пункту 3 перехідних положень Закону України «Про Державне бюро розслідувань», яким Кабінету Міністрів України рекомендовано утворити Державне бюро розслідувань за рахунок штатної чисельності слідчих підрозділів Генеральної прокуратури України, Позивачем прийнято рішення взяти участь у відборів кандидатів на посади слідчих центрального апарату Державного бюро розслідувань.

Надалі, за результатами успішного проходження конкурсу на зайняття відповідної посади, Директору Державного бюро розслідувань конкурсною комісією рекомендовано призначити позивача на посаду слідчого другого слідчого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) центрального апарату Державного бюро розслідувань.

На підставі заяви про переведенням для подальшої роботи до Державного бюро розслідувань, наказом Генерального прокурора України № 1159ц від 14 листопада 2018 року позивач був звільнений з посади у органах прокуратури, у зв`язку з переведенням для подальшої роботи до Державного бюро розслідувань та наказом Директора Державного бюро розслідувань № 177ос від 15 листопада 2018 року його призначено на посаду слідчого другого слідчого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) центрального апарату Державного бюро розслідувань, як обраного за конкурсом в порядку переведення з Генеральної прокуратури України з випробувальним строком 1 місяць.

Судом встановлено, що відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» від 03 грудня 2019 року № 305-20, з дня набрання ним чинності встановлено, що:

1. Державне бюро розслідувань як державний правоохоронний орган є правонаступником прав та обов`язків Державного бюро розслідувань як центрального органу виконавчої влади;

2. Повноваження Директора Державного бюро розслідувань, першого заступника Директора Державного бюро розслідувань і заступника Директора Державного бюро розслідувань припиняються достроково; Президент України упродовж п`яти робочих днів з дня набрання чинності цим Законом призначає тимчасово виконуючого обов`язки Директора Державного бюро розслідувань, який має повноваження Директора Державного бюро розслідувань, передбачені Законом України «Про Державне бюро розслідувань».

Надалі, указом Президента України № 961/2019 від 27 грудня 2019 року тимчасово виконуючою обов`язки Директора Державного бюро розслідувань призначено Венедіктову І.В., яка відповідно до підпункту 2 пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» 28 грудня 2019 року набула повноважень Директора Державного бюро розслідувань, передбачених Законом України «Про Державне бюро розслідувань».

В подальшому, Указом Президента України від 05 лютого 2020 року № 41/2020 було затверджено нову організаційну структуру Державного бюро розслідувань, в якій відсутній структурний підрозділ, посаду в якому обіймав позивач.

У зв`язку зі зміною на підставі вказаного Указу Президента України структури Державного бюро розслідувань, Директором Державного бюро розслідувань Венедіктовою І.В., було прийнято накази від 14 лютого 2020 № 42 «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань» та від 27 лютого 2020 року № 21 ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік».

У зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Державного бюро розслідувань та відповідно до наказів Державного бюро розслідувань від 14 лютого 2020 року № 42 «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань» та від 27 лютого 2020 року № 21ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік», 03 березня 2020 року за підписом т.в.о. Директора Державного бюро розслідувань Ірини Венедіктової позивачем було отримано попередження про наступне вивільнення.

З аналізу наявного в матеріалах справи попередження вбачається, що позивача було повідомлено про наступне скорочення посади слідчого другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань, яку позивач обіймав, по закінченню 30 календарних днів з моменту вручення цього попередження. Також, у попередженні вказано, що позивач буде звільнений на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» з виплатою згідно з частиною четвертою цієї статті вихідної допомоги у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

Надалі, Наказом т.в.о. Директора Державного бюро розслідувань Венедіктової І.В. № 163-ос від 13 березня 2020 року, на підставі статті 14-3 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», пункту 1 частини 1 статті 41 Закону України «Про державну службу» слідчого другого слідчого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань ОСОБА_1., було переведено на посаду слідчого другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань з 13 березня 2020 року за його згодою.

В подальшому, Указом Президента України № 90/2020 від 17 березня 2020 року Венедіктову І.В. було призначено Генеральним прокурором, у зв`язку з чим нею припинено тимчасове виконання обов`язків Директора Державного бюро розслідувань та до виконання обов`язків Директора приступив заступник Директора Державного бюро розслідувань Соколов О.В.

09 липня 2020 року за підписом в.о. Директора Державного бюро розслідувань О. Соколова слідчому другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 було вручено попередження про наступне вивільнення на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» по закінченню 30 календарних днів з моменту вручення такого повідомлення, у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок затвердження змін до штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань відповідно до наказу від 08 липня 2020 року № 88 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік».

З урахування викладених вище обставин, в подальшому, Наказом в.о. Директора Державного бюро розслідувань полковника Державного бюро розслідувань Олександра Соколова від 07 серпня 2020 року № 504-ос ОСОБА_1 , відповідно до пунктів 8, 9 частини 1 статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», пункту 1 частини 1, частини 4 та частини 5 статті 87 Закону України «Про державну службу» було звільнено з посади слідчого другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань 10 серпня 2020 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису з припинення державної служби.

Не погоджуючись з вказаними вище діями та рішеннями суб`єкту владних повноважень, вважаючи, що такі дії та рішення суперечать вимогам чинного законодавства, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

У судових засіданнях позивач та представник позивача, підтримали викладені у позовній заяві аргументи та доводи, та посилаючись на протиправність оскаржуваного наказу на підставі якого позивача було звільнено з займаної посади, просить суд задовольнити позовні вимоги адміністративного позову.

У судових засіданнях представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог адміністративного позову, посилаючись на протиправність вимог позивача, зокрема у зв`язку з правомірністю дій та прийнятого уповноваженим органом наказу про звільнення.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 1, 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Для вирішення спірних правовідносин судом застосовано, зокрема, норми Конституції України, Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України), Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (надалі - Закон України «Про державну службу»), Закону України «Про Держане бюро розслідувань» від 12 листопада 2015 року № 794-VIII (надалі - Закон України «Про Держане бюро розслідувань») (у відповідних редакціях, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин).

Так, суд звертає увагу, що 12 листопада 2015 року Верховною Радою України було прийнято Закон «Про Державне бюро розслідувань», який набрав чинності з 01 березня 2016 року, відповідно до статей 1, 2 якого визначено, що Державне бюро розслідувань є центральним органом виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції, у своїй діяльності керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, а також іншими нормативно-правовими актами, прийнятими на їх основі.

Статтею 3 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» визначено основні засади організації та діяльності Державного бюро розслідувань, відповідно до якої, Державне бюро розслідувань організовується і діє на засадах: 1) верховенства права, відповідно до якого людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; 2) законності; 3) справедливості; 4) неупередженості; 5) незалежності і персональної відповідальності кожного працівника Державного бюро розслідувань; 6) відкритості та прозорості діяльності Державного бюро розслідувань для суспільства та демократичного цивільного контролю, підзвітності і підконтрольності визначеним законом державним органам. Державне бюро розслідувань діє гласно тією мірою, що не порушує права і свободи людини і громадянина, не суперечить вимогам кримінального процесуального законодавства та законодавства про державну таємницю; 7) політичної нейтральності і позапартійності. Використання Державного бюро розслідувань у партійних, групових чи особистих інтересах не допускається. Діяльність політичних партій у Державному бюро розслідувань забороняється; 8) єдиноначальності у реалізації повноважень Державного бюро розслідувань. Принцип єдиноначальності не заперечує принципу процесуальної самостійності слідчого органу Державного бюро розслідувань.

Завданнями Державного бюро розслідувань відповідно до статті 5 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» є запобігання, виявлення, припинення, розкриття і розслідування:

1) злочинів, вчинених службовими особами, які займають особливо відповідальне становище відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про державну службу», особами, посади яких віднесено до першої - третьої категорій посад державної служби, суддями та працівниками правоохоронних органів, крім випадків, коли ці злочини віднесено до підслідності детективів Національного антикорупційного бюро України;

2) злочинів, вчинених службовими особами Національного антикорупційного бюро України, заступником Генерального прокурора України - керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури або іншими прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, крім випадків, коли досудове розслідування цих злочинів віднесено до підслідності детективів підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України;

3) злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військових злочинів), крім злочинів, передбачених статтею 422 Кримінального кодексу України.

Згідно з частини 1 статті 4 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» незалежність ДБР від незаконного втручання у його діяльність гарантується, зокрема, визначеними цим та іншими законами: 1) спеціальним статусом ДБР, особливим порядком визначення його загальної структури, фінансування та організаційного забезпечення діяльності; 2) особливим порядком добору, призначення та звільнення ДБР, першого заступника Директора ДБР і заступника Директора ДБР, а також вичерпним, визначеним законом, переліком підстав для припинення їхніх повноважень; 3) порядком здійснення повноважень ДБР та його працівниками; 4) колегіальним прийняттям найбільш важливих рішень керівництвом ДБР; 5) забороною незаконного втручання у здійснення повноважень працівників ДБР; 6) належною оплатою праці працівників ДБР і соціальними гарантіями; 7) правовим захистом і забезпеченням особистої безпеки працівників ДБР, їхніх близьких родичів.

Отже, нормами Закону України «Про Державне бюро розслідувань» у зазначеній редакції Державне бюро розслідувань визначався як орган зі спеціальним статусом, структурно незалежний від існуючих правоохоронних органів та органів безпеки.

Суд вважає за необхідне звернути увагу, що у подальшому, 03 грудня 2019 року Верховною Радою України, з метою удосконалення правових основ організації та діяльності Державного бюро розслідувань, було прийнято Закон № 305-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань», який набрав чинності 27 грудня 2019 року.

Як наслідок, відповідно до статті 1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», у редакції Закону України № 305-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань», Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.

Таким чином, з вищевикладеного вбачається, що починаючи з 27 грудня 2019 року, Державне бюро розслідувань, як центральний орган виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції, припинило своє існування, внаслідок зміни його статусу на державний правоохоронний орган.

За таких умов, виходячи з викладеного вище, суд погоджується з твердженням представника Державного бюро розслідувань про необхідність заміни посад державної служби, як не притаманних правоохоронним органам, іншими категоріями посади - рядового і начальницького складу.

З огляду на вказане, суд вважає доведеними обставини скорочення посад державної служби внаслідок зміни в штатному розписі центрального апарату Державного бюро розслідувань, у зв`язку з чим не приймає доводи позивача та його представника в цьому контексті.

Щодо доводів позивача про наявність дискреційних повноважень Державного бюро розслідувань під час вирішення питання про припинення державної служби та щодо відсутності обов`язків директора Державного бюро розслідувань повноважень звільняти позивача з займаної посади, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з абзацом 1 частини 6 статті 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», у редакції Закону України № 305-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань», встановлено, що порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами.

У той же час, за змістом пункту 4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 305-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» Кабінету Міністрів України у місячний строк із дня набрання чинності цим Законом, зокрема, прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону, та привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом.

Вказане Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 2020 року № 743 (далі - Положення № 743), яка набрала чинності 27 серпня 2020 року.

Разом з тим, згідно з підпунктом 4, 8 частини 1 статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного наказу, директор Державного бюро розслідувань: затверджує структуру та штатну чисельність центрального апарату та територіальних органів Державного бюро розслідувань; видає у межах повноважень накази і розпорядження, дає доручення, які є обов`язковими для виконання працівниками Державного бюро розслідувань.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного наказу, підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Зі змісту вказаних норм видно, що вони не ставлять права директора Державного бюро розслідувань, передбачені підпунктом 4, 8 частини 1 статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» та його обов`язки, передбачені пунктом 1 частиною 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», в залежність від наявності чи відсутності затвердженого Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань.

Суд також зауважує, що згідно з частиною 1 статті 10 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» керівництво діяльністю Державного бюро розслідувань здійснює його директор, який має першого заступника та двох заступників. У разі відсутності директора Державного бюро розслідувань його повноваження здійснює перший заступник директора Державного бюро розслідувань, а в разі його відсутності - один із заступників директора Державного бюро розслідувань згідно із розподілом обов`язків.

Пунктами 1, 2, 9 частини 1, 4 статті 12 вказаного Закону передбачено, що директор Державного бюро розслідувань: несе відповідальність за діяльність Державного бюро розслідувань, зокрема законність здійснюваних Державним бюро розслідувань оперативно-розшукових заходів, досудового розслідування, додержання прав і свобод людини і громадянина; організовує роботу Державного бюро розслідувань, призначає та звільняє першого заступника і заступників Директора Державного бюро розслідувань у порядку, визначеному цим Законом, а також визначає їхні обов`язки; призначає на посади та звільняє з посад працівників центрального апарату Державного бюро розслідувань, директорів та заступників директорів територіальних управлінь Державного бюро розслідувань.

У разі звільнення директора Державного бюро розслідувань з посади, його смерті або відсутності відомостей про місце його перебування повноваження Директора Державного бюро розслідувань протягом 60 днів виконує його перший заступник, а в подальшому - почергово кожний із заступників і знову перший заступник з ротацією кожні 60 днів до того часу, доки не буде призначено нового директора Державного бюро розслідувань у порядку, передбаченому цим Законом. Строк виконання повноважень розпочинається відповідно з дня, наступного за днем звільнення директора Державного бюро розслідувань, або з дня, наступного за днем його смерті, або з дня, наступного за останнім днем, коли місце перебування Директора Державного бюро розслідувань було відомо.

Відповідно до частини 1 статті 13 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» директори територіальних управлінь Державного бюро розслідувань та їх заступники, керівники підрозділів центрального апарату Державного бюро розслідувань та їх заступники призначаються на посаду та звільняються з посади Директором Державного бюро розслідувань. Такі особи призначаються на посади Директором Державного бюро розслідувань за поданням конкурсних комісій, що проводять конкурс на зайняття посад працівників Державного бюро розслідувань у порядку, передбаченому частиною третьою статті 14 цього Закону.

За змістом статті 14 вказаного Закону до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань. Служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. На службу до Державного бюро розслідувань приймаються на конкурсній основі в добровільному порядку (за контрактом) громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров`я ефективно виконувати відповідні службові обов`язки. Прийняття громадян України на службу до Державного бюро розслідувань без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом.

У свою чергу, відповідно до підпункту 3 та 7 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну службу» керівник державної служби в державному органі (далі - керівник державної служби) - посадова особа, яка займає вищу посаду державної служби в державному органі, до посадових обов`язків якої належить здійснення повноважень з питань державної служби та організації роботи інших працівників у цьому органі; суб`єкт призначення - державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади.

З системного аналізу вказаних норм вбачається, що директор Державного бюро розслідувань займає найвищу посаду в Державному бюро розслідувань, яка є державною службою особливого характеру та прийняття на яку здійснюється на конкурсній основі.

При цьому, зазначені повноваження директора Державного бюро розслідувань притаманні і як суб`єкту призначення, і як керівнику державної служби, а встановлені особливості здійснення таких повноважень також дають підстави для висновку, що до особи, яка виконує обов`язки директора Державного бюро розслідувань, переходить весь спектр повноважень Директора, у тому числі призначення на посади та звільнення з посад, зокрема, директорів та заступників директорів територіальних управлінь Державного бюро розслідувань.

Норми пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» оперують поняттям суб`єкт призначення, тобто законодавець, конструюючи норму в такий спосіб фактично ототожнив суб`єкта призначення та керівника державної служби.

Хоча, у більшості державних органів керівником державної служби є керівник державного органу (наприклад, у інспекціях, агентствах, адміністраціях, службах тощо).

Проте, в органах, які очолюють особи, що обіймають політичні посади або повністю складаються з таких осіб (наприклад, Кабінет Міністрів України) чи обіймають інші посади, що не належать до посад державної служби (наприклад, державні колегіальні органи), керівником державної служби, як правило, є керівник апарату (секретаріату) такого органу (наприклад, Вища рада правосуддя).

Інакше кажучи, суб`єкт призначення не обов`язково має бути керівником державної служби.

В свою чергу, під час розгляду даної справи судом було встановлено, що 17 березня 2020 року до виконання обов`язків директора Державного бюро розслідувань приступив заступник директора Державного бюро розслідувань - Соколов О.В., що в повній мірі узгоджується з положенням частини 4 статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

Також, судом було встановлено, що наявність у Соколова О.В. повноважень виконувати обов`язки директора Державного бюро розслідувань, також встановлена наказами Державного бюро розслідувань від 18 травня 2020 року № 327-ос та від 20 липня 2020 року № 352, на підставі яких останній виконував повноваження директора Державного бюро розслідувань з 17 березня 2020 року до 17 вересня 2020 року включно.

Також, згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань на час спірних правовідносин керівником Державного бюро розслідувань зазначено Соколова О.В. , що відповідно до приписів частини 1 статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» є достатнім доказом на підтвердження його повноважень. (т. 2, а.с. 55-56).

Крім того, суд звертає увагу, що вказані вище обставини, вже були неодноразово встановлені судами під час розгляду аналогічних спорів щодо звільнення посадових осіб Державного бюро розслідувань, а відповідно до приписів Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема, частини 4 статті 78 обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що посилання позивача та його представника на відсутність повноважень у в.о. Директора Державного бюро розслідувань Соколова О.В. на видання наказу про звільнення позивача є безпідставними.

Наведені висновки не спростовує та обставина, що оскаржуваний наказ про звільнення підписано в.о. Директора Державного бюро розслідувань Соколовим О.В. як полковником Державного бюро розслідувань, оскільки не виключає того, що він є не тільки суб`єктом призначення по відношенню до заступників директорів територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, у тому числі позивача, а і фактично є керівником державної служби по відношенню до останніх.

Вказані висновки підтверджуються також тим, що згідно з Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» від 23 лютого 2021 року № 1285-IX статтю 91 доповнено новою частиною 9, відповідно до якої повноваження керівника державної служби у Державному бюро розслідувань здійснюють директор Державного бюро розслідувань та директори територіальних управлінь Державного бюро розслідувань.

Крім того, суд зауважує, що покладення на Соколова О.В. виконання обов`язків директора Державного бюро розслідувань не є предметом спору в даній справі, а питання повноважень виконувача обов`язків директора Державного бюро розслідувань Соколова О.В. відносяться до компетенційних спорів.

Суд зауважує, що у межах спірних правовідносин мало місце скорочення посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису, а не зміна істотних умов державної служби, як посилається позивач, до яких частиною 3 статті 43 Закону України «Про державну службу» віднесені зміна: 1) належності посади державної служби до певної категорії посад; 2) основних посадових обов`язків; 3) умов (системи та розмірів) оплати праці або соціально-побутового забезпечення; 4) режиму служби, встановлення або скасування неповного робочого часу; 5) місця розташування державного органу (в разі його переміщення до іншого населеного пункту).

Отже, аргументи та доводи позивача, пов`язані зі зміною істотних умов державної служби, не можуть бути прийняті судом до уваги.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частиною 2 статті 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

При цьому, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 421, частин 1, 2 і 3 статті 492, статті 74, частини 3 статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус (частина 4 статті 40 Кодексу законів про працю України).

Разом з тим, згідно з частинами 2 та 3 статті 492 Кодексу законів про працю України, на яку, так само як і на статтю 40 цього кодексу посилається позивач, при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Суд також зауважує, що законом, що регулює статус позивача в частині особливостей звільнення у межах спірних правовідносин є Закон України «Про державну службу».

Так, згідно з частиною 3 статті 87 Закону України «Про державну службу», (у редакції, чинній як на момент попередження про наступне звільнення, так і на момент прийняття спірного наказу), суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 11 частини 1 цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Побудована законодавцем конструкція норми з використанням словосполучення «може пропонувати» свідчить про те, що при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом, а не обов`язком суб`єкта призначення або керівника державної служби.

Суд зауважує, що вжите у частині 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» слово «може», означає, що на суб`єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов`язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб`єкта призначення. Таким чином, Відповідач не зобов`язаний був пропонувати Позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у Державному бюро розслідувань.

Також, суд вважає за необхідне звернути увагу, на висновки роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби № 86р/з від 20 лютого 2020 року, відповідно до яких вбачається, що при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб`єкта призначення або керівника державної служби, а не обов`язком.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 28 липня 2021 року № 640/11024/20.

Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, при звільненні державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», вказані положення Кодексу законів про працю України не застосовуються, так само як і положення пункту 7 Положення про види, розміри і порядок надання компенсації громадянам у зв`язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 414, відповідно до якого особи, які працюють в умовах режимних обмежень, мають переважне право залишатися на роботі у разі вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці.

У цьому контексті суд наголошує, що норми частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» не скасовувались та неконституційними не визнавались, а відтак немає підстав вважати, що відповідач діяв неправомірно, не запропонувавши позивачу будь-яку вакантну посаду державної служби у Державному бюро розслідувань, оскільки це є правом державного органу, а не обов`язком, що на переконання суду є дискреційними повноваження відповідного органу.

При цьому, суд зазначає, що позивач не був позбавлений права на взяття участі у відкритому конкурсі на зайняття посад рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань.

Стосовно формулювання підстави звільнення позивача, яка не визначена Законом України «Про державну службу» в частині «…з припиненням державної служби» у спірному наказі, суд звертає увагу, що наказ містить чітку підставу для звільнення, а саме: «…у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису…», що передбачено та відповідає вимогам пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу».

Водночас, в межах спірних правовідносин внаслідок звільнення позивача з державної служби, остання припиняється, про що і зазначено у такому наказі, що цілком відповідає вимогам пункту 4 частини 1 статті 83 Закону України «Про державну службу», згідно з яким державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення.

З приводу тверджень позивача про поширення на нього передбачених підпунктами 3 та 4 пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» гарантій, суд зважає на таке.

Згідно з вказаними положеннями установлено, що з дня набрання чинності цим Законом: директори територіальних управлінь та інші працівники Державного бюро розслідувань продовжують здійснювати свої повноваження до їх звільнення з посади або припинення їхніх повноважень на посаді відповідно до Закону України «Про Державне бюро розслідувань» з урахуванням внесених цим Законом змін (підпункт 3); працівники Державного бюро розслідувань, які перемогли у конкурсах для призначення на посади слідчих, оперуповноважених, продовжують здійснювати свої повноваження до їх звільнення з посади або припинення повноважень на посаді відповідно до Закону України «Про Державне бюро розслідувань» з урахуванням внесених цим Законом змін, у тому числі у разі визначення цих посад посадами рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань (підпункт 4).

Так, суд зауважує, що встановлена підпункту 3 гарантія безпосередньо застосована до позивача, оскільки після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» № 305-IX він продовжував здійснювати свої повноваження до його звільнення з підстав, які вже наведені.

При цьому, передбачена підпунктом 4 гарантія на позивача не розповсюджується, оскільки стосується слідчих та оперуповноважених, які перемогли у відповідних конкурсах.

У цьому контексті також слід зазначити, що вказані норми не дають гарантій від можливого звільнення з відповідних підстав, зокрема, у разі заміщення посад державної служби посадами рядового і начальницького складу.

В свою чергу, під час розгляду даної справи судом встановлено, що відповідачем при вчиненні дій щодо звільнення позивача з займаної посади було вжито достатньо заходів для належного повідомлення позивача про вивільнення, що передбачено вимогами чинного законодавства.

При цьому, решта посилань та тверджень позивача фактично зводяться до незгоди з законодавчим регулюванням спірних правовідносин та реалізацією відповідних норм і організаційно-розпорядчих документів, у зв`язку з чим суд зауважує, що предметом спору в межах даної адміністративної справи є зазначений наказ про звільнення позивача, з огляду на що судом не можуть бути прийняті відповідні доводи, які не стосуються предмету спору.

Крім того, суд зауважує, що доводи позивача про те, що останнього було звільнено на підставі частини 5 статті 87 Закону України «Про Державну службу» не відповідають дійсності, з огляду на наступне.

З аналізу наявної в матеріалах справи копії Наказу Державного бюро розслідувань від 07 серпня 2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 » судом було встановлено, що при прийнятті вказаного наказу Державне бюро розслідувань керувалось положеннями пунктів 8, 9 статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» та пункту 1 частин 1, 4 та 5 статті 87 Закону України «Про державну службу». (т. 1, а.с. 242).

В свою чергу, суд звертає увагу, що частиною 5 статті 87 Закону України «Про Державну службу» передбачено, що наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

З аналізу вказаного вбачається, що указані положення Закону України «Про Державну службу» регулюють порядок видачі наказів про звільнення державного службовця у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення.

Водночас, суд в даному випадку звертає увагу на ту обставину, що наказ Державного бюро розслідувань від 07 серпня 2020 року № 504-ос стосувався окрім позивача ще двох працівників.

Отже, враховуючи вищевказане та викладені вище обставини, а саме, зазначення у наказі Державного бюро розслідувань від 07 серпня 2020 року № 504-ос частини 5 статті 87 Закону України «Про Державну службу», поряд із іншими положеннями законів, не вказує на те, що позивача було звільнено саме у період його тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки.

Враховуючи вищевикладене у сукупності, суд прийшов до висновку про правомірність прийнятого Наказу за підписом виконувача обов`язків Директора Державного бюро розслідувань полковника Державного бюро розслідувань Соколова О. від 07 серпня 2020 року № 504-ос в частині звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису з припиненням державної служби відповідно до пунктів 8, 9 частини 1 статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», пункту 1 частини 1, частини 4 та частини 5 статті 87 Закону України «Про державну службу.

Беручи до уваги викладені вище обставини встановлення правомірності Наказу про звільнення позивача з займаної посади, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині поновлення позивача на посаді та присудження середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Щодо вимог позивач в частині визнання бездіяльність Державного бюро розслідувань щодо невидачі ОСОБА_1 копії наказу про звільнення № 504-ос від 07 серпня 2020 року протиправною та зобов`язання Державного бюро розслідувань видати ОСОБА_1 копію наказу про звільнення № 504-ос від 07 серпня 2020 року у передбаченому статті 47 Кодексу законів про працю України порядку, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

В даній ситуації, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне, відповідно до підпункту 2 розділу І Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2020 року № 1000/5 (надалі - Правила) витяг це засвідчена копія частини тексту службового документа.

Витяг зі службового документа виготовляється, якщо немає необхідності виготовляти копію документи в цілому. Витяг оформлюється на загальному бланку установи із дотриманням таких вимог: у назві виду документа зазначається: «витяг з наказу», «витяг з протоколу», відтворюється повністю вступна частина (якщо вона є) службового документа, з основної частини тексту документа виписується той пункт, інформація якого необхідна, відтворюється реквізит «Підпис» (без особистого підпису), проставляються відмітка про засвідчення копії та відбиток печатки служби діловодства (пункт 10 глави 7 розділу 11 Правил).

Відповідно до абзацу 2 пункту 10 глави 1 розділу II Правил організаційні га розпорядчі документи установи доводяться до виконавців у вигляді копій або витягів.

Крім того, слід зазначити, що згідно з положеннями пункту 12 глави 2 розділу IV Правил в особових справах, що формуються впродовж усього часу роботи працівника установі, документи групуються в хронологічному порядку в міру їх надходження, зокрема, копії або витяги з розпорядчих документів (наказів, розпоряджень) про прийняття на роботу, копії або витяги з розпорядчих документів (наказів, розпоряджень) про звільнення з роботи.

З наведеного вище можна прийти до висновку, що допускається виготовлення, як копій документів, так і витягів.

Отже, виходячи з викладеного вище, суд приходить до висновку, що Державне бюро розслідувань діяло на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені чинним законодавством, оскільки дії Державного бюро розслідувань в частині видання оскаржуваних наказів очевидно мають правомірний характер.

Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, під час розгляду справи було доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

А тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Інші доводи сторін не спростовують викладеного та не доводять протилежного.

Згідно з частиною 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, покладений на нього обов`язок доказування було виконано та належним чином доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати в цьому випадку стягненню не підлягають.

На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань повністю.

2. Судові витрати стягненню не підлягають.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Суддя Н.В. Клочкова

Повний текст рішення виготовлено 23.02.2022.