Рішення № 105417648, 19.07.2022, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа № 380/8735/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 липня 2022 року

14 год. 43 хв. м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Качур Р.П., за участю секретаря судового засідання Лубоцької Н. І., позивача ОСОБА_1 представниці позивача Ставрук Н. В., представниці відповідача Коваль О. Р. розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Дрогобицька виправна колонія № 40» про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, виплату грошового забезпечення за час вимушеного прогулу -

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Державної установи «Дрогобицька виправна колонія № 40» (далі - відповідач), у якій просить:

- визнати незаконним і скасувати наказ начальника відповідача від 03 травня 2022 року № 22/ОС про звільнення позивача зі служби;

- зобов`язати відповідача поновити позивачу на службі на посаді чергового помічника начальника установи відділу нагляду і безпеки Державної установи «Дрогобицька виправна колонія (№ 40);

- зобов`язати відповідача виплатити позивачу грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з 03 травня 2022 року до дня поновлення на роботі.

В обґрунтування позову вказав, що у зв`язку з проведенням слідчих дій стосовно позивача, останнім 03.05.2022 подано рапорт про звільнення. З цього ж дня позивач був госпіталізований до Дрогобицької міської лікарні, де перебував на стаціонарному лікуванні до 18.05.2022, після чого скерований на госпіталізацію у Львівський обласний ендокринологічний диспансер. Разом з тим, 10.05.2022 позивач подав на ім`я начальника ДУ «Дрогобицька виправна колонія № 40» рапорт про відкликання рапорту про звільнення зі служби за власним бажанням від 03.05.2022. Вважає, що в силу приписів ст.ст. 83, 86 Закону України «Про державну службу», можна дійти висновку про наявність у державного службовця права відкликати свою заяву про звільнення до закінчення двотижневого строку попередження про намір розірвати трудовий договір. Відтак, не погоджується із оскаржуваним наказом, вважає, що його слід поновити на роботі, у зв`язку з чим звернувся до суду із цим позовом.

Ухвалою від 24.06.2022 відкрито спрощене позовне провадження у справі з викликом сторін.

На адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх. № 45196 від 04.07.2022) у якому проти позову заперечив. В обґрунтування вказав, що доводи позивача про те, що останнім подано рапорт про звільнення у зв`язку з різким погіршенням самопочуття та тиском з боку керівництва є голослівними, недоведеними та не підкріплені жодним доказом. Зазначив, що з огляду на хронічність захворювання позивач, діагноз і характер захворювання позивача не могли впливати на стан усвідомлення та розуміння ним значення своїх дій. Також обґрунтовує свою позицію тим, що сторони трудового договору мають право домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку, навіть, якщо відсутні поважні причини. Вказав, що датою звільнення може бути будь-який день, зокрема день написання заяви про звільнення. Повідомив, що у рапорті від 03.05.2022 позивач просив звільнити його з органів Державної кримінально-виконавчої служби України за власним бажанням з 03.05.2022. Відтак, на думку відповідача, право на відкликання свого рапорту про звільнення було у позивача лише до моменту звільнення, дату якого визначено самим позивачем, тобто до 03.05.2022. З приводу неознайомлення позивача з наказом начальника установи про звільнення зі служби зазначив, що 03.05.2022 позивачу направлено рекомендовані листи, якими зобов`язано ОСОБА_1 з`явитись у відділ по роботі з персоналом у найкоротші терміни для отримання трудової книжки та військового квитка. Просив у задоволенні позову відмовити.

Від позивача на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив (вх. № 46421 від 11.07.2022) у якій вказав, що внаслідок проведення слідчих дій стосовно позивача, останній перебував у стані підвищеного стресу та тривожності, що негативно вплинуло на його і без того тяжкий стан здоров`я та в результаті спричинило різке погіршення самопочуття, зокрема різко підвищився рівень глюкози в крові. Також зазначив, що з 22 год. 31 хв. 02.05.2022 до 01 год. 36 хв. 03.05.2022 проведено обшук у приміщенні ДУ «Дрогобицька виправна колонія (№ 40)», в ході якого проведено особистий обшук позивача та вилучено його речі. Після проведення слідчих дій, позивач вночі був доставлений до ТУ ДБР, розташованого у м. Львові, після чого на місце служби не повертався. Стверджує, що рапорт про звільнення написаний позивачем вночі, в той самий час, коли відносно нього проводилися слідчі дії, що не змогло не вплинути на його сприйняття на усвідомлення своїх дій при написанні такого рапорту. Звернув увагу також на те, що рапорт написаний під впливом начальника відділу нагляду і безпеки ОСОБА_2 , який як стверджує позивач, фактично підштовхнув позивача до звільнення. Також наголосив на тому, що факт перебування на стаціонарному лікуванні з 03.05.2022 до 27.05.2022 свідчить про те, що стан здоров`я ОСОБА_1 був тяжким ще протягом тривалого періоду. Крім того, вказав, що позивач не мав наміру звільнятися з будь-яких підстав взагалі.

Поряд з цим вказав 03.05.2022 є лише датою написання рапорту, а не датою, з якої позивач просить його звільнити. Тому вважає, що на його звільнення поширюються норми ст. 38 КЗпП України та він має право протягом двотижневого строку відкликати свій рапорт про звільнення. При цьому стверджує, що факт подання позивачем рапорту від 10.05.2022 про відкликання рапорту про звільнення є беззаперечним фактом волевиявлення позивача щодо небажання припинення трудових відносин за раніше поданим рапортом. Наявність рапорту від 10.05.2022 є перешкодою для звільнення позивача зі служби на підставі положень п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію». Просив взяти до уваги викладені доводи та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідач подав до суду заперечення на відповідь на відзив (вх. № 46645 від 12.07.2022) у якому звернув увагу на пояснення позивача з приводу дати звільнення. Так, вказав, що відповідно до наказу Міністерства юстиції України № 101/5 від 17.01.2017 «Про затвердження Типової інструкції з діловодства в Державній кримінально-виконавчій службі України», якщо документ складено не на бланку, дата зазначається нижче підпису ліворуч. Дата документа проставляється посадовою особою, яка його підписує або затверджує. Стверджує, що з рапорту від 03.05.2022, а саме в частині де позивач просить звільнити його за власним бажанням, слідує, що ним чітко вказана бажана дата звільнення, без підпису. Зазначив, що з цього рапорту також видно і дату написання такого разом з підписом. Також вказав, що зміна намірів, настроїв та бажань позивача жодним чином не впливає та не може впливати на правомірність чи неправомірність оскаржуваного ним наказу начальника Державної установи «Дрогобицька виправна колонія (№ 40) від 03 травня 2022 року № 22/ОС про звільнення ОСОБА_1 зі служби. Просив у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Позивач та його представниця у судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити.

У судовому засіданні представниця відповідача проти позовних вимог заперечила. Просила у задоволенні позову відмовити.

Суд заслухав пояснення позивача, представниці позивача, представниці відповідача, з`ясував фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини та встановив таке.

Позивач, ОСОБА_1 , працював у державній установі «Дрогобицька виправна колонія (№ 40)».

ОСОБА_1 03.05.2022 подав начальнику державної установи «Дрогобицька виправна колонія (№ 40)» рапорт, у якому просив звільнити його з органів Державної кримінально-виконавчої служби України за власним бажанням 03 травня 2022 року (а.с. 39).

Наказом від 03.05.2022 № 22/ОС по особовому складу відповідно до п. 5 ст. 23 Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу України та п.п. 7 п. 1 ст. 77 Закону України «Про національну поліцію» звільнено (за власним бажанням) підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 , чергового помічника начальника установи відділу нагляду і безпеки державної установи «Дрогобицька виправна колонія (№ 40) 03 травня 2022 року (а.с. 9).

Позивач подав до відповідача рапорт від 10.05.2022 у якому просив не розглядати рапорт від 03.05.2022 про звільнення зі служби за власним бажанням (а.с. 20-21).

Листом від 27.05.2022 № 5/5-22/К-4 відповідач повідомив позивача про те, що рапорт ОСОБА_1 від 03.05.2022 розглянуто. Вказав, що з 03.05.2022 позивача звільнено з органів ДКВС України. Повідомив також, що 03.05.2022 для отримання трудової книжки та військового квитка у відділ по роботі з персоналом не з`явився. Оскільки, особистий мобільний телефон був вимкнений, на адресу позивача надіслано рекомендованого листа з повідомленням з проханням з`явитися у найкоротші терміни у відділ по роботі з персоналом установи для отримання документів. Зазначив, що до 11.05.2022 ОСОБА_1 жодним чином не було повідомлено керівництво установи про те, що він бажає продовжувати службу, а право на відкликання свого рапорту було лише до моменту звільнення (а.с. 22).

Не погоджуючись із звільненням із органів ДКВС України, позивач звернувся до суду із цим позовом.

При вирішенні спору, суд керується таким.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові основи організації та діяльності Державної Кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначає Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005 № 2713-IV (далі Закон № 2713-IV).

Статтею 3 Закону № 2713-IV визначено, що правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України.

Згідно з частиною 1 статті 14 Закону № 2713-IV до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу, спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України.

Абзацом першим частини 2 статті 14 Закону № 2713-IV визначено, що служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

Трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами) (частина 8 статті 14 Закону № 2713-IV).

На осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України (частина 5 статті 23 Закону № 2713-IV).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі Закон № 889-VIII) державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін.

Згідно з ст. 86 Закону № 889-VIII, державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом. Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

Закон України «Про національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIII (далі Закон № 580-VIII) визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.

Відносини, що виникають у зв`язку зі вступом, проходженням та припиненням служби в поліції, регулюються цим Законом та іншими нормативно-правовими актами з питань проходження служби в поліції (ст. 60 Закону № 580-VIII).

Згідно з ч. 1 ст. 77 Закону № 580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється:1) у зв`язку із закінченням строку контракту; 2) за станом здоров`я (через хворобу) - за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції; 3) за віком - у разі досягнення встановленого для нього цим Законом граничного віку перебування на службі в поліції; 4) у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів; 5) через службову невідповідність; 6) у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України; 7) за власним бажанням; 8) у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій); 9) у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі; 91) у зв`язку з наявністю реального чи потенційного конфлікту інтересів, який має постійний характер і не може бути врегульований в інший спосіб; 10) у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов`язаного з корупцією, або кримінального правопорушення, а також рішенням суду про визнання його активів або активів, набутих за його дорученням іншими особами або в інших передбачених статтею 290 Цивільного процесуального кодексу України випадках, необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави; 11) у зв`язку з набуттям громадянства або підданства іншої держави; 12) у разі надання особою завідомо неправдивої інформації під час прийняття на службу в поліції.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 Закону № 580-VIII днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення.

У п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.

Порядок звільнення - певна процедура, яка передбачає послідовність дій сторін трудового договору, спрямованих на його припинення, а тому залежить від того, хто виступає ініціатором розірвання трудових відносин.

Якщо ініціатива припинення трудового договору належить працівникові, то він подає заяву на ім`я власника або уповноваженого ним органу про своє бажання звільнитися з роботи.

Статтею 36 КЗпП України визначено підстави припинення трудового договору, пунктом 4 якої передбачено, що підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39).

Відповідно до статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

За змістом статті 38 КЗпП України сторони трудового договору вправі домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку. За наявності домовленості працівника можна звільнити навіть у день подачі заяви про звільнення.

Таким чином, слід дійти висновку про те, що роботодавець, при звільненні за статтею 38 КЗпП України, вправі звільнити працівника з займаної посади на його прохання раніше двотижневого строку, без зазначення причин, але з зазначенням дати звільнення.

Враховуючи наведене та виходячи з того, що позивач у своїй позовній заяві зазначав фактичні обставини, які складають підставу позову, а саме: 03 травня 2022 року позивач подав рапорт про своє звільнення за власним бажанням із зазначенням дати свого звільнення - 03 травня 2022 року, згідно з наказом відповідача від 03 травня 2022 року позивача було звільнено згідно з поданим рапортом, у строк, про який просив працівник - з 03 травня 2022 року та вказані обставини визнані відповідачем, суд дійшов висновку, що відповідач, задовольнивши рапорт позивача про звільнення його з 03 травня 2022 року, розірвав трудовий договір у строк, про який просив працівник у своєму рапорті, а тому відсутні підстави для застосування ч. 2 ст. 38 КЗпП України.

При цьому суд погоджується з доводами відповідача про те, що позивач самостійно обрав дату звільнення з органів ДКВС, яку зазначив у рапорті. Вказані обставини підтверджуються наявним у матеріалах справи рапортом.

Разом з цим суд критично оцінює доводи позивача про те, що останній перебував у стані підвищеного стресу та тривожності, через погіршення стану здоров`я, піддавшись тиску обставин та раптовому пориву, а також подав рапорт про звільнення під впливом начальника відділу нагляду і безпеки ОСОБА_2 , який як стверджує позивач, фактично підштовхнув позивача до звільнення. Суд зазначає, що реалізація трудового права працівника, перш за все, пов`язана із волевиявленням такого працівника. На думку суду, твердження позивача про вплив на нього керівника, а також перебування ОСОБА_1 у стані стресу та підвищеної тривожності не можуть слугувати для роботодавця підставою нерозгляду та/або не задоволення рапорту про звільнення. Крім того, суд зауважує, що у рапорті від 03.05.2022 позивач не зазначив будь-яких пояснень та причин подання такого рапорту. Ба більше, у рапорті від 03.05.2022 позивач просив звільнити його з органів ДКВС України саме за власним бажанням.

Крім того, позивач не надав суду доказів того, що він не усвідомлював чи не міг усвідомлювати значення своїх дій під час написання рапорту від 03.05.2022. Більше того, у своїх усних поясненнях представниця позивача вказала, що позивач усвідомлював значення своїх дій при написанні рапорту, проте знаходився у стані стресу через обставини які склалися, у зв`язку з чим і написав рапорт про звільнення.

За таких обставин суд вважає, що звільнення позивача з 03 травня 2022 року відповідає вимогам чинного законодавства України, а тому відсутні правові підстави для задоволення позову ОСОБА_1 про поновлення на роботі.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04.11.2020 у справі № 753/1181/18, яка в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України, враховується судом при вирішенні спірних правовідносин.

Відповідно до частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

З огляду на вищезазначені висновки суду, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.

Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено що, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи висновок суду про відмову у задоволенні позовних вимог, суд не бачить підстав для присудження всіх здійснених позивачем документально підтверджених судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст. 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 293, 295 КАС України, суд-

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної установи «Дрогобицька виправна колонія № 40» (82100 Львівська область м. Дрогобич вул. Трускавецька 77; код за ЄДРПОУ 08563918) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, виплату грошового забезпечення за час вимушеного прогулу відмовити.

2. Судові витрати не розподіляються.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складено та підписано 25.07.2022.

Суддя Р.П. Качур