Рішення № 104307290, 12.05.2022, Господарський суд Волинської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10 E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

12 травня 2022 року справа №903/135/22

Господарський суд Волинської області у складі судді Войціховського Віталія Антоновича, за участі секретаря судового засідання Ведмедюка Михайла Петровича та за відсутності представників сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку у приміщенні Господарського суду Волинської області в порядку загального позовного провадження матеріали справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельський госпрозрахунковий ринок", м. Ковель

до відповідача: Фізичної особи-підприємця Волинця Сергія Васильовича, м. Ковель

про усунення перешкод в користуванні торговельним місцем

встановив: 08 лютого 2022 року Товариство з обмеженою відповідальність "Ковельський госпрозрахунковий ринок" звернулось до господарського суду з позовом від 03.02.2022р. №770 до підприємця Волинця Сергія Васильовича про усунення перешкод в користуванні ТОВ "Ковельський госпрозрахунковий ринок" торговельним місцем №236 шляхом виселення підприємця Волинця С.В. (демонтажу малої архітектурної форми) із торговельного місця №236, загальною площею 9,00 кв.м., що знаходиться на території Центрального ринку, за адресою вул. Брестська, 2, в м. Ковель.

Ухвалою від 14.02.2022р. за вказаним позовом було відкрито провадження у справі, постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, призначено розгляд справи в підготовчому судовому засіданні на 14.03.2022р., запропоновано сторонам вчинити ряд дій та надати суду відповідні додаткові матеріали.

Ухвалою від 14.03.2022р. розгляд справи в підготовчому судовому засіданні було відкладено на 14.04.2022р., повторно запропоновано сторонам реалізувати свої процесуальні права щодо направлення відзиву на позовну заяву з документами в його обґрунтування; відповіді на відзив; заперечень на відповідь на відзив.

Ухвалою від 14.04.2022р. (відображена в протоколі судового засідання), постановленою за результатами проведеного за участю представника позивача підготовчого судового засідання, було закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 12.05.2022р. Ухвалою від 14.04.2022р. було повідомлено підприємця Волинця С.В. про процесуальні дії, вчинені судом в підготовчому судовому засіданні 14.04.2022р.

06 травня 2022 року судом було зареєстровано клопотання ТОВ "Ковельський госпрозрахунковий ринок" про долучення до матеріалів справи додаткових доказів, а саме: акту обстеження торговельного місця від 06.05.2022р.

12 травня 2022 року судом було зареєстровано клопотання ТОВ "Ковельський госпрозрахунковий ринок" за підписом адвоката Горблюка Р.В. (довіреність віл 12.01.2022р. №761) від 12.05.2022р. про підтримання позовних вимог та здійснення судового розгляду справи за відсутності представника сторони, покладення на відповідача обов`язку відшкодування позивачу понесених у зв`язку з розглядом справи витрат (сплата судового збору).

У визначений судом день та час позивач уповноваженого представника в судове засідання не направив.

Відповідач своїм правом на участь в судовому розгляді не скористався, відзиву на позов не подав, причини неявки (особистої чи представника) в судове засідання суд не повідомив, хоча про дату, час та місце розгляду справи по суті був повідомлений належним чином (ухвала від 14.04.2021р., як це вбачається із поштового повідомлення про вручення рекомендованої кореспонденції, була вручена особисто підприємцю Волинцю С.В. 18 квітня 2022 року).

З долученого позивачем до матеріалів справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що Волинець Сергій Васильович зареєстрований в якості суб`єкта підприємницької діяльності за адресою АДРЕСА_1, в стані припинення діяльності не перебуває.

При цьому судом також засвідчується, що як вбачається із наявного в матеріалах справи поштового повідомлення про вручення рекомендованої кореспонденції, направлена за місцем реєстрації підприємця Волинця С.В. ( АДРЕСА_1 ) ухвала від 14.02.2022р. про відкриття провадження у справі також була отримана особисто відповідачем 17 лютого 2022 року.

Аналогічно за вищезазначеною адресою підприємцем Волинцем С.В. особисто було отримано ухвалу від 14.03.2022р. про відкладення розгляду справи в підготовчому судовому засіданні (поштове повідомлення про вручення рекомендованої кореспонденції долучено до матеріалів справи).

Відтак, судом засвідчується, що саме з дати отримання ухвали про відкриття провадження у справі (17.02.2022р.) Волинцю С.В. стало відомо про перебування в провадженні суду відповідної справи за його участю в якості відповідача, саме з визначеного моменту у останнього виник обов`язок добросовісно користуватись належними відповідачу процесуальними правами, виникло право знайомитись з матеріалами справи, подавати докази, брати участь в судових засіданнях, подавати заяви та клопотання, користуватися іншими визначеними законом процесуальними правами, неухильно виконувати процесуальні обов`язки не допускаючи при цьому порушень розумності тривалості судового провадження, безпідставного затягування розгляду судом справи.

Судом враховано, що ухвалою від 14.04.2022р. про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи до судового розгляду по суті явка в судове засідання представників сторін обов`язковою не визнавалась.

Згідно з приписами ч. 1 та п. 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Відповідно до ч. 2 ст. 178 ГПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Суд зауважує, що сторони зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи. У разі неподання учасником судового процесу з неповажних причин або без повідомлення причин матеріалів та інших доказів, витребуваних господарським судом, останній може здійснити розгляд справи за наявними в ній матеріалами та доказами (Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 15.03.2010р. №01-08/140 "Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальним правами у господарському судочинстві").

Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, справи мають бути розглянуті впродовж розумного строку.

В поняття "розумний строк" розгляду справи, Європейський суд з прав людини включає: складність справи; поведінку заявника; поведінку органів державної влади; важливість справи для заявника.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенціїпро захист прав людини і основних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його правта обов`язків цивільного характеру. Право на справедливий судовий розгляд включає в себе право на доступ до суду та право на доступ до правосуддя в широкому розумінні.

Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України згідно зі ст. 9 Конституції України. Пріоритетність застосування норм таких міжнародних договорів у господарському процесі встановлена ст.3 ГПК України.

Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод" від 17.07.1997р., дана Конвенція та Протоколи до неї №№ 2, 4, 7, 11 є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ як джерело права Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини.

Конвенція на відміну від національного законодавства України не запроваджує чітких строків розгляду справи, проте посилання на строк містить ст. 6 Конвенції, яка постулює дефініцію розумного строку розгляду справи.

Критерій розумності строку розгляду справи також наведений в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 18.11.2003р. №01-8/1427. У цьому листі, зокрема, зазначено: "Критеріями оцінки розгляду справи упродовж розумного строку є складність справи, поведінка учасників процесу і поведінка державних органів (суду), важливість справи для заявника".

Визначаючи ці критерії, ВГСУ посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Красношапка проти України" №23786/02 від 30.11.2006 р. (§ 51).

Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини, можна дійти висновку, що критерії оцінки розумності строку розгляду справи має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумності строку розгляду справи можна застосовувати, коли стороною у спорі є орган державної влади.

Відповідно до ст. 2 ГПК України, одним із основних завдань господарського судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За таких обставин, беручи до уваги приписи ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно розгляду спору впродовж розумного строку та норми ч.ч. 1, 3 ст. 202 ГПК України, згідно з якими неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті і суд розглядає справу за відсутності такого учасника, враховуючи той факт, що сторони, зокрема, відповідач, відповідно до законодавства, належним чином були повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, а явка представників сторін обов`язковою судом не визнавалась, учасники справи мали достатньо часу для реалізації своїх процесуальних прав, зокрема, і на подання будь-яких пояснень чи інших заяв по суті справи, а у суду є всі необхідні матеріали (докази) для вирішення спору по суті, суд вважає, що спір належить вирішити по суті у відсутності представників сторін за матеріалами справи, запобігаючи, одночасно, безпідставному затягуванню розгляду спору та сприяючи своєчасному поновленню порушеного права, а також з огляду на необхідність дотримання розумних строків розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи, господарський суд, оцінюючи подані позивачем докази за своїм переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, дійшов до висновку, що пред`явлений до відповідача позов підставний та підлягає до задоволення.

Викладена позиція суду пов`язана з наступними встановленими в судовому засіданні обставинами:

В силу ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Здійснюючи правосуддя, суд забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України, водночас, визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань і це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч. 5 ст. 55 Конституції України).

Конституція України визначає Україну як правову державу, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є юридична визначеність (legal certainty). Юридичні норми мають бути чіткими, ясними і недвозначними, оскільки інше не може забезпечити їх однакове застосування.

За змістом п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997р. №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Отже, висловлювання "судом, встановленим законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" від 12.07.2001р. зазначено, що право на доступ до суду, гарантоване п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

У відповідності до ст.7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України. кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.

Таким чином, конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтею 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Згідно ст.11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.

У відповідності до ст.12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Як встановлено ст. 67 ГК України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов`язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Згідно ст. 174 ГК України, господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов`язання, наведені в ст. 179 ГК України, згідно з якою майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до ч. 2 ст. 180 ГК України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 632 ЦК України унормовано, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

У розумінні приписів наведеної норми, ціна є однією із найважливіших умов відплатного договору. Сторони мають право встановлювати ціну в договорі на власний розсуд.

В силу ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому судом також засвідчується, що ст. 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину, котра означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

У ст. 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися лише при: - розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; - розірванні договору в судовому порядку; - відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; - припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; - недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Як в даному випадку встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 31 січня 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Ковельський госпрозрахунковий ринок" (Орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Волинцем Сергієм Васильовичем (Орендар) було укладено договір №433ц оренди торговельного місця.

Відповідно до п. 2.1. договору від 31.01.2019р. №433ц, предметом договору є торговельне місце №236, загальною площею 9,00 кв.м., що розташоване на Центральному ринку за адресою: м. Ковель вул. Брестська, 2, яке надається Орендодавцем у тимчасове платне користування Орендареві для розміщення Об`єкта торгівлі (малої архітектурної форми, яка не є власністю Орендодавця) для провадження торговельної діяльності. Передача торговельного місця в тимчасове платне користування не спричиняє передачу орендареві права власності на це місце його власником залишається орендодавець, а орендар користується ним протягом терміну дії цього договору без права приватизації.

Згідно з п. 3.1. договору від 31.01.2019р. №433ц, сторони визначили, що вступ орендаря у користування торговельним місцем настає 1 лютого 2020. З цього дня торговельне місце вважається переданим в користування орендарю.

Відповідно до п.п. 3.2.-3.4. договору від 31.01.2019р. №433ц, після закінчення строку оренди, передбаченого цим договором або у випадку дострокового припинення договору, орендар зобов`язаний протягом 10 календарних днів повністю звільнити торговельне місце та повернути його орендодавцю, а також виконати інші свої зобов`язання перед орендодавцем, в тому числі грошові.

Повернення орендарем торговельного місця підтверджується підписанням сторонами договору акту прийому-передачі торговельного місця.

У випадку невиконання орендарем даного пункту, орендодавець має право самостійно звільнити торговельне місце від об`єкту торгівлі яким користувався орендар шляхом демонтажу з можливим порушенням його цілісності та вивезення з території ринку, про що комісією у складі трьох працівників орендодавця складаються відповідний акт та повідомляється орендар. Орендодавець не несе відповідальність за майно орендаря, що залишилося на торговельному місці після закінчення строку оренди чи дострокового припинення договору.

Якщо орендар допустив погіршення стану торговельного місця, він зобов`язаний відшкодувати орендодавцю вартість робіт, пов`язаних із його відновленням, згідно кошторису орендодавця.

Згідно п. 4.1. договору №433ц, розмір орендної плати за торговельне місце складає 711 грн. на місяць. Орендна плата сплачується щомісячно на поточний рахунок орендодавця, не пізніше 20-го числа поточного місяця (розрахунковий місяць). Розмір компенсації за використану електричну енергію (в т ч. втрати в мережах) до розміру орендної плати не включається та сплачується окремо. Розмір орендної плати може переглядатися орендодавцем у випадку змін у податковому законодавстві, збільшення розміру нормативної грошової оцінки або орендної плати за земельну ділянку на якій розташований ринок, індексу інфляції понад 4% в місяць, змін тарифів на комунальні та інші послуги, які надаються Орендодавцю (п.п. 4.2.-4.3. договору від 31.01.2019р.).

У відповідності до положення п. 6.2.2. договору №433ц, орендар зобов`язаний своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату за користування торговельним місцем.

Згідно п. 7.1. договору в№433ц, у випадку порушення своїх зобов`язань за цим договором сторони несуть відповідальність, визначену даним договором та чинним законодавством.

Судом в аспекті розгляду даної справи встановлено обставини за котрих у підприємця Волинця С.В. існують перед ТОВ "Ковельський госпрозрахунковий ринок" зобов`язання зі сплати платежів пов`язаних із орендою торговельного місця №236 площею 9,00 кв.м. на Центральному ринку у м. Ковелі по вул. Брестська, 2 (рішення Господарського суду Волинської області від 26.10.2021р. у справі №903/696/21).

Відповідно до п. 8.1. договору від 31.01.2019р. №433ц, сторони дійшли згоди, що цей Договір укладено строком на 11 місяців та діє з 01 лютого 2020 до 31 грудня 2020 включно. Якщо Орендар продовжує користуватися торговельним місцем після закінчення дії договору, то за відсутності заперечені орендодавця протягом місяця з дати закінчення дії договору, договір вважається поновлений на тих же умовах на той самий строк з урахуванням змін в законодавстві на дату продовженню договору.

Підпунктами 8.2.-8.3. договору від 31.01.2019р. №433ц сторони погодили, що зміни та доповнення до договору вносяться шляхом підписання додаткових угод, що є невід`ємною частиною договору.

Договір підлягає розірванню: за взаємною згодою сторін; за рішенням суду; у випадку припинення суб`єкта господарювання, що є стороною за даним договором; порушення орендарем умов даного договору, та законодавство, у випадку не усунення таких порушень протягом 12 календарних днів з моменту їх виявлення; у випадку, якщо орендар користується торговельним місцем всупереч договору або його призначенню; орендар своєю недбалою поведінкою, або з умислом здійснив або створює загрозу пошкодження орендного майна; в інших випадках, передбачених цим договором та законодавством.

Судом встановлено, що укладений між ТОВ "Ковельський госпрозрахунковий ринок" та підприємцем Волинцем С.В. договір оренди торговельного місця від 31.01.2019р. №433ц припинив свою дію з 30.11.2021р., у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено.

ТОВ "Ковельський госпрозрахунковий ринок" листом від 15.12.2021р. №637 повідомило відповідача, що даний договір укладатися на новий термін не буде та є таким, що припинив свою дію 30.11.2021р., а також просив протягом 10 календарних днів звільнити торговельне місце та повернути його орендодавцю. Доказами направлення повідомлення виступає накладна від 15.12.2021р., фіскальний чек відділення зв`язку від 15.12.2021.р., опис вмісту цінного листа від 15.12.2021р. та витяг з офіційного сайту АТ "Укрпошта" (трекінг поштового відправлення №4500813004612) про вручення визначеного повідомлення підприємцю-відповідачу 16.12.2021р.

На підтвердження факту продовження користування відповідачем об`єктом оренди після закінчення дії договору оренди позивач надав суду акт обстеження торговельного місця від 03.02.2022р., складений комісією в складі: Сороки П.А. - директора, Шворака С.І. - головного інженера, Івасюка М.М. - контролера, про те, що станом на 03.02.2022р. металева конструкція (мала архітектурна форма), яка належить приватному підприємцю Волинцю С.В., знаходиться на торговельному місці №236, загальною площею 9,00 кв.метрів, розташованому на Центральному ринку за адресою м. Ковель, вул. Брестська, 2.

Також позивачем додатково до матеріалів справи було долучено акт обстеження торговельного місця від 06.05.2022р., складений комісією в складі: Сороки П.А. - директора, Шворака С.І. - головного інженера, Івасюка М.М. - контролера, про те, що станом на 06.05.2022р. металева конструкція (мала архітектурна форма), яка належить приватному підприємцю Волинцю С.В., знаходиться на торговельному місці №236, загальною площею 9,00 кв.метрів, розташованому на Центральному ринку за адресою м. Ковель, вул. Брестська, 2.

Однак, в порушення умов вищевказаного договору по поверненню позивачу орендованого майна (торговельного місця), відповідач не звільнив торговельне місце від малої архітектурної форми, що стало підставою для звернення позивача з позовом до суду.

Частиною 1 ст. 179 ГК України визначено, що майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України, ч. 1 ст. 173 ГК України).

Відповідно до приписів ст. 526 ЦК України та ч. 1 ст. 193 ГК України, суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

У відповідності до ч. 2 ст. 193 ГК України, кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Приписами ч. 1 ст. 759 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Статтею 760 ЦК України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Предметом договору найму можуть бути майнові права. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.

За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором (ч.ч. 1, 5 ст. 762 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 283 ГК України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

Стаття 599 ЦК України вказує на те, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 763 ЦК України, договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Нормами ч. 2 ст. 291 ГК України встановлено, що договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу (приватизації) об`єкта оренди; ліквідації суб`єкта господарювання - орендаря; загибелі (знищення) об`єкта оренди.

У відповідності до ст. 764 ЦК України, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Зі змісту статей 759, 763 і 764 ЦК України, частини другої статті 291 ГК України, частини другої статті 17 та частини другої статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" вбачається, що після закінчення строку договору оренди він може бути продовжений на такий самий строк, на який цей договір укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець. Відтак, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється. Оскільки зазначеними нормами визначено умови, за яких договір оренди вважається пролонгованим на строк, який був раніше встановлений, і на тих самих умовах, що були передбачені договором, то для продовження дії договору не вимагається обов`язкового укладення нового договору або внесення змін до нього.

Аналогічну правову позицію висвітлено в п. 4.1. постанови Пленуму Вищого Господарського суду України від 29.05.2013 № 12 "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна".

Суд зазначає, що свідченням припинення дії договору оренди, є особисте волевиявлення ТОВ "Ковельський госпрозрахунковий ринок" на заперечення пролонгації договору на наступний період, невиконання наймачем обов`язку щодо повернення орендованої торговельної площі виступає наступне звернення ТОВ "Ковельський госпрозрахунковий ринок" до суду з позовом про зобов`язання підприємця Волинця С.В. вчинити дії (звільнити торговельне місце від об`єкта торгівлі).

Відтак, суд констатує, що укладений між ТОВ "Ковельський госпрозрахунковий ринок" та підприємцем Волинцем С.В. договір від 31.01.2019р. №433ц оренди торговельного місця припинив свою дію з 30.11.2021р., у зв`язку із закінченням строку на який було його укладено, небажанням орендодавця продовжувати термін дії угоди на наступний період часу, належним повідомленням про це орендаря, здійсненим у встановленому порядку орендодавцем.

Відповідно до ст. 785 ЦК України, у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Відповідно до 1 ч. ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Частиною 1статті 598 ЦК України встановлено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Враховуючи норми чинного законодавства, з припиненням дії договору оренди, відповідач втрачає статус орендаря, а тому суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги про зобов`язання підприємця Волинця С.В. звільнити орендоване ним торговельне місце за договором №433ц оренди торговельного місця від 31.01.2019р. є обґрунтованими, та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України" від 28.10.2010р. №4241/03 зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч. 23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України" за заявою №63566/00, суд нагадує, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

При цьому суд зазначає, що згідно ч. 1 ст. 14 ГПК України, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява №65518/01; пункт 89), Проніна проти України (заява №63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява №4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

За вищевикладених підстав суд дійшов висновку, що позивачем в повній мірі підтверджено обставини позовних вимог, а судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве та вирішальне значення для правильного вирішення спору.

Згідно п. 2 ч.1 ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При цьому, частиною 9 вказаної статті визначено, що у випадку якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Враховуючи, що спір до суду було доведено з вини відповідача, суд вважає, що витрати, пов`язані з поданням позовної заяви до суду та розглядом справи в суді (сплата судового збору), котрі поніс позивач, слід відшкодувати йому у відповідності до ст. 129 ГПК України за рахунок підприємця Волинця С.В.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 13, 73, 74, 75, 76-80, 129, 236-240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Усунути перешкоди в користуванні Товариством з обмеженою відповідальністю "Ковельський госпрозрахунковий ринок" (м. Ковель, вул. Брестська, 2, код ЄДРПОУ 01557420) торговельним місцем №236, шляхом виселення Фізичної особи-підприємця Волинця Сергія Васильовича ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) (демонтажу малої архітектурної форми) із торговельного місця №236, загальною площею 9,00 кв.м., що знаходиться на території Центрального ринку, за адресою вул. Брестська, 2, в м. Ковель.

3. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Волинця Сергія Васильовича ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельський госпрозрахунковий ринок" (м. Ковель, вул. Брестська, 2, код ЄДРПОУ 01557420) 2 481 грн. витрат по сплаті судового збору.

4. Накази на виконання рішення суду видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

З врахуванням положень ст. ст. 253, 256, 257 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Північно-західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення

складено 16.05.2022р.

Суддя В. А. Войціховський