Рішення № 104252247, 10.05.2022, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 травня 2022 року ЛуцькСправа № 140/1763/22

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Костюкевича С.Ф.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Волинській області про визнання протиправним наказу та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач), з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, звернувся з позовом до Головного управління Національної поліції у Волинській області (далі - ГУНП у Волинській області, відповідач) про визнання протиправним та скасування наказу від 08.11.2021 №420 о/с в частині відсторонення від виконання службових обов`язків його як помічника чергового сектору реагування патрульної поліції відділу поліцейської діяльності №1 (сел. Любешів) Камінь-Каширського районного управління поліції ГУНП у Волинській області, поновлення на посаді, зобов`язання виплатити середній заробіток за час відсторонення від роботи та стягнення моральної шкоди у сумі 1 000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що з 29.04.2016 працює у Камінь-Каширському районному відділі поліції ГУНП у Волинській області (далі - Камінь-Каширський РВП ГУНП у Волинській області) на посаді помічника чергового сектору реагування патрульної поліції відділу поліцейської діяльності №1 (сел. Любешів). Спеціальне звання - старший сержант поліції. Вказує, що 08.11.2021 згідно витягу з наказу ГУНП у Волинській області №420 о/с його відсторонено від роботи з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 з припиненням виплати грошового забезпечення.

Вважає наказ ГУНП у Волинській області безпідставним та таким, що підлягає скасуванню через те, що законодавством України кожному гарантується право на працю, а обов`язкові щеплення передбачені виключно Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», до якого щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 не включені, тому відсторонення його від роботи у зв`язку з відсутністю вищевказаного необов`язкового щеплення є незаконним.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 14.02.2022 відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд якої постановлено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

У відзиві на позовну заяву відповідач заперечує щодо позову, просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що відмова або ухилення працівника, який не надає медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації, від обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COV1D-19 є підставою для відсторонення від роботи працівників, які визначені Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COV1D-19. Відсутність підтвердження факту проходження працівником обов`язкового щеплення є підставою для його відсторонення.

Дослідивши письмові докази, а також пояснення, викладені учасниками справи у заявах по суті справи, суд встановив такі обставини.

ОСОБА_1 з 29.04.2016 працює у Камінь-Каширському РВП ГУНП у Волинській області (далі - Камінь-Каширський РВП ГУНП у Волинській області) на посаді помічника чергового сектору реагування патрульної поліції відділу поліцейської діяльності №1 (сел. Любешів). Спеціальне звання - старший сержант поліції.

07.11.2021 керівництвом Камінь-Каширського РВП ГУНП у Волинській області позивача ознайомлено з вимогами статті 60 Закону України «Про Національну поліцію», статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 07.10.2021 за № 1306/36928, постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236 (зі змінами), статті 46 Кодексу законів про працю України та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу» в частині обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID - 19 та попереджено про відсторонення від виконання службових (посадових) обов`язків (роботи) у разі недотримання вимог законодавства щодо захисту населення від інфекційних хвороб, без збереження грошового забезпечення (заробітної плати), з 08.11.2021 до усунення причин, що зумовили таке відсторонення.

08.11.2021 ОСОБА_1 подав рапорт ГУНП у Волинській області, в якому вказав, що ознайомлений з небхідністю вакцинації та відмовився від щеплення проти COVID - 19.

08.11.2021 згідно витягу з наказу ГУНП у Волинській області №420 о/с позивача відсторонено від роботи з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 з припиненням виплати грошового забезпечення.

Не погодившись з відстороненням від виконання службових обов`язків позивач звернувся з позовом до суду.

Видаючи наказ про відсторонення від службових обов`язків відповідач керувався наступними нормативно-правовими акти: ст.60 Закону України «Про Національну поліцію», ст. 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 (зареєстрованим Міністерством юстиції України від 07.10.2021 за № 1306/36928) постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 (зі змінами) та ст. 46 Кодексу законів про працю України.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Питання проведення обов`язкових профілактичних щеплень врегульоване нормами Основ законодавства України про охорону здоров`я від 19.11.1992 №2801-ХІІ, Законом України від 06.04.2000 № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб», Законом України від 24.02.1994 № 4004-ХІІ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

Так, відповідно до статті 30 Основ законодавства про охорону здоров`я, щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.

При цьому, абзацом 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до: зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб (інших порівняно з такими хворобами як дифтерія, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, обов`язковість щеплень проти яких визначена абзацом 1 цієї статті). У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Абзацами другим та третім статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» передбачено: що обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи; що групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Відповідно до статті 10 Основ законодавства України про охорону здоров`я та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» Міністерством охорони здоров`я України видано наказ від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 р. за N1306/36928), яким визначений такий перелік.

Згідно з цим Переліком, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS- CoV-2, підлягають працівники, зокрема, центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів. (у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.10.2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11.10.2019 року № 2070).

Відповідно до статті 1 Закону № 580-VIII Національна поліція України (поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Згідно з розділом І Положення про Головне управління Національної поліції у Волинській області, затверджене наказом Національної поліції України від 06.11.2015 № 19 (у редакції наказу НПУ від 10.06.2020 №428) ГУНП у Волинській області є територіальним органом поліції, який утворюється, ліквідується та реорганізується КМУ за поданням Міністра внутрішніх справ України на підставі пропозиції Голови Національної поліції України та згідно із законодавством реалізовує повноваження Національної поліції на території Волинської області.

Таким чином, працівники ГУНП у Волинській області підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, крім тих, які мають протипоказання, що підтверджується висновком лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, виданим закладом охорони здоров`я.

Наразі, відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» на території України установлено карантин.

Статтею 29 цього закону визначено, що карантин встановлюється та скасовується Кабінетом Міністрів України. Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з урахуванням змін, внесених постановою КМУ №229 від 23.02.2022, карантин продовжено до 31.05.2022 року.

Крім того, до зазначеної постанови КМУ № 1236 від 09.12.2020 постановою КМУ від 20.10.2021 року №1096 внесені зміни, відповідно до яких текст постанови №1236 доповнено пунктом 41-6, що передбачає обов`язок керівників державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я ( підпункт 2 пункту416);

2) взяття до відома, що:

-на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

-відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємстві, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

-строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Суд звертає увагу, що постанова КМУ від 20.10.2021 №1096 не визнана, у встановленому законодавством порядку, протиправною та нечинною, тож підлягає обов`язковому виконанню відповідно до статті 117 Конституції України, що й стало підставою для відсторонення позивача від виконання службових обов`язків.

Статтею 46 КЗпП України передбачена можливість відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом. Відсторонення працівників від роботи допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, який визначений статтею 46 Кодексу, не є виключним; положення цієї статті передбачають можливість його розширення, на що вказує словосполучення «в інших випадках, передбачених законодавством».

У даному випадку, «в інших випадках передбачених законодавством» розуміється у контексті таких законодавчих актів, як: стаття 60 Закону України «Про Національну поліцію», стаття 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», стаття 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 07.10.2021 за № 1306/36928, постанова Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236 (зі змінами).

Відповідно до статті 17 Закону України «Про Дисциплінарний статут Національної поліції України» відсторонення поліцейського від виконання службових обов`язків (посади) є тимчасовим заходом на час проведення службового розслідування та може бути застосовано до поліцейського у разі, якщо обставини виявленого дисциплінарного проступку унеможливлюють виконання посадових (функціональних) обов`язків ним або іншим поліцейським, а також якщо виконання поліцейським посадових (функціональних) обов`язків перешкоджає встановленню обставин виявленого дисциплінарного проступку.

Відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Працівник має право оскаржити наказ про відсторонення від роботи у встановленому законом порядку.

За змістом статті 46 КЗпП України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативно-правовим актом.

Зі змісту спірного наказу слідує, що позивача було відсторонено від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти СОVІD-19 та ненаданням медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти СОVІD-19, виданого закладом охорони здоров`я на час відсутності щеплення від СОVІD-19. Позивач не заперечує тієї обставини, що він профілактичних щеплень проти СОVІD-19 не проходив та медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти СОVІD-19 на час видання наказу не надав. У позовній заяві своє небажання проводити профілактичні щеплення проти СОVІD-19 пояснює недовірою до запровадженої в Україні вакцинації проти короновірусної інфекції СОVІD-19.

Таким чином, оскільки ОСОБА_1 не надав документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 (цю обставину позивач не заперечує), суд дійшов висновку про правомірність прийнятого ГУНП у Волинській області наказу від 08.11.2021 №420 о/с в частині відсторонення його від роботи.

При цьому суд наголошує, що тимчасове увільнення від виконання службових обов`язків у порядку відсторонення від роботи у такому випадку не є звільненням зі служби, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має за мету відвернення та/або попередження негативних наслідків.

Також на доводи позивача про те, що чинним законодавством прямо не передбачено обов`язку роботодавця щодо незбереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з ухиленням чи відмовою від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, суд зазначає, що згідно зі статтею 1 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР Про оплату праці, статті 50 Закону №889-VIII оплата праці здійснюється за виконання роботи, для державних службовців - за виконання посадових обов`язків. Оскільки при відстороненні від роботи державним службовцем посадові обов`язки ним не виконуються, то й підстави для виплати заробітної плати на період відсторонення відсутні.

Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №820/5784/17 та від 18 листопада 2019 року у справі №480/4871/18.

Суд звертає увагу на те, що держава, встановивши відсторонення працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я людей. Відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати. Однак це було наслідком його свідомого рішення відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я.

Що стосується вимоги про поновлення позивача на посаді помічника чергового сектору реагування патрульної поліції відділу поліцейської діяльності №1 (сел. Любешів) Камінь-Каширського районного управління поліції ГУНП у Волинській області, суд зазначає, що позивач не є звільненим з посади, а лише відсторонений від виконання службових обов`язків, тому вимога не підлягає задоволенню.

Посилання позивача на те, що щеплення від COVID-19 не входить до переліку обов`язкових щеплень та про можливість відсторонення працівника від роботи лише за наявності подання Дерсанепідемслужби, суд відхиляє.

Так відповідно до пункту «б» статті 10 Закону №2801-ХІІ громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Крім того, статтею 5 Закону №4004-ХІІ на громадян покладаються обов`язки брати участь у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів та робити щеплення у передбачених законодавством випадках.

Стаття 12 Закону №1645-ІІІ розрізняє обов`язкове профілактичне щеплення: для працівників окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб (абзац другий); на відповідних територіях та об`єктах у разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби (абзац третій).

Згідно з абзацом четвертим названої статті відповідний санітарний лікар приймає рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах.

У випадку із позивачем застосовуються підстави для обов`язкового профілактичного щеплення, визначені абзацом другим статті 12 Закону №1645-ІІІ (для працівників окремих професій, виробництв та організацій), які не вимагають відповідного рішення санітарного лікаря.

За змістом пункту 2 Календаря щеплень, затвердженого наказом Міністерством охорони здоров`я від 16 вересня 2011 року, з урахуванням змін, внесених згідно з наказом Міністерства охорони здоров`я від 03 липня 2020 року №1510, обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань (крім щеплень, визначених пунктом 1 Календаря, - дифтерія, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, тощо) підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, що відповідає положенням абзацу другого статті 12 Закону №1645-ІІІ.

За таких обставин підлягають застосуванню норми Закону №1645-ІІІ, відповідно до статті 12 якого у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень такі працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт, тобто не передбачається складання посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби подання про відсторонення працівника від роботи.

Надаючи оцінку доводам позивача. про обмеження спірним наказом його конституційного права на працю, суд зазначає, що у постанові від 18 листопада 2019 року у справі №480/4871/18 Верховний Суд вказав на необґрунтованість доводів скаржника щодо неврахування положень статті 43 Конституції України під час застосування до останнього заходу у вигляді відсторонення від посади.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Суд зазначає, що відсторонення від роботи та проведення обов`язкового щеплення є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Однак стаття 8 Конвенції, що передбачає право на повагу до приватного життя, має свої обмеження в частині захисту громадського здоров`я. У випадку статті 8 Конвенції втручання має відбуватися: 1) відповідно до закону; 2) із легітимною метою; 3) необхідне в демократичному суспільстві.

Обов`язковість проведення щеплення проти COVID-19 для працівників центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів, до яких належить і позивач, передбачена Наказом №2153 та частиною другою статті 12 Закону №1645-ІІІ. Відсторонення від роботи осіб, які відмовляються від обов`язкового щеплення, передбачена частиною другою статті 12 Закону №1645-ІІІ та статтею 46 КЗпП України, яка підлягає застосуванню і до працівників органів виконавчої влади. За вказаних обставин обов`язкове щеплення та відсторонення від роботи передбачено чинним законодавством України, а тому втручання відбулося відповідно до закону.

Перераховані вище закони України та нормативно-правові акти опубліковано у встановленому порядку у друкованих засобах масової інформації, зокрема, Офіційному віснику України, та вони є доступними для ознайомлення, в тому числі і для позивача. Крім того, Наказ №2153 набрав чинності через один місяць (08 листопада 2021 року) з дня його офіційного опублікування, а тому у позивача було достатньо часу для здійснення щеплення.

Метою щеплення є захист здоров`я окремої особи та суспільства в цілому від інфекційного захворювання. Вимога про обов`язкову вакцинацію проти особливо небезпечних хвороб та відсторонення від роботи невакцинованих осіб переслідує легітимну мету - охорону громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, що відповідає частині другій статті 8 Конвенції.

Крім того, наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 лютого 2020 року №521 Про внесення зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб унесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 липня 1995 року № 133, доповнивши розділ Особливо небезпечні інфекційні хвороби пунктом 39 такого змісту: 39. COVID-19.

Таким чином, COVID-19 є особливо небезпечною інфекційною хворобою.

Водночас, у рішенні Європейського суду з прав людини від 08 квітня 2021 року (Вавржичка та інші проти Чеської Республіки) вказано, що стосовно ефективності вакцинації Суд ще раз посилається на загальний консенсус щодо життєвої важливості такого заходу та засобу захисту населення від хвороб, які можуть мати серйозні наслідки для здоров`я людини та які в разі серйозних спалахів можуть викликати проблеми в суспільстві….

Тобто Європейський суд з прав людини підкреслив, що, на загальну думку, вакцинація є одним із найбільш успішніших та ефективних з точки зору витрат заходів у сфері охорони здоров`я і що кожна держава має намагатися досягати максимально можливого рівня вакцинації серед свого населення. Конвенція та інші міжнародні документи покладають позитивне зобов`язання на Договірні Держави зі вжиття належних заходів із захисту життя і здоров`я осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією.

Держава наділена широким полем розсуду в питаннях вакцинації як способу запобігання поширенню небезпечних захворювань. Коли політики добровільної вакцинації недостатньо для досягнення та підтримання колективного імунітету, або колективний імунітет не допомагає через природу захворювання, національні органи влади можуть обґрунтовано запровадити політику обов`язкової вакцинації з метою досягнення належного рівня захисту від серйозних захворювань. У демократичному суспільстві може стати необхідністю встановлення обмежень на індивідуальну свободу, щоб задовольнити інтереси різних людей та груп та щоб забезпечити повагу до прав кожного.

Відсторонення позивача від роботи не є санкцією чи покаранням, а є наслідком, передбаченим законодавством за недотримання юридичного обов`язку, покликаного охороняти, зокрема, здоров`я людей, особливо тих, хто є особливо вразливий до певних хвороб, що має по суті захисний характер.

Обов`язкова вакцинація та відсторонення від роботи є лише тимчасовим заходами, які введено на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.

Зважаючи на це, не праця та її оплата, а саме життя, здоров`я і безпека людини, визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Кожен має перш за все право на належні, безпечні і здорові умови праці.

Отже, вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 43 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я людини над правом на працю та її оплатою. Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я її громадян.

Норма частини другої статі 12 Закону №1645-ІІІ покликана захистити здоров`я та життя людей у зв`язку з ускладненою епідемічною ситуацією, а перебування людей, які не отримали профілактичні щеплення, в організованих колективах створює ризик виникнення спалахів інфекційних хвороб, що є загрозою для життя та здоров`я не лише працівників, а й осіб, які відвідують орган державної влади (позивач же обіймає посаду головного спеціаліста відділу обслуговування громадян №6 (сервісного центру) Управління обслуговування громадян ГУ ПФУ у Волинській області). Тому індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення протиставляється загальному праву (інтересу) інших людей, які провели щеплення відповідно до чинного законодавства України з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я. А держава, встановивши правило про те, що без щеплень особа не може бути допущена до роботи, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я не тільки всіх працівників державного органу, а й захищає таким чином інших людей, які не отримали профілактичні щеплення, в тому числі і тих, які мають до щеплення протипоказання.

Чинне законодавство України містить виключення стосовно обов`язкового щеплення від COVID-19: особи, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Таким чином, запровадження обов`язкової вакцинації не можна вважати непропорційним заходом, як і відсторонення від роботи деяких нещеплених працівників (державних службовців). Відповідні обмеження є пропорційними легітимній меті та вважаються такими, що є необхідними у демократичному суспільстві.

Тимчасове обмеження права позивача на працю, який відмовився від вакцинації за власним бажанням, а тому був відсторонений від роботи, не є проявом дискримінації, оскільки такі дії вчинені в інтересах суспільства, які превалюють над інтересом однієї особи, ґрунтуються на законі та переслідують законні цілі, про що суд зазначив вище.

У свою чергу судом встановлено, що наказом ГУНП у Волинській області від 28.02.2022 №68о/с ОСОБА_1 допущено до роботи ще з 28.02.2022.

Підсумовуючи викладене, оскільки посада позивача була включена до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19 як особливо небезпечної інфекційної хвороби, відповідачем доведена до відома позивачу необхідність проведення такого щеплення та про відсторонення від роботи у випадку його відсутності, враховуючи відсутність в матеріалах справи доказів про наявність у позивача абсолютних протипоказань від такого щеплення (станом на момент винесення оскаржуваного наказу), а також відповідність здійсненого втручання держави у право позивача на повагу до приватного життя відповідно до критеріїв, що визначені у абзаці другому статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд дійшов висновку, що наказ відповідача про тимчасове відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати є правомірним та обґрунтованим, а тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 1 000,00 грн. суд зазначає наступне.

Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не надано належних доказів спричинення йому моральної шкоди саме прийняттям оскаржуваного наказу, а тому позивачем не доведено причинного зв`язку між прийняттям оскаржуваного наказу та настанням будь-яких негативних наслідків для позивача у вигляді моральної шкоди. Оскільки в діях відповідача порушень вимог діючого законодавства щодо позивача судом не встановлено, відтак вимога про відшкодування моральної шкоди до задоволення не підлягає.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні позову, відтак підстави для відшкодування позивачу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 243-246, 255, 262, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Волинській області про визнання протиправним наказу та зобов`язання вчинити дії відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене учасниками справи в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя С.Ф. Костюкевич