Рішення № 103460187, 02.02.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 лютого 2022 року м. Київ № 640/16276/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Маруліної Л.О., вирішивши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Офісу Генерального прокурора, П`ятої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих)

про визнання протиправним та скасування рішення, поновлення на роботі,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі також - відповідач 1), П`ятої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) (далі також - відповідач 2), в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення № 2 П`ятої кадрової комісії "Про неуспішне проходження прокурором атестації від 03.12.2019 року про не проходження атестації ОСОБА_1 , прокурором відділу правового аналізу управління правового забезпечення Генеральної прокуратури України;

- визнати протиправним та скасувати наказ №2044ц Генеральної прокуратури України від 21.12.2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу правового аналізу управління правового забезпечення Генеральної прокуратури України;

- поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу правового аналізу управління правового забезпечення Офісу Генерального прокурора, або на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав до звільнення наказом №2044ц Генеральної прокуратури України від 21.12.2019 року;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 різницю в середньому заробітку з дня незаконного звільнення по день ухвалення рішення суду.

Адміністративний позов обґрунтовано тим, що рішення П`ятої кадрової комісії "Про неуспішне проходження прокурором атестації від 03.12.2019 року №2 про не проходження атестації прокурором відділу правового аналізу управління правового забезпечення Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 , на підставі якого прийнято наказ про звільнення останнього з посади прокурора, є необґрунтованим по суті.

Зокрема, на дату звільнення позивача на підставі пункту 9 частини другої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», ліквідації або реорганізації Генеральної прокуратури України не відбулося, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Враховуючи викладене, позивач просить позов задовольнити.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.06.2021 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, зокрема, у зв`язку із пропуском строку звернення до суду з цим позовом.

На усунення недоліків позовної заяви, позивачем, крім іншого, подано заяву про поновлення строку на звернення до суду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.08.2021 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами загального позовного провадження. Призначено справу до розгляду в підготовчому засіданні на 20.09.2021 року. Заяву позивача про поновлення строку на звернення до суду ухвалено розглянути в судовому засіданні.

Через канцелярію суду 16.09.2021 року відповідачем 1 подано відзив на позовну заяву, матеріали атестації позивача та клопотання про залишення позову без розгляду з підстав пропуску позивачем строку звернення до суду.

В обґрунтування відзиву на позовну заяву відповідачем 1 зазначено, що обсяг мотивів, які повинна вказати у рішенні кадрова комісія жодним чинним нормативно-правовим актом не визначено, з огляду на що, твердження позивача про необґрунтованість рішення по суті є помилковим.

В свою чергу, оцінка компетентності позивача як прокурора є дискрецією кадрової комісії.

Зокрема, відповідачем 1 зауважено, що підставу звільнення в оскаржуваному наказі сформульовано у відповідності до пункту 19 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», яким передбачено звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини другої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» у разі неуспішного проходження ним атестації.

Враховуючи викладене, відповідач 1 просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

У підготовче засідання 20.09.2021 року прибув представник відповідача 1.

З огляду на неявку уповноважених представників позивача та відповідача 2, судом відкладено підготовче засідання на 04.11.2021 року.

Через канцелярію суду 29.09.2021 року позивачем подано відповідь на відзив.

Позивач не погоджується із правомірністю тверджень відповідача 1, викладених у відзиві.

Так, на переконання останнього, мотивувальна частина оскаржуваного рішення кадрової комісії не відповідає меті співбесіди. Відповідно до вимог порядку проходження прокурорами атестації. Зокрема, в ньому не визначено обставин, що вплинули на такий висновок кадрової комісії.

У підготовче засідання 04.11.2021 року прибули представники позивача та відповідача 1.

Представником позивача заявлено клопотання про відкладення розгляду справи з метою підготовки заперечень на клопотання відповідача 1 про залишення позову без розгляду.

Судом задоволено клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи та відкладено підготовче засідання на 01.12.2021 року.

04.11.2021 року представником позивача подано заперечення щодо клопотання про залишення позову без розгляду.

Через канцелярію суду 16.11.2021 року відповідачем 1 подано додаткові пояснення щодо питання пропуску позивачем строку звернення до суду.

Через канцелярію суду 29.11.2021 року позивачем подано пояснення у справі щодо додаткових пояснень відповідача 1.

Через канцелярію суду 08.12.2021 року представником позивача подані додаткові пояснення щодо пропуску позивачем строку звернення до суду.

У підготовче засідання 09.12.2021 року прибули представники позивача та відповідача 1.

Судом заслухано правові позиції представників сторін щодо пропуску позивачем строку звернення до суду із позовом.

Судом витребувано додаткові докази в межах вирішення клопотання відповідача 1 про залишення позову без розгляду та питання поважності причин пропуску позивачем строку звернення до суду, з огляду на що, відкладено підготовче засідання на 09.12.2021 року.

Через канцелярію суду 07.12.2021 року представником позивача подано заяву про розгляд справи в письмовому провадженні.

Через канцелярію суду 08.12.2021 року представником позивача подано додаткові пояснення.

У підготовче засідання 09.12.2021 року прибув представник відповідача 1.

Належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи представник позивача не з`явився.

Судом поставлено на обговорення питання про закінчення підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду, проти чого представник відповідача 1 не заперечує.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.12.2021 року закрито підготовче провадження; призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 17.01.2022 року; клопотання Офісу Генерального прокурора про залишення позову без розгляду та заяву позивача про поновлення строку звернення до суду судом ухвалено вирішити за результатами заслуховування справи по суті.

У судове засідання 17.01.2022 року прибув представник відповідача 1, який просить позовну заяву залишити без розгляду.

Судом заслухано правову позицію відповідача 1 та ухвалено завершити розгляд справи у письмовому провадженні.

Дослідивши матеріали справи судом встановлено наступне.

Прокурором відділу правового аналізу управління правового забезпечення Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 11.10.2019 року подано Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора та намір пройти атестацію.

Рішенням Першої кадрової комісії від 24.10.2019 року № 1 допущено, зокрема, ОСОБА_1 , до складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички із використанням комп`ютерної техніки.

Рішенням Кадрової комісії №2 від 08.11.2019 року № 1, враховуючи складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички, зокрема, ОСОБА_1 , допущено до етапу співбесіди.

На засіданні Кадрової комісії №5 03.12.2019 року прийнято рішення №2 про неуспішне проходження прокурором ( ОСОБА_1 ) атестації.

Наказом Генерального прокурора від 21.12.2019 року №2044ц на підставі рішення Кадрової комісії №5, керуючись статтею 9 Закону України «Про прокуратуру», підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», звільнено ОСОБА_1 з посади прокурора відділу правового аналізу управління правового забезпечення Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 24.12.2019 року.

Вважаючи рішення Кадрової комісії №5 від 03.12.2019 року №2 та наказ Генерального прокурора від 21.12.2019 року №2044ц протиправними, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Разом з тим, до суду позивач звернувся лише 09.06.2021 року, тобто після спливу 17 місяців після винесення спірних у цій справі рішень.

Вирішуючи заяву позивача про поновлення строку звернення до суду та клопотання відповідача 1 про залишення позову без розгляду, суд зазначає наступне.

В обґрунтування заяви про поновлення строку звернення до суду, зокрема, беручи до уваги усі додаткові пояснення, подані представником позивача з цього питання під час розгляду справи, позивачем вказано, що останній ознайомлений із наказом про звільнення 24.12.2019 року, разом з тим, із рішенням кадрової комісії, яке є предметом спору, його ознайомлено не було.

В той же час, вчиненню активних дій із захисту свого порушеного права шляхом оскарження вказаних рішень перешкоджало погіршення стану здоров`я, що підтверджує позивач долученими до матеріалів справи доказами, а саме, документами з медичних установ.

Зокрема, у зв`язку із тим, що тривале лікування позивача проходило без відкриття лікарняного, ОСОБА_1 був змушений працювати на посаді державної служби в Офісі Генерального прокурора, оскільки йому були необхідні кошти на лікування. Крім того, позивач на час виникнення спірних правовідносин був єдиним працюючим у сім`ї (син неповнолітній, дружина - не працює) та єдиний отримував дохід у виді заробітної плати.

Крім того, у позивача були обґрунтовані побоювання вчинення активних дій щодо захисту свого порушеного права під час роботи у Офісі Генерального прокурора, оскільки члени Кадрової комісії №5, а саме голова та один з членів цієї комісії, обіймали керуючі посади у Офісі Генерального прокурора, що, на думку позивача, у призмі заяв Генерального прокурора під час інтерв`ю засобам масово інформації щодо недопущення звільнених за не проходження атестації прокурорів, могло призвести до втрати позивачем роботи, яка є єдиним заробітком останнього.

Відтак, коли стан здоров`я позивача поліпшився внаслідок відповідного лікування та підтримуючої профілактики, зокрема, знівелювалися інші вищевказані обставини по службі. ОСОБА_1 , без очевидного ризику бути звільненим з Офісу Генерального прокурора, отримав фактичну та дійсну можливість здійснити захист свого порушеного права на працю прокурором.

20.05.2021 року позивачем укладено Договір про надання правової допомоги та на підставі адвокатського запиту після отримання відповіді на останній 08.06.2021 року ознайомився із мотивувальною частиною рішення П`ятої кадрової комісії від 03.12.2019 року №2, яке вважає протиправним та просить скасувати.

Враховуючи зазначені обставини, які, на переконання позивача, підтверджуються долученими ним доказами, останній просить суд поновити строк звернення до суду із цим позовом та просить врахувати, що лише після ознайомлення із змістом рішення кадрової комісії 08.06.2021 року зрозумів підстави та мотиви свого звільнення, які вважає протиправними.

В свою чергу, в обґрунтування клопотання про залишення позову без розгляду відповідачем 1 зазначено, що позивачем пропущено місячний строк звернення до адміністративного суду, встановлений частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, перебіг якого, на переконання Офісу Генерального прокурора, розпочався з 25.12.2019 року та сплив 25.01.2020 року, оскільки позивач ознайомився із оскаржуваним наказом 24.12.2019 року, що останній не заперечує.

Крім того, ОСОБА_1 був обізнаний про результати співбесіди та прийняте кадровою комісією рішення з відомостей на офіційному сайті Офісу Генерального прокурора 03.12.2019 року.

Зокрема, звернення позивача через рік після звільнення позивача до Офісу Генерального прокурора про отримання рішення копії рішення кадрової комісії на підставі якого винесено оскаржуваний наказ свідчить про те, що позивач не мав наміру своєчасно звернутися до суду, діяв недобросовісно та строк звернення до суду пропустив без поважних причин.

Ознайомившись із процесуальними заявами та доказами до них долученими, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до частин другої, третьої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Частиною першою, абзацом 1 частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною п`ятою 122 Кодексу адміністративного судочинства України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Вказаний строк повинен обраховуватись з дати, коли особа дізналась про порушення свого права чи повинна була дізнатись про це.

Питання про поновлення строку звернення до суду позивачу при відкритті провадження судом не вирішувалось.

Згідно з частиною четвертою статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Пунктом 8 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року (ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Статтею 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Приписами частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

У пункті 1 Рішення Конституційного Суду України (справа №9-зп від 25.12.1997 року) зазначено: частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини ( далі також - ЄСПЛ) при застосуванні процедурних правил варто уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом, та порушення принципу правової визначеності (справи Волчлі проти Франції, ТОВ Фріда проти України).

Отже, забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися певних правил у процесі прийняття рішення про поновлення строку та оцінювати поважність причин пропуску строку, виходячи із критеріїв розумності, об`єктивності та непереборності обставин, що спричинили пропуск строку, значимості справи для сторін, наявності фундаментальної судової помилки.

З цього приводу суд вважає за необхідне зазначити, що правова визначеність є універсальним правовим інститутом, дія якого поширюється на такі важливі сфери правовідносин між державою та особою, як реалізація і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до такої відповідальності, неприпустимість дій і бездіяльності органів влади, спрямованих на необґрунтоване обмеження прав і свобод людини.

Зміст принципу правової визначеності розкрито у ряді рішень Конституційного Суду України. Наприклад, у рішенні від 29.06.2010 року №17-рп/2010 Конституційним Судом України звернуто увагу на правову визначеність як елемент верховенства права, зазначивши, що одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями.

Слід зазначити, що правова визначеність та принцип верховенства права є взаємопов`язаними, оскільки правова визначеність спрямована на чіткість та передбачуваність правового статусу особи, дій органів державної влади, їх посадових та службових осіб, недопущення безпідставного порушення чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.

При цьому ЄСПЛ у справах Салов проти України (пункт 93) та Сутяжник проти Росії (пункт 38) підкреслено, що відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи. Зокрема, під правовим пуризмом у практиці ЄСПЛ розуміється невідступне слідування вимогам процесуального закону при вирішенні питання щодо застосування чи скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень без врахування того, чи призведе це у подальшому до реального, а не формального усунення допущених судових помилок; надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів в цивільному або іншому судочинстві, що призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.

ЄСПЛ не заперечуючи наявності дискреційних повноважень у національних судів щодо вирішення питання про поновлення строку на звернення до суду, ЄСПЛ підкреслює, що останні повинні визначити, чи виправдовують підстави для подібного продовження строків втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує межі розсуду суду ні в тривалості, ні в підставах для визначеності подовжених строків (справа Безруков проти Росії, пункт 34).

Зі змісту положень Кодексу адміністративного судочинства України висновується, що у ньому не визначено граничні межі, у яких адміністративні суди можуть приймати рішення про поновлення строку звернення до суду.

Не містить Кодексу адміністративного судочинства України й конкретних підстав та критеріїв, за якими можливо оцінити поважність причин пропуску відповідного строку.

З цього приводу у ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої відступлення від принципу правової визначеності через відновлення строку звернення до суду виправдано лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру (справа Салов проти України), зокрема, з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи (справа Сутяжник проти Росії, пункт 38).

При оцінюванні поважності причин пропуску строку звернення до суду та прийнятті рішень про його поновлення ЄСПЛ, як правило, враховує: 1) складність справи, тобто, обставини і факти, що ґрунтуються на праві (законі) і тягнуть певні юридичні наслідки; 2) поведінку заявника; 3) поведінку державних органів; 4) перевантаження судової системи; 5) значущість для заявника питання, яке знаходиться на розгляді суду, або особливе становище сторони у процесі (справи Бочан проти України, Смірнова проти України, Федіна проти України, Матіка проти Румунії та інші).

В свою чергу на час відкриття провадження у справі мало місце фактичне порушення строку звернення до суду з боку позивача, у зв`язку з чим разом із позовом останнім подано заяву про визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду.

Приписами Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, визначено, що Правила судової процедури мають слугувати ухваленню правосудного рішення у справі та забезпечувати рівні гарантії учасникам процесу щодо судового захисту їхніх прав.

Судочинство як найдієвіший інститут забезпечення верховенства права має ґрунтуватись, зокрема, на таких загальних принципах: законність, що вимагає від суду здійснювати судочинство, керуючись Конституцією та законами, з урахуванням їх цілей та надаючи при цьому найсправедливіше тлумачення для кожного випадку; рівність учасників процесу, яка означає рівні можливості у судовому процесі, що відповідає процесуальному статусу учасника процесу; диспозитивність, відповідно до якої сторони можуть вільно розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору та інші.

Частиною другої статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Пунктом 3 частини третьої статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Згідно з частиною шостою статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов`язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.

Таким чином, позивачем пропущено строк звернення до адміністративного суду із зазначеним позовом та виконано встановлений обов`язок, а саме подано клопотання про поновлення строку звернення до суду із обґрунтуванням поважності причин.

Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними.

Суд зазначає, що поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звертається до суду, та пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.

Необхідно вказати, що поновлення процесуальних строків на оскарження рішень є дискреційними повноваженнями суду, а під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний або судовий орган, приймаючий рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

З урахуванням вказаного слід зазначити, що у суду є «свобода розсуду» або дискреційні повноваження суду на поновлення процесуальних строків, адже за таких обставин лише суд вирішує яка причина є поважною і які докази можна приймати до уваги.

Визначаючись щодо обґрунтованості заяви, судом також враховано практику Європейського суду з прав людини, який в рішенні по справі «Мельник проти України» від 28.03.2006 року вказано про те, що регулювання строків для подання скарги, безумовно, має на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. У той же час такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту. Європейський суд підкреслює, що оскільки питання стосується принципу юридичної визначеності, це піднімає не лише проблему трактування правових норм у звичайному сенсі, а також і проблему недоцільного формулювання процесуальних вимог, яке може перешкоджати розгляду позову щодо суті, тим самим спричиняючи порушення права на ефективний судовий захист.

Так, у справі Delcourt v. Belgium Європейський Суд з прав людини зазначив, що: «у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення».

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що: «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

Наведені вище норми процесуального закону щодо встановлення строків звернення до суду для захисту порушеного права чи охоронюваного законом інтересу встановлені державою для осіб, які ведуть нормальний спосіб життя для мають можливість наряду з іншими членами суспільства мати права та нести соціальні обов`язки.

Так, з матеріалів справи, а саме долучених позивачем до позовної заяви та додаткових пояснень медичних результатів обстежень, амбулоторної картки №311532, виписками та висновками медичних установ, консультативними заключеннями (від 30.10.2019 року та від 24.09.2021 року) судом встановлено, що у серпні 2019 року ОСОБА_1 поставлено діагноз «гипертиреоз щитоподібної залози», який проявляється у суттєвому погіршенні самопочуття, тяжкий період захворювання припав на період з 22.08.2019 року по 12.06.2020 року у зв`язку із загостренням хвороби. Також із згаданих медичних документів вбачається, що ОСОБА_1 знаходився під постійним консультативним наглядом ендокрінолога, які вказують на те, що позивач протягом часу, який був відведений законом на звернення до суду, мав ускладнення власного здоров`я, та не мав можливості на рівні з іншими членами суспільства реалізовувати свої права щодо доступу до правосуддя.

Крім того, суд бере до уваги наступні обставини.

Порядок проходження прокурорами атестації (далі також - Порядок) в первісній редакції від 03.10.2019 року, затверджено наказом Генерального прокурора України від 03.10.2019 року № 221.

Наступна зміна редакції Порядку відбулася 18.12.2019 року внаслідок прийнятого наказу Генеральним прокурором України від 17.12.2019 року №336 «Про внесення змін до Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 3 жовтня 2019 року № 221».

Так, згідно з пунктом 6 розділу V Порядку в редакції від 03.10.2019 року рішення кадрових комісій про неуспішне проходження атестації може бути оскаржене прокурором у порядку, встановленому законодавством.

Водночас, пунктом 6 розділу V Порядку в редакції від 18.12.2019 року передбачалося, що рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації є підставою для видання наказу Генерального прокурора, керівника регіональної (обласної) прокуратури про звільнення відповідного прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Відповідний наказ Генерального прокурора, керівника регіональної (обласної) прокуратури може бути оскаржений прокурором у порядку, встановленому законодавством.

Отже, на день прийняття оскаржуваного у цій справі рішення кадрової комісії від 03.12.2019 року була чинною редакція Порядку від 03.10.2019 року. Тобто, порушене в наслідок атестації право прокурора підлягало захисту шляхом оскарження безпосередньо рішення кадрової комісії до суду.

Разом з тим, доказів ознайомлення позивача із змістом рішення П`ятої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) від 03.12.2019 року №2 у матеріалах справи відсутні, в той час як доведено зворотнє, що позивача й на день винесення спірного наказу про звільнення від 21.12.2019 року із рішенням кадрової комісії ознайомлено не було, що підтверджується особистою розпискою позивача на цьому наказі.

Оцінюючи твердження відповідача про те, що позивачу достеменно було відомо про рішення кадрової комісії стосовно неуспішного останнім проходження атестації з відомостей офіційного сайту Офісу Генерального прокурора (Генеральної прокуратури України), опублікування результатів про що передбачено пунктом 18 розділу IV Порядку, суд зауважує, що дані, які висвітлюються на цьому сайті містять лише інформацію про «успішне» чи «не успішне» проходження прокурором атестації, в той час як зміст самого рішення кадрової комісії не публікується.

Крім того, Порядком й не передбачено права прокурора на ознайомлення із таким рішенням.

Водночас, суд зауважує, що перевіряємий судами у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, принцип пропорційності, зокрема, передбачає, що: здійснення повноважень, як правило, не повинно спричиняти будь-яких негативних наслідків, що не відповідали б цілям, які заплановано досягти; якщо рішення або дія можуть обмежити права, свободи чи інтереси осіб, то такі обмеження повинні бути виправдані необхідністю досягнення більш важливих цілей; несприятливі наслідки для прав, свобод та інтересів особи внаслідок рішення чи дії суб`єкта владних повноважень, повинні бути значно меншими від тієї шкоди, яка могла б настати за відсутності такого рішення чи дії; для досягнення суспільно-корисних цілей необхідно обирати найменш шкідливі засоби.

Крім того, згідно судової практики ЄСПЛ (справа Рисовський проти України» (заява № 29979/04), прийняте 20.10.2011 року (набуло статусу остаточного 20.01.2012 року)), на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам.

Потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків.

Суд враховує, що задля захисту порушеного права суб`єкту звернення до суду необхідно бути усвідомленим про мотиви прийнятого суб`єктом владних повноважень мотивів прийнятого рішення, вчинених дій або допущеної бездіяльності.

В той же час, принципи належного урядування та пропорційності, які недотримано та не забезпечено під час видання Порядку в частині ознайомлення прокурорів із рішенням кадрової комісії, яке в подальшому слугує підставою для видання наказу про його звільнення, та підлягає оскарженню як єдиний спосіб захисту порушеного права, не може ставати на заваді допуску позивача до правосуддя.

За таких обставин та системного аналізу законодавства, суд вважає оскарження наказу про звільнення як похідну вимогу від первісної - оскарження рішення кадрової комісії, з огляду на що, твердження відповідача про початок перебігу строку звернення до суду з 25.12.2019 року (наступного дня за днем ознайомлення позивача із наказом) є помилковим, з огляду на що, клопотання відповідача 1 про залишення позову без розгляду задоволенню не підлягає.

Суд зауважує, що в даному випадку строк звернення до суду для оскарження рішення кадрової комісії від 03.12.2019 року № 2, яке стало підставою для прийняття оскаржуваного наказу від 21.12.2019 року №2044ц, розпочався з 03.12.2019 року (публікація результатів атестації на сайті Офісу Генерального прокурора (Генеральної прокуратури України)) або з дня ознайомлення позивача із змістом такого рішення (тобто підставами його прийняття).

Разом з тим, враховуючи те, що ознайомлення позивача із змістом рішення відбулося лише 08.06.2021 року, що підтверджується матеріалами справи, та що, з урахуванням вищенаведених висновків суду про принципи пропорційності та належного урядування, є обґрунтованим для складання позовної заяви для звернення до суду з метою відновлення порушеного права шляхом визначення підстав позову, беручи до уваги стан здоров`я позивача у цей період, в призмі абзацу 1 частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України суд дійшов висновку про поважність причин пропуску звернення до суду із цим позовом 09.06.2021 року.

Всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Щодо питання ліквідації, реорганізації або скорочення штату Генеральної прокуратури України, суд зазначає наступне.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначено Законом України від 14.10.2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (із змінами і доповненнями, в редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) (далі також - Закон №1697).

19.09.2019 року прийнято Закон України № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі також - Закон №113).

Відповідно до підпункту 3 пункту 20 розділу І Закону №113 у статті 8 (Закону України «Про прокуратуру») у назві слова «Генеральна прокуратура України» замінено словами «Офіс Генерального прокурора».

Пунктом 3 розділу ІІ Закону №113 встановлено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.

Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.

За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

Відповідно до наказу Генерального прокурора від 27.12.2019 року № 358 "Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора", юридичну особу "Генеральна прокуратура України" перейменовано в "Офіс Генерального прокурора" без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Днем початку роботи Офісу Генерального прокурора згідно з наказом Генерального прокурора від 23.12.2019 року № 351 визначено 02.01.2020 року.

З відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань судом встановлено, що 28.12.2019 року проведено реєстраційні дії, згідно з яким назву "Генеральна прокуратура України" змінено на назву "Офіс Генерального прокурора", код ЄДРПОУ залишився незміннім, що свідчить про відсутність ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймав посаду, станом на час звільнення з посади.

При цьому, доказів скорочення посади прокурора другого відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України, а також ліквідації вказаного підрозділу станом на дату звільнення позивача з посади, суду не надано.

Разом з тим, згідно з оскаржуваним наказом Генерального прокурора від 21.12.2019 року №2044ц позивача звільнено з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697, відповідно до змісту якої, прокурор звільняється у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, проте зазначивши в якості підстави рішення Кадрової комісії №5.

Так, підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ Закону №113 встановлено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї із наступних підстав: рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури.

Абзацом 1 пункту 7, пункту 9 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113 встановлено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.

Суд звертає увагу, що Закон №113 є спеціальним законодавством в спірних правовідносинах.

Разом з тим, на момент звільнення позивача з посади, пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697 (зокрема, ні його Перехідними положеннями, ні Прикінцевими положеннями) не передбачено звільнення прокурора з посади в разі прийняття рішення кадровою комісією про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури.

Крім того, суд зазначає, що Законом №113 не внесено змін або доповнень до пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697.

Враховуючи викладене, позивача звільнено на підставі Закону №113, який не регулює статус прокурора, що, на переконання суду, першочергово свідчить про протиправність прийнятого Генеральним прокурором оскаржуваного наказу від 21.12.2019 року №2044ц, яким ОСОБА_1 звільнено з відповідної посади прокурора.

В той же час, доказів оскарження, або втрати чинності, або визнання неконституційним Закону №113 на момент проходження позивачем атестації учасниками справи суду не надано, з огляду на що, суд не може посилатися на вказаний висновок як на одну з підстав для задоволення позову в частині визнання протиправним оскаржуваного наказу Генерального прокурора від 21.12.2019 року №2044ц.

З огляду на зазначене, виходячи з предмета та вказаних позивачем підстав позову, судом може бути надано оцінку лише оскаржуваному рішенню П`ятої кадрової комісії по суті.

Відповідно до пунктів 12, 13 розділу ІІ Закону №113 предметом атестації є оцінка: професійної компетентності прокурора; професійної етики та доброчесності прокурора.

Атестація прокурорів включає такі етапи:

1) складення іспиту у формі анонімного письмового тестування або у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора. Результати анонімного тестування оприлюднюються кадровою комісією на офіційному вебсайті Генеральної прокуратури України або Офісу Генерального прокурора не пізніше ніж за 24 години до проведення співбесіди;

2) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання.

Атестація може включати інші етапи, непроходження яких може бути підставою для ухвалення кадровою комісією рішення про неуспішне проходження атестації прокурором. Перелік таких етапів визначається у Порядку проходження прокурорами атестації, який затверджує Генеральний прокурор.

Наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 року № 221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (в редакції, чинній на момент проходження атестації позивачем) (далі також - Порядок №221).

Відповідно до пунктів 1-6 розділу І Порядку №221 атестація прокурорів - це встановлена розділом II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон) та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.

Атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями.

Атестація слідчих органів прокуратури відбувається за процедурою, передбаченою для прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур відповідно до цього Порядку.

Атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями прозоро та публічно у присутності прокурора, який проходить атестацію.

Порядок роботи, перелік і склад кадрових комісій визначаються відповідними наказами Генерального прокурора.

Предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок); 2) професійної етики та доброчесності прокурора.

Атестація включає такі етапи: 1) складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора; 2) складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки; 3) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання.

Отже, з аналізу підпункту 3 пункту 6 розділу І Порядку №221 слід дійти висновку, що співбесіда із прокурором проводиться лише з метою встановлення дотримання прокурором вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.

Відповідно до пункту 8 розділу І Порядку №221 за результатами атестації прокурора відповідна кадрова комісія ухвалює одне із таких рішень: 1) рішення про успішне проходження прокурором атестації; 2) рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.

Форми типових рішень визначені у додатку 1 до цього Порядку.

Згідно з пунктами 8-16 розділу IV Порядку №221 співбесіда проводиться кадровою комісією з прокурором державною мовою в усній формі. Співбесіда з прокурором може бути проведена в один день із виконанням ним практичного завдання.

Для проведення співбесіди кадрова комісія вправі отримувати в усіх органах прокуратури, у Раді прокурорів України, секретаріаті Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Національному антикорупційному бюро України, Державному бюро розслідувань, Національному агентстві з питань запобігання корупції, інших органах державної влади будь-яку необхідну для цілей атестації інформацію про прокурора, в тому числі про: 1) кількість дисциплінарних проваджень щодо прокурора у Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та їх результати; 2) кількість скарг, які надходили на дії прокурора до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів України, з коротким описом суті скарг; 3) дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності: а) відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності прокурора вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки прокурора вимогам професійної етики; г) матеріали таємної перевірки доброчесності прокурора; 4) інформацію про зайняття прокурором адміністративних посад в органах прокуратури з копіями відповідних рішень.

Фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування мають право подавати до відповідної кадрової комісії відомості, у тому числі на визначену кадровою комісією електронну пошту, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності. Кадровою комісією під час проведення співбесіди та ухвалення рішення без додаткового офіційного підтвердження можуть братися до уваги відомості, отримані від фізичних та юридичних осіб (у тому числі анонімно).

Дослідження вказаної інформації, відомостей щодо прокурора, який проходить співбесіду (далі - матеріали атестації), здійснюється членами кадрової комісії.

Перед проведенням співбесіди члени комісії можуть надіслати на електронну пошту прокурора, яка вказана у заяві про намір пройти атестацію, повідомлення із пропозицією надати письмові пояснення щодо питань, пов`язаних з матеріалами атестації. У цьому випадку протягом трьох днів з дня отримання повідомлення, але не пізніше ніж за день до дня проведення співбесіди, прокурор може подати комісії електронною поштою письмові пояснення (у разі необхідності - скановані копії документів).

Співбесіда полягає в обговоренні результатів дослідження членами комісії матеріалів атестації щодо дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності прокурора, зокрема, з огляду на результати виконаного ним практичного завдання (пункт 12 Порядку №221).

Співбесіда прокурора складається з таких етапів: 1) дослідження членами комісії матеріалів атестації; 2) послідовне обговорення з прокурором матеріалів атестації, у тому числі у формі запитань та відповідей, а також обговорення питання виконаного ним практичного завдання; Співбесіда проходить у формі засідання комісії.

Члени комісії мають право ставити запитання прокурору, з яким проводять співбесіду, щодо його професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.

Після завершення обговорення з прокурором матеріалів атестації та виконаного ним практичного завдання члени комісії без присутності прокурора, з яким проводиться співбесіда, обговорюють її результати, висловлюють пропозиції щодо рішення комісії, а також проводять відкрите голосування щодо рішення комісії стосовно прокурора, який проходить атестацію. Результати голосування вказуються у протоколі засідання.

Залежно від результатів голосування комісія ухвалює рішення про успішне проходження прокурором атестації або про неуспішне проходження прокурором атестації.

Наказом Генерального прокурора від 17.10.2019 року № 233 затверджено Порядок роботи кадрових комісій (далі також - Порядок №233).

Відповідно до пункту 12 Порядку №233 рішення комісії, крім зазначених в абзаці другому цього пункту, в тому числі процедурні, обговорюється її членами і ухвалюються шляхом відкритого голосування більшістю голосів присутніх на засіданні членів комісії. Член комісії вправі голосувати "за" чи "проти" рішення комісії. У разі рівного розподілу голосів, приймається рішення, за яке проголосував голова комісії.

Рішення про успішне проходження прокурором атестації за результатами співбесіди ухвалюється шляхом відкритого голосування більшістю від загальної кількості членів комісії. Якщо рішення про успішне проходження прокурором атестації за результатами співбесіди не набрало чотирьох голосів, комісією ухвалюється рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.

Рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Даний конституційний припис закріплено у статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Розкриваючи зміст верховенства права, Європейський суд з прав людини констатує, що верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом.

Враховуючи те, що рішення П`ятої кадрової комісії є, згідно з Законом №113, безальтернативною підставою для прийняття Генеральним прокурором наказу про звільнення позивача з посади, останнє має ознаки рішення суб`єкта владних повноважень, з огляду на що, має відповідати вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до змісту якої, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до копій матеріалів атестації ОСОБА_2 , наданих суду відповідачем 1, на засіданні Кадрової комісії №5 03.12.2019 року прийнято рішення №2 про неуспішне проходження прокурором ( ОСОБА_1 ) атестації.

Із змісту оскаржуваного рішення встановлено, що останнє обґрунтовано тим, що: «на підставі дослідження матеріалів атестації, у тому числі, отриманих пояснень прокурора, у комісії наявні обґрунтовані сумніви щодо відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, зокрема, у зв`язку із продемонстрованим низьким рівнем знань Конституції, законів України, інших нормативно-правових актів з питань виконання функцій, організації та діяльності прокуратури, прокурорів, міжнародних договорів стосовно захситу прав, основоположних свобод людини.».

Так, відповідно до пункті 2, 3, 6, 7 розділу IV Порядку №221 до початку співбесіди прокурор виконує практичне завдання з метою встановлення комісією його рівня володіння практичними уміннями та навичками.

Кадрові комісії можуть використовувати декілька варіантів практичних завдань. Перелік варіантів практичних завдань затверджується Генеральним прокурором, а зразок практичного завдання оприлюднюється на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) в день першого оприлюднення графіка проведення співбесід.

Якщо практичне завдання передбачає застосування норм законодавства, то прокурорам дозволяється користуватися паперовими текстами норм відповідних законодавчих актів. Комісія не зобов`язана надавати прокурорам тексти норм законодавчих актів.

На виконання практичного завдання прокурору надається 45 хвилин. Виконання практичного завдання після завершення наданого часу забороняється. Після виконання завдання прокурор здає комісії написане ним вирішення завдання на аркуші (аркушах) з відміткою комісії.

Відповідно до пункту 12, 13 розділу IV Порядку №221 співбесіда полягає в обговоренні результатів дослідження членами комісії матеріалів атестації щодо дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності прокурора, зокрема, з огляду на результати виконаного ним практичного завдання.

Співбесіда прокурора складається з таких етапів: 1) дослідження членами комісії матеріалів атестації; 2) послідовне обговорення з прокурором матеріалів атестації, у тому числі у формі запитань та відповідей, а також обговорення питання виконаного ним практичного завдання.

Суд зауважує, що Протокол засідання П`ятої кадрової комісії від 03.12.2019 року деталізації підстав прийнятого рішення стосовно ОСОБА_1 не містить.

В свою чергу, оскаржуване рішення не містить посилань на перелік документів, які підтверджують викладене у рішенні, а саме на які «матеріали атестації» та «пояснення» посилається відповідач 2. Крім того, такі документи не долучено відповідачами і до матеріалів справи, що позбавляє суд можливості співставити зазначене П`ятою кадровою комісією джерелам походження цих відомостей.

Крім того, суд зауважує, що відповідач 2 у своєму рішенні не посилається на виконане позивачем письмове завдання, яке, в свою чергу, містить відповіді на питання в межах Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України.

Зокрема, перелік питань, поставлені позивачу під час виконання письмового завдання, та перелік питань, які позивачу поставлено кадровою комісією під час співбесіди, з відповідей на які кадровою комісією виявлено низькій рівень знань позивача Конституції України, інших нормативних актів України та міжнародних договорів, матеріали справи також не містять.

Суд зауважує про дискреційність повноважень Комісії здійснювати оцінку виконаного практичного завдання позивачем по суті.

Відповідно до змісту оскаржуваного рішення Комісії судом встановлено, що останньою не зазначено зауважень по суті виконаного практичного завдання позивачем - його письмової відповіді.

Таким чином, зазначений Комісією в цій частині висновок є загальним, та не містить конкретних підстав невідповідності прокурора ОСОБА_1 вимогам професійної компетентності.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про невмотивованість рішення Комісії в цій частині, що не відповідає вимогам до такого рішення, встановленим абзацом 3 пункту 12 Порядку №233.

На переконання суду, оскаржуване рішення кадрової комісії стосовно ОСОБА_1 не відповідає критеріям обґрунтованості та безсторонності, оскільки відповідачами не надано доказів, які вважаються встановленими та мали вирішальне значення для його прийняття, достовірність даних, які були взяті кадровою комісією до уваги, а зміст оскаржуваного рішення фактично є констатацією сумніву у компетентності прокурора, без наведеного обґрунтування такого висновку.

Суд зауважує, що матеріали атестації прокурора ОСОБА_1, подані відповідачем 1 разом із відзивом на позовну заяву, містять роздруковані копії: заяви ОСОБА_1 . Генеральному прокурору від 11.10.2019 року про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію; Протоколу засідання Першої кадрової комісії №4 від 24.10.2019 року; Рішення Першої кадрової комісії № 1 від 24.10.2019 року про допуск прокурорів до складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички із використанням комп`ютерної техніки, як Додаток до Протоколу №4 від 24.10.2019 року; Протоколу засідання Другої кадрової комісії №4 від 08.11.2019 року; Протоколу засідання П`ятої кадрової комісії від 03.12.2019 року №1; Рішення Кадрової комісії №5 про неуспішне проходження прокурором атестації №2 від 03.12.2019 року; наказ Генерального прокурора від 21.12.2019 року №2044ц; письмова відповідь ОСОБА_1 на Завдання №12.

Інших документів, зокрема, на яких ґрунтується оскаржуване позивачем рішення Кадрової комісії №5 про неуспішне проходження прокурором атестації №2 від 03.12.2019 року, матеріали атестації не містять.

Так, пунктом 49 рішення Європейського Суду з прав людини від 02.11.2006 року у справі «Волохи проти України» (заява №23543/02) зазначено, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку.

Формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права (див. рішення Європейського Суду з прав людини від 24.04.2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, п. 39).

Відповідно до пункту 6 розділу V Порядку № 221 рішення кадрових комісій про неуспішне проходження атестації може бути оскаржене прокурором у порядку, встановленому законодавством, що в свою чергу, покладає на кадрові комісії обов`язок обґрунтувати рішення про проходження або не проходження атестації прокурором в такий спосіб, щоб рішення містило мотиви та посилання на відповідні докази, на підставі яких таке рішення приймається.

Наведене узгоджується із Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та практикою Європейського Суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (ст. 32).

У рішенні від 10.02.2010 року у справі «Серявін та інші проти України» Європейським Судом з прав людини наголошено, що «... Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994 року). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001 року).».

Суд зауважує, що в частині судового контролю за дискреційними адміністративними актами Європейським Судом з прав людини висловлено правову позицію, за якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (рішення у справі «Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки» від 31.07.2008 року, рішення у справі «Брайєн проти Об`єднаного Королівства» від 22.11.1995 року, рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд проти Кіпру» від 21.07.2011 року, рішення у справі «Путтер проти Болгарії» від 02.12.2010 року).

З огляду на викладене, суд не приймає до уваги посилання представника Офісу Генерального прокурора щодо дискреційних повноважень кадрових комісії та відсутності повноважень у суду здійснювати оцінку предмету атестації, зокрема, на відповідність його обґрунтованості та вмотивованості, тобто дотриманню пункту 12 Порядку №233.

Крім того, виходячи з практики Європейського Суду з прав людини, надання правової дискреції органам влади у вигляді необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права і закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам та порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (рішення у справі «Волохи проти України» від 02.11.2006 року, рішення у справі «Malone v. United Kindom» від 02.08.1984 року).

Таким чином, оспорюване рішення П`ятої кадрової комісії не може вважатися законним та обґрунтованим, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.

В свою чергу, як похідна позовна вимога про визнання протиправним та скасування наказу Генеральної прокуратури України від 21.12.2019 року №2044ц про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу правового аналізу управління правового забезпечення Генеральної прокуратури України, підлягає задоволенню.

Щодо поновлення позивача на посаді, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 17 Розділу ІІ Закону №113 повторне проходження одним і тим самим прокурором атестації або одного з її етапів забороняється.

Оскільки судом скасовано оскаржуване рішення П`ятої кадрової комісії з підстав необґрунтованості, невмотивованості та за відсутності доказів, на підставі яких його прийнято, суд дійшов висновку, що позивачем процедуру проходження атестації не завершено.

Крім іншого, оскаржуване рішення не містить негативних висновків щодо результатів проходження позивачем тестування та виконання практичного завдання, що має своїм наслідком успішне проходження позивачем зазначених етапів атестації.

Згідно з частиною другою статті 21 та частини першої статті 23 Загальної декларації прав людини кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Частиною другою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначених у частині першій статті 235 та статті 2401 КЗпП України, позаяк встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд приймає рішення про поновлення працівника на попередній роботі.

З огляду на скасування судом оскаржуваного рішення П`ятої кадрової комісії, висновується проведення кадровою комісією з позивачем співбесіди з урахуванням висновків суду, викладених в цьому рішенні, що в розумінні пункту 17 Розділу ІІ Закону №113, не є повторним проходженням відповідного етапу атестації позивачем.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про поновлення позивача на посаді прокурора відділу правового аналізу управління правового забезпечення Генеральної прокуратури України днем звільнення, а саме з 24.12.2019 року.

Щодо вимоги позивача про поновлення останнього на рівнозначній посаді, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Така правова позиція є усталеною у судовій практиці. Верховним Судом України в постанові від 28.10.2014 року у справі №21-484а14 сформульовано правову позицію, з якою погодився Верховний Суд у своїх постановах від 16.05.2019 року у справі №823/5361/15 та від 16.05.2019 року у справі №820/10744/15, за якою у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Відповідно до змісту частини другою статті 40 та частини першої статті 235 КЗпП України передбачено можливість поновлення незаконно звільненого працівника на посаді, яку він займав, та в органі, з якого його звільнено.

Отже, позовні вимоги в частині поновлення позивача на рівнозначній посаді задоволенню не підлягають.

Щодо стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Суд ураховує, що наказом Генеральної прокуратури України від 27.12.2019 року №2221ц ОСОБА_1 призначено на посаду головного спеціаліста відділу правового аналізу управління правового забезпечення Генеральної прокуратури України як переможця конкурсу з 28.12.2019 року.

Разом з тим, як на день виникнення спірних правовідносин, так і на день постановлення судом рішення, у законодавстві України відсутні положення, які б забороняли здійснення розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України у разі, якщо незаконно звільнений працівник працевлаштувався на інше місце роботи під час вимушеного прогулу.

Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу.

Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2018 року у справі № 826/808/16 (провадження № 11-134ас18) з аналогічного питання.

З огляду на викладене, оскільки провадження у справі №640/16276/21 здійснено судом в межах одного року, та враховуючи те, що пропущений позивачем строк звернення до суду на 17 місяців поновлено судом з 09.06.2021 року, суд, керуючись частиною другою статті 235 КЗпП України, дійшов висновку про стягнення на користь позивача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу з розрахунку 7 місяців та 24 днів (термін розгляду справи в суді першої інстанції з дня звернення позивача до суду по день ухвалення рішення у справі).

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України від 24.03.1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» (із змінами і доповненнями) порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, підпунктом «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі також - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Пунктом 2 вказаного Порядку визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до пункту 5 цього Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 цього ж Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З огляду на викладене, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Відповідно до довідки Офісу Генерального прокурора від 08.12.2021 року №21-856зп сума середньоденної заробітної плати позивача складає 1452,78 грн.

Оскільки днем звернення позивача до суду є 09.06.2021 року, справа вирішена по суті 02.02.2022 року, то на період часу вимушеного прогулу позивача з 09.06.2021 року по 02.02.2022 року (включаючи перший та останній день цього проміжку) припадає всього 164 робочих днів.

З урахуванням викладеного, стягненню з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09.06.2021 року по 02.02.2022 року у сумі 238 255,92 грн. (1452,78 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 164 днів (робочі дні за час вимушеного прогулу)) без урахування відповідним відрахуванням обов`язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Таким чином, на виконання вимог статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва допускає до негайного виконання рішення в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 30 508, 38 грн. (1 452,78 грн х 21 робочий день) та поновлення ОСОБА_1 на посаді.

Згідно статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За приписами статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з положеннями статті 75 Кодексу адміністративного судочинства України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Hirvisaari v. Finland від 27.09.2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Крім того, судом враховується, що згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також доводи позивача та відповідача щодо заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог з метою ефективного забезпечення захисту прав позивача.

Керуючись статтями 6, 9, 12, 73-80, 122, 123, 241, 245, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення П`ятої кадрової комісії від 03.12.2019 року №2 «Про неуспішне проходження прокурором атестації» про не проходження атестації ОСОБА_1 , прокурором відділу правового аналізу управління правового забезпечення Генеральної прокуратури України.

3. Визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України від 21.12.2019 року №2044ц про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу правового аналізу управління правового забезпечення Генеральної прокуратури України.

4. Поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу правового аналізу управління правового забезпечення Генеральної прокуратури України з 24.12.2019 року.

5. Стягнути на користь ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 ) суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 238 255,92 грн. (двісті тридцять вісім тисяч двісті п`ятдесят п`ять грн. 92 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051).

6. Допустити негайне виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу правового аналізу управління правового забезпечення Генеральної прокуратури України з 24.12.2019 року.

7. Допустити негайне виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва в частині стягнення на користь ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у сумі 30 508, 38 грн. (тридцять тисяч п`ятсот вісім грн. 38 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051).

8. В іншій частині відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статті 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України:

Позивач: ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );

Відповідач 1: Офіс Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051, адреса: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15);

Відповідач 2: П`ята кадрова комісія Генеральної прокуратури України (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/5).

Повне рішення складено 02.02.2022 року.

Суддя Л.О. Маруліна