Рішення № 104727516, 01.06.2022, Господарський суд Рівненської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,

e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" червня 2022 р. м. РівнеСправа № 918/569/20

Господарський суд Рівненської області у складі: суддя Романюк Р.В.,

за участю секретаря судового засідання Сідлецької Ю.Р.,

розглянувши за правилами загального позовного провадження справу

за позовом керівника Дубенської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі: Дубенської міської ради Рівненської області та Управління економіки і власності Дубенської міської ради

до ОСОБА_1

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору, повернення майна та скасування запису про державну реєстрацію права власності

За участю представників сторін:

від позивача (Дубенської міської ради Рівненської області): не з`явився;

від позивача (Управління економіки і власності Дубенської міської ради): не з`явився;

від відповідача: не з`явився;

прокурор: Котяй І.В. (посвідчення № 065220 від 09.08.2021 року).

ВСТАНОВИВ:

Керівник Дубенської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Дубенської міської ради Рівненської області та Управління економіки і власності Дубенської міської ради (далі - Позивач) звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до ОСОБА_1 (далі Відповідач) в якому просить: визнати незаконним та скасувати п. 7 ч. 1 рішення Дубенської міської ради № 2500 від 22.11.2013 "Про внесення змін і додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині затвердження переліку об`єкту комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році, до якого включене пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м по АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу будівлі, укладений 17.01.2014 між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 , зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 95; зобов`язати ОСОБА_1 повернути пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м, яке знаходиться в АДРЕСА_1 , до комунальної власності територіальної громади м. Дубно в особі Дубенської міської ради; скасувати в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 4289312 про державну реєстрацію права приватної власності на пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 15.09.2020 р. (суддя Качур А.М.) в задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Північно - західного апеляційного господарського суду від 13.01.2021 р. апеляційну скаргу Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури задоволено. Рішення Господарського суду Рівненської області від 15.09.2020 р. у справі №918/569/20 скасовано. Прийнято нове рішення. Позов керівника Дубенської місцевої прокуратури задоволено. Визнано незаконним та скасовано пункт 7 частини 1 рішення Дубенської міської ради №2500 від 22.11.2013р. «Про внесення змін і додаток до рішення Дубенської міської ради №2083 від 25.01.2013р. «Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні» в частині затвердження переліку об`єкту комунальної власності територіальної громади м.Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році, до якого включене пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м. по АДРЕСА_1 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу будівлі, укладений 17.01.2014р. між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 , зареєстрований в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 95. Зобов`язано ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) повернути пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м., яке знаходиться в АДРЕСА_1 , до комунальної власності територіальної громади м.Дубно в особі Дубенської міської ради. Скасовано в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №4289312 про державну реєстрацію права приватної власності на пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м. по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Рівненської обласної прокуратури 9111,00 грн витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Рівненської обласної прокуратури 13666,50 грн витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.05.2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.01.2021 р. у справі № 918/569/20 скасовано. Справу № 918/569/20 направлено на новий розгляд до Північно-західного апеляційного господарського суду.

Постановою Північно - західного апеляційного господарського суду від 10.08.2021 р. рішення Господарського суду Рівненської області від 15.09.2020 р. у справі №918/569/20 залишено без змін, апеляційну скаргу першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури - без задоволення. Стягнуто з Рівненської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 18 222 грн. витрат по сплаті судового збору за подання касаційної скарги.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30.11.2021 року касаційну скаргу Заступника керівника Рівненської обласної прокуратури задоволено частково, постанову Північно - західного апеляційного господарського суду від 10.08.2021 р. та рішення Господарського суду Рівненської області від 15.09.2020 р. у справі № 918/569/20 скасовано, справу № 918/569/20 направлено на новий розгляд до Господарського суду Рівненської області.

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на те, що рішенням Дубенської міської ради № 1552 від 26.09.2008 р. "Про надання згоди на прийняття у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкта державного майна - цілісного майнового комплексу військового містечка № НОМЕР_2 м. Дубно" міська рада погодилась прийняти у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкт державної власності - майновий комплекс військового містечка № НОМЕР_2 військової частини НОМЕР_3 , що перебував у віданні Міністерства оборони України. Пунктом 2 вказаного рішення рада зобов`язалась в майбутньому не відчужувати вказане майно, а використовувати його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 434-р від 22.04.2009 р. "Про передачу майнового комплексу військового містечка № НОМЕР_2 у м. Дубно" прийнято пропозицію Міноборони та Дубенської міської ради про передачу у власність територіальної громади м. Дубно майнового комплексу військового містечка № 1 по вул. Семидубській у м. Дубно з умовою неприйняття Дубенською міською радою рішень, внаслідок виконання яких, у подальшому, може бути відчужено зазначений майновий комплекс.

Прокурор зазначає, що вказане майно було зареєстроване за територіальною громадою м. Дубно в особі Дубенської міської ради. Згодом міська рада прийняла рішення, яким спірне майно (будівля пожежного депо) було включене до переліку об`єктів нерухомого майна територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації.

17.01.2014 р. між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі - продажу будівлі пожежного депо, за яким відповідач придбав будівлю пожежного депо загальною площею 293,2 кв.м. На час звернення прокурора до суду право власності на пожежне депо зареєстровано за ОСОБА_1 .

У позові прокурор зауважує, що положеннями Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" передбачено, що з державної у комунальну власність безоплатно передаються об`єкти за умови взяття органами місцевого самоврядування зобов`язання використовувати за цільовим призначенням і не відчужувати в приватну власність.

За твердженням прокурора, рішення Дубенської міської ради № 2500 від 22.11.2013 року "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині включення пожежного депо до об`єктів комунального майна, що підлягають приватизації у 2013 році, суперечить вимогам законодавства, що є підставою для визнання його незаконним у судовому порядку.

У свою чергу, підставою недійсності правочину, на думку прокурора, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України. Прокурор вважає, що договір купівлі - продажу будівлі, укладений 17.01.2014 року між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 має бути визнаний недійсним, а приміщення пожежного депо необхідно повернути до комунальної власності територіальної громади міста Дубно.

Прокурор вважає, що у разі визнання недійсним вищевказаного договору купівлі-продажу запис в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на пожежне депо за ОСОБА_2 має бути скасовано.

11.01.2022 року до суду від керівника Дубенської окружної прокуратури надійшли пояснення № 51-74ВИХ-22 від 10.01.2022 р. в яких висвітлено позицію, викладену в позовній заяві та зазначено, що в ході розгляду справи констатовано, що в даному випадку Дубенською міською радою не було дотримано принципу належного урядування, оскільки всупереч наявній забороні з продажу майна, орган місцевого самоврядування здійснив відчуження такого майна. У той же час відповідач, як фізична особа - покупець нерухомого майна, не мав законодавчих обмежень щодо придбання такого майна та не вчиняв дій, що могли бути підставою для недійсності правочину, навпаки, відповідач дотримався усіх процедур, що від нього вимагалися.

Крім того, прокурор вказує, що що згідно інформації, що перебуває у відкритому доступі та розміщена на офіційному сайті Дубенської міської ради за посиланням https://deputat.dubno-аdm.gov.ua/deputati/deputati-poperednikh-sklikan/deputati-dubenskoji-miskoji-radi-6-sklikannja-20102015.html встановлено, що відповідач ОСОБА_1 входив до складу депутатів Дубенської міської ради 6 скликання (2010-2015), що в свою чергу свідчить про його обізнаність щодо заборони відчуження вказаного спірного майна, та необхідності використання його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно, а також, прийняття рішення № 2500 від 22.11.2013 р. "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні".

Прийняті у справі судові рішення та інші процесуальні дії.

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 21.12.2021 року справу № 918/569/20 прийнято до провадження, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 12 січня 2022 р.

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 12.01.2022 року у підготовчому засіданні оголошувалася перерва до 9 лютого 2022 р.

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 09.02.2022 року закрито підготовче провадження у справі № 918/569/20 та призначено справу до судового розгляду по суті на "02" березня 2022 р.

02.03.2022 року, у зв`язку з запровадженням в Україні воєнного стану судом постановлено розгляд справи відкласти, про дату, час і місце наступного судового засідання учасників справи повідомити ухвалою суду.

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 03.05.2022 року розгляд справи призначено на "18" травня 2022 р.

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 18.05.2022 р. оголошено в судовому засіданні перерву до "01" червня 2022 р.

Представник позивача - Дубенської міської ради Рівненської області в судове засідання 01.06.2022 року не з`явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про що свідчить Довідка Господарського суду Рівненської області про доставку електронного листа відповідно до якої документ в електронному вигляді (Ухвала від 18.05.2022 р.) доставлено до електронного кабінету 18.05.2022 року, одержувачу Дубенській міській раді Рівненської області.

Представник позивача - Управління економіки і власності Дубенської міської ради в судове засідання 01.06.2022 року не з`явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення № 33013 1203394 2, яке наявне в матеріалах справи.

Представник відповідача в судове засідання 01.06.2022 року не з`явився.

Господарським судом Рівненської області 20.05.2022 року рекомендованими листами на адреси відповідача ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4 ), а також на адресу представника відповідача - адвоката Мацея А.М. (35600, м. Дубно, вул. Данила Галицького, 11) направлено копії ухвали суду від 18.05.2022 року.

Згідно з інформації ВОМІРМП УДМС в Рівненської області від 24.05.2022 року здійсненої на запит суду від 18.05.2022 року, ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) місце проживання за адресою: АДРЕСА_5 .

Інші адреси відповідача, ніж ті, які зазначені позивачем у позовній заяві та інформації ВОМІРМП УДМС в Рівненської області, суду не відомі.

Слід зазначити, відповідно до ст. 122 ГПК України, 20.05.2022 року господарським судом було опубліковано повідомлення по справі № 918/569/20 про оголошення перерви в судовому засіданні до 01.06.2022 року об 14:00 год. на офіційному веб-сайті судової влади України Господарського суду Рівненської області.

Приписами ч. 7 ст. 120 ГПК України передбачено, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

За змістом ч. 4 ст. 122 ГПК України, відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.

На підставі зазначеного, відповідно до ст. 242 ГПК України, ухвали суду від 18.05.2022 року вважаються врученими, а відповідач таким, що належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання.

Крім того, суд зазначає, що статтею 42 ГПК України визначено права та обов`язки учасників судового процесу, зокрема учасники справи зобов`язані: виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Частиною 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" визначено, що усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень (далі - Реєстр) - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

З огляду на вказане учасники справи не були позбавлені права та можливості ознайомитись з ухвалами у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

Згідно з ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

За таких обставин, враховуючи, що неявка відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, відтак, керуючись статтею 202 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

Рішенням Дубенської міської ради № 1552 від 26.09.2008 року "Про надання згоди на прийняття у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкта державного майна - цілісного майнового комплексу військового містечка № 1 м. Дубно" надано згоду на прийняти у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкт державної власності - майнового комплексу військового містечка № НОМЕР_2 військової частини НОМЕР_3 , що перебуває у віданні Міністерства оборони України.

Пунктом 2 вказаного рішення орган міського самоврядування зобов`язався в подальшому не відчужувати зазначене майно, а використовувати його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно.

З додатку до рішення вбачається, що під порядковим номером 12 вказано пожежне депо, 1925 року забудови, будівельним об`ємом 1042 куб.м.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 434-р від 22.04.2009 року "Про передачу майнового комплексу військового містечка № 1 у м. Дубні" прийнято пропозицію Міністерства оборони України та Дубенської міської ради про передачу у власність територіальної громади м. Дубно майнового комплексу військового містечка № 1 по вулиці Семидубська у м. Дубно з умовою неприйняття Дубенською міською радою рішень, внаслідок виконання яких у подальшому може бути відчужено зазначений майновий комплекс.

Дубенською міською радою прийнято рішення № 446 від 16.07.2009 року "Про затвердження акта приймання-передачі військового майна - цілісного майнового комплексу військового містечка № 1 м. Дубно у комунальну власність", яким затверджено акт приймання-передачі військового майна - майнового комплексу військового містечка № НОМЕР_2 м. Дубно (вул. Семидубська) у комунальну власність територіальної громади міста, та вирішено передати його безоплатно на баланс КП "ЖЕК №3".

25.01.2013 року Дубенською міською радою прийнято рішення № 2083 "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні".

22.11.2013 року Дубенською міською радою прийнято рішення № 2500 "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні".

Відповідно до пункту 1 цього рішення пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м по вул. Семидубська 12а, в м. Дубно, балансоутримувачем якого є КП "Дубенська ЖЕК №3", включено до переліку об`єктів нерухомого майна територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації.

21.11.2013 року Дубенською міською радою прийнято рішення №497 "Про затвердження оцінки нерухомого майна - будівлі пожежного депо площею 293,2 кв.м., що підлягає приватизації шляхом продажу на аукціоні та знаходиться за адресою: м. Дубно, вул. Семидубська 12а". Цим рішенням затверджено оцінку та початкову вартість продажу на аукціоні нерухомого майна - будівлі пожежного депо площею 293,2 кв.м., що підлягає приватизації шляхом продажу на аукціоні та знаходиться за адресою: м. Дубно, вул. Семидубська 12а в сумі 170 000,00 грн.

Згідно з відомостями з протоколу проведення аукціону з продажу об`єкта комунальної власності від 25.12.2013 року, переможцем аукціону визнано ОСОБА_1 . Ціна продажу будівлі пожежного депо площею 293,2 м.кв. становила 187 000,00 грн.

Відповідач оплатив вартість купленого на аукціоні майна, що підтверджено відповідною випискою по рахунку.

14.01.2014 року за територіальною громадою м. Дубно в особі Дубенської міської ради зареєстровано право власності на нерухоме майно за № 4236667 відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 265982856103.

17.01.2014 року, між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу будівлі. За умовами договору продавець на підставі зазначених рішень органу місцевого самоврядування продав, а покупець купив будівлю пожежного депо загальною площею 293,2 кв.м., що знаходиться в м. Дубно по вулиці Семидубська 12а.

Даний договір 17.01.2014 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 95. Дані інформаційної довідки з цього Державного реєстру від 29.04.2020 року вказують, що право власності на пожежне депо зареєстровано за ОСОБА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 265949356103.

На переконання прокурора, рішення Дубенської міської ради № 2500 від 22.11.2013 року "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині включення пожежного депо до об`єктів комунального майна, що підлягають приватизації у 2013 році, не відповідає вимогам законодавства. Такі обставини є підставою для визнання його незаконним у судовому порядку, оскільки розпорядження Кабінету Міністрів України про передачу майнового комплексу містило умову про неприйняття Дубенською міською радою рішень про відчуження зазначеного майна. Відповідно, договір купівлі - продажу будівлі підлягає визнанню недійсним, а приміщення пожежного депо необхідно повернути до комунальної власності територіальної громади міста Дубно. У зв`язку з наведеним, у разі визнання недійсним договору купівлі-продажу прокурор вважає, що запис в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на пожежне депо за ОСОБА_1 підлягає скасуванню.

Крім того, прокурор вказує, що згідно інформації, що перебуває у відкритому доступі та розміщена на офіційному сайті Дубенської міської ради за посиланням https://deputat.dubno-adm.gov.ua/deputati/deputati-poperednikh-sklikan/deputati-dubenskoji-miskoji-radi-6-sklikannja-20102015.html, відповідач - Богомаз В.Й. входив до складу депутатів Дубенської міської ради 6 скликання (2010-2015), що в свою чергу свідчить про його обізнаність щодо заборони відчуження вказаного спірного майна, та необхідності використання його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно, а також, прийняття рішення № 2500 від 22.11.2013 р. "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні".

Норми права, що підлягають до застосування, та мотиви їх застосування, оцінка аргументів, наведених сторонами.

Згідно ст.ст. 13, 143 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (ст. 140 Конституції України).

Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (ст. 327 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).

Територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 172 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами (ст. 10. Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законодавством визначено правила та принципи управління комунальним майном належним територіальній громаді. Таке управління здійснюється відповідно до Конституції та законів України. Органи місцевого самоврядування (до яких відноситься Дубенська міська рада) здійснюють урядування щодо комунального майна шляхом прийняття обов`язкових рішень та участі в договірних правовідносинах щодо такого майна.

При цьому, законом встановлено обов`язок органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб здійснювати таке урядування майном лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто законодавством закріплено презумпцію законності в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а кожен хто вступає з ними у правові відносини вправі розраховувати на законність рішень та дій таких органів. Таке "належне урядування" пов`язане з реалізацією принципу юридичної визначеності, що у свою чергу є складовим принципу верховенства права.

Суд враховує, що згідно з преамбулою Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" цей Закон визначає основні засади передачі об`єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об`єктів права комунальної власності у державну власність безоплатно або шляхом обміну.

Відповідно до пункту 51 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вирішення питань щодо надання згоди на передачу об`єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішення про передачу об`єктів з комунальної у державну власність, а також щодо придбання об`єктів державної власності відноситься до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад.

Норми статті 7 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин), передбачали безоплатну передачу об`єктів з державної у комунальну власність за умови взяття органами місцевого самоврядування зобов`язання використовувати за цільовим призначенням і не відчужувати в приватну власність, в тому числі військові містечка (майнові комплекси), інше нерухоме та окремо індивідуально визначене (рухоме) військове майно (крім усіх видів озброєння, бойової техніки та боєприпасів), яке вивільняється в процесі реформування Збройних Сил України та не включено до відповідного переліку військового майна, яке підлягає відчуженню.

Таким чином, законодавець визначив імперативну норму щодо передачі об`єктів з державної у комунальну власність за умови взяття органами місцевого самоврядування зобов`язання використовувати за цільовим призначенням і не відчужувати в приватну власність нерухоме військове майно. В даному випадку законодавець передбачив спеціальне застереження щодо такого майна, що покладає на орган місцевого самоврядування зобов`язання не відчужувати це майно у приватну власність.

Разом з тим, суд зауважує, що такий імператив, з огляду на принцип юридичної визначеності та принцип верховенства права, дозволяє особам, що набувають права на комунальне майно, в тому числі шляхом приватизації, розраховувати на впевненість у законності дій органів місцевого самоврядування у випадках відчуження комунального майна.

Отже, набувач нерухомого комунального майна, у випадку проведення аукціону з продажу об`єкта комунальної власності, вправі мати обґрунтовані сподівання щодо законності набуття комунального майна у власність та можливості його подальшого використання у власних цілях.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1282 від 29.08.2002 року затверджено Порядок вилучення і передачі військового майна Збройних Сил. Положеннями пункту 3 цього Порядку встановлено, що військові містечка, інше нерухоме та рухоме військове майно, яке вивільняється в процесі реформування Збройних Сил і не планується до використання за призначенням, можуть передаватися безоплатно у комунальну власність у разі не включення до відповідного переліку військового майна, яке підлягає відчуженню.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 896-р від 17.10.2007 року затверджено Перелік нерухомого військового майна Збройних Сил, яке може бути відчужено, до якого не входить пожежне депо, що знаходиться в м. Дубно за адресою: вул. Семидубська 12а.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 434-р від 22.04.2009 "Про передачу майнового комплексу військового містечка №1 у м. Дубні", так і чинним (на момент прийняття оскаржуваного у даній справі рішення міської ради) законодавством в імперативному порядку визначено, що передача об`єктів з державної у комунальну власність здійснюється лише за умови взяття органами місцевого самоврядування зобов`язання не відчужувати в приватну власність нерухоме військове майно.

Враховуючи вищевикладене, пункт 7 частини 1 рішення Дубенської міської ради № 2500 від 22.11.2013р. "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013р. "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині включення пожежного депо до об`єктів комунального майна, які підлягають приватизації у 2013 році, суперечить зазначеним вище вимогам законодавства.

Згідно із положеннями частини 2 статті 21 Цивільного кодексу України, суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Поряд з цим, звертаючись з позовом у даній справі з позовними вимогами, серед яких першою є вимога визнання незаконним та скасування (в частині) рішення органу місцевого самоврядування - Дубенської міської ради, прокурор у позовній заяві визначив відповідачем лише фізичну особу, яка набула право власності на спірне майно.

Згідно з частинами 1, 3 та 4 статті 45 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України),сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

За приписами ст. 48 ГПК України встановлено, що належним є відповідач, який дійсно є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Відтак, неналежним відповідачем є особа, яка не має відповідати за пред`явленим позовом. Виходячи з принципу диспозитивності господарського процесу, саме позивач визначає особу, що порушила його право та до якої він пред`являє вимогу, суд не має права проводити заміну неналежного відповідача належним, або залучати до участі у справі іншого співвідповідача з власної ініціативи (правова позиції викладена Верховним Судом в постанові 28 квітня 2021 р., справа №905/257/19).

Фізична особа Богомаз В.Й., визначений прокурором як відповідач у даній справі, не може відповідати за позовною вимогою про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, оскільки не є суб`єктом прийняття спірного рішення. З огляду на викладене, позовна вимога зявлена до Богомаза В.Й. про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування задоволенню не підлягає.

Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1)якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2)у разі відсутності такого органу.

Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 15.09.2020 року у справі №469/1044/17 (пункти 37, 38 постанови) зазначила про необґрунтованість доводів про те, що прокурор не може представляти інтереси територіальної громади, бо вони не є державними. Конституція України та Закон України "Про прокуратуру" надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що прокурор оскаржив рішення сільради, саме тому вірно визначив останню відповідачем. Він мав підстави звернутися до суду як позивач, вважаючи, що відсутній орган, який може захистити інтереси держави.

Наведене спростовує доводи прокурора про те, що у даному спорі він позбавлений був можливості визначити Дубенську міську раду відповідачем, оскільки звертався з позовом в інтересах територіальної громади, яку і представляє орган місцевого самоврядування Дубенська міська рада.

Позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення міської ради у даній справі заявлені до неналежного відповідача фізичної особи Богомаз В.Й..

Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підстави недійсності правочинів визначаються положенням статті 215 ЦК України.

Згідно з приписами статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За положеннями статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

В оспорюваному договорі купівлі-продажу, зазначено, що його укладено, зокрема, на підставі рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 р. "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні", рішення Дубенської міської ради № 2500 від 22.11.2013 р.

Оскільки пункт 7 частини 1 рішення Дубенської міської ради № 2500 від 22.11.2013 р. "Про внесення змін і додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 р. "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" суперечить зазначеним вище вимогам законодавства, вказане свідчить про наявність порушень вимог чинного законодавства України при укладанні договору купівлі-продажу будівлі від 17.01.2014 р. між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 , оскільки порушено положення статті 7 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності".

Відповідно до положень ст. 2 ГПК України, верховенство права є одним з основних принципів (засад) господарського судочинства.

Зміст цього принципу полягає в тому, що верховенство права є засобом для досягнення внутрішньої мети права і правової системи загалом - забезпечення пріоритету природних прав людини. Принцип верховенства права є істотною характеристикою співвідношення між людиною і державою. За допомогою його дії діяльність держави спрямовується на виконання мети - утвердження і забезпечення прав людини.

За практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), цей суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах "Беєлер проти Італії", "Онер`їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" і "Москаль проти Польщі"). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах "Лелас проти Хорватії" і "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії"). Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі "Москаль проти Польщі"). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки"). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення у справі "Лелас проти Хорватії"). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Ґаші проти Хорватії", "Трґо проти Хорватії"). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (рішення у справі "Москаль проти Польщі"), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pinc v. the Czech Republic), п. 53, та "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), п. 38).

Такі ж характеристики принципу "належного урядування" ЄСПЛ навів у рішенні у справі "Рисовський проти України". У вказаній справі ЄСПЛ визнав низку порушень пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами. ЄСПЛ наголосив, що процедура скасування рішень, на підставі яких добросовісні власники отримують право користування земельною ділянкою, яка дозволяє органам влади ретроспективно позбавляти особистих прав, наданих помилково, без будь-якого відшкодування добросовісним правовласникам, є порушенням гарантій статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з положеннями ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику ЄСПЛ як джерело права. Зазначені рішення ЄСПЛ застосовуються у цій справі як джерело права.

Одним з основоположних прав людини є право власності. Суд трактує це право у широкому розумінні, спираючись при цьому на норми національного законодавства, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику ЄСПЛ.

Національним законодавством України передбачено зокрема такі гарантії дотримання "права власності". Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (стаття 41 Конституції України).

Положеннями ч. 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронг та Льон рот проти Швеції", пункти 69 і 73).

Відповідний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 214/6174/15-ц.

У зв`язку з викладеним слід зазначити, що у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Передача об`єкта за спірним договором купівлі-продажу відбулася всупереч обмеженням визначеним законом, оскільки орган місцевого самоврядування не дотримав принципу належного урядування. У справі встановлено наявність юридичних підстав, з яким закон пов`язує недійсність правочину. Отже втручання шляхом постановлення судового рішення про недійсність правочину і зобов`язання повернути об`єкт нерухомості буде відповідати критерію законності.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном (в тому числі внаслідок постановлення судового рішення) є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного інтересу", при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Судами у справі № 918/569/20 констатовано, що постановлення судового рішення про недійсність правочину і зобов`язання повернути предмет договору купівлі-продажу буде виправданим з точки зору задоволення "суспільного інтересу".

В той же час втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу "пропорційності" - "справедливої рівноваги (балансу)" між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Принцип "пропорційності", закріплений як загальний принцип у Договорі про заснування Європейського Суду, вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей - органи влади, зокрема, не можуть покладати на громадян зобов`язання, що перевищують межі необхідності, які випливають із публічного інтересу, для досягнення цілей, які прагнуть досягнути за допомогою застосовуваної міри (або дій владних органів).

Дотримання принципу "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети. Одним із важливих елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.

У рішенні у справі "Новоселецький проти України" ЄСПЛ наголосив, що у кожній справі в якій іде мова про порушення права власності необхідно перевірити дії чи бездіяльність держави з огляду на дотримання балансу між загальною суспільною потребою та потребами збереження фундаментальних прав особи, особливо враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та непомірний тягар.

У рішенні у справі "Кривенький проти України" ЄСПЛ констатував порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування. Зокрема, ЄСПЛ відзначив, що у подібних справах для дотримання справедливого балансу між суспільною потребою (інтересом) та правами людини особа внаслідок позбавлення власності повинна отримати відшкодування, інакше вважатиметься, що на неї покладений надмірний тягар. ЄСПЛ також наголосив, що принцип "належного урядування" може покладати на органи влади зобов`язання щодо виплати компенсації або іншого виду відшкодування добросовісному володільцю майна у разі його позбавлення. У названій справі заявник добросовісно набув землю у власність, з огляду на що наступне позбавлення його земельної ділянки без виплати компенсації вважається покладанням на заявника непропорційного тягаря.

У рішенні у справі "Максименко та Герасименко проти України" ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з втручанням у право заявників на мирне володіння їхнім майном, оскільки, хоча таке втручання і було здійснене в інтересах суспільства, існують сумніви щодо його законності. Окрім того, заявники, як добросовісні набувачі, так і не отримали компенсації за вилучене у них майно.

Судом також досліджено питання відносно того, чи вважатиметься, крізь призму практики ЄСПЛ, втручанням держави в фундаментальні права "добросовісного власника" постановлення господарським судом рішення у справі про позбавлення права власності на підставі недійсності правочину спричиненої "неналежним урядуванням" органу влади (місцевого самоврядування).

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (статті 328 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 386 Цивільного кодексу України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (ст. 388 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 18.02.2021 р. у справі №14/5026/1020/2011 міститься висновок про те, що для розкриття критерію "пропорційності" вагоме значення має визначення судами добросовісності/ недобросовісності набувача майна.

Судова палата у п. 84 вказаної постанови наголосила, що з`ясування питання добросовісності/недобросовісності набувача є визначальним для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію "пропорційності" втручання у право власності набувача майна. Крім цього, у п. 85 цієї ж постанови зазначено, що можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність, насамперед, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем. Одночасно добросовісність (недобросовісність) володільця характеризує його суб`єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірність його придбання.

При цьому незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Слід зазначити, що від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до статті 388 ЦК України (п. 69 постанови Верховного Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 18.02.2021 у справі №14/5026/1020/2011).

Велика Палата Верховного Суду відзначає, що предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)).

Суд зазначає, що згідно інформації, яка міститься на офіційному сайті Дубенської міської ради, відповідач ОСОБА_1 входив до складу депутатів Дубенської міської ради 6 скликання (2010-2015), що в свою чергу свідчить про його обізнаність щодо заборони відчуження вказаного спірного майна, та необхідності використання його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно, а також, прийняття рішення № 2500 від 22.11.2013 р. "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні".

За таких обставин, відповідач - ОСОБА_1 знав або міг знати, що відчуження спірного майна - будівлі пожежного депо загальною площею 293,2 кв. м., яке знаходиться в м. Дубно по вул. Семидубська, 12а, суперечить вимогам законодавства України та Управління економіки і власності Дубенської міської ради не мало права на її відчуження.

У зв`язку з визнанням недійсним договору купівлі-продажу будівлі, укладений 17.01.2014 р. між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 , підлягають також задоволенню позовні вимоги про зобов`язання ОСОБА_1 повернути пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м., яке знаходиться в АДРЕСА_1 , до комунальної власності територіальної громади м. Дубно в особі Дубенської міської ради, оскільки ці вимоги є похідними від вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та приймаючи до уваги те, що спірний договір, укладено з порушенням вимог чинного законодавства.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У пункті 2 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження.

Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

У частині 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній до 16.01.2020) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01.01.2013, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

У постанові від 30.06.2020 р. у справі № 922/3130/19 Верховний Суд зробив висновок щодо застосування норми права, у якому зазначив, що пункти 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній з 16.01.2020 р.) необхідно застосовувати таким чином:

"За змістом пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній з 16.01.2020), на відміну від частини 2 статті 26 цього Закону у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, чинна редакція встановлює такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи: 1) судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; 2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; 3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Таким чином, з 16.01.2020 р. законодавець виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, який (спосіб захисту) в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати позивачеві відновлення порушеного права, а отже не спроможний надати особі ефективний захист її прав.

Крім того, Верховний Суд враховує, що додатковим підтвердженням наведеного висновку є пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", згідно з яким судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом."

Викладене свідчить, що з 16.01.2020 р., тобто на момент подання прокурором позову у даній справі, такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачав.

Висновки суду за результатами вирішення спору.

За результатами з`ясування обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні, і з наданням оцінки всім аргументам учасників справи у їх сукупності та взаємозв`язку, як це передбачено вимогами ст.ст. 75-79, 86 ГПК України, суд дійшов висновку про обгрунтованість позовних вимог лише в частині.

Щодо позовних вимог прокурора про визнання незаконним та скасування пункту 7 частини 1 рішення Дубенської міської ради № 2500 від 22.11.2013р. "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні", то в цій частині суд відмовляє в позові з огляду на наступне.

Згідно із положеннями частини 2 статті 21 Цивільного кодексу України, суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Згідно з приписами ст. 48 ГПК України, належним є відповідач, який дійсно є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Відтак, неналежним відповідачем є особа, яка не має відповідати за пред`явленим позовом. Виходячи з принципу диспозитивності господарського процесу, саме позивач визначає особу, що порушила його право та до якої він пред`являє вимогу, суд не має права проводити заміну неналежного відповідача належним, або залучати до участі у справі іншого співвідповідача з власної ініціативи (правова позиції викладена Верховним Судом в постанові 28 квітня 2021 р., справа №905/257/19).

Звертаючись з позовом у даній справі прокурор визначив відповідачем фізичну особу - ОСОБА_1 , який набув право власності на спірне майно. Однак, за висновком суду, фізична особа ОСОБА_1 , не може відповідати за позовними вимогами про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, оскільки не є суб`єктом прийняття оспорюваного рішення. Тобто, позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення міської ради у даній справі заявлені до неналежного відповідача, що є підставою для відмови у позові.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним правочину, то під час розгляду справи судом встановлено, що спірний договір вчинений з порушенням вимог законодавства України і відповідач на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна був обізнаний про заборону відчужувати спірне майно міською радою. Враховуючи, що відповідачем не доведено існування підстав для визнання його добросовісним набувачем спірного майна, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині визнання недійсним Договору купівлі-продажу будівлі, укладеного 17.01.2014р. між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 , зареєстрований в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 95 підлягають задоволенню.

Крім того судом встановлено, що на виконання Договору купівлі-продажу будівлі від 17.01.2014р. відповідачу було передано майно - пожежне депо загальною площею 293,2 кв. м., яке знаходиться в АДРЕСА_1 , а тому, з урахуванням загальних правил недійсності оспорюваних правочинів, визначених частиною 1 ст. 216 ЦК України, позовна вимога про повернення майна, яке є предметом визнаного судом недійсним правочину, судом також визнається обгрунтованою.

Щодо позовних вимог про скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права приватної власності на пожежне депо, то в цій частині за висновком суду прокурор обрав спосіб захисту який в практичному аспекті не зможе забезпечити відновлення порушеного права (не правильний спосіб захисту), що є підставою для відмови у позові.

При цьому суд виходить з того, що чинна на день звернення з позовом у цій справі редакція Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не передбачає такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права. В практичному аспекті скасування запису про державну реєстрацію права приватної власності не зможе забезпечити і гарантувати позивачеві відновлення порушеного права, а отже неспроможний надати особі ефективний захист її прав. Подібний за змістом правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 906/516/19 і підстав для відступу від зазначеного правового висновку судом не встановлено.

Щодо заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності як на підставу для відмови у позові, суд зазначає наступне.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч. 3 ст. 267 ЦК України).

Частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Посилання сторони на сплив позовної давності в процесі касаційного перегляду судового рішення не вважається такою заявою. У суді апеляційної інстанції заявити про сплив позовної давності може сторона у спорі, яка доведе неможливість подання відповідної заяви в суді першої інстанції, зокрема у разі, якщо відповідну сторону не було належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи місцевим господарським судом. Згадану заяву може бути зроблено і в процесі нового розгляду справи, який здійснюється після скасування судового рішення (судових рішень) за результатами його касаційного перегляду.

Аналогічна правова позиція висвітлена в п. 2.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України у № 10 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів".

За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Щодо фізичної особи (громадянина) останніми можуть бути документально підтверджені тяжке захворювання, тривале перебування поза місцем свого постійного проживання (наприклад, за кордоном) тощо. Стосовно підприємства (установи, організації) зазначені обставини не можуть братися судом до уваги, оскільки за відсутності (в тому числі й з поважних причин) особи, яка представляє його в судовому процесі, відповідне підприємство (установа, організація) не позбавлене права і можливості забезпечити залучення до участі у такому процесі іншої особи; відсутність зазначеної можливості підлягає доведенню на загальних підставах. Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити й від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не є стороною у справі. Висновок про застосування позовної давності відображається у мотивувальній частині рішення господарського суду.

Аналогічна правова позиція висвітлена в п. 2.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України у № 10 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів".

Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Аналогічна правова позиція висвітлена у постанові від 17.10.2018 р. у справі № 362/44/17 Великої Палати Верховного Суду.

В матеріалах справи наявні листи Дубенської міської прокуратури, вих. № 34/1-339вих-20 від 13.02.2020 р. та вих. № 34/1-833вих-20 від 29.04.2020 р., які адресовані Дубенській міській раді Рівненської області щодо скасування рішення міської ради, визнання недійсним договору купівлі продажу та вжиття невідкладних заходів щодо повернення спірного майна.

Тобто зібрані у справі докази свідчать що прокурор довідався про порушене право та про особу, яка його порушила, а також звернувся до суду з відповідним позовом в межах трирічного строку позовної давності, визначеного ст. 257 ЦК України, тому заява ОСОБА_1 від 17.07.2020 року про застосування наслідків спливу позовної давності судом визнається необгрунтованою.

Розподіл судових витрат.

Згідно з ч. 1 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на зазначене, враховуючи, що позов задоволено частково, відтак судовий збір в розмірі 4 907,00,00 грн покладається на відповідача, а решта - на позивача у справі.

Керуючись ст. ст. 129, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу будівлі, укладений 17.01.2014р. між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 , зареєстрований в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 95.

3. Зобов`язати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , код НОМЕР_4 ) повернути пожежне депо загальною площею 293,2 кв. м., яке знаходиться в АДРЕСА_1 , до комунальної власності територіальної громади м. Дубно в особі Дубенської міської ради.

4. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , код НОМЕР_4 ) на користь Рівненської обласної прокуратури (33028, Рівненська обл., місто Рівне, вул. 16 липня, будинок 52, код ЄДРПОУ 02910077) 4 907,00,00 (чотири тисячі дев`ятсот сім гривень 00 копійок) грн витрат по сплаті судового збору

5. В решті позову відмовити.

6. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Позивач (стягувач): Рівненська обласна прокуратура (33028, Рівненська обл., місто Рівне, вул. 16 липня, будинок 52, код ЄДРПОУ 02910077).

Відповідач (боржник): ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , код НОМЕР_4 ).

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до Північно - західного апеляційного господарського суду в порядку та строки, встановлені статтями 256 - 257 Господарського процесуального кодексу України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено та підписано 13.06.2022р.

Веб-адреса сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі, що розглядається: http://rv.arbitr.gov.ua.

Суддя Р.В. Романюк