Рішення № 103464959, 16.02.2022, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

16.02.2022Справа № 910/14741/21

Суддя Господарського суду міста Києва Спичак О.М., за участю секретаря судового засідання Тарасюк І.М., розглянувши матеріали справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ем-Джи Трейд»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Програматехніка»

про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину

Представники сторін:

від позивача: Сальников В.В.;

від відповідача: Єфімович В.І.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

09.09.2021 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Ем-Джи Трейд» з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Програматехніка» про визнання недійсним, припинення господарського зобов`язання та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину шляхом зобов`язання відповідача сплатити грошові кошти у розмірі 132480,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що ним було внесено передплату за договором №101220-1 від 10.12.2020, проте оскільки між сторонами не було досягнуто істотних умов договору, позивач вважає його нікчемним та просить застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.09.2021 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Ем-Джи Трейд» залишено без руху, встановлено позивачу строк та спосіб усунення недоліків позовної зави.

29.10.2021 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви та про зменшення позовних вимог, відповідно до якої позивач виклав позовні вимоги у новій редакції - застосувати до відповідача наслідки недійсності нікчемного правочину, а саме зобов`язати відповідача сплатити (повернути) позивачу грошову суму у розмірі 132480,00 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.11.2021 відкрито провадження у справі №910/14741/21, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання), встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.

30.11.2021 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зауважив, що програмне забезпечення було завантажено позивачем, що є використанням комп`ютерної програми.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.12.2021 постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 18.01.2022.

У підготовчому засіданні 18.01.2022 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про відкладення підготовчого засідання на 09.02.2022.

У підготовчому засіданні 09.02.2022 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 16.02.2022.

14.02.2022 відповідачем подані письмові заперечення, які суд долучив до матеріалів справи.

Представник позивача у судовому засіданні 16.02.2022 надав усні пояснення по справі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні 16.02.2022 надав усні пояснення по суті справи, проти задоволення позову заперечив.

У судовому засіданні 16.02.2022 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну і резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Позивачем долучено до позовної заяви копію примірника Договору №101220-1 від 10.12.2020, в якому зазначено, що замовник (Товариство з обмеженою відповідальністю «Ем-Джи Трейд») доручає, а виконавець (Товариство з обмеженою відповідальністю «Програматехніка») бере на себе обов`язки протягом дії цього договору поставити замовнику комп`ютерну програму «ПТ-Авто 8.3», яка включає в себе конфігурацію (комп`ютерну програму) та документацію по «ПТ-Авто 8.3».

Відповідно до п. 1.5 Договору №101220-1 від 10.12.2020 обслуговування та впровадження «ПТ-Авто 8.3» здійснюється на підставі окремого договору.

Згідно з п. 2.1 Договору №101220-1 від 10.12.2020 за комп`ютерну програму «ПТ-Авто 8.3» замовник перераховує виконавцю кошти у розмірі 132420,00 грн; сплата коштів здійснюється на підставі рахунку, виставленого виконавцем.

Відповідно до п. 2.2 Договору №101220-1 від 10.12.2020 після сплати коштів виконавець здійснює поставку «ПТ-Авто 8.3» у 4-денний строк.

Після виконання п.1.1 договору виконавець надає замовнику Акт приймання-передачі комп`ютерної програми «ПТ-Авто 8.3» (п. 3.1 Договору №101220-1 від 10.12.2020).

Вказаний договір не підписаний з боку Товариства з обмеженою відповідальністю «Ем-Джи Трейд».

Як зазначає позивач у позовній заяві, у грудні 2020 між ним та відповідачем велись переговори щодо надання позивачу майнових прав на користування комп`ютерною програмою «ПТ-Авто 8.3» для господарської діяльності.

У зв`язку з наведеними обставинами, відповідач надіслав позивачу примірник Договору №101220-1 від 10.12.2020 (текс якого долучено позивачем до позовної заяви). Однак, у проекті договору були відсутні істотні умови, зокрема, не було зазначено жодних характеристик програмного забезпечення, а також були відсутні положення про строк та умови надання позивачеві майнового права користування програмним забезпеченням. Більше того, сам проект договору не відповідав суті господарського зобов`язання, що мало виникнути між сторонами, оскільки відповідач у цьому проекті пропонував позивачеві укласти договір поставки замість договору щодо розпоряджання правами інтелектуальної власності.

За таких обставин, як вказує позивач у позовній заяві, він не підписав Договір №101220-1 від 10.12.2020 та звернувся до відповідача з проханням скласти новий проект договору з метою встановлення між сторонами реального господарського зобов`язання та отримання позивачем майнового права користування програмним забезпеченням у цілях господарської діяльності позивача.

Позивач пояснив у позовній заяві, що відповідач погодився з позивачем щодо внесення змін до проекту договору та запропонував позивачеві попередньо оплатити рахунок №101220-1 від 10.12.2020 року на оплату вартості користування програмним забезпеченням у сумі 132480,00 (сто тридцять дві тисячі чотириста вісімдесят гривень 00 копійок), а погоджений сторонами договір укласти пізніше.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач виставив позивачу рахунок №101220-1 від 10.12.2020, в якому зазначено, що він виставлений відповідно до Договору №101220-1 від 10.12.2020; найменування - комп`ютерна програма «ПТ-Авто 8.3» у кількості 1 одиниці, вартістю 132480,00 грн.

11.12.2020 позивач сплатив на користь відповідача грошові кошти у сумі 132480,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням №356 від 11.12.2020 (призначення платежу - оплата за ліцензію комп`ютерну програму (система) «ПТ-Авто 8.3»).

За твердженнями позивача, відповідач 11 грудня 2020 року вперше надав позивачеві можливість ознайомитися з програмним забезпеченням та його характеристиками, що до цього не були зазначені ні в укладеному між сторонами договорі, ні у технічному завданні, ні у вільному доступі, адже єдиною можливістю для позивача дізнатися про них стало завантаження програмного забезпечення із ресурсу відповідача виключно після оплати рахунку.

Однак, ознайомившись із реальним функціоналом програмного забезпечення, позивач переконався у тому, що усно описані відповідачем характеристики не відповідають дійсності, тому звернувся до відповідача з пропозицією нарешті погодити та укласти договір і зафіксувати у ньому програмне забезпечення, включаючи усі його технічні складові та характеристики, як об`єкт інтелектуальної власності, права на користування яким позивач висловлював намір отримати шляхом оплати рахунку №101220-1 від 10.12.2020 року на оплату вартості користування програмним забезпеченням у сумі 132480,00 (сто тридцять дві тисячі чотириста вісімдесят гривень 00 копійок).

Як вказує позивач у позовній заяві, відповідач у ході переговорів погодився із позивачем, що програмне забезпечення справді не відповідає характеристикам, які були усно заявлені відповідачем, однак відповідач має можливість «вдосконалити» це програмне забезпечення протягом одного року за додаткову плату.

Оскільки ті характеристики, які дійсно були в комп`ютерній програмі «ПТ-Авто 8.3», не відповідали тим характеристикам, які потрібні були позивачу та які, за твердженням відповідача, мало вказане програмне забезпечення, позивач 23.12.2020 та 25.06.2021 направив відповідачу листи про повернення сплачених грошових коштів.

Так як відповідач не повернув позивачу грошові кошти у розмірі 132480,00 грн, посилаючись на норми ст. 1109 Цивільного кодексу України (у разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним), позивач просить суд застосувати до відповідача наслідки недійсності нікчемного правочину, а саме зобов`язати відповідача сплатити (повернути) позивачу грошову суму у розмірі 132480,00 грн.

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач вказує на те, що сплативши рахунок №101220-1 від 10.12.2020 позивач погодився з умовами, викладеними у проекті Договору №101220-1 від 10.12.2020. Крім того, програмне забезпечення було завантажено позивачем, що є використанням комп`ютерної програми.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача (відповідачів), стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Предмет повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин.

Підстава позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, що тягнуть за собою певні правові наслідки. Поряд із цим, підставу позову становлять фактична й правова підстава. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача (відповідачів). Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача. Правильне встановлення підстави позову визначає межі доказування, є гарантією прав відповідача (відповідачів) на захист проти позову.

Підставою позову у даній справі позивачем визначено ті обставини, що між сторонами не було укладено жодного договору, в той час як відповідно до ст. 1107 Цивільного кодексу України у разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним, у зв`язку з чим позивач просить суд застосувати до відповідача наслідки недійсності нікчемного правочину, а саме зобов`язати відповідача сплатити (повернути) позивачу грошову суму у розмірі 132480,00 грн.

Згідно зі статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 Цивільного кодексу України, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України зазначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Тлумачення частини другої статті 215 Цивільного кодексу України свідчить, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду. Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Частиною першою статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У ч. 5 ст. 216 Цивільного кодексу України зазначено, що вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Статтею 236 Цивільного кодексу України визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. І відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Згідно з ч. 1 ст. 418 Цивільного кодексу України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об`єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом

Відповідно до ч. 1 ст. 420 Цивільного кодексу України до об`єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать, зокрема комп`ютерні програми.

Суб`єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об`єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору (ст. 421 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч. 1 ст. 424 Цивільного кодексу України майновими правами інтелектуальної власності є: 1) право на використання об`єкта права інтелектуальної власності; 2) виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності; 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об`єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 426 Цивільного кодексу України використання об`єкта права інтелектуальної власності іншою особою здійснюється з дозволу особи, яка має виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності, крім випадків правомірного використання без такого дозволу, передбачених цим Кодексом та іншим законом.

Згідно з ч. 4 ст. 426 Цивільного кодексу України умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об`єкта права інтелектуальної власності можуть бути визначені ліцензійним договором, який укладається з додержанням вимог цього Кодексу та іншого закону.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 433 Цивільного кодексу України об`єктами авторського права є твори, зокрема, комп`ютерні програми.

Комп`ютерні програми охороняються як літературні твори (ч. 4 ст. 433 Цивільного кодексу України).

У ч. 1 ст. 440 Цивільного кодексу України зазначено, що майновими правами інтелектуальної власності на твір є: 1) право на використання твору; 2) виключне право дозволяти використання твору; 3) право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Відповідно до ст. 441 Цивільного кодексу України використанням твору є його: 1) опублікування (випуск у світ); 2) відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі; 3) переклад; 4) переробка, адаптація, аранжування та інші подібні зміни; 5) включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо; 6) публічне виконання; 7) продаж, передання в найм (оренду) тощо; 8) імпорт його примірників, примірників його перекладів, переробок тощо. Використанням твору є також інші дії, встановлені законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 1107 Цивільного кодексу України розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів: 1) ліцензія на використання об`єкта права інтелектуальної власності; 2) ліцензійний договір; 3) договір про створення за замовленням і використання об`єкта права інтелектуальної власності; 4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; 5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Згідно з ч. 2 ст. 1107 Цивільного кодексу України договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним. Законом можуть бути встановлені випадки, в яких договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно.

Таким чином, недодержання письмової форми договору щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності свідчить про те, що такий договір є недійсним в силу закону, тобто договір є нікчемним, у зв`язку з чим заінтересована особа може звернутися з позовом про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Згідно з ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 2 ст. 205 Цивільного кодексу України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Як встановлено судом, відповідачем було надіслано позивачу для підписання проект Договору №101220-1 від 10.12.2020, в якому зазначено, що замовник (Товариство з обмеженою відповідальністю «Ем-Джи Трейд») доручає, а виконавець (Товариство з обмеженою відповідальністю «Програматехніка») бере на себе обов`язки протягом дії цього договору поставити замовнику комп`ютерну програму «ПТ-Авто 8.3», яка включає в себе конфігурацію (комп`ютерну програму) та документацію по «ПТ-Авто 8.3».

Згідно з п. 2.1 Договору №101220-1 від 10.12.2020 за комп`ютерну програму «ПТ-Авто 8.3» замовник перераховує виконавцю кошти у розмірі 132420,00 грн; сплата коштів здійснюється на підставі рахунку, виставленого виконавцем.

Відповідно до п. 2.2 Договору №101220-1 від 10.12.2020 після сплати коштів виконавець здійснює поставку «ПТ-Авто 8.3» у 4-денний строк.

Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч.ч. 1. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі ст. 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов`язку передати товар. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування (ч. 1 ст. 664 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач виставив позивачу рахунок №101220-1 від 10.12.2020, в якому зазначено, що він виставлений відповідно до Договору №101220-1 від 10.12.2020; найменування - комп`ютерна програма «ПТ-Авто 8.3» у кількості 1 одиниці, вартістю 132480,00 грн

Як встановлено судом, 11.12.2020 позивач сплатив на користь відповідача грошові кошти у сумі 132480,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням №356 від 11.12.2020 (призначення платежу - оплата за ліцензію комп`ютерну програму (система) «ПТ-Авто 8.3»).

Згідно з ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

З огляду на викладені обставини, оскільки позивачем було оплачено виставлений відповідачем рахунок на суму, яка зафіксована у Договорі №101220-1 від 10.12.2020, суд дійшов висновку, що між сторонами було досягнуто домовленостей щодо всіх необхідних істотних умов договору купівлі-продажу (поставки) комп`ютерної програми.

Більш того, вказаний договір є повністю виконаний сторонами, оскільки позивачем було здійснено оплату вартості товару (програмного забезпечення), а відповідачем надано доступ до завантаження позивачем програмного забезпечення, що є наданням товару в розпорядження покупцю відповідно до ст. 664 Цивільного кодексу України.

Суд зазначає, що визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону.

Отже, оскільки матеріали справи свідчать про укладення у письмовій формі між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ем-Джи Трейд» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Програматехніка» договору купівлі-продажу програмного забезпечення, суд вважає необгрунтованими доводи позивача відносно того, що між сторонами не було укладено договору у письмовій формі, що свідчить про нікчемність правочину.

За таких обставин, оскільки позивач просить суд застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину (зобов`язати відповідача повернути грошові кошти у розмірі 132480,00 грн), тоді як суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати укладений між сторонами у справі договір поставки (купівлі-продажу) нікчемним, суд відмовляє у позові Товариства з обмеженою відповідальністю «Ем-Джи Трейд» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Програматехніка» про стягнення 132480,00 грн.

У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Судовий збір покладається на позивача у зв`язку з відмовою у позові (на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. У позові відмовити.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст складено та підписано 21.02.2022.

Суддя О.М. Спичак