Рішення № 104337196, 16.05.2022, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/3478/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 травня 2022 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вовченко O.A., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду 14 лютого 2022 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій позивач просить суд:

1. Визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №20 від 01.02.2022 року про відмову Бітемо ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

2. Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 13.01.2022 р. щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою від 21 лютого 2022 року заяву про поновлення строку звернення до суду задоволено та поновлено Бітемо ОСОБА_2 строк звернення до суду з даним адміністративним позовом, прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 та відкрито провадження у адміністративній справі. Визначено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що вона звернулась до відповідача із заявою в порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», однак відповідач відмовив їй у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає прийняте рішення неправомірним, хибним та необґрунтованим, таким, що підлягає скасуванню. Вказує, що подана позивачем до відповідача заява не підпадає під ознаки, викладені у ч.6-9 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», вона не є очевидно необґрунтованою, не носить характер зловживання, позивач не видає себе за іншу особу.

21.04.2022 за вх.№14616/22 від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач посилаючись на зміст висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 01.02.2022, просить відмовити у задоволенні позовних вимог позивача.

Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї доказами, відзивом відповідача на позовну заяву, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги, та перевіривши їх наданими з боку учасників справи доказами, судом встановлено наступне.

Позивач ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Республіки Конго, за національністю ларі, за віросповіданням християнка (протестант), рідна мова французька, володіє мовами кітуба та лангала, освіта початкова, заміжня за громадянином Молдова ОСОБА_3 , однак як стверджує сама позивач, шлюб є фіктивним.

13 січня 2022 року позивач подала до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області заяву №7 (а.с.4-56), в якій посилаючись на те, що її батько був опозиціонером владі Республіки Конго та що у 2016 році після президентських виборів влада почала викрадати опозиціонерів зазначила, що її сім`я втекла в ліс, однак її батька викрали, після чого вони переселились у Демократичну Республіку Конго. У зв`язку із зазначеним позивач просить захисту.

Відповідно до анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.01.2022 (а.с.81-85), позивач 20 березня 2019 року виїхала з Республіко Конго (місто Пуер-Нуар) до Демократичної Республіки Конго, звідки з міста Кіншаса вибула у місто Дакар (Сенегал), у якому оформивши візу вибула повітряним транспортом через місто Стамбул (Туреччина) до міста Одеса (Україна), куди прибула 22 березня 2019 року.

У анкеті позивач зазначила, що виїхала з країни громадянської належності, тому що її батько був прихильником опозиції та його розшукували. Вказує, що не може повернутись до країни громадянської належності, оскільки її батько перебуває у розшуку, та якщо вона повернеться її можуть вбити люди (прихильники президента), які розшукують її батька та оскільки там триває війна.

01 лютого 2022 року головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області зроблено висновок «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі - Висновок) (а.с.127-133).

Згідно до зазначеного Висновку: «…За сімейним станом з 17.04.2019 року перебуває в офіційному шлюбі з гр. Молдови на установчі дані ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (копію свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 долучено до особової справи). Зі слів особи, шлюб було зареєстровано з метою подальшої легалізації, за зазначену послугу особа заплатила 3500$, однак в подальшому у особи вимагали додаткової доплати, коштів особа не мала, а тому їй не вдалося легалізуватися вищевказаним шляхом на території України.

…Щодо виїзду за межі країни громадянської належності, заявниця повідомила наступне. Востаннє особа вибула з країни громадянської належності 20.03.2019 року до Демократичної Республіки Конго. З Демократичної Республіки Конго вибула до Сенегалу, де займалась оформленням візи до України. З Сенегалу вибула до України повітряним транспортом авіарейсом Дакар (Сенегал) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна). Паспортний документ на підставі якого здійснено в`їзд особа втратила.

…З матеріалів особової справи спостерігається, що заявниця не змогла належним чином обґрунтувати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в контексті наявності в неї ознак, передбачених пунктами 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 2011 року. Так, заявниця не змогла чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати її у випадку повернення на Батьківщину. Особа ніколи не переслідувалась за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або наявності певних політичних поглядів (арк. 4-5 протоколу співбесіди від 28.01.2022 року). Також, за матеріалами особової справи відсутня інформація про переслідування її близьких родичів за конвенційними ознаками та з інших причин, що могли б вказувати на наявність в неї проблем з представниками державних органів країни громадянської належності. Додатково, слід врахувати, що заявниця контактувала на території України з дипломатичними представниками Республіки Конго (арк. 1-2 протоколу співбесіди від 01.02.2022року).

Шукач захисту не надала до територіального підрозділу документи, що могли бути доказом того, що їй загрожує небезпека, а також не навела жодного аргументу (факту), усного твердження власних побоювань у разі повернення до Республіки Конго, які б ґрунтувались на реальних подіях, прикладах або інших доказах, що можуть вказувати на реальність ймовірних побоювань. Повідомлений елемент стосовно опозиційної діяльності батька особи не визнається правдоподібним з наступних підстав:

- під час анкетування особа повідомила, що її батько був членом опозиційної партії «Мококо», однак під час співбесіди зазначила, що її батько не був членом жодної партії (арк. 7 протоколу співбесіди від 28.01.2022 року);

- у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 13.01.2022 року заявниця зазначила, що її батько почав підтримувати опозицію після президентських виборів у 2016 році, після чого офіційна влада почала арештовувати опозиціонерів, через зазначене родина заявниці була вимушена втекти до лісу, де було викрадено її батька (арк. 2 заяви від 13.01.2022 року), однак під час співбесіди заявниця повідомила, що її родина втекла до лісу в 2018 році, в той же час її батько зник безвісти (арк. 6 протоколу співбесіди від 28.01.2022 року);

- заявниця, повідомила, що вона особисто отримувала погрози від військових через опозиційну діяльність свого батька, зазначене трапилось один раз у 2017 році (арк. 3 протоколу співбесіди від 28.01.2022 року), проте, заявниця особисто повідомила, що під час проживання на Батьківщині у неї не виникало жодних проблем з представниками органів державної влади (арк. 4 протоколу співбесіди від 28.01.2022 року), права особи на Батьківщині не порушувались (арк. 4 протоколу співбесіди від 28.01.2022 року), з близьких родичів нікого не арештовували, не катували, не застосовували інші форми жорстокого поводження (арк. 4 протоколу співбесіди від 28.01.2022 року), при виїзді з Республіки Конго у особи жодних проблем не виникало (арк. З протоколу співбесіди від 28.01.2022 року), додатково, у особи не виникало жодних проблем при оформленні паспортних документів та при пересуванні країною громадянської належності (арк. З протоколу співбесіди від 28.01.2022 року).

З вищезазначеного вбачається, що отримана від заявниці інформація містить суттєві розбіжності, які вона не може належним чином обґрунтувати, що знижує рівень довіри до клопотання в цілому та свідчить про зловживання процедурою набуття міжнародного захисту. Приймаючи до уваги ситуацію шукача захисту можливо дійти висновку, що звернення до управління було пов`язано з бажанням легалізуватись на території України, а не з пошуками захисту. Зазначене вказує на те, що після прибуття на територію України 22.03.2019 року заявниця не звернулась за міжнародним захистом, а намагалась легалізуватись шляхом реєстрації фіктивного шлюбу з гр. Молдови, який має дозвіл на імміграцію в Україні. Крім цього, результати опитування вказують на відсутність в заявниці будь-яких проблем або переслідувань.

Також, в ході розгляду заяви не виявлені жодні обставини, які б вказували на дискримінацію, обмеження у правах або утиски по відношенню до заявниці з боку населення або влади. На Батьківщині по відношенню до заявниці ніколи не застосовувалось фізичне насилля, яке було б пов`язане з її расовою, національною, релігійною належністю, політичним поглядам (арк. 5 анкети від 18.01.2022 року). В ході опитування не було встановлено фактів будь-яких порушень прав шукача захисту в Республіці Конго та близьких членів родини.

Тож, аналізом матеріалів особової справи та актуальною ІКП, неможливо обґрунтувати причину виїзду шукача захисту з Республіки Конго з позиції надання міжнародного захисту в Україні, а її і під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності заявниця не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог н. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додатковою або тимчасового захисту», а саме в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Додатково, та матеріалами особової справи шукача захисту спостерігається, що вона тривалий час перебувала на території України у якості нелегального мігранта, порушуючи норми українського законодавства, у зв`язку з чим, на особу було складено протокол та постанову про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 203 КУпАП…

Аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявниці можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявниці додаткового захисту в Україні, згідно визначення п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»…

Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання заявниці особою, яка потребує додаткового захисту в У країні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додатковою або тимчасового захисту»…».

Приймаючи до уваги зазначений висновок заступником начальника Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято наказ №20 від 01.02.2022 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі - наказ) (а.с.140), яким наказано: відмовити в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Республіки Конго Бітемо ОСОБА_2 ; відповідно до чинного законодавства видати заявнику письмове повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; ознайомити заявника з порядком оскарження прийнятого рішення в судових інстанціях або ДМС.

02.02.2022 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області надано позивачу повідомлення від 01.02.2022 №5/1-780 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.141-143).

Не погодившись з прийнятим наказом, позивач звернулася до суду з позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частинами першою і другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною п`ятою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Так, за змістом частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з частиною 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти на підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Відтак, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Отже, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Суд зазначає, що з матеріалів міграційної справи позивача вбачаються розбіжності та неточності у наданих позивачем поясненнях:

- позивач у анкеті (а.с.81-85) зазначає, що її батько, який зник безвісти, був членом опозиційної політичної партії «Мококо», однак у протоколі співбесіди від 28.01.2022 (а.с.110-111, 113-116) позивач вказує, що назви партії, яку підтримував її батько, немає, та що її батько не опозиціонер, однак підтримує опозицію;

- у анкеті позивач зазначає, що у 2017 році їй погрожували військові, коли шукали її батька, водночас у анкеті позивач також зазначає, що її батько пропав безвісти 20.10.2018, а у протоколі співбесіди від 28.01.2022 вказує, що: вона без перешкод виїхала з Республіки Конго; при пересуванні у країні громадянської належності у позивача не виникало ніяких проблем; у позивача не виникало проблем з органами державної влади та що її особисто ніхто ніколи не переслідував;

- у анкеті позивач зазначила, що у випадку повернення до Батьківщини її можуть вбити в тому числі через те, що там війна, однак у протоколі співбесіди від 28.01.2022 вказує, що у регіоні її постійного проживання активних військових дій немає, однак тривають мітинги.

Також суд враховує те, що у країні громадянської належності позивача залишився її син ОСОБА_5 , а у іншій країні Габон проживають її сестра Бітемо Кроянс та брат Бітемо Гілен, однак з ними (братом та сестрою) позивач проживати не бажає, оскільки їй у ОСОБА_6 «не подобається».

Окрім цього суд приймає до уваги доводи позивача у протоколі співбесіди від 28.01.2022 про те, що вона заплатила 3500 доларів для укладання фіктивного шлюбу з громадянином Молдови ОСОБА_4 з метою легалізації її перебування на території України, що є порушенням чинного законодавства України.

Матеріалами особової справи встановлено, що позивач на території громадянської належності не зазнавала переслідувань за ознаками раси, громадянства, віросповідання або належності до певної соціальної групи. Також, позивач ніколи не була причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які були пов`язані з її расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами, до позивача не застосовувалось нелюдське чи таке, що принижує людську гідність поводження та тортури, заходи цілеспрямованого фізичного впливу.

Суд зауважує, що дійсний шукач захисту, який реально має побоювання стати жертвою переслідувань і змушений із за цього покинути країну громадянської належності якнайшвидше, має на меті звернутися за захистом у першій безпечній країні, а не змінює місце перебування та відшукує для себе країни з м`яким режимом набуття статусу біженця або особи, що потребує відповідного статусу.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 31.03.2020 року у справі № 420/4829/19.

Водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернулась зі значним зволіканням, а саме більш ніж через два роки з моменту прибуття в Україну.

Суд враховує, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у осіб обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 06.08.2020 року у справі № 420/3327/19).

Дії позивача в межах встановлених судом обставин, які також були оцінені відповідачем за наслідками проведеної перевірки, не вказують на те, що позивач дійсно мала намір на отримання такого статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту.

Фактично, позивач звернулась до відповідача із відповідною заявою з метою легалізації свого перебування на території України.

Враховуючи викладені обставини, суд дійшов висновку, що відповідач при винесенні оскаржуваного рішення у повній мірі дослідив обставини наведені у заяві позивачів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, згідно з абз. 4 п. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Так, ч.2 ст.2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За правилами, встановленими ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач під час розгляду даної адміністративної справи навів об`єктивні доводи в обґрунтування висновків, що позивач не підпадає під критерії визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, які передбачені міжнародними та національними нормативно-правовими актами, а тому оскаржуваний наказ суд вважає законним та обґрунтованим.

Вказаний наказ підтверджується відомостями особової справи, прийнятий в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та є обґрунтованим, а тому у задоволенні позовної заяви слід відмовити.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч.1, ч.5 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Керуючись ст. ст. 2, 7, 9, 10, 242-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Бітемо ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про: визнання неправомірним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №20 від 01.02.2022 року про відмову Бітемо ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 13.01.2022 р. щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до П`ятого апеляційного адміністративного суду через протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач - Бітемо ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ).

Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, буд.44, м. Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384).

Суддя О.А. Вовченко