Ухвала суду № 103451733, 18.02.2022, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №380/334/22

УХВАЛА

про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі

18 лютого 2022 року місто Львів

Суддя Львівського окружного адміністративного суду А.Г. Гулик, перевіривши матеріали позовної заяви Головного управління ДПС у Львівській області до ОСОБА_1 про стягнення податкового боргу

в с т а н о в и в:

до Львівського окружного адміністративного суду надійшов позов Головного управління ДПС у Львівській області код ЄДРПОУ 43968090, місце знаходження: 79026, м. Львів, вул.Стрийська, 35 (далі позивач) до ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 (далі відповідач), у якому позивач просить стягнути з ОСОБА_1 до бюджету податковий борг у розмірі 9945,00 грн.

Підставою позову є наявність у відповідача податкового боргу перед бюджетом.

10.01.2022 суд звернувся до відділу адресно-довідкової роботи Головного управління ДМС України у Львівській області із запитом щодо зареєстрованого місця проживання ОСОБА_1 .

18.02.2022 суд отримав інформацію про зареєстроване місце проживання ОСОБА_1 .

14.02.2022 до суду від представника позивача надійшло клопотання про закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), у зв`язку із сплатою боргу.

Розглянувши клопотання представника позивача, суд дійшов наступних висновків.

Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без прийняття судового рішення у зв`язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

Між тим, суддя звертає увагу на те, що провадження у відповідній справі не відкривалося, а тому не підлягає закриттю. Отже, клопотання представника позивача слід залишити без задоволення.

Разом з тим, відповідно до вимог статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви у тому числі з`ясовує, чи:

- відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 вказаного Кодексу;

- позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними);

- немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених вказаним Кодексом.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Право особи на доступ до правосуддя гарантоване статтею 55 Основного Закону, положення якого є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об`єднань і посадових осіб.

У рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист; захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також у будь-який спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в ст. 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов`язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28 36).

Відповідно до частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб з суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

У рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини 2 статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене статтею 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06; п. 33).

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (висновок, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі №800/301/16).

Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту (висновок, сформований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №802/2474/17-а; провадження №11-1081апп18).

Поняття «юридичний спір» має тлумачитися широко, з урахуванням підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право», тобто не суто технічно та формально.

Предмет спору це об`єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Предмет позову розуміють як певну матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

У свою чергу, підстави позову це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

З огляду на викладене відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.

Вказане узгоджується із висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 20 вересня 2021 року по справі № 638/3792/20.

Слід зазначити, що «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Зокрема, таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №9901/633/18, від 22.03.2018 у справі №800/559/17, від 03.04.2018 №9901/152/18, від 30.05.2018 у справі №9901/497/18, від 20.03.2019 у справі №810/5854/14.

У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, що «судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Враховуючи наведене, суд вказує на те, що згідно з долученою представником позивача копією зворотного боку інтегрованої картки платника податковий борг у відповідача на момент вирішення питання про відкриття провадження у справі відсутній. Відтак суд висновує про відсутність спору між відповідачем та органом податкового управління, котрий, як зазначалося вище, є іманентною передумовою для звернення за судовим захистом порушеного права.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Підсумовуючи викладене, на переконання суду, у відкритті провадження за позовом Головного управління ДПС у Львівській області до ОСОБА_1 про стягнення податкового боргу необхідно відмовити.

Згідно з частиною 6 статті 170 КАС України у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.

Виходячи зі змісту позовних вимог, а також суб`єктного складу учасників справи, суд вважає за необхідне вказати на те, що позов Головного управління ДПС до ОСОБА_1 про стягнення податкового боргу не підлягає судовому розгляду у зв`язку з відсутністю предмета спору.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 7 Закону України Про судовий збір відмова у відкритті провадження у справі, зокрема, в суді першої інстанції, є підставою для повернення сплаченого судового збору. Тому позивачу з державного бюджету необхідно повернути судовий збір у розмірі 2270 грн., сплачений відповідно до платіжного доручення №4237 від 21.12.2021.

Керуючись статтями 19, 170, 243, 248, 256 КАС України, суддя

у х в а л и в :

у задоволенні клопотання представника позивача про закриття провадження у справі відмовити повністю.

Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом Головного управління ДПС у Львівській області до ОСОБА_1 про стягнення податкового боргу.

Роз`яснити позивачу, що заявлений позов не підлягає судовому розгляду.

Повернути Головному управлінню ДПС у Львівській області код ЄДРПОУ 43968090, місцезнаходження: 79026, м. Львів, вул.Стрийська, 35 з Державного бюджету України судовий збір у розмірі 2270 (дві тисячі двісті сімдесят)грн. 00коп.

Ухвала суду набирає законної сили негайно після її підписання суддею.

Ухвала суду може бути оскаржена до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п`ятнадцяти днів з дня складення повної ухвали суду.

Суддя А.Г. Гулик