Рішення № 104240619, 21.04.2022, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 203/3943/21

Провадження № 2/0203/345/2022

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.04.2022 року Кіровський районний суд м.Дніпропетровська в залі суду в м.Дніпрі у складі:

головуючого судді Ханієвої Ф.М.,

за участю секретаря судового засідання Ноторової Є.О.,

за участі:

представника позивача Трошина В.В.,

представників відповідача Вєдути В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи цивільну справу за позовом Комунального підприємства «Дніпровський електротранспорт» Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди в порядку регресу,

встановив:

23.09.2021 року до Кіровського районного суду міста Дніпропетровська звернулося Комунальне підприємство «Дніпровський електротранспорт» Дніпровської міської ради (далі КП «Дніпровський електротранспорт» ДМР, відповідач) з позовом до ОСОБА_1 , в якому просить суд:

- стягнути з ОСОБА_1 на користь Комунального підприємства «Дніпровський електротранспорт» Дніпровської міської ради матеріальну шкоду у розмірі 15020,72 грн.

І. Стислий виклад позиції позивача.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що з 01.10.2003 року на підставі наказу № 863к (розпорядження) ОСОБА_1 була прийнята на роботу водієм трамваю 4 розряду, яка продовжує працювати на момент звернення позивача до суду. Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10.11.2020 року, справа № 201/9751/20, відповідача ОСОБА_1 було визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення за ст. 124 КУпАП, та постанова набрала законної сили. Також, як зазначив позивач, 21.01.2021 року на адресу КП «Дніпровський електротранспорт» ДМР надійшла судова повістка про виклик до суду від Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, справа № 201/12155/20, за позовом ОСОБА_2 до КП «Дніпровський електротранспорт ДМР, третя особа ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. При цьому 21.04.2021 року ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська по вказаній справі була затверджена мирова угода між КП «Дніпровський електротранспорт» ДМР та ОСОБА_2 як власником автомобіля Porshe Cayenne S 4.8i, д.н.з. НОМЕР_1 , про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

Так, позивач звернув увагу суду на той факт, що про існування постанови Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10.11.2020 року про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 позивач дізнався після надходження на адресу підприємства матеріалів позовної заяви про відшкодування шкоди та судової повістки про виклик до суду, а саме 21.01.2021 року. Як стверджує позивач, на сьогодні відповідач відмовляється добровільно відшкодувати шкоду, завдану під час перебування в трудових відносинах з підприємством, та ним пропущені строки у відповідності до ст. 136 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) на видачу наказу (розпорядження) про стягнення середньомісячного заробітку з ОСОБА_1 за завдану шкоду підприємству. Тому позивач змушений звернутись до суду для примусового стягнення матеріальної шкоди.

Як повідомив позивач, відповідач, порушуючи свої трудові обов`язки, заподіяла підприємству пряму дійсну шкоду своїми протиправними діями (бездіяльністю), порушуючи Правила дорожнього руху під час виконання трудових обов`язків. При цьому позивач сплатив у повному обсязі потерпілій особі матеріальну шкоду та наразі має право вимагати у відповідача як працівника її відшкодування відповідно до положень ст. 132 КЗпП України у розмірі середньомісячного заробітку. Так, відповідно до довідки Депо №3 КП «Дніпровський електротранспорт» ДМР з місця роботи середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 складає 15020,72 грн.

Тому позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення з неї матеріальної шкоди у розмірі 15020,72 грн.

У встановлений судом строк представник відповідача подав до суду відзив на позовну заяву від 08.04.2022 року, в якому він зазначив, що відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог та просить суд відмовити у їх задоволенні. При цьому представник відповідача зазначив, що позивач визнає, що він значно порушив без будь-яких поважних причин передбачений ч. 2 ст. 136 КЗпП України двотижневий строк стягнення матеріальної шкоди розпорядженням власника або уповноваженого ним органу шляхом відрахування з заробітної плати відповідача. І ось через дев`ятнадцять місяців керівництво відповідача вирішило підмінити положення Кодексу законів про працю України статтями 3, 15, 16, 22, 1166, 1191 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), на які він посилається у позові.

На думку представника відповідач, така підміна трудового законодавства цивільний правом щодо відповідача як працівника є недопустимою, а зазначене тлумачення вказаної норми трудового законодавства помилковою, бо ч. 3 ст. 136 КЗпП України стосується «решти випадків покриття шкоди» виключно, коли розмір такої шкоди перевищує зазначений у ч. 2 ст. 136 КЗпП України розмір, тобто є більшим середнього місячного заробітку працівника. Таке тлумачення ч. 3 ст. 136 КЗпП України є єдино вірним, а головне передбачає звернення керівництва в суд саме на підставі трудового законодавства в порядку ч. 3 ст. 136 КЗпП України.

Тому відповідач вважає, що у задоволенні позовної заяви слід відмовити на підставі того, що позивачем неправильно застосовано матеріальне право та відбулась підміна трудового права цивільним правом, а також із-за невірного тлумачення норм трудового права і у зв`язку з пропуском двотижневого строку стягнення матеріальної шкоди (присікальний термін).

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги у повному обсязі та просив суд їх задовольнити, підстави звернення до суду з позовом він пояснив таким чином, як про це зазначено вище. Крім того, представник позивача зазначив, що підприємство відшкодувало потерпілій особі 230000,00 грн завданої відповідачем матеріальної шкоди, після чого звернулось до суду. Строки стягнення з відповідача матеріальної шкоди у двотижневий строк були пропущені, бо підприємство тільки 21.01.2021 року дізналось про ДТП. Проте за нормами КЗпП України відповідач відповідає перед позивачем за завдану пряму дійсну матеріальну шкоду в межах середнього заробітку, тобто у сумі 15020,72 грн.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог та просив суд відмовити у їх задоволенні. При цьому представник відповідача зазначив, що відповідач не погоджується з постановою про визнання її винною у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди (ДТП), що сталась 18.08.2020 року. Проте вона не у встановлений законом строк її оскаржувала в апеляційному порядку, тому її апеляційна скарга була залишена без розгляду та по суті не розглядалась. Також, як зазначив представник відповідача, позивач невірно тлумачить ч. 3 ст. 136 КЗпП України.

ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.

Ухвалою суду від 01.11.2021 року було відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи.

У судове засідання, призначене на 21.04.2022 року, з`явились всі учасники справи.

У судовому засіданні 21.04.2022 року судом були заслухані пояснення учасників справи, досліджені письмові докази, наявні в матеріалах справи, оголошені вступна та резолютивна частини рішення суду.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що відповідач ОСОБА_1 01.10.2003 року була прийнята на роботу по переводу на посаду водія трамваю 4 розряду депо № 3 Комунального підприємства «Дніпровський електротранспорт» Дніпровської міської ради, та ознайомлена з посадовою інструкцією водія трамваю, пройшла щорічне спеціальне навчання та перевірку знань водіїв трамваю. Це підтверджується копіями: наказу № 863 (розпорядження) про прийом на роботу від 01.10.2003 року; наказу від 25.04.2016 року «Про затвердження посадової інструкції водія трамваю» № 109; наказу від 17.08.2020 року «Про проведення щорічного спеціального навчання та перевірки знань водіїв трамваю» № 614 (а.с.4, 6-9, 20-22, 62-65).

За відомостями з довідки за період з червня 2021 року по липень 2021 року відповідач отримала середньомісячну заробітну плату у розмірі 15020,72 грн (а.с.5).

Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10.11.2020 року, справа № 201/9751/20, ОСОБА_1 було визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, та накладено на неї адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 340,00 грн. Потерпілою особою у постанові вказано ОСОБА_2 . Вказана постанова суду набрала законної сили станом на 23.11.2020 року (а.с.14-15).

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21.04.2021 року, справа № 12155/20, було затверджено мирову угоду між сторонами в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Комунального підприємства «Дніпровський електротранспорт Дніпровської міської ради», третя особа ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди; відповідач гарантував погашення заборгованості перед позивачкою у загальному розмірі 230000,00 грн. Вказана ухвала суду не оскаржувалась та набрала законної сили станом на 21.04.2021 року (а.с.11-13).

Платіжними дорученнями № 2223 від 20.05.2021 року, № 2725 від 22.06.2021 року, № 3283 від 19.07.2021 року, № 3856 від 20.07.2021 року по 57500,00 грн, відповідно, позивач Комунальне підприємство «Дніпровський електротранспорт» Дніпровської міської ради погасило заборгованість перед ОСОБА_2 та відшкодувало останній матеріальну шкоду на підставі ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21.04.02021 року, справа № 12155/20, у загальному розмірі 230000,00 грн (а.с.16-19).

Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу стягнення з ОСОБА_1 на користь Комунального підприємства «Дніпровський електротранспорт» Дніпровської міської ради матеріальної шкоди у розмірі 15020,72 грн.

ІV. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Частиною першою ст. 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно з частинами 1, 2 ст. 1187 ЦК України, джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Згідно з ч. 1 ст. 1172 ЦК України, юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 1191 ЦК України, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Згідно з ч. 1 ст. 1 ЦК України, цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

За змістом ч. 1 ст. 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються також до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Згідно з положеннями ст. 130 КЗпП України, працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків.

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності. Відповідальність за не одержаний підприємством, установою, організацією прибуток може бути покладена лише на працівників, що є посадовими особами.

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

Відповідно до положень ст. 131 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна.

Працівники зобов`язані бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів до запобігання шкоді.

Відповідно до положень ст. 132 КЗпП України, за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.

Так, ст. 134 КЗпП визначені випадки, коли відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації.

Відповідно до положень п. 1 ч. 1 ст. 134 КЗпП України, відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли , зокрема, між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно достатті 135-1цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Відповідно до ст. 135-1 КЗпП України, письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв`язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

На підставі п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», роз`яснено, що розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (п. 1 ст. 134 КЗпП), суд зобов`язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно з ст. 135-1 КЗпП може бути укладено такий договір. При відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

Відповідно до положень ст. 136 КЗпП України, покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, керівниками підприємств, установ, організацій та їх заступниками за розпорядженням вищестоящого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника.

Розпорядження власника або уповноваженого ним органу, або вищестоящого в порядку підлеглості органу має бути зроблено не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові. Якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством.

У решті випадків покриття шкоди провадиться шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду.

Стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом вищестоящого в порядку підлеглості органу.

Відповідно до ч. 3 ст. 233 КЗпП України, для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу.

Згідно з роз`ясненнями, викладеними в п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29.12.1992 року № 14, за правилами статті 132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків, працівники, з вини яких її заподіяно, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім випадків, коли законодавством вона передбачена у більшому, ніж цей заробіток, розмірі. Якщо межі матеріальної відповідальності були визначені в укладеному з працівником контракті, вона покладається на нього відповідно до умов договору.

Під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов`язків, грошові виплати. Згідно зі статтею 130 КЗпП України не одержані або списані в доход держави прибутки з підстав, пов`язаних з неналежним виконанням працівником трудових обов`язків (так само як і інші неодержані прибутки) не можуть включатися до шкоди, яка підлягає відшкодуванню.

При матеріальній відповідальності в межах середнього місячного заробітку він визначається відповідно до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 Порядку обчислення середньої заробітної плати.

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Вказану правову позицію відображено в п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29.12.1992 року «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», за яким за шкоду, заподіяну внаслідок порушення трудових обов`язків, працівник несе відповідальність перед підприємством (установою, організацією), з яким перебуває у трудових відносинах. За вимогами інших осіб, що ґрунтуються на неналежному виконанні працівником своїх трудових обов`язків (відшкодування шкоди їх майну, здоров`ю, виплаченої пенсії, допомоги по соціальному страхуванню та ін.), в силу ст. 441 ЦК України, відповідає підприємство, перед яким винний працівник несе матеріальну відповідальність у порядку регресу за нормами трудового законодавства.

Також, як зазначено у п. 6 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 4 від 01.03.2013 року «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки», не вважається особою, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка керує транспортним засобом у зв`язку з виконанням своїх трудових (службових) обов`язків на підставі трудового договору (контракту) із особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, якщо з нею укладено цивільно-правовий договір. Така особа, враховуючи характер відносин, які між ними склалися, може бути притягнута до відповідальності роботодавцем лише у регресному порядку відповідно до статті 1191 ЦК.

Відповідно до п. 2, п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29.12.1992 року «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», судовому розгляду підлягають , зокрема, заяви власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу до працівника про відшкодування шкоди в розмірі, що перевищує середній місячний заробіток, а також в розмірі, що не перевищує цей заробіток (перевищує, але законом встановлена відповідальність в межах середнього місячного заробітку), якщо відшкодування не може бути проведене за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу шляхом відрахування із заробітної плати (наприклад, у випадку припинення працівником трудових відносин з даним підприємством, у зв`язку з закінченням строку на видання розпорядження про відрахування).

Право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати підприємством, організацією, установою сум третій особі і з цього ж часу обчислюється строк на пред`явлення регресного позову.

Аналіз викладених вище норм чинного законодавства України та обставин справи, дає суду підстави для висновку про те, що при вирішенні спору між сторонами застосуванню підлягають положення ч. 1 ст. 132 КЗпП України, бо відповідач як працівник, яка на момент вчинення ДТП перебувала у трудових відносинах з позивачем, повинна нести матеріальну відповідальність у межах середнього місячного заробітку на підставі ч. 1 ст. 132 КЗпП України. При цьому суд не бере до уваги посилання позивача на положення ст. 1191 ЦК України з приводу регресного відшкодування йому матеріальної шкоди, бо такі не ґрунтуються на законі та відхиляються судом.

Суд зазначає, у постановах Великої Палати Верховного Судувід 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17тавід 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві,не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову через помилкове правове обґрунтування позовних вимогє перешкодою в доступі до правосуддя, а відтак порушенням статті 6 Конвенції та статей 55, 124Конституції, оскільки позивач визначає предмет та підстави позову, а обов`язком суду є установлення обґрунтованості позову та вирішення спору по суті заявлених вимог з визначенням правовідносин сторін, що випливають зі встановлених обставин та правових норм, які підлягають застосуванню до цих правовідносин.

Посилання позивача у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню в цій справі,не є підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки суд при вирішенні справи враховує підставу (обґрунтування) та предмет позовних вимог.

Підставою позовує фактичні обставини, що наведені в заяві, тому зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється«право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення усправі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).

З огляду на викладене, суд не бере до уваги посилання відповідача на неправильне застосування позивачем норм ЦК України та КЗпП України до спірних правовідносин.

Крім того, суд відхиляє доводи відповідача на те, що позивачем пропущений строк двотижневий строк з дня виявлення заподіяної шкоди звернення до вищестоящого органу щодо покриття шкоди, завданої працівником в порядку ст. 136 КЗпП України. Оскільки під час судового розгляду справи було встановлено, що з 18.12.2020 року тривали судові провадження щодо відшкодування позивачем шкоди, завданої відповідачем ОСОБА_2 під час виконання трудових обов`язків, а повне відшкодування позивачем шкоди потерпіла отримала 20.08.2021 року. Тобто позовна заява від 23.09.2021 року про відшкодування матеріальної шкоди підлягає судовому розгляду.

У ході судового розгляду справи було встановлено, що з вини відповідача під час виконання нею трудових обов`язків нею була завдана пряма дійсна матеріальна шкода підприємству. При цьому середньомісячна заробітна плата відповідача за два останні місяці до повного відшкодування потерпілій шкоди: за червень 2021 року та липень 2021 року становить 15020,72 грн, яка і підлягає стягненню з відповідача.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Положеннями ч. 1 ст. 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно зі ст. 12 ЦПК України та відповідно до ч.ч. 1, 5 та 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасникам справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З урахуванням викладеного вище, суд дійшов висновку про обґрунтованість тверджень позивача щодо наявності підстав для стягнення з відповідача на його користь відшкодування матеріальної шкоди в межах середнього місячного заробітку у розмірі 15020,72 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

V. Висновки суду за результатами розгляду позовної заяви та вирішення питання про розподіл судових витрат.

З огляду на викладене вище, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі, та на підставі положень ч. 1 ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягають судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2270,00 грн.

Керуючись статтями 5, 7, 10-13, 19, 23, 76-81, 89, 133, 137, 141, 209, 210, 213, 228, 229, 258, 259, 263-265, 274, 279, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов Комунального підприємства «Дніпровський електротранспорт» Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди в порядку регресу задовольнити повністю.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Комунального підприємства «Дніпровський електротранспорт» Дніпровської міської ради (адреса місцезнаходження: 49000, м.Дніпро, проспект Дмитра Яворницького, 119-а; код ЄДРПОУ 32616520) матеріальну шкоду в межах середнього місячного заробітку у розмірі 15020,72 грн (п`ятнадцять тисяч двадцять гривень 72 копійки).

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Комунального підприємства «Дніпровський електротранспорт» Дніпровської міської ради (адреса місцезнаходження: 49000, м.Дніпро, проспект Дмитра Яворницького, 119-а; код ЄДРПОУ 32616520) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2270,00 грн (дві тисячі двісті сімдесят гривень 00 копійок).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошеннядо Дніпровського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення суду складений 28.04.2022 року.

Суддя Ф.М. Ханієва