Рішення № 104732186, 13.06.2022, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 червня 2022 року справа №320/16692/21

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О., розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської митниці ДФС про стягнення середнього заробітку.

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Київської митниці ДФС, в якому просив стягнути на свою користь середній заробіток за час затримки виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 у справі №810/450/17 за період з 20.11.2020 по 14.12.2021 включно в розмірі 97 864,93 грн.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що рішенням Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 у справі № 810/450/17 було поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника митного посту - начальника відділу митного оформлення №2 митного посту «Південний термінал» Київської митниці ДФС та в цій частині рішення було допущено до негайного виконання.

Однак, до теперішнього часу рішення Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 у справі № 810/450/17 залишається не виконаним, у зв`язку з чим позивач вважає, що відповідно до положень статті 236 Кодексу законів про працю України він має право на стягнення з Київської митниці ДФС середнього заробітку за період з 20.11.2020 по 14.12.2021, тобто по день звернення до адміністративного суду з даним позовом включно.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 24.12.2021 відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідач проти позову заперечував та стверджував, що рішення Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 у справі № 810/450/17 про поновлення на роботі позивача не було виконано Київською митницею ДФС у зв`язку з необізнаністю про існування такого рішення, а сам позивач не звертався ані до Київської митниці ДФС із заявою про виконання рішення суду, ані до відділу примусового виконання.

Також відповідач зауважив, що спір про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі не є спором про оплату праці, у зв`язку з чим звернення до адміністративного суду з відповідним позовом має бути оплачене судовим збором.

Позивач надав суду відповідь на відзив, у якій зазначив, що твердження відповідача про необізнаність щодо існування рішення Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 у справі №810/450/17 спростовуються відображеною у цьому ж рішенні інформацією про присутність при проголошенні рішення ОСОБА_2 , яка є членом комісії з реорганізації Київської митниці ДФС, є підписантом відзиву на позовну заяву у цій справі, а також підписувала апеляційну та касаційну скарги на рішення Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 у справі №810/450/17.

Також позивач вважає непереконливими твердження відповідача про необхідність вжиття ОСОБА_1 додаткових заходів задля виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 у справі №810/450/17, оскільки відповідно до позиції Європейського суду з прав людини відповідний державний орган, який проінформований про судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для самостійного виконання такого рішення.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Позивач проходив державну службу на посаді заступника начальника митного поста - начальника відділу митного оформлення № 2 митного поста «Південний термінал» Київської митниці ДФС.

Наказом Київської митниці ДФС від 29.12.2016 № 892-о «Про звільнення ОСОБА_1 » позивач був звільнений із займаної посади.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 року у справі №810/450/17, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.07.2021, наказ Київської митниці ДФС від 29.12.2016 № 892-о «Про звільнення ОСОБА_1 » визнано протиправним і скасовано, а ОСОБА_1 поновлено на посаді заступника начальника митного посту - начальника відділу митного оформлення №2 митного посту «Південний термінал» Київської митниці ДФС.

Рішення суду в частинні поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника митного посту - начальника відділу митного оформлення №2 митного посту «Південний термінал» Київської митниці ДФС звернуто до негайного виконання.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, ОСОБА_1 зазначає, що рішення Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 року у справі №810/450/17 до теперішнього часу не виконано, у зв`язку з чим просить відповідно до положень статті 236 Кодексу законів про працю України стягнути з Київської митниці ДФС середній заробіток за період з 20.11.2020 по 14.12.2021.

Надаючи оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з положеннями статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

При цьому статтею 236 Кодексу Законів про працю України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку за час затримки.

Статтею 129 Конституції України обов`язковість рішень суду (до яких належать і ухвали) визначена як одна з основних засад судочинства.

Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судові рішення є обов`язковими до виконання.

Відповідно до статті 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.

Згідно з частинами другою та третьою статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

У відповідності з пунктом 2 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.

Згідно з частиною другою статті 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

Аналіз наведених вище норм законодавства, дає підстави для висновку, що рішення судів про поновлення на роботі є обов`язковими та виконуються негайно, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.

Поновлення на роботі - це повернення працівника в попередній стан, який існував до його незаконного звільнення, а тому правовими наслідками поновлення на роботі працівника є надання йому попередньої роботи (посади), з тими ж функціональними обов`язками, які мали місце до звільнення. Обов`язком боржника є не лише видання наказу (розпорядження) про поновлення працівника на роботі, а й фактичний допуск поновленого працівника до виконання попередніх обов`язків.

Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акту органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника. Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника.

Верховний Суд у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18) зазначив, що КЗпП України не містить поняття «поновлення на роботі», як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження». Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов`язків, тобто, створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов`язків».

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постановах від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18 (провадження № 61-39740св18) та від 26 травня 2022 року у справі №640/4699/20 (провадження № К/9901/36398/21).

Як свідчать матеріали справи та не заперечується відповідачем, фактичного допуску позивача до виконання попередніх обов`язків з наданням відповідного робочого місця, збереження заробітної плати, створення належних умов праці, які були до його незаконного звільнення, не відбулося, а відтак у відповідача не було достатніх підстав вважати поновленням позивача на посаді заступника начальника митного посту - начальника відділу митного оформлення №2 митного посту «Південний термінал» Київської митниці ДФС на підставі рішення Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 року у справі №810/450/17.

При цьому суд відхиляє доводи представника відповідача члена комісії з реорганізації Київської митниці ДФС Щегель Т.О. щодо необізнаності Київської митниці ДФС про ухвалення Київським окружним адміністративним судом рішення від 19.11.2020 у справі № 810/450/17, оскільки за змістом вступної частини зазначеного рішення суду вбачається, що саме ОСОБА_2 була присутня під час проголошення судом цього рішення. Корім того, у подальшому ОСОБА_2 була підписантом апеляційної та касаційної скарг у справі № 810/450/17.

Також суд зауважує, що Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у пунктах 46, 48, 51, 53, 54 рішення від 15.10.2009 у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04) зазначив, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

Частинами першою та другою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Слід зазначити, що усталеною є позиція Верховного Суду про покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 236 КЗпП України, незалежно від дій чи ініціативи працівника щодо поновлення на роботі, а також незалежно від причин зволікання із виконанням судового рішення, оскільки диспозиція цієї норми трудового законодавства пов`язує виплату середнього заробітку виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі, яке підлягає негайному виконанню роботодавцем (зокрема, постанови Верховного Суду від 24 грудня 2020 року у справі № 807/2434/15, від 19 квітня 2021 року у справі №826/11861/17, від 24 червня 2021 року у справі №640/15058/19, від 20 липня 2021 року у справі №826/3465/18, від 21 жовтня 2021 року у справі №640/19103/19).

Верховний Суд у постанові від 19 травня 2022 року у справі №160/288/19 зауважив, що положення КЗпП України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, в цьому випадку - пред`явлення рішення до примусового виконання, що вказують на його бажання поновитися на роботі.

Правова природа діяльності органів державної виконавчої служби та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду, в тому числі постанов судів про поновлення на посадах у відносинах публічної служби, які набрали законної сили, що і є підставою для негайного їх виконання. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов`язок. Зокрема, зазначений обов`язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. В таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року №813/593/17, від 24 вересня 2019 року №826/16191/17, а також в постанові від 03 жовтня 2019 року у справі №804/8042/17 тощо.

Верховним Судом в постанові від 23.04.2020 у справі № 826/9731/18 зроблено наступний правовий висновок, який враховується судом при виборі та застосуванні норм права у спірних правовідносинах.

Стаття 236 Кодексу Законів про працю України не містить жодних застережень, щодо звільнення власника або уповноваженого ним органу від відповідальності за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Обов`язок виплатити поновленій на посаді особі середній заробіток за час вимушеного прогулу не залежить від обставин та причин невиконання судового рішення про поновлення такої особи на посаді.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі №711/8138/18 зазначила, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає в тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.

В постанові від 15.05.2020 у справі № 500/424/19 Верховний Суд зазначив, що поновлення на роботі має бути реальним, тобто з відновленням трудових відносин між працівником і роботодавцем, що виходячи зі змісту статей 21 і 24 Кодексу Законів про працю України, передбачає не лише винесення наказу про поновлення працівника на роботі, але і фактичний допуск його до роботи, виконання працівником своїх службових (посадових) обов`язків, а роботодавцем - обов`язку виплачувати працівникові заробітну плату.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII також передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Враховуючи викладене, суд доходить до висновку про те, що рішення Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 у справі № 810/450/17 підлягало негайному виконанню з моменту його винесення та оголошення члену комісії з реорганізації Київської митниці ДФС. Оскільки позивача на момент звернення до адміністративного суду з позовною заявою у цій справі (14.12.2021) на роботі фактично не поновлено, сплаті на його користь підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу внаслідок затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі за період з 20.11.2020 по 14.12.2021 включно.

У свою чергу, обчислення середньої заробітної плати для оплати вимушеного прогулу внаслідок затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі здійснюється відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100, в редакції станом на 20.11.2020 перший день періоду вимушеного прогулу, охопленого цією справою).

Згідно з пунктом 1 Порядку № 100 цей Порядок застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.

Відповідно до пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Абзацом першим пункту 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до пункту 10 Порядку №100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

Пункт 10 Постанови №100 був виключений постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100», яка набрала законної сили 12.12.2020, у зв`язку з чим після цієї дати не здійснюється коригування середньої заробітної плати у разі подальшого (після 12.12.2020) підвищення тарифних ставок і посадових окладів.

Як встановлено судом, позивач був звільнений з посади начальника відділу митного оформлення № 2 митного поста «Південний термінал» Київської митниці ДФС 29.12.2016.

Таким чином, середня заробітна плата йому обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата, згідно з п. 2 Порядку №100, а саме, за жовтень-листопад 2016 року.

Згідно з довідкою Київської митниці ДФС від 03.02.2022 №18, доданою відповідачем до відзиву на позов у цій справі, за жовтень-листопад 2016 року позивачеві було нараховано 2457,84 грн., фактична кількість відпрацьованих робочих днів у цьому періоді складає 7, внаслідок чого середньоденна заробітна плата дорівнює 351,12 грн. (2457,84 грн. : 7).

Як вбачається з постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.07.2021 у справі №810/450/17, така сама середньоденна заробітна плата (351,12 грн.) була вказана і в довідці Київської митниці ДФС від 19.06.2017, однак ця довідка не була врахована судом апеляційної інстанції суто з процесуальних підстав у зв`язку з ненаданням такого доказу суду першої інстанції під час розгляду справи, внаслідок чого була врахована середньоденна заробітна плата у розмірі 283,04 грн, яка була вказана у довідці від 01.02.2017 №29.

Натомість у вказаній постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.07.2021 у справі №810/450/17 зазначено, що у довідці від 01.02.2017 №29 не була вказана надбавка за вислугу років у розмірі 476,54 грн. за листопад 2016 року, яка була нарахована та виплачена на підставі постанови Київського окружного адміністративного суду від 10.02.2017 у справі №810/386/17, з урахуванням чого заробітна плата позивача у листопаді 2016 року склала 2457,84 грн.

За приписами частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

На підставі викладеного, суд вважає, що дані, наведені відповідачем у довідці від 03.02.2022 №18, відповідають фактичним обставинам справи, а середньоденна заробітна плата позивача за останні два місяці перед звільненням дійсно дорівнює 351,12 грн. (2457,84 грн. : 7).

Як було вказано вище, позивачем у цій справі охоплено період з 20.11.2020 по 14.12.2021, що, з урахуванням листа Міністерства соціальної політики України від 29.07.2019 №1133/0/206-19 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік» та листа Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 12.08.2020 №3501-06/219 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2021 рік», дорівнює 267 робочим дням (29 робочих днів у 2020 році та 238 робочих днів у 2021 році).

Як встановлено рішенням Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 року у справі №810/450/17, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.07.2021, посадовий оклад за посадою позивача до звільнення був встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.2016 № 292 «Деякі питання оплати праці державних службовців у 2016 році» (із змінами) та складав 4652,00 грн.

У подальшому посадовий оклад за посадою, з якої незаконно звільнено позивача, щорічно підвищувався з 01.01.2017, 01.01.2018, з 01.01.2019 та з 01.01.2020 у відповідності до постанов Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 № 15 «Питання оплати праці працівників державних органів», від 25.01.2018 №24 «Про впорядкування структури заробітної плати працівників державних органів, судів, органів та установ системи правосуддя у 2018 році», від 06.02.2019 № 102 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо впорядкування структури заробітної плати працівників державних органів, судів, органів та установ системи правосуддя у 2019 році» та від 15.01.2020 № 16 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 р. № 15».

За схемою посадових окладів на посадах державної служби з урахуванням категорій, підкатегорій та рівнів державних органів у 2020 році (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 15.01.2020 № 16), з 01.01.2020 посадовий оклад за посадою позивача підвищено до 7800,00 грн.

Враховуючи, що коефіцієнт коригування відповідно до пункту 10 Постанови №100 визначається діленням нового підвищеного окладу (ставки) на той, що був до підвищення (лист Мінсоцполітики від 22.03.2019 №383/0/206-19), середня заробітна плата позивача в 2020 році підлягає коригуванню на коефіцієнт 1,6767 (7800,00 грн. : 4652,00 грн.) та дорівнює 588,72 грн. (351,12 грн. х 1,6767).

Таким чином, за 267 робочих днів за період з 20.11.2020 по 14.12.2021, у зв`язку з невиконанням рішення суду про поновлення на роботі, розмір середньої заробітної плати, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, складає: 157 188,24 грн. (588,72 грн. х 267 робочих днів).

Такий алгоритм обчислення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу у зв`язку з невиконання судового рішення про поновлення на посаді викладений Верховним Судом у постанові від 19 травня 2022 року у справі № 160/288/19 (адміністративне провадження № К/9901/25609/19).

При цьому наведений у позовній заяві розрахунок середньої заробітної плати, заявленої позивачем до відшкодування, у розмірі 97 864,93 грн., є неправильним, оскільки був зроблений, виходячи з середньоденного заробітку за вересень-жовтень 2020 року, що не відповідає положенням Порядку №100.

Згідно з частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Отже, вихід за межі заявлених позовних вимог допускається з метою захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина.

При цьому, відповідно до положень частини першої та другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

В абзаці десятому пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора; справа № 1-12/2003) Конституційний Суд України, серед іншого, констатував, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Суд вважає, що задоволення позову у розмірі, обчисленому позивачем, при підтвердженні матеріалами справи неправильності здійсненого розрахунку, не призведе до повного та ефективного поновлення порушеного права позивача, якому належить право вимоги на значно більшу суму від тої, яка заявлена до відшкодування.

З урахуванням цього, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, пов`язаного з невиконанням рішення суду про поновлення на посаді, у розмірі 157 188,24 грн.

Стосовно доводів відповідача про те, що спір про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі не є спором про оплату праці у зв`язку з чим звернення до адміністративного суду з відповідним позовом має бути оплачене судовим збором, суд зазначає наступне.

В разі невиконання роботодавцем рішення суду про поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

З огляду на це такий середній заробіток по своїй суті є заробітною платою, у зв`язку з чим позивач звільнений від сплати судового збору в усіх судових інстанціях на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.

Аналогічний правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19.

Щодо інших доводів та аргументів учасників справи, суд зазначає, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в п. 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Враховуючи вищевикладене, за результатом розгляду цієї справи на підставі повного та всебічного аналізу обставин справи та оцінки доказів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню повністю.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частиною першою статті 132 КАС України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною третьою статті 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, серед іншого, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з положенням частини першої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Як вбачається з пункту 1 частини третьої статті 134 КАС України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Відповідно до положень частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частиною п`ятою статті 134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною шостою статті 134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з частиною сьомою статті 134 КАС України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу наведених положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний з позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 12.09.2018 у справі № 810/4749/15.

При цьому з імперативних положень частини шостої статті 134 КАС України вбачається, що зменшити розмір витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність суд може виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про це. Отже, за відсутності такого клопотання суд не може надавати оцінку співмірності витрат на правничу допомогу за власною ініціативою, а лише перевіряє, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 N 5076-VI (далі - Закон № 5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону №5076).

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076).

Статтею 19 Закону № 5076 визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до статті 30 Закону № 5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Судом встановлено, що між ОСОБА_1 (Клієнт) та адвокатським бюро «Олег Зудінов та партнери» (Бюро) укладено договір про надання професійної правничої (правової) допомоги від 22.04.2019 № 04/19КВЮ та додаткову угоду до нього від 15.12.2021 № 15-12.

За умовами вказаного договору з урахуванням додаткової угоди Бюро надає Клієнту правничу допомогу з питання стягнення належного йому середнього заробітку за час затримки виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 у справі № 810/450/17 (пункт 1 додаткової угоди). У відповідності із статтею 30 закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», з урахуванням складності справи, її значення для Клієнта, кваліфікації і досвіду адвоката Бюро та інших істотні обставини, сторони погодили, що за надання правничої допомоги, вказаної в пункті 1 цієї додаткової угоди, в суді першої інстанції Клієнт сплачує Бюро гонорар у фіксованому розмірі 10000,00 грн (пункт 2 додаткової угоди). Гонорар сплачується в безготівковій формі на рахунок Бюро в банківській установі протягом одного місяця від дня набрання законної сили судовим рішенням по суті позовних вимог з питання, вказаного в пункті 1 цієї додаткової угоди (пункт 3 додаткової угоди).

Також в матеріалах справи наявна копія рахунку від 19.05.2022 № 19-05, згідно з яким позивач має сплатити адвокатському бюро «Олег Зудінов та партнери» протягом одного місяця від дати набрання законної сили рішенням суду у справі № 320/16692/21 суму в розмірі 10000,00 грн за професійну правничу допомогу у справі № 320/16692/21 згідно з договором від 22.04.2019 № 04/19 КВЮ та додатковою угодою до нього від 15.12.2021 № 15-12.

Суд звертає увагу, на позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 21.01.2021 року у справі № 280/2635/20, в якій Верховний Суд зазначив, що КАС України у редакції, чинній з 15.12.2017, імплементував нову процедуру відшкодування витрат на професійну правову допомогу, однією з особливостей якої є те, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною / третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Також суд враховує правовий висновок Верховного Суду в постанові від 28.12.2020 у справі № 640/18402/19, щодо застосування положень частини четвертої статті 134 КАС України, який полягає втому, що у випадках, коли розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого адвокатом часу, надання детального опису робіт для визначення розміру витрат не є необхідним.

Суд з огляду на умови договору про надання правничої (правової) допомоги, враховуючи складання і підписання адвокатом всіх процесуальних документів від імені і в інтересах позивача, доходить висновку, що в даній конкретній справі витрати на правову допомогу в сумі 10 000,00 грн є реальними та підтвердженими матеріалами справи.

Суд зауважує, що відповідачем під час розгляду справи не було заявлено клопотання про зменшення витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката та, відповідно, ніяким чином не спростовано правомірність заявленого позивачем до стягнення розміру витрат на правничу допомогу.

У зв`язку з цим суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень Київської митниці ДФС, витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з Київської митниці ДФС (ідентифікаційний код 39470947, адреса місця знаходження: Міжнародний аеропорт «Бориспіль», м. Бориспіль, Київська область, 08307) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року у справі № 810/450/17 за період з 20 листопада 2020 року по 14 грудня 2021 року включно в розмірі 157 188,24 грн. (сто п`ятдесят сім тисяч сто вісімдесят вісім гривень 24 копійки).

3. Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000,00 грн. (десять тисяч грн. 00 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Київської митниці ДФС (ідентифікаційний код 39470947, Міжнародний аеропорт «Бориспіль», м. Бориспіль, Київська область, 08307).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Дудін С.О.