Рішення № 103472476, 17.02.2022, Вараський міський суд Рівненської області (до 25.04.2025 - Кузнецовський міський суд Рівненської області)

Справа № 565/76/22

Провадження № 2/565/185/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 лютого 2022 року м.Вараш

Кузнецовський міський суд Рівненської області у складі:

головуючого судді Демчини Т.Ю.,

з участю секретаря судового засідання Алексейчик А.О.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

представників відповідача Кошмак Л.С.,

Майданюк Г.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі судових засідань Кузнецовського міського суду Рівненської області в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі Відокремленого підрозділу «Рівненська АЕС» Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, відновлення доступу до роботи,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 , ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до Відокремленого підрозділу «Рівненська АЕС» Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (надалі - ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом») з вимогами визнати незаконним та скасувати наказ № 5108-к від 13.12.2021 ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» у частині відсторонення позивачів від роботи за відсутності профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та відновити їм доступ до роботи.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що позивачі є працівниками ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом», з листопада 2021 року піддавались незаконній вимозі адміністрації підприємства про надання медичної інформації щодо вакцинації від респіраторної хвороби CОVID-19, в подальшому оскаржуваним наказом їх відсторонено від посад з підстав відсутності щеплення. Такий наказ позивачі вважають незаконним з огляду на таке.

Ані у трудовому договорі, ані в посадових інструкціях позивачів немає зобов`язання вакцинуватись від респіраторної хвороби CОVID-19, а також повноважень відповідача відсторонювати їх від роботи з підстав відсутності вказаного щеплення. При винесенні оскаржуваного наказу відповідачем порушено вимоги ст.ст.22, 92 Конституції України щодо засад рівності прав і заборони дискримінації, визначення прав, свобод та обов`язків виключно законами. Цим наказом відповідач фактично позбавив позивачів засобів для існування, оскільки, будучи відстороненими, вони не отримують заробітну плату та не можуть влаштуватись на іншу роботу. Цим наказом порушено вимоги ст.ст.2, 21 КЗпП України, а у ст.46 КЗпП України такий випадок як підстава для відсторонення не передбачений. Висунення вимоги про вакцинацію по суті є зміною істотних умов їх праці, і в порушення ст.49-2КЗпП України, позивачі не були попереджені про таку зміну у встановлені законодавством строки. Оскаржуваним наказом порушено ст.ст.3, 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.23 Загальної декларації прав людини, ст.ст.5, 7, 26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, вимога обов`язкової вакцинації суперечить Резолюції № 2361 (2021) ПАРЄ «Вакцини проти CОVID-19: етичні, правові і практичні міркування», а також висновкам Європейського суду з прав людини у справі «Варвжичка та інші проти Чеської республіки». Оскаржуваним наказом порушено право позивачів на відмову від лікування, передбачене ст.284 ЦК України, ст.43 Основ законодавства України про охорону здоров`я, ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». При цьому ст.12 цього Закону не містить вакцинацію від коронавірусної хвороби CОVID-19 у переліку обов`язкових. Крім того, вказаною нормою передбачено можливість відсторонення осіб від роботи лише в порядку, передбаченому законом, і такий порядок передбачений у ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», він вимагає звернення відповідних посадових осіб державної санітарно-епідемічної служби з поданням у разі наявності підстав для відсторонення працівника, і такого порядку додержано не було. Крім того, ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та Наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» суперечать ст.24 Конституції України. Цими розпорядчими актами позивачів фактично було примушено до вакцинації, чим порушено вимоги ст.ст.2, 3, 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Ухвалою від 18.01.2021 у даній цивільній справі відкрито спрощене провадження.

Ухвалою від 16.02.2021 прийнято відмову позивача ОСОБА_3 від позову та закрито провадження у справі у частині заявлених нею вимог.

Ухвалою від 16.02.2021, занесеною до журналу судового засідання, за клопотанням представника позивача, на підставі ст.51 ЦПК України, здійснено заміну у даній справі відповідача з ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» на юридичну особу - Державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (надалі - ДП НАЕК «Енергоатом»).

У відзиві ДП НАЕК «Енергоатом» зазначило, що вважає відсутніми підстави для задоволення позову, свою позицію обґрунтовує тим, що 01.11.2021 року наказом Міністерства охорони здоров`я України № 2393 «Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» доповнено Перелік посад, що підлягають обов`язковому профілактичному щепленню проти гострої респіраторної хвороби COVID - 19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України вказаної хвороби, до якого віднесено також працівників підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 № 83. До вказаного Переліку входить і ДП НАЕК «Енергоатом». На підставі вищезазначеного нормативно-правового акту, з 09.12.2021 на період дії карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України, щеплення проти COVID-19 набуло статусу обов`язкового для працівників підприємства відповідача та його підрозділів, у тому числі і ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом». На виконання вимог законодавства щодо обов`язкової вакцинації від гострої респіраторної хвороби COVID-I9, відповідачем 09.11.2021 було видано наказ № 4722-к «Про інформування щодо профілактичного щеплення проти COVID-19», яким зобов`язано керівників структурних підрозділів до 30.11.2021 повідомити працівників ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» про те, що з 09.12.2021 на виконання п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 30.10.2021 № 1096) буде здійснене відсторонення від роботи працівників, які відмовлятимуться або ухилятимуться від вакцинації проти COVID-19. Позивач був проінформований про правові наслідки у випадку його відмови або ухилення від обов`язкового щеплення, отримавши 13.12.2021 персональне попередження про необхідність надання документу щодо наявності профілактичного щеплення проти COVID-19, або медичну довідку про наявність протипоказань до вакцинації. Вказаних документів позивач не надав. Адміністрація ДП НАЕК «Енергоатом» зверталась до Міністерства охорони здоров`я з метою отримання роз`яснення щодо можливості допуску до роботи працівників, у яких відсутні документи про наявність щеплення, проте наявні документи у підтвердження негативного результату тестування на COVID-19, однак листом від 09.12.2021 відповідача проінформовано про те, що така можливість законодавством не передбачена. Так як позивач є працівником ВП «Рівненська АЕС», не надав документів про отримання обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, не надав документів у підтвердження наявності протипоказань до вакцинації, відповідач зобов`язаний був відсторонити позивача від роботи. Оскаржуваний наказ відповідач вважає винесеним на підставах і в порядку, передбаченому чинним законодавством, він не має наслідком втручання у приватне життя позивача, не суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практиці Європейського суду з прав людини. Дані про проведення щеплень не є даними про стан здоров`я особи, які не підлягають розголошенню, даними про особисте чи сімейне життя особи, не є примусом, в умовах визначеної у порядку обов`язкових щеплень, на певній території України для певних категорій осіб, тому не порушує права, свободи і інтереси позивача. У відзиві також заявлене клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу.

У відповіді на відзив позивач зазначає, що ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» стосується саме обов`язкових щеплень, прямо зазначених цією нормою, серед яких відсутнє щеплення від коронавірусної хвороби COVID-19. Крім того, на даний час законом не встановлено окремого порядку відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності у них щеплення проти вказаної хвороби, що прямо вказує на незаконність оскаржуваного наказу. Не передбачено правової можливості відсторонення працівників з таких підстав і у ст.46 КЗпП України. Не є неподання документу про вакцинацію і порушенням трудової дисципліни.

У запереченні ДП НАЕК «Енергоатом» зазначає, що нормативно-правові акти, які стали підставою для винесення оскаржуваного наказу, на даний час не змінені та не скасовані, є обов`язковими для адміністрації підприємства відповідача, прийняті на підставах і в порядку, передбачених чинним законодавством, є чіткими та зрозумілими для виконання. Постанова Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 (з наступними змінами), якою зобов`язано керівників підприємств, установ і організацій забезпечити відсторонення від роботи працівників, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких щеплень, є окремою підставою застосування ст.46 КЗпП України.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 позовні вимоги підтримали в повному обсязі та з підстав, викладених у позові та відповіді на відзив, просили їх задовольнити, вбачаючи для цього достатні підстави. На думку сторони позивача, при винесенні оскаржуваного наказу не було дотримано встановлену законодавством процедуру відсторонення позивача, яка передбачає звернення уповноваженою особи санітарно-епідеміологічної служби до адміністрації підприємства з поданням про відсторонення, до того ж за змістом ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», відсторонення в порядку цієї норми має стосуватись окремих працівників та видів робіт. Позивач та його представник наголошували на добровільності вакцинації від COVID-19 і допущенням у зв`язку з цим дискримінації відносно позивача. Позивач, крім того, підтвердив своє ознайомлення з усіма наказами відповідача, що стосуються предмету позову, як щодо попередження про необхідність надання документів про щеплення, так і про відсторонення його від посади, підтвердив, що документу про вакцинацію від COVID-19 або медичного висновку про наявність протипоказань до такого щеплення відповідачу не надавав, бо не мав, зазначив, що така вакцинація суперечить його релігійним переконанням, а також що він самостійно обирає методи лікування та профілактики, за що особисто і несе відповідальність. ОСОБА_1 пояснив також, що з 03.12.2021 до 10.12.2021 він перебував на лікарняному, прийшов на роботу 13.12.2021, коли і був ознайомлений з наказом про відсторонення.

Представники відповідача ОСОБА_4 , ОСОБА_5 повністю підтримали письмові заяви відповідача по суті справи та з викладених у них підстав просили суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази та оцінивши їх у сукупності, суд встановив та врахував наступне.

Позивач ОСОБА_1 з 01.12.2004 працює на посаді слюсаря з ремонту та обслуговування систем вентиляції та кондиціювання блоків 3, 4 Цеху вентиляції та кондиціювання ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом», що підтверджується копією трудової книжки позивача, копіями наданих учасниками справи наказів та довідок ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом», та ніким не оспорюється.

Наказом генерального директора ВП «Рівненська ЕАС» ДП НАЕК «Енергоатом» № 4722-к від 19.11.2021 «Про інформування щодо профілактичного щеплення проти CОVID-19» ухвалено повідомити працівників про те, що з 09.12.2021 буде здійснюватися відсторонення від роботи працівників, які відмовлятимуться або ухилятимуться від вакцинації проти CОVID-19, до усунення причин, що його зумовили, а також що у період відсторонення працівника заробітна плата не нараховується, період відсторонення не зараховується до страхового стажу, не враховується при визначенні строку нарахування відпустки, оплата тимчасової непрацездатності в цей період не здійснюється.

З вищезазначеним наказом ОСОБА_1 ознайомився 22.11.2021, про що свідчить його підпис на відповідному листі ознайомлення, та позивачем не оспорюється.

13.12.2021 ОСОБА_1 вручене персональне попередження про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати у зв`язку з відсутністю щеплення проти CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. У попередженні повідомлено, що наказом Міністерства охорони здоров`я № 2393 від 01.11.2021 розширений перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти CОVID-19, до вказаного переліку увійшли працівники ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом», і дана норма набирає чинності з 09.12.2021. У попередженні зазначено, що зі вказаної дати для працівників підприємства це щеплення є обов`язкове. У попередженні ОСОБА_1 запропоновано до 13.12.2021 надати документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти CОVID-19 або довідку «Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» форми № 028-1/о, в іншому випадку його буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на підставі ст.46 КЗпП України та ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» до усунення причин, що зумовили відсторонення. Зі змісту наданої суду копії документу вбачається та позивачем не оспорюється, що від щеплення проти CОVID-19 ОСОБА_1 13.12.2021 відмовився.

Копією інформації з ПЗ «Медичний монітор» по працівнику ОСОБА_1 , таб.№2842, підтверджується, що станом на 16.02.2022 у відповідача відсутня інформація про наявність у ОСОБА_1 щеплення проти CОVID-19 або наявність висновку лікаря щодо протипоказань до вакцинації проти вказаної гострої респіраторної хвороби.

З 14.12.2021 позивача ОСОБА_1 відсторонено від роботи на підставі наказу генерального директора ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» № 5108-к від 13.12.2021 до усунення причин, що зумовили відсторонення, але не більше ніж до закінчення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України. Зі змісту дослідженого документу вбачається, що правовими підставами відсторонення позивача від роботи у ньому зазначено ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», наказ Міністерства охорони здоров`я від 01.11.2021 № 2393 «Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 № 83, п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», ст.46 КЗпП України.

При ознайомленні 13.12.2021 зі змістом вказаного наказу, позивач ОСОБА_1 у додатку до наказу власноручно зазначив, що він має чотири хронічних хвороби, тому не може наражати на небезпеку свій організм, оскільки ніхто не бере на себе відповідальності за побічні наслідки від вакцини: ані держава, ані медицина, ані адміністрація. Вказана обставина позивачем не оспорюється.

Учасниками процесу також не оспорюється, що вищезазначений наказ відповідача у частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи виданий за відсутності подання про це відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Відповідно до ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відповідно до ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов`язковими. Обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються. Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Суд погоджується з позицією сторони позивача про те, що вказані норми встановлюють, що обов`язкові профілактичні щеплення для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань, прямо не передбачених як обов`язкові (дифтерія, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз), застосовуються для окремих категорій працівників у зв`язку з особливостями виробництва, у якому вони приймають участь, або виконуваної ними роботи, тобто для працівників, діяльність яких потенційно пов`язана з ризиком зараження, та бере до уваги, що будь-яких доказів того, що діяльність позивача ОСОБА_1 , який обіймає посаду слюсаря з ремонту та обслуговування систем вентиляції та кондиціювання блоків 3, 4 Цеху вентиляції та кондиціювання ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом», пов`язана з ризиком зараження інфекцією COVID - 19, спричиненою коронавірусом SARS-CoV-2, суду не надано.

Разом з тим, наказом Міністерства охорони здоров`я № 2153 від 04.10.2021 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням. Зі змісту вказаного нормативно-правового акту (зі змінами, внесеними наказом Міністерства охорони здоров`я № 2393 від 01.11.2021) вбачається, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають, крім інших категорій, працівники підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 № 83, до якого віднесено і ДП «НАЕК «Енергоатом», відокремленим підрозділом якого є ВП «Рівненська АЕС».

Наказ Міністерства охорони здоров`я № 2393 від 01.11.2021 опублікований у виданні «Офіційний вісник України» 09.11.2021, відтак, з урахуванням вимог його п.4, набрав чинності з 09.12.2021.

Вказаний нормативно-правовий акт, яким встановлено перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, є самостійним актом зобов`язального характеру, його ухвалення Міністерством охорони здоров`я України як центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, відповідає положенням ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Отже, з 09.12.2021 працівників ВП «Рівненська АЕС» ДП «НАЕК «Енергоатом» віднесено до категорії осіб, що підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Відповідно до ст.46 КЗпП України, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством. Отже, вказана норма передбачає можливість відсторонення працівника від роботи і в інших, прямо не передбачених у ній, випадках, за умови встановлення таких випадків законодавством.

Конституційний Суд України у рішенні від 09.07.1998 у справі № 12-рп/98 за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч.3 ст.21 КЗпП України (справа про тлумачення терміну «законодавство»), прийшов до висновку, що термін «законодавство», що вживається у ч.3 ст.21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

З огляду на галузь, при аналізі якого Конституційним Судом України надано тлумачення терміну «законодавство», - трудове законодавство, суд вважає релевантним наведене у вказаному рішенні тлумачення терміну «законодавство» і до положень ст.46 КЗпП України.

Підпунктом 2 п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 визначено обов`язок керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій забезпечити відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до ст.46 Кодексу законів про працю України, ч.2 ст.12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та ч.3 ст.5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації, виданий закладом охорони здоров`я.

Таким чином, зазначеною нормою чітко визначено інший, прямо не передбачений у ст.46 КЗпП України випадок відсторонення працівника від посади: за умови його відмови або ухилення від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19. При цьому цей інший випадок не є тотожним іншому випадку, встановленому у ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», що вимагає подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби для ухвалення адміністрацією підприємства наказу про відсторонення.

Відповідно до ст.30 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», держава забезпечує планомірне науково обґрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України. У разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Кабінетом Міністрів України у порядку, встановленому законом можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань.

Суд погоджується з доводами сторони позивача про те, що у ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» вакцинація від хвороби COVID - 19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, відсутня у переліку обов`язкових і таких, що включаються до календаря щеплень. Разом з тим, її обов`язковість для окремих професій, виробництв та організацій передбачена наказом Міністерства охорони здоров`я № 2153 від 04.10.2021 (зі змінами, внесеними наказом Міністерства охорони здоров`я № 2393 від 01.11.2021). При цьому, як зазначалось вище, встановлення обов`язковості профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, саме Міністерством охорони здоров`я України як центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, цілком відповідає як положенням ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», так і положенням ч.3 ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Разом з тим, обов`язковість профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, що встановлена вищезазначеним наказом Міністерства охорони здоров`я України, у розумінні ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» є щепленням проти інших, прямо не встановлених ч.1 цієї норми інфекційних хвороб, і не є тотожною випадку, передбаченому ч.1 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», що вимагає включення такого заходу до календаря щеплень.

Таким чином, відповідач, видавши оспорюваний наказ, застосував у порядку, передбаченому законом (ст.46 КЗпП України), відсторонення від роботи позивача ОСОБА_1 , оскільки це прямо передбачено законодавством - пп.2 п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236, що і є одним з інших випадків, передбачених законодавством, встановлених у ст.46 КЗпП України.

Суд враховує, що пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» на керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій покладено саме обов`язки забезпечити контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена відповідним Переліком, а також відсторонення від роботи (виконання робіт) таких працівників та державних службовців, які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я. Тобто дискреційних повноважень у вирішенні цього питання керівники державних органів (державної служби), керівники підприємств, установ та організацій не мали.

Суд також вважає необхідним зазначити, що статтею 44-3 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, у тому числі і керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій.

Суд відхиляє доводи позивача про те, що ані у трудовому договорі, ані у його посадовій інструкції немає обов`язку вакцинуватись проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Відповідно до ст.10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», громадяни України зобов`язані, крім іншого, у передбачених законодавством випадках робити щеплення. Тобто такий обов`язок позивача виникає із закону. Крім того, згідно з Правилами внутрішнього трудового розпорядку ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» 1-ПВ-РАЕС, затвердженими конференцією трудового колективу ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» 03.02.2017, працівники зобов`язані дбати про особисту безпеку і здоров`я, а також про безпеку і здоров`я оточуючих людей в процесі виконання будь-яких робіт чи під час перебування на території підприємства.

Окремою підставою позову ОСОБА_1 зазначає про те, що у зв`язку з відстороненням від роботи через відсутність профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, він був підданий дискримінації, що заборонено КЗпП України, Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права.

Відповідно до визначення, що міститься у ст.1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Частиною 3 статті 6 вищезазначеного Закону передбачено, що не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

На переконання суду, відсторонення позивача від роботи є встановленим законодавством наслідком його свідомого рішення та ненадання ним роботодавцю документу про вакцинацію від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або про наявність абсолютних протипоказань до такої вакцинації, за встановлення обов`язковості такого щеплення у зв`язку з перебуванням на посаді, яку він обіймає, і охоплюється передбаченим у ст.6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» випадком, коли до вимог, що висуваються для будь-якого працівника, що обіймає посаду позивача чи претендує на неї, встановлено особливу, додаткову вимогу - надання документу про вакцинацію від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або про наявність абсолютних протипоказань до такої вакцинації. На думку суду, це і є встановлена у ст.6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» особлива вимога, передбачена законом, щодо реалізації окремого права осіб, що не вважається дискримінацією.

Доказів у підтвердження вчинення відповідачем дій, що охоплювалися би ст.1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», - обмеження у реалізації прав і свобод за відсутності правомірної, об`єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, - суду не надано. Відтак, суд прийшов до висновку, що у даному випадку не мала місце дискримінація позивача за ознакою стану здоров`я, медичною чи будь-якою іншою ознакою.

Відхиляються судом і твердження сторони позивача про порушення вимог ст.92 Конституції України, відповідно до якої права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Те, що обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, і групи населення та категорії таких працівників визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я - Міністерством охорони здоров`я України, передбачено законом - як ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», так і ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

При цьому, саме на положення ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» міститься посилання як у наказі Міністерства охорони здоров`я України №2153 від 04.10.2021 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (з наступними змінами), так і у п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (з наступними змінами).

Аналізуючи підстави позову ОСОБА_1 у частині протиправного втручання відповідача у право позивача на працю, незабезпечення державою права на працю ОСОБА_1 , порушення ст.5 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права через звуження його прав і свобод, суд враховує наступне.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Разом з тим, згідно зі ст.3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Тому, вирішуючи питання співвідношення норм ст.ст.3, 43 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя і здоров`я людини над правом на роботу, яку вона обирає.

Вільний вибір та вільну згоду громадянина на працю можна визначити як свободу від примусу до праці, можливість самому розпоряджатись своїми здібностями до праці та самостійно приймати рішення відмовитись від певної роботи у разі, якщо її умови його не влаштовують. Разом з тим, законодавством України не встановлено обов`язок роботодавця чи держави забезпечити громадянина роботою з такими умовами, які він вимагає чи які відповідають його морально-етичним, релігійним чи іншим переконанням.

Згідно ч.2 ст.2 КЗпП України, працівники мають право на здорові і безпечні умови праці. За змістом ст.153 КЗпП України, на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган, крім випадків укладення між працівником та власником або уповноваженим ним органом трудового договору про дистанційну роботу.

Зважаючи на це, завданням держави та роботодавця є забезпечення дотримання оптимального балансу між реалізацією права людини на працю та інтересами інших людей. У справі, яка розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення працівником, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, іншим членам трудового колективу, у тому числі тих, які за станом здоров`я не можуть отримати щеплення. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано ст.ст.3, 27, 49 Конституції України. Держава, встановивши обов`язок роботодавця відсторонити працівників підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, які не мають профілактичного щеплення, від виконання обов`язків, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я як цих, так і інших працівників підприємства.

Верховний Суд у постанові від 10.03.2021 у справі № 331/5291/19 висловив позицію про те, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Отже, у даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави, тобто було виправданим.

Відповідно до ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини висловлював думку, що обов`язкове щеплення є втручанням у гарантоване п.1 ст.8 Конвенції право на повагу до приватного життя особи. Для визначення законності такого втручання Європейський суд з прав людини вказує на те, що аби визначити, що це втручання не потягнуло за собою порушення ст.8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті, тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону», чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».

Досліджуючи питання наявності закону, Європейський суд з прав людини неодноразово стверджував, що будь-яке втручання державного органу у право особи на повагу до приватного життя має здійснюватися у відповідності до закону. Цей вираз не лише вимагає дотримання внутрішнього законодавства, але також має відношення до якості цього закону, вимагаючи його сумісності з принципом верховенства права («Halford проти Сполученого Королівства», § 49). Національне законодавство повинно бути чітким, передбачуваним та адекватно доступним («Silver і інші проти Сполученого Королівства», § 87). Це включає в себе достатню передбачуваність того, що особи можуть діяти відповідно до закону, а також чітке розмежування обсягу дискреційних повноважень державних органів.

У даному випадку, як проаналізовано вище, втручання у права позивача було здійснене відповідно до ст.46 КЗпП України, пп.2 п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», наказу Міністерства охорони здоров`я № 2153 від 04.10.2021 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (з наступними змінами). Усі вищезазначені норми викладені чітко і однозначно, їх зміст був доведений відповідачем до позивача ОСОБА_1 . Відтак, суд встановив, що втручання у приватне життя позивача ґрунтувалось на законі.

Розглядаючи питання, чи є мета, задля якої був встановлений обов`язок робити щеплення, законною, Європейський суд з прав людини в ухваленому 08.04.2021 рішенні у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (заява № 47621/13) навів наступні аргументи (п.272): «Що стосується мети, яку переслідує обов`язкова вакцинація, метою відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8 Конвенції».

У цьому ж рішенні Європейський суд з прав людини прийшов до висновку про відповідність такого втручання критерію необхідності в демократичному суспільстві, зазначивши, що хоча система обов`язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, у питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу (п.285).

В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом. Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні органи влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань.

Отже, право позивача на працю у структурному підрозділі підприємства, віднесеного до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, було тимчасово обмежено у зв`язку з відмовою від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19. Однак втручання у вказані права позивача ґрунтується на законі і є необхідним для охорони здоров`я інших осіб. Досягнення цієї мети є пріоритетним та виправдовує втручання у право ОСОБА_1 на повагу до приватного життя та право на працю. Таким чином, втручання у права позивача ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Відсторонення від роботи означає тимчасове увільнення працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і, в свою чергу, тимчасове увільнення роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою, створювати умови для її виконання та сплачувати йому заробітну плату. При цьому таке тимчасове увільнення працівника від виконання обов`язків за своєю суттю не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом. Застосовується такий захід у виняткових випадках, і має за мету відвернення та/або попередження негативних наслідків. Призупинення трудових відносин в такому випадку не тягне їх припинення, на період усунення від роботи за працівником зберігається його робоче місце.

Надаючи правову оцінку доводам позивача про те, що відповідачем виданням оскаржуваного наказу було вчинено дії, що суперечать п.3 Резолюції 2361 (2021) ПАРЄ про необов`язковість вакцинації, порушено його право на відмову від лікування, не дотримано вимог ст.ст.2, 3, 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на життя, заборона катування, право на свободу і особисту недоторканість), вчинено дії з примушення його до здійснення проти його волі медичних маніпуляцій, суд враховує наступне.

Суд цілком погоджується з доводами сторони позивача про те, що вакцинація осіб від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, не є обов`язковою, і ніхто не може зазнавати примушення до її проведення проти власної волі. В законодавстві України відсутня норма, яка б дозволяла таку примусову вакцинацію, саме тому законодавством встановлений механізм відсторонення працівників від роботи на посадах, включених до переліку таких, що вимагають наявність обов`язкових щеплень.

Це твердження не суперечить ані пп.2 п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», ані наказу Міністерства охорони здоров`я № 2153 від 04.10.2021 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (з наступними змінами). Разом з тим, наявність вакцинації від цієї хвороби, за умови відсутності документально підтверджених протипоказань до її проведення, передбачена вищезазначеними нормативно-правовими актами як умова роботи на посаді, яку як на час виникнення спірних правовідносин, так і на даний час обіймає позивач.

Вимога про обов`язковість вакцинації від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, для осіб певних професій та підприємств, не може вважатися примушуванням працівників до вакцинації або катуванням, як стверджує позивач, оскільки фактично у даному випадку особа, яка обіймає відповідну посаду, постає перед вибором - вакцинуватися і продовжувати роботу або, керуючись власними переконаннями, відмовитися від вакцинації і бути відстороненою від посади.

Відтак, відмова від вакцинації є цілком правомірною, але у такому випадку працівник свідомо допускає настання для себе наслідків у вигляді відсторонення від роботи, адже така відмова не повинна ставити під загрозу здоров`я інших осіб.

Варто зазначити, що відсутність вакцинації є перешкодою реалізації прав осіб і в інших сферах суспільного життя, зокрема, може мати наслідком обмеження відвідування розважальних закладів, торгових центрів, закладів громадського харчування тощо.

Твердження позивача про те, що жодна вакцина в світі від коронавірусної хвороби не завершила повний цикл клінічних випробувань, є небезпечною, її застосування має бути виключно добровільним, а примушення до її застосування є проведенням незаконного медичного експерименту на людях, що є аморальним і неправомірним діянням, судом не аналізуються, оскільки в суді не знайшов свого підтвердження факт примусу позивача до проведення вакцинації, а тому вирішення цих питань перебуває за межами предмету позову.

Суд відхиляє також доводи позивача про те, що у зв`язку з відстороненням від роботи відповідач позбавив його засобів для існування, оскільки він не може навіть влаштуватись на іншу роботу. Право позивача на розірвання трудового договору з власної ініціативи передбачене у ст.38 КЗпП України, і наказ про його відсторонення від роботи таке право не зупиняє.

Неспроможними вважає суд і доводи позивача щодо порушення при винесенні оскаржуваного наказу вимог ст.49-2 КЗпП у частині строку попередження працівника про зміну істотних умов праці.

Слід зазначити, що вказаною нормою, на яку посилається позивач, питання процедури повідомлення про зміну істотних умов праці не регулюється, у той час як вказана норма стосується порядку вивільнення працівників. У той же час, порядок зміни істотних умов праці унормований ст.32 КЗпП України.

Так, згідно з ч.3, 4 вказаної статті, у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за п.6 ст.36 КЗпП України.

Незважаючи на те, що перелік істотних умов праці, наведений у вищезазначеній нормі, не є вичерпним, проте, визначаючи умови праці істотними, слід мати на увазі, що такі умови стосуються безпосередньо організації виробництва і праці, тобто характеризують саме трудовий процес. Натомість вакцинація не тягне за собою зміни в організації виробництва і праці у розумінні ч.3 ст.32 КЗпП України, а є лише умовою, за якої працівник допускається до виконання своїх трудових обов`язків. Відрізняються і наслідки недотримання умови про вакцинацію, яким є відсторонення від роботи, від незгоди зі змінами істотних умов праці, яким є звільнення працівника з посади.

За таких обставин, суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову та скасування наказу генерального директора ВП «Рівненська АЕС» ДП НАЕК «Енергоатом» № 5108-к від 13.12.2021 у частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи на посаді слюсаря з ремонту та обслуговування систем вентиляції та кондиціювання блоків 3, 4 Цеху вентиляції та кондиціювання.

На підставі ст.141 ЦПК України, судові витрати зі сплати судового збору та на професійну правничу допомогу покладаються на позивача.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст.12, 13, 81, 82, 141, 258-259, 263-265, 274-279, 352-354 ЦПК України, ст.46 КЗпП України, суд

у х в а л и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі Відокремленого підрозділу «Рівненська АЕС» Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, відновлення доступу до роботи - відмовити.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів до Рівненського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , паспорт № НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі Відокремленого підрозділу «Рівненська АЕС» Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом», код ЄДРПОУ 05425046, місцезнаходження: м.Вараш Рівненської області.

Повне судове рішення складене 21 лютого 2022 року.

Головуючий суддя Т.Ю.Демчина