Рішення № 103740772, 17.03.2022, Галицький районний суд м. Львова

Справа №461/454/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 березня 2022 року м.Львів

Галицький районний суд м.Львова в складі:

головуючого судді Романюка В.Ф.

з участю:

секретаря судового засідання Решетова Д.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в м.Львові в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Національного університету «Львівська політехніка» (адреса: 79013, м.Львів, вул. С. Бандери, 12, код ЄДРПОУ: 02071010) про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та виплату невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи (вимушеного прогулу), -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із позовом до Національного університету «Львівська політехніка», в якому просить: визнати незаконним та скасувати виданий Національним університетом «Львівська політехніка» Наказ №4841-3-10 від 16.12.2021 року про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати ОСОБА_1 ; Зобов`язати Національний університет «Львівська політехніка» виплатити ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за весь час його незаконного відсторонення від роботи (вимушеного прогулу) по день фактичного допущення до роботи.

В обгрунтування внесеного позову покликається на те, що позивач, ОСОБА_1 , працює на посаді друкаря першого розряду поліграфічного центру Видавництва Національного університету «Львівська політехніка» за строковим трудовим договором до 31.12.2025 року, що підтверджується копією трудової книжки та витягом з наказу №4383-3-10 від 17.12.2020 року.

17.12.2021 року позивачу було вручено наказ про відсторонення від роботи №4841-3-10 від 16.12.2021 року за підписом Ректора Бобало Ю.Я., з підстав відсутності у нього щеплення від зазначеної хвороби, і на підставі ст.46 КЗпП України, ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» наказу МОЗ від 04.10.2021 №2153 та постанови КМУ від 20.10.2021 №1096 про внесення змін до постанови КМУ №1236 від 09.12.2020 року, відсторонено від роботи з 16.12.2021 на час відсутності щеплення від COVID-19, без збереження заробітної плати. Крім того, серед підстав видання зазначеного наказу визначено повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від 05.11.2021 року, яке позивач не отримував.

Однак, позивач підтверджує той факт, що ні в трудовому договорі, ні в його посадовій інструкції, а ні в Правилах внутрішнього розпорядку НУ «Львівська політехніка» чи в будь-якому іншому документі, підписаному між сторонами, зобов`язання про здійснення такого щеплення немає.

Відтак, у зв`язку з виданням відповідачем оспорюваного наказу, позивача вважає, що його незаконно позбавлено права на працю, а тому з огляду на вищевикладене такий наказ є незаконним та підлягає скасуванню. А відтак, оскільки право позивача на працю з відповідною оплатою було безпідставно порушене відповідачем шляхом видання незаконного Наказу №4842-3-10 від 16.12.2021 року про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати, тому в даному випадку ефективним способом порушеного права буде зобов`язання відповідача виплатити позивачу невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи, розрахунок якої має бути здійснено у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України щодо визначення середнього заробітку з моменту відсторонення по день фактичного допущення до роботи.

Ухвалою суду від 18 січня 2022 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження, з викликом сторін у судове засідання. /а.с.31/

17 лютого 2022 року представником відповідача Мороз А.М. подана відзив на позовну заяву, відповідно до якого просить суд відмовити у задоволенні позову, з підстав викладених у відзиві. /а.с.39-53/.

Особи, які беруть участь у справі в судове засідання, яке призначено на 17 березня 2022 року о 14 год. 00 хв. не з`явилися, хоча належним чином були повідомлені про час, дату та місце проведення судового засідання, що стверджується наявною в матеріалах справи розпискою. /а.с.56/. Клопотань про відкладення чи про проведення судового засідання у їх відсутності до суду не надходило.

Суд, вважає за можливе слухати у відсутності осіб, які беруть участь у справі, оскільки в матеріалах справи є достатньо належних доказів про права, обов`язки та взаємовідносини сторін.

Відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши дійсні обставини справи та перевіривши їх доказами, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Статтею 2-1 КЗпП України проголошено рівність трудових прав громадян України та заборону будь-якої дискримінації у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників.

Статтею 3 КЗпП України визначено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Суд встановив, що ОСОБА_1 , працює на посаді друкаря першого розряду поліграфічного центру Видавництва Національного університету «Львівська політехніка» за строковим трудовим договором до 31.12.2025 року, що підтверджується копією трудової книжки та витягом з наказу №4383-3-10 від 17.12.2020 року.

Наказом №4841-3-10 від 16.12.2021 року за підписом ректора Бобало Ю.Я. , з підстав відсутності у щеплення та на підставі ст. 46 КЗпП України, ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу МОЗ від 04.10.2021 №2153 та постанови КМУ від 20.10.2021 №1096 «Про внесення змін до постанови КМУ №1236 від 09.12.2020 року», позивача ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 16.12.2021 на час відсутності щеплення проти COVID-19, без збереження заробітної плати. /а.с.16/.

Як вбачається із даного наказу, однією з підстав його винесення є письмове повідомлення працівника про проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 від 05.11.2021 року.

Нормами статті 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

За змістом статті 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Частиною першою та другою статті 24 Основного Закону України встановлюють норми конституційного права, згідно з якими громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

В силу ст.129 Основного Закону України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Встановлено, що наказом Міністерства охорони здоров`я України (МОЗ) від 04.10.2021 № 2153, відповідно до статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», п. 8 Положення про МОЗ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (КМУ) від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови КМУ від 24 січня 2020 року № 90), та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

Згідно цього Переліку до нього увійшли працівники: центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів, закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Згідно статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» обов`язковими профілактичними щепленнями в Україні є щеплення проти: дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу і включені до Календаря профілактичних щеплень в Україні (Календар щеплень), затверджений наказом МОЗ 16.09.2011 року за №595, в редакції наказу МОЗ від 11.08.2014 р. за №551, зареєстрований в Міністерстві юстиції України (МЮУ).

Календар щеплень встановлює перелік обов`язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення. В той же час, календар щеплень серед переліку обов`язкових щеплень, які можуть бути введені за епідеміологічними показаннями, не передбачає щеплення проти ГРВІ COVID-19.

Отже, така підстава для відсторонення від роботи, як відмова/ухилення від проведення профілактичних щеплень проти COVID-19, що зазначена в оспорюваному наказі- є незаконною, оскільки не передбачена нормативно-правовим актом, який регулює такі правовідносини (ГРВІ COVID-19 не внесена в Календар щеплень як хвороба, проти якої обов`язково слід робити щеплення).

Крім того, обов`язковою та єдиною підставою для визначення додаткових профілактичних щеплень є діяльність, яка може призвести до зараження працівників та/або поширення ними інфекційних хвороб (ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

В той же час, оскаржуваний наказ №4841-3-10 від 16.12.2021 року не містить мотивування, що діяльність відповідача та, відповідно, позивача, відноситься до діяльності, яка може призвести до зараження інших осіб.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» підприємства, установи і організації зобов`язані (поміж іншого) усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Тобто, відповідачем не дотримано процедуру відсторонення позивача від роботи, так як відсторонення позивача від роботи, за наказом роботодавця мало б бути оформлене на підставі саме подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про необхідність такого усунення (відсторонення).

Однак, в матеріалах справи такого документу немає, з чого суд робить висновок про відсутність вищенаведеного подання та порушення процедури, а відтак і трудових прав позивача.

Крім того, як вбачається із оскаржуваного наказу, однією з підстав його винесення є письмове повідомлення працівника про проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 від 05.11.2021 року.

Разом з цим, позивач зазначає, що він не отримував такого повідомлення, а в матеріалах справи відсутні докази протилежного.

Статтею 46 КЗпП України визначено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Під визначеними «передбачених законодавством» випадками слід розуміти: закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови КМУ, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Тобто прийняті постанови, укази, накази, тощо, не повинні суперечити Конституції та законам України (рішення Конституційного Суду України від 09.07.1998 р. № 12-рп/98, щодо офіційного тлумачення терміну «законодавство»). Якщо підзаконні нормативні акти суперечать актам вищої юридичної дії, застосуванню та виконанню підлягають останні.

Конституція України є законом найвищої юридичної сили. Закони і інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції. Конституція є законом прямої дії (ст.8 Конституції України).

Таким чином, верховенства права забезпечується шляхом встановлення юридичної сили норм Конституції, зокрема щодо прав людини і громадянина, як домінуючими над змістом інших законів і нормативно-правових актів (постанов уряду, наказів міністерств тощо). Тобто, якщо норма закону чи нормативно-правового акта суперечить нормі Конституції України, для правильного правозастосування слід використовувати норму Конституції.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції).

Відповідно до ст.147 та п.2 ст.150 Конституції України, повноваження тлумачити зміст Конституції України та вирішувати питання відповідності законів України Конституції України, належить виключно Конституційному Суду України. Відтак, будь-які органи чи посадові особи держави, крім Конституційного Суду України, не мають повноважень тлумачити зміст законодавства.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст.19 Конституції України).

За статтею 2-1 КЗпП забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема, порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Права і свободи людини і громадянина є природними та невід`ємними, надані їй від народження, визнаються найвищою цінністю і не мають вичерпного характеру.

Право на працю - це одне з фундаментальних прав людини, встановлене міжнародно-правовими актами й визнане міжнародним співтовариством. Воно належить до групи соціально-економічних прав і в загальному сенсі відбиває потребу людини створювати і здобувати джерела існування для себе та своєї сім`ї, реалізовувати власний творчий потенціал, виражати свою особистість.

Згідно статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ухвалений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 2200А(ХХІ) від 16 грудня 1966 року, який набув чинності 3 січня 1976 року, який Україна ратифікувала 12 листопада 1973 року, та який є частиною національного законодавства України, держави, що беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що охоплює право кожної людини на отримання можливості заробляти на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується, і зроблять належні кроки для забезпечення цього права.

Статтею 43 Основного закону кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Суд вважає за необхідне зазначити, що відсторонення від роботи - це певна санкція, застосовувана роботодавцем до працівника, за порушення ним трудової дисципліни, зумовлених певними (навмисними, свідомими) діями останнього. До того ж відсторонення від роботи не є обов`язковою мірою, а лише передбачає таку можливість.

Крім того, жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам (ч. 2 ст. 28 Конституції).

Відповідно до п.3 ст.281 ЦК України медичні, наукові та інші досліди можуть проводитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

Згідно з резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 27.01.21р. за № 2361 (2021) «Вакцини проти Covid-19: етичні, юридичні та практичні міркування» та профільним законодавством України, щеплення проти СОVID-19 не є обов`язковим.

Відповідно до ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст.ст. 42, 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», передумовою будь-якого медичного втручання є отримання відповідної на те інформованої згоди пацієнта.

Відтак, в розумінні ст.ст. 3, 28 Конституції України, клінічні випробування на громадянах лікарських засобів без їх вільної згоди з застосуванням будь-яких засобів примусу є протизаконним.

Відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на повагу до його приватного i сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згiдно із законом, і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi в iнтересахнацiональної i громадської безпеки або економiчного добробуту країни, з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралi або з метою захисту прав i свобод iнших осіб.

Право на оплачувану працю є елементом приватного життя, оскільки робота і заробіток забезпечує приватні життєві потреби позивача. Саме з цих міркувань, зазначене право захищається ст. 8 Конвенції, а тому втручання в нього з боку держави, повинно одночасно відповідати всім трьом критеріям ЄСПЛ: законності, законної (легітимної) мети і пропорційності (справедливого балансу). Таке втручання визнається ЄСПЛ неправомірним, якщо хоча б одного з критеріїв дотримано не було.

Згідно з встановленою прецедентною практикою, процес прийняття рішень, що веде до втручання, повинен бути справедливим та таким, що забезпечує належну повагу інтересів, гарантованих особі згідно зі статтею 8 (Buckley проти Сполученого Королівства, § 76).

Суд неодноразово стверджував, що будь-яке втручання державного органу у право особи на повагу до приватного життя та кореспонденції має здійснюватися у відповідності до закону. Цей вираз не лише вимагає дотримання внутрішнього законодавства, але також має відношення до якості цього закону, вимагаючи його сумісності з принципом верховенства права (Halford проти Сполученого Королівства, § 49).

В даному випадку суд констатує, що відсторонивши позивача від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19, відповідач фактично поклав на нього обов`язок вчинити дії, які не врегульовані нормативно-правовим актом у виді закону. Крім того, суд вважає, що таке втручання в трудові права позивача є надмірним, не пропорційним, оскільки позбавило позивача засобів існування,

Відтак, наказом відповідача про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19 порушено його права гарантовані Конвенцією про захист прав та основоположних свобод.

Запобігання зараженню вірусом, не може розглядатись як легітимна мета за обставинами цієї справи, оскільки обмеження позивача в праві заробити собі на життя та на повагу до його приватного життя полягає у праві вибору не робити те, що не визнано обов`язковим для всіх жителів України за законом.

Відповідачем не надано суду доказів того, що обмежувальний захід у виді відсторонення позивача від роботи, до якого він вдався і який мав для позивача негативні наслідки, сприяв досягненню заявленої державними органами мети - запобіганню зараженню вірусом інших працівників або інших осіб установи.

Суд вважає правомірною вимогу позивача ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу №4841-3-10 від 16.12.2021 року, яким його було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати внаслідок відсутності щеплення проти COVID-19.

Щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час відсторонення від роботи, суд зазначає наступне.

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП України) (постанова Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі №712/3841/17).

Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 25.07.2018 р. у справі №552/3404/17 та від 24.04.2020 р. у справі №815/5976/14, і яка згідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України має враховуватись судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин: «...вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати...», «...виплата за вимушений прогул - є заробітною платою, ... вона обчислюється саме у прив`язці до часу такого стану працівника, коли він вимушений був (не з його вини) не виконувати свою трудову функцію...».

За ч. 1 ст. 94 КЗпП заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач, починаючи з 16 грудня 2021 року, був позбавлений можливості працювати та, відповідно, отримувати заробітну плату з підстав його незаконного відсторонення від роботи.

Відтак, відповідач зобов`язаний виплатити позивачу заробітну плату за період з 16 грудня 2021 року по день фактичного допущення його до роботи.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення повністю.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Пунктом 1 ст.5 ЗУ «Про судовий збір» визначено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Враховуючи, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі, відповідно до ст.141 ЦПК України, з відповідача підлягають стягненню: в дохід держави - судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 992,40 грн.

Керуючись ст.ст.43, 64, 92 Конституції України, ст.ст.5, 10, 13, 141, 247, 258, 259, 263-265, 351-355, 430 ЦПК України, ст.2-1, 3, 46, 94 КУпП, Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», суд, -

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Національного університету «Львівська політехніка» (адреса: 79013, м.Львів, вул. С. Бандери, 12, код ЄДРПОУ: 02071010) про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та виплату невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи (вимушеного прогулу), - задоволити.

Визнати незаконним та скасувати виданий Національним університетом «Львівська політехніка» Наказ №4841-3-10 від 16.12.2021 року про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати ОСОБА_1 .

Зобов`язати Національний університет «Львівська політехніка» виплатити ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за весь час його незаконного відсторонення від роботи (вимушеного прогулу) по день фактичного допущення до роботи.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи у межах суми стягнення за один місяць.

Стягнути з Національного університету «Львівська політехніка» (адреса: 79013, м.Львів, вул. С. Бандери, 12, код ЄДРПОУ: 02071010) на користь ДСА України судовий збір у сумі 992,40 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Львівського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 17 березня 2022 року.

Головуючий суддя Романюк В.Ф.