Рішення № 103585072, 28.02.2022, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа№380/1432/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 лютого 2022 року

Львівський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Гулкевич І.З., розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини А1108 про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок,-

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини А1108 , з такими вимогами:

стягнути з військової частини А1108 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення) у розмірі 40705,40 грн за період з 13.10.2018 по 30.12.2021.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що позивач проходив військову службу у Військовій частині А1108 та наказом командувача від 22.09.2018 №428 позивача звільнено з військової служби у запас та 12.10.2018 наказом командира №226 виключено із списків особового складу. В подальшому, ОСОБА_1 дізнався, що йому у продовж 2016-2018 не виплачувалась індексація. Позивач звернувся до суду та рішенням у справі №380/7163/21 зобов`язано Військову частину нарахувати індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 12.10.2018, яка була виплачена на виконання рішення суду лише 30.12.2021. Оскільки остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено 30.12.2021, то відповідно до статті 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки у розмірі 40705,40 грн., у зв`язку з чим і звернувся до суду.

Ухвалою судді від 25.01.2022 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

17.02.2022 відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує проти позовних вимог та вважає їх такими, що задоволенню не підлягають. По суті спірних правовідносин пояснив, що трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані законодавством, а тому норми законодавства про оплату праці і вирішення таких спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, оскільки вони врегульовані спеціальним законодавством і не підпадають під дію загального трудового права. Відповідно, відсутні правові підстави для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.

Розглянувши матеріали адміністративної справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами відповідно до вимог статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, дослідивши письмові докази, судом встановлено таке.

Позивач проходив військову службу у військовій частині А1108 та згідно наказу командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 22.09.2018 року № 428 (по особовому складу) був звільнений з військової служби та згідно наказу командира військової частини А1108 (по стройовій частині) від 12.10.2018 року № 226 був виключений зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення з 12.10.2019 року.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 12.07.2021 року у справі № 380/7163/21 визнано протиправними дії Військової частини А1108 щодо неналежного нарахування ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 12.10.2018. Зобов`язати Військову частину А1108 нарахувати ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 12.10.2018, з урахуванням січня 2008 року та березня 2018 року, як базових місяців, відповідно до вимог Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15.01.2004 та здійснити виплату з урахуванням виплачених сум.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.11.2021 апеляційну скаргу Військової частини А1108 задоволено частково. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 12 липня 2021 року у справі № 380/7163/21 скасовано в частині зобов`язання Військової частини А1108 нарахувати ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 до 28.02.2018 із урахуванням січня 2008 року як базового місяця. Ухвалено у вказаній частині нову постанову, якою зобов`язано Військову частину А1108 нарахувати ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 до 28.02.2018 із урахуванням грудня 2011 року як базового місяця. У решті рішення суду залишено без змін.

Позивачеві, на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 12.07.2021 року та постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.11.2021 у справі № 380/7153/21, 30.12.2021 року зараховано на картковий рахунок індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 до 28.02.2018 у сумі 40326,21 грн.

Оскільки розрахунок з позивачем станом на день виключення зі списків особового складу 12.10.2018 року не був здійснений, а відбувся лише 30.12.2021 року, останній, звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі – Закон № 2011-ХІІ).

Відповідно до статті першої Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно із частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Відповідно до абзацу першого пункту першого статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частина друга цієї ж статті передбачає, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Згідно з частиною другою статті 24 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу” закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Абзацом третім пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України № 1153/2008 від 10 грудня 2008 року (далі – Положення) передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Аналіз викладених правових норм дає підстави дійти висновку, що звільнений з військової служби військовослужбовець, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечений матеріальним і грошовим забезпеченням. Тобто, у випадку звільнення військовослужбовця з військової служби з ним має бути проведено повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення продовольчого, речового та грошового забезпечення.

Суд встановив, що позивач виключений зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 12 жовтня 2018 року, натомість індексація грошового забезпечення виплачена йому відповідачем на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 12 липня 2021 року та постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі № 380/7163/21 30 грудня 2021 року.

Отже, станом на день виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, відповідач не провів з позивачем розрахунок у повному обсязі.

За змістом частини 1 статті 47 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до приписів статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Згідно зі статтею 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано Кодексом законів про працю України.

Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними, та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Суд відповідно до приписів частини п`ятої статті 242 КАС України враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 806/1899/17 та від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16.

Також суд зазначає, що нормами статей 116, 117 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.

У разі ж невиконання такого обов`язку наступає, передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України, відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Натомість частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України). Відтак у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

У той же час, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Правова позиція з цього питання викладена у постанові Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі № 380/3007/20.

Оскільки індексацію грошового забезпечення позивачу не виплачено в день його виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення (12 жовтня 2018 року), то указана обставина свідчить про те, що при звільненні з військової служби відповідач не провів з позивачем повного розрахунку.

Отже, за встановлених обставин справи до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України, згідно з якою на відповідача покладається обов`язок виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Суд також ураховує, що стаття 116 Кодексу законів про працю України оперує поняттям “всі суми, що належать працівнику”, а стаття 117 цього Кодексу визначає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.

У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію згідно з якою під “належними звільненому працівникові сумами” необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Підсумовуючи вищенаведене, суд, з урахуванням фактичних обставин справи, та встановленого правового регулювання спірних правовідносин, які виникли між сторонами, доходить висновку про те, що, оскільки відповідач не провів з позивачем на день його виключення зі списків особового складу військової частини та усіх видів забезпечення розрахунок у повному обсязі, а саме не виплатив індексацію грошового забезпечення, то позивач відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України має право на виплату середнього грошового забезпечення за весь період затримки такого розрахунку.

Щодо розрахунку суми стягнення середнього грошового забезпечення за весь час затримки виплати позивачу індексації грошового забезпечення суд зазначає наступне.

Відповідно до абзаців першого – четвертого пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати” № 100 від 08 лютого 1995 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі – Порядок № 100) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Згідно з абзацами першим – третім пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку. Суми нарахованої заробітної плати враховуються у тому місяці, за який вони нараховані та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Премії та інші виплати, які виплачуються за два місяці або більш тривалий період, при обчисленні середньої заробітної плати включаються шляхом додавання до заробітку кожного місяця розрахункового періоду частини, що відповідає кількості відпрацьованих робочих днів періоду (місяців), за які такі премії та інші виплати нараховані. Така частина визначається діленням суми нарахованих премій та інших виплат на кількість відпрацьованих робочих днів періоду, за який вони нараховані, та множенням на кількість відпрацьованих робочих днів кожного місяця, що відноситься до розрахункового періоду для обчислення середньої заробітної плати.

Абзацом першим пункту восьмого Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до наявної у матеріалах справи довідки про грошове забезпечення ОСОБА_1 від 14.02.2022 №37 про розмір грошового забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням становив 19700 грн (9850 грн за серпень 2018 року та 9850 грн за вересень 2018 року).

Кількість календарних днів за серпень 2018 року – вересень 2028 року становить 61 день.

Відтак середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням складає 322,95 грн (19700 грн/61 календарний день).

Період за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, а саме з 13 жовтня 2018 року по 30 грудня 2021 року (включно) становить 1174 календарних дні.

Таким чином, середнє грошове забезпечення, яке підлягає виплаті позивачу у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні, становить 379143,30 грн (322,95 грн х 1174 календарних дні).

Разом з тим, надаючи правову оцінку розміру середнього грошового забезпечення, яке належить виплатити позивачу за час затримки розрахунку при звільненні, суд звертає увагу на таке.

Виходячи із приписів статті 116 Кодексу законів про працю України закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі працівником повний розрахунок у день звільнення, а у разі його невиконання настає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.

Встановлений статтею 117 Кодексу законів про працю України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Хоча працівник є слабшою, аніж роботодавець стороною у таких правовідносинах, однак він має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення Цивільного кодексу України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин, а у даному випадку спорів щодо проходження і звільнення з публічної служби.

Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Хоча законодавство не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні, у таких правовідносинах працівник має діяти добросовісно, утримуючись від дій, які могли б порушити права інших осіб (частина друга статті 13 Цивільного кодексу України), та, не зловживаючи правом в інших формах (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).

Разом з тим оскільки відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена у часі та не залежить від простроченої заборгованості, за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним.

У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

При цьому відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, передусім спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку при звільненні зі сторони роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. З урахуванням приписів частини першої статті 9 Цивільного кодексу України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 Кодексу законів про працю України.

Звертаючись із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких міг уникнути позивач за умови виконання роботодавцем свого обов`язку, встановленого статтею 116 Кодексу законів про працю України.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, суд з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності вважає за можливе за певних умов зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України.

При цьому слід зазначити, що необхідною умовою для покладення на підприємство, установу, організацію відповідальності за невиплату або затримку у виплаті належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства, установи, організації у такому несвоєчасному розрахунку або невиплати відповідної суми. Про це зазначив Верховний Суд у постанові від 04 березня 2020 року у справі № 806/3350/17, в якій суд касаційної інстанції зауважив, що для виникнення такого обов`язку власника та встановлення вини підприємства необхідно з`ясувати та дослідити причини, у зв`язку з чим не було своєчасно здійснено відповідні виплати.

Велика Палата Верховного Суду, приймаючи постанову від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, погодилася з висновком, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16, і вказала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України.

У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц).

Ураховуючи обов`язковість вищевикладених висновків Верховного Суду, суд застосовує до обставин цієї справи наступні критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України:

- позивач звернувся до суду із позовом про визнання протиправними дій відповідача щодо не вірного нарахування індексації грошового забезпечення (справа № 380/7163/21) у квітні 2021 року, тобто після спливу більш ніж 12 місяців після виключення його зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення (12 жовтня 2018 року).

- сума виплаченої індексації грошового забезпечення, яку отримав позивач 30 грудня 2021 року (40326,21 грн) є більш меншою, ніж визначена судом сума середнього грошового забезпечення позивача за час затримки розрахунку при звільненні (379143,30 грн).

З огляду на очевидну неспівмірність середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд уважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 40186,02 грн, виходячи із наступних розрахунків.

Зокрема, істотність частки індексації грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні складає: 40326,21 грн (сума індексації грошового забезпечення)/379143,30 грн (середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку) = 0,106.

Сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 0,106, становить: 34,23 грн (середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням (322,95 грн) х 0,106).

Таким чином, за 1174 календарних дні затримки розрахунку при звільненні середнє грошове забезпечення за цей час затримки розрахунку складає 40186,02 грн (34,23 грн х 1174). Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що за таких обставин у цій справі наявні підстави для часткового задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача за статтею 117 Кодексу законів про працю України за час затримки розрахунку при звільненні позивача відшкодування у сумі 40186,02 грн.

Крім того, суд зазначає, що об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід (пункт 163.1 статті 163 Податкового кодексу України.

В підпункті 164.1.1 пункту 164.1 статті 164 Податкового кодексу України передбачено, що загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом.

Як видно із підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок.

Відповідно до абзацу 5 пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 “Про практику застосування судами законодавства про оплату праці” задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Ураховуючи те, що обов`язок щодо нарахування, утримання та сплати податку із суми доходу та відповідальність за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) податку покладається на юридичну особу (її філію, відділення, інший відокремлений підрозділ), суд вважає, що визначення суми податку на доходи фізичних осіб та інших передбачених законом податків, зборів покладається саме на відповідача.

Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позову.

Відповідно до пункту п`ятого частини першої статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує як розподілити між сторонами судові витрати.

Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст. ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень, п.3 Розділу VI Прикінцевих положень КАС України, суд, –

вирішив:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з військової частини А1108 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 жовтня 2018 року по 30 грудня 2021 року (включно) в сумі 40326,21 грн.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини А1108 (вул. Трускавецька,64, м. Дрогобич, Львівська область, 82100, код ЄДРПОУ 08113287) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 992,40 грн сплаченого судового збору.

Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Гулкевич І.З.