Рішення № 103460470, 02.02.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 лютого 2022 року місто Київ № 640/18806/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Іщука І.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовомГоловного управління Державної податкової служби у місті Києвідо проОСОБА_1 стягнення податкового боргу у розмірі 41 862, 05 грн, ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Головне управління Державної податкової служби у місті Києві звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , в якій просить суд прийняти рішення на користь Головного управління Державної податкової служби у місті Києві, яким стягнути кошти платника податків з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 з усіх рахунків, відкритих у банках, що обслуговують такого платника, на суму податкового боргу у розмірі 41 862,05 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідно до інтегрованої картки платника податків фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на момент звернення до суду має заборгованість перед бюджетом з єдиного податку з фізичних осіб у розмірі 41 862,05 грн. Вказана заборгованість виникла на підставі самостійно поданої платником податкової звітності.

Керуючись положеннями статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, судом на адресу Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області скеровано запит від 17.08.2020 про зареєстроване місце проживання відповідача та 31.08.2020 отримано запитувану інформацію.

Ухвалою Окружного адміністративного суду від 15.09.2020 прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі №640/18806/20 без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі.

Через канцелярію суду 29.09.2020 відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому вказано, що податкове зобов`язання, що підлягає стягненню, було сплачено на помилковий рахунок, про що Головне управління ДПС у м. Києві повідомлено. Відповідач переконаний, що неправильне зазначення рахунку або коду бюджетної класифікації не призводить до ненадходження відповідної суми до державного бюджету у встановлений законом строк.

Справу розглянуто після отримання судом інформації щодо повідомлення належним чином сторін про відкриття спрощеного позовного провадження у справі.

Відповідно до частини першої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Частиною п`ятою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,-

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, станом на момент звернення позивачем до суду з даним позовом за відповідачем обліковується податковий борг з єдиного податку з фізичних осіб у розмірі 41 862,05 грн., що підтверджується, довідкою про наявність заборгованості від 22.06.2020 №14026/9/26-15-10-03-16, розрахунком суми податкового боргу, податковою вимогою від 28.01.2020 №5195-10.

Зазначена сума податкового боргу виникла на підставі самостійно узгодженої суми податкових зобов`язань відповідно до поданої податкової декларації.

Разом з тим, представником позивача надано копії квитанцій, якими підтверджується сплата заборгованості у розмірі 60 910,63 грн, а саме:

від 04.10.2019 № 43029859 на суму 24219,88 грн,

від 27.12.2019 № 55685126 на суму 17585,00 грн,

від 09.04.2020 № 12 на суму 19104,75 грн.

Позивач звернувся до Головного управління ДПС у м. Києві із заявами від 19.02.2020 та від 22.05.2020 про перерахування помилково сплачених коштів на загальну суму 41804,88 грн., з рахунку № UA098999980000031416698026011, банк отримувача Казначейство України (ел. адм. подат.), код ЄДРПОУ 37995466, отримувач УК у Шевченківському районі, на рахунок № UA928999980314000699000026011, код ЄДРПОУ 37995466, отримувач УК у Шевченківському районі/18050400.

Проте жодної відповіді від Головного управління ДПС у м. Києві відповідачем не отримано.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, щодо визначення вичерпного переліку податків та зборів, що справляються в Україні, та порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства, регулюються Податковим кодексом України.

Згідно до ст. 67 Конституції України, кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Стаття 36 Податкового кодексу України передбачає, що податковим обов`язком визнається обов`язок платника податків обчислити, задекларувати та сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим кодексом, законами з питань митної справи. Податковий обов`язок виникає у платника за кожним податком та збором. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов`язку несе платник податків, крім випадків, визначених цим кодексом або законами з питань митної справи.

У відповідності до пп. 14.1.137 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, орган стянення - державний орган, уповноважений здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу в межах повноважень, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.

Підпунктом 16.1.4. п. 16.1. ст. 16 Податкового кодексу України визначено, що платник податків зобов`язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 46.1 ст.46 Податкового кодексу України, податкова декларація, розрахунок - це документ, що подається платником податків (у тому числі відокремленим підрозділом у випадках, визначених цим Кодексом) контролюючому органу у строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов`язання, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку.

Аналіз наведених норм права свідчить, що податковий обов`язок є безумовним і першочерговим. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов`язку законодавчо покладено на платника податків. А саме за несвоєчасну сплату платником податків узгодженої суми грошового зобов`язання, такий притягується до відповідальності у вигляді штрафу у розмірах визначених Податковим кодексом України.

Водночас, для вирішення питання про наявність/відсутність підстав для застосування до платника податку відповідальності за несвоєчасну сплату узгодженого грошового зобов`язання необхідно встановити причини, що зумовили такий пропуск, та перевірити, чи вчинив платник податку усі залежні від нього дії з метою належного та своєчасного виконання податкового обов`язку.

Аналогічні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 22.04.2020 (справа №826/11872/16, ЄДРСРУ № 88886024), від 26.03.2020 (справа №825/1700/18, ЄДРСРУ №88431170).

Відповідно до п. 56.11 ст. 56 Податкового кодексу України, не підлягають оскарженню грошові зобов`язання, самостійно визначені платником податків. Сума заборгованості обліковується в інтегрованих картках платника за відповідним платежем.

Відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, податковий борг це сума грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), самостійно узгодженого платником податків або узгодженого в порядку оскарження, але не сплаченого у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання.

За приписом п. 59.1 ст. 59 Податкового кодексу України, У разі коли у платника податків виник податковий борг, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Податкова вимога може надсилатися (вручатися) контролюючим органом за місцем обліку платника податків, в якому обліковується податковий борг платника податків.

Податкова вимога не надсилається (не вручається), якщо загальна сума податкового боргу платника податків не перевищує шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У разі збільшення загальної суми податкового боргу до розміру, що перевищує шістдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, контролюючий орган надсилає (вручає) податкову вимогу такому платнику податків.

Згідно з п. 59.3, 59.4 ст. 59 Податкового кодексу України, податкова вимога надсилається не раніше першого робочого дня після закінчення граничного строку сплати суми грошового зобов`язання.

Податкова вимога повинна містити відомості про факт виникнення грошового зобов`язання та права податкової застави, розмір податкового боргу, який забезпечується податковою заставою, обов`язок погасити податковий борг та можливі наслідки його непогашення в установлений строк, попередження про опис активів, які відповідно до законодавства можуть бути предметом податкової застави, а також про можливі дату та час проведення публічних торгів з їх продажу.

Податкова вимога надсилається (вручається) також платникам податків, які самостійно подали податкові декларації, але не погасили суми податкових зобов`язань у встановлені цим Кодексом строки, без попереднього надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

З метою виконання вимог ст. 59 Податкового кодексу України, контролюючим органом сформована податкова вимога від 28.01.2020 № -10 щодо наявності заборгованості. Конверт з вимогою вручено адресату 17.02.2020.

В той же час, за приписом п. 42.1, 42.2 ст. 42 Податкового кодексу України, податкові повідомлення - рішення, податкові вимоги або інші документи, адресовані контролюючим органом платнику податків, повинні бути складені у письмовій формі, відповідним чином підписані та у випадках, передбачених законодавством, завірені печаткою такого контролюючого органу.

Документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

При цьому, відповідно до п. 42.4 ст. 42 Податкового кодексу України, у разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ через відсутність за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їх відмову прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

Судом з наданих відповідачем доказів встановлено, що ОСОБА_1 здійснювалась оплата єдиного податоку, що підтверджується квитанціями від 04.10.2019 № 43029859 на суму 24219,88 грн, від 27.12.2019 № 55685126 на суму 17585,00 грн, від 09.04.2020 № 12 на суму 19104,75 грн.

Оплату здійснено на рахунок № UA098999980000031416698026011, банк отримувача Казначейство України (ел. адм. подат.), код ЄДРПОУ 37995466, отримувач УК у Шевченківському районі.

В той час як належним рахунком для сплати орендної плати з фізичних осіб є № UA928999980314000699000026011, код ЄДРПОУ 37995466, отримувач УК у Шевченківському районі/18050400.

Джерелом самостійної сплати грошових зобов`язань з податку на додану вартість є суми коштів, що обліковуються в системі електронного адміністрування податку на додану вартість, та джерела, зазначені в абзаці першому цього пункту.

Згідно абзацу 3 вказаної норми Податкового кодексу України сплату грошових зобов`язань або погашення податкового боргу платника податків з відповідного платежу може бути здійснено також:

а) за рахунок надміру сплачених сум такого платежу (без заяви платника);

б) за рахунок помилково та/або надміру сплачених сум з інших платежів (на підставі відповідної заяви платника) до відповідних бюджетів;

в) за рахунок суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість (на підставі відповідної заяви платника) до Державного бюджету України.

Порядок повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань встановлений статтею 43 Податкового кодексу України та Порядком повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 №787.

Пунктом 43.1 статті 43 Податкового кодексу України (тут і далі - у редакції на час звернення платника до контролюючого органу) встановлено, що помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов`язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності у такого платника податкового боргу.

Відповідно до пункту 43.3 статті 43 Податкового кодексу України обов`язковою умовою для здійснення повернення сум грошового зобов`язання є подання платником податків заяви про таке повернення (крім повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку з доходів фізичних осіб, які розраховуються контролюючим органом на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку) протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми.

Пунктом 43.4 статті 43 Податкового кодексу України визначено, що платник податків подає заяву на повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань у довільній формі, в якій зазначає напрям перерахування коштів: на поточний рахунок платника податків в установі банку; на погашення грошового зобов`язання (податкового боргу) з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; повернення готівковими коштами за чеком у разі відсутності у платника податків рахунку в банку. У разі повернення надміру сплачених грошових зобов`язань з податку на додану вартість такі кошти підлягають поверненню виключно на рахунок платника в системі електронного адміністрування податку на додану вартість.

Згідно пункту 43.5 статті 43 Податкового кодексу України контролюючий орган не пізніше ніж за п`ять робочих днів до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви готує висновок про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.

На підставі отриманого висновку орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів протягом п`яти робочих днів здійснює повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань платникам податків у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Контролюючий орган несе відповідальність згідно із законом за несвоєчасність передачі органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів для виконання висновку про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету.

Повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань платникам податків здійснюється з бюджету, у який такі кошти були зараховані (пункт 43.6 статті 43.6 Податкового кодексу України).

Виходячи з аналізу наведених правових норм, обов`язковою умовою для подання контролюючим органом органу, що здійснює казначейське обслуговування, висновку про повернення коштів, є подання платником податків податковому органу заяви про повернення коштів протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми.

Матеріалами справи підтверджуються обставини звернення ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у м. Києві до подання Головним управлінням ДПС у м. Києві позову у цій справі із заявами про повернення перерахунок помилково сплачених коштів з рахунку № НОМЕР_1 на правильний № НОМЕР_2 .

Таким чином, виходячи з вищенаведеного у сукупності, суд дійшов висновку, що в даному випадку сплата коштів до державного бюджету була здійснена позивачем своєчасно, кошти фактично надійшли на казначейський рахунок, а перебування коштів на іншому рахунку місцевого бюджету не свідчить про ненадходження коштів до бюджету.

В контексті наведеного, суд також зазначає, що норми Податкового кодексу України, зокрема, стаття 35 цього Кодексу («Порядок сплати податків та зборів»), не містить положень щодо сплати податків на конкретні рахунки та за конкретними кодами за якими перераховуються окремі податки.

Окрім того, податкова вимога від 28.01.2020 № 5195-10 містила лише повідомлення про необхідність погашення податкового боргу з кодом класифікації доходів бюджету 18050400 без зазначення конкретного рахунку для сплати, а відтак у разі отримання відповідної вимоги порядок її виконання для платника податку не міг бути очевидним.

Водночас, позиач фактично виконав податковий обов`язок зі сплати заборгованості переказу коштів на рахунок Головного управління Казначейства у м. Києві у Шевченківському районі за відповідним призначенням платежу 18050400.

Судом також враховано доводи відповідача, що здійснення помилки під час справляння зобов`язання до державного бюджету в визначений законом строк, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова, що в свою чергу відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним в постановах від 11.12.2018 в справі №804/444/16, від 01.10.2018 в справі №813/3782/17, від 29.08.2018 в справі №804/5320/13-а, від 10.08.2018 в справі №826/11681/16 та ін., а також узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними в постановах від 16.06.2015 в справі №21-377а15, від 02.12.2015 в справі №21-3920а15.

З урахуванням наведеного в цілому, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для стягнення коштів платника податків ОСОБА_1 з рахунків у банках, що обслуговують такого платника, у розмірі 41 862,05 грн щодо погашення заборгованості з єдиного податку фізичних осіб.

Відповідно до ч. 2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 ст.2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд, вирішуючи даний спір, також відзначає, що відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожна юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини наголошував, що поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення у справі «Бейелер проти Італії» від 5 січня 2000 року) (Beyeler v. Italy, заява № 33202, § 100)).

Європейський суд з прав людини у пунктах 16, 17 рішення від 24 листопада 2016 року у справі «ТОВ "Полімерконтейнер проти України» (Заява N 23620/05) наголосив, що першою і найбільш важливою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання з боку органів державної влади у мирне володіння майном має бути законним (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» [ВП], N 31107/96, п. 58, ЄСПЛ 1999-II). Умова законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справах «Хентріх проти Франції», від 22 вересня 1994 року, п. 42, серія A N 296-A, та «Кушоглу проти Болгарії», N 48191/99, п. п. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

Варто також зазначити, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskalv. Poland), п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII).

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґов проти Хорватії» (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що вимоги контролюючого органу задоволенню не підлягають.

Враховуючи, що суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 Кодексу адміністраивного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову Головного управління ДПС у м. Києві відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень пункту 15.5 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Іщук І.О.