Рішення № 104649428, 03.06.2022, Кіровоградський окружний адміністративний суд

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2022 року м. Кропивницький Справа № 340/10517/21

Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі судді Хилько Л.І., розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (позивач) до Головного управління ДФС у Кіровоградській області (також - відповідач) про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач (через свого представника - адвоката Боровського В.А.) звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд визнати протиправною бездіяльність та зобов`язати відповідача нарахувати і виплатити грошову компенсацію за невикористану відпустку в кількості 169 діб за 2013-2020 роки.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що при звільненні з органів податкової міліції позивачу не було нараховано і виплачено грошову компенсацію за невикористані відпустки за минулі роки, чим порушено його права.

Представник відповідача подав до суду відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує проти позову, оскільки питання виплати грошової компенсації за невикористану частину відпустки особам рядового і начальницького складу, які звільняються, врегульовані нормами пункту 56 Положення № 114, які є спеціальними за своєю правовою природою та підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Однак, компенсація за невикористані відпустки минулих років цим Положенням не передбачена. Отже, ГУДФС у Кіровоградській області при звільненні позивача здійснило з ним повний розрахунок, будь-які заборгованості станом на поточну дату перед позивачем відсутні.

Дослідивши наявні в справі матеріали, суд дійшов наступних висновків.

Позивач в період з 20.12.2010 по 24.09.2021 проходив службу в органах податкової міліції ДФС.

Наказом голови комісії з реорганізації Головного управління ДФС у Кіровоградській області від 24.09.2021 № 92-о "Про звільнення ОСОБА_1 " позивача звільнено з посади та податкової міліції органів ДФС у запас Збройних Сил з постановкою на військовий облік за пунктом 64 підпунктом "г" (через скорочення штатів) 24 вересня 2021 року з виплатою грошової допомоги та грошової компенсації за невикористану відпустку у 2021 році за 4 доби (а.с.14).

Як вказано в позові, 05.10.2021 позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату компенсації за невикористані відпустки минулих років.

З наявних у справі документів вбачається, що листом від 20.10.2021 відповідач повідомив позивачу, що кількість днів використаної відпустки складає: 2016 - 12 днів, 2017 - 5 днів, 2018 - 0 днів, 2019 - 7 днів, 2020- 23 дні, 2021- 19 днів. Загальна кількість днів використаної відпустки складає 66 днів. Кількість днів використаної відпустки за 2010, 2011, 2012, 2013, 2014 та 2015 встановити неможливо. Таким чином, при звільненні з ним було здійснено повний розрахунок, а будь-які заборгованості станом поточну дату перед ним відсутні. Також відповідач зазначив, що компенсація за невикористані відпустки минулих років не передбачена Положенням №114 (а.с.16).

Листом від 09.11.2021 відповідач повідомив позивачу, що відповідно розрахункових листів кількість днів використаної відпустки у розрізі років становить: 2013- 20 днів, 2014 - 17 днів, 2015 - 12 днів (а.с.17).

При цьому, як вказав відповідач у відзиві, відповідь від 09.11.2021 управління не надавало.

Вважаючи, що відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено грошову компенсацію за невикористані відпуски минулих років, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.

Стаття 19 Конституції України передбачає те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, суб`єкти владних повноважень (до яких відноситься і відповідач) зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким чином межі дій відповідача чітко визначені Конституцією та законами України.

Предмет даного спору стосується, зокрема права позивач на виплату компенсації за невикористані відпустки.

Відповідно до статті 45 Конституції України, кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Надання всім працівникам щорічної оплачуваної відпустки є реалізацією їх права на відпочинок, яке закріплене статтею 45 Конституції України.

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов`язки, врегульовано відповідним Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114 (далі - Положення №114).

Згідно із пунктом 56 Положення № 114, особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров`я чи скорочення штатів, у році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої визначається відповідно до пункту 51 цього Положення.

Особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

При цьому тривалість відпустки осіб рядового і начальницького складу, відповідно до пункту 51 Положення №114, визначається залежно від вислуги років (у календарному обчисленні), обчисленої в порядку, передбаченому для призначення пенсій працівникам органів внутрішніх справ.

Закон України "Про відпустки" від 15.11.1996 № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) установлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Згідно зі статтею 4 Закону України № 504/96-ВР, законодавцем передбачені такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Відповідно до статті 24 Закону № 504/96-ВР, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення містяться у частині 1 статті 83 КЗпП України.

Слід зауважити, що норма, яка зафіксована у пункті 56 Положення № 114 являється такою, якою законодавець знову відсилає до законодавства, який регулює питання виплати грошової компенсації за невикористану відпустку, отже судом резюмується те, що Положення № 114 питання виплати грошової компенсації за невикористану відпустку не регулює.

Так, право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002, що ухвалене у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.

З огляду на відсутність правового врегулювання цього питання нормами Положення № 114 питання компенсації невикористаної частини відпустки особам, які звільняються з органів внутрішніх справ за минулі роки, то при вирішенні даного спору необхідно застосовувати відповідні норми КЗпП України і Закону № 504/96-ВР, які регулюють спірні правовідносини.

Зокрема, відповідно до частини 1 статті 24 Закону № 504/96-ВР, частини 1 статті 83 КЗпП України, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Отже, у випадку звільнення працівників податкової міліції їм виплачується компенсація за всі, без винятків, невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.

Враховуючи вищевказане, суд відхиляє аргументи відповідача, що компенсація за невикористані відпустки обмежується тільки роком звільнення працівника та не поширюється на роки, що передували такому звільненню.

В той же час, слід зазначити, що ухвалення законного і обґрунтованого рішення у відповідності з вимогами Кодексу адміністративного судочинства України передбачає надання судом оцінку кожному доводу сторін на підставі всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження залучених до матеріалів справи доказів.

Рішення про зобов`язання відповідача - суб`єкта владних повноважень вчинити певні суд приймає у справах, де відповідач допустив неправомірну бездіяльність за умови обов`язку вчинити певну дію.

В цьому випадку суд повинен зазначити, яку саме дію повинен вчинити відповідач, але не може втручатися в його компетенцію. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову, належних учасників процесу), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. В свою чергу, за своєю правовою природою бездіяльність - це як пасивна форма поведінки особи, що полягає у не вчиненні нею конкретних дій, які вона повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах; так і форма, що характеризується свідомим і вольовим актом поведінки особи.

В даному випадку суд, встановивши те, що позивач має право на виплату грошової компенсації за невикористані відпустки за минулі роки не може не взяти до уваги ту обставину, що відповідач взагалі не нарахував суму такої компенсації при звільненні. Разом з тим, як вбачається з відзиву, відповідачем не заперечується, що за невикористані дні відпусток за минулі роки грошова компенсація позивачу не виплачувалась.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що відповідач допустив протиправну бездіяльність не нарахувавши позивачу та не виплативши йому грошову компенсацію за невикористані відпустки за минулі роки при звільненні.

З приводу ж вимоги позивача про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію за невикористані відпустки в загальній кількості 169 діб, то суд зазначає, що в цій частині позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки як встановлено, в межах цих спірних правовідносин відповідачем взагалі не здійснено належного розгляду заяви позивача щодо виплати компенсації за невикористану відпустку за минулі роки, не визначено період та кількість днів невикористаної відпустки. Відмовляючи позивачу у виплаті спірної компенсації відповідач не надав оцінку розрахунковим листам кількості використаних позивачем відпусток за період 2013-2020 років, а обмежився лише посиланням на вимоги Положення №114, яким на його думку взагалі не передбачено виплату відповідної компенсації. При цьому визначенні кількості днів невикористаної позивачем відпустки, нарахування і виплату відповідної компенсації та її розміру є дискреційними повноваженнями відповідача та належить до його виключної компетенції, а тому суд не повинен та не уповноважений втручатися у дискреційні повноваження щодо виконання відповідачем свого обов`язку.

Таким чином, оскільки відповідачем не здійснено належного розгляду заяви позивача, в даному випадку належним способом захисту прав позивача є зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про нарахування та виплату компенсації за невикористані відпустки за 2013-2020 роки, та прийняти відповідне рішення по суті спірного питання.

Отже, підсумовуючи вищевказане, суд приходить до висновку про задоволення позову частково.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (ч. 3 ст. 139 КАС України).

Фактично предметом позову є одна вимога немайнового характеру, яка хоч і задоволена частково, але розмір компенсації за сплачений судовий збір суд визначає, виходячи з кількості (а не з розміру) задоволених (незадоволених) позовних вимог. Саме такий механізм розподілу витрат зі сплати судового збору застосовано Верховним Судом у рішенні від 16.06.2020 по справі №620/1116/20.

При зверненні до суду з даним позовом позивач сплатив судовий збір у сумі 908,00 грн. (а.с.4), який підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у справі.

Відповідно до частини 1 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини 3 статті 132 КАС України).

Відповідно до частин 1-5 статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

За змістом частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відтак, аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

На підтвердження надання позивачу правової допомоги у справі на суму 2500 грн. представником до суду надано копії: договору про надання правової допомоги від 30.11.2021 № б/н (а.с.8); акту надання правової допомоги від 08.12.2021 (а.с.9); розрахункової квитанції серії АА №49 від 08.12.2021 (а.с.10).

Як вбачається з п.3.1 договору від 30.11.2021, за правову допомогу, передбачену в п.1.2 Договору Замовник сплачує Адвокату винагороду в сумі 2500 грн..

Відповідач клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги суду не подавав.

Таким чином, враховуючи предмет спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що заявлені до відшкодування витрати на професійну правову допомогу підтверджені представником документально, є співмірними зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг позивачу та ціною позову.

Керуючись ст.ст.139, 143, 242-246, 255, 260-263, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління ДФС у Кіровоградській області щодо ненарахування і невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні відпустки за 2013-2020 роки під час звільнення зі служби.

Зобов`язати Головне управління ДФС у Кіровоградській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані дні відпустки за 2013-2020 роки, та прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду.

В задоволені решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Кіровоградській області (код ЄДРПОУ - 39393501) судовий збір в сумі 908 грн. (дев`ятсот вісім гривень).

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Кіровоградській області (код ЄДРПОУ - 39393501) судові витрати на професійну правничу допомогу у сумі 2500 грн. (дві тисячі п`ятсот гривень).

Рішення суду набирає законної сили в порядку, встановленому ст.255 КАС України та може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295-297 КАС України.

Суддя Кіровоградського

окружного адміністративного суду Л.І. Хилько