Рішення № 103433929, 26.01.2022, Салтівський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Московський районний суд м. Харкова)

Справа № 643/18125/21

Провадження № 2/643/2020/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.01.2022 м. Харків

Московський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді: Новіченко Н.В.,

за участю секретаря судового засідання: Бабельник І.В.,

представника позивача: Наволокіної Д.С.,

відповідача-1: ОСОБА_1 ,

відповідача-2: ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи

за позовом Комунального підприємства «Харківські теплові мережі»

до 1. ОСОБА_1

2. ОСОБА_2

про стягнення 89 457, 33 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Комунальне підприємство «Харківські теплові мережі» (далі - позивач) звернулось до Московського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_1 (далі - відповідач-1), ОСОБА_2 (далі - відповідач-2) про стягнення 89 457, 33 грн., з яких:

- 83 017, 74 грн. заборгованість за послуги з теплопостачання;

- 2 064, 94 грн. 3 % річних;

- 4 374, 65 грн. інфляційні втрати.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач посилається на те, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані відповідачі, яким надаються послуги з теплопостачання згідно Закону України «Про житлово-комунальні послуги», Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 № 630. Проте, обов`язку щодо повної та своєчасної сплати за надані послуги відповідачі не здійснюють, внаслідок чого за ними утворилась заборгованість та виникли підстави для нарахування інфляційних втрат та 3% річних на підставі ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України. У зв`язку з цим позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 21.10.2021 вищевказану позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків.

04.11.2021 року до Московського районного суду м. Харкова надійшла заява позивача про усунення недоліків.

Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 09.11.2021 прийнято позов до розгляду та відкрито провадження у справі № 643/18125/21, розгляд справи вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін, судове засідання призначено на 08.12.2021 року.

08.12.2021 року судове засідання відкладено на 26.01.2022 року за клопотанням відповідачів.

22.12.2021 року відповідач-1 подав відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого просить суд відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог з наступних підстав:

- між відповідачем-1 та позивачем немає правових відносин, оскільки не укладено договору про надання послуг з теплопостачання;

- позивач не є балансоутримувачем майна;

- ніяких дій, передбачених п. 4 «Індивідуального договору», які б свідчили про укладення договору з позивачем він не вчиняв;

- долучені позивачем акти підключення/відключення споживача не є належними доказами, оскільки не містять інформацію щодо предмета доказування;

- позивач не надав суду первинних документів бухгалтерського обліку, які б підтверджували понесені позивачем витрати на надання житлово-комунальних послуг в сумі заявленого боргу;

- позивач не надав суду належного розрахунку відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»;

- позивачем не надано копії рішень Харківської міської ради про встановлення тарифів за вказаний у позовній заяві період;

- позивач ніколи не застосовував ніяких заходів щодо стягнення з нього боргу, не повідомляв про суму заборгованості, попередження про стягнення заборгованості він ніколи не отримував;

- позивачем не надано доказів на підтвердження виконання наданих послуг;

- позивачем не були долучені докази, а саме документ на підтвердження права власності на квартиру АДРЕСА_1 ;

- до справи долучено довідку про зареєстрованих осіб у житловому приміщені, яка отримана невідомим чином, у зв`язку з чим вважає, що даний документ не може бути прийнятий судом до уваги;

- позивач не бажає укладати з ним Типовий договір, адже ігнорує телефонні дзвінки та листи;

- позивач не пропонує йому укласти з ним договір про надання житлово-комунальних послуг, що має відповідати Типовому договору;

- позивач не звертався до нього з пропозицією укласти договір про надання житлово-комунальних послуг;

- позивачем не надано доказів того, що він є балансоутримувачем будинку АДРЕСА_1 .

Також зазначив, що на період карантину та протягом 30 днів з дня його скасування забороняється нарахування неустойки за несвоєчасну оплату житлово-комунальних послуг, у зв`язку з чим вважає вимогу про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат протизаконною.

Крім того, відповідач-1 просив застосувати наслідки позовної давності, притягнути позивача до відповідальності за порушення закону України «Про доступ до публічної інформації» та заборонити позивачу надсилати на його адресу будь-які папірці з вимогами сплати за надання так званих послуг до надання відповіді на кожен пункт листа та до укладення договору.

28.12.2021 року відповідачем-2 також подано відзив на позов, який за своїм змістом є аналогічним відзиву на позов, який надано відповідачем-1.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав з підстав викладених у позові, крім того заперечував проти застосування наслідків позовної давності, оскільки на його думку позовна давність переривалась у зв`язку з частковою сплатою відповідачами заборгованості.

У судовому засіданні відповідач-1 та 2 заперечували проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відзивах.

Заслухавши пояснення представника позивача, відповідачів, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Комунальне підприємство «Харківські теплові мережі» надає послуги з централізованого опалення та підігріву холодної води для потреб гарячого водопостачання, відповідно до Закону України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон № 1875 - IV), та «Правил надання послуг централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води», затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, що регулюють відносини між виконавцем послуг та споживачами, які отримують ці послуги.

За визначеннями, які зазначені у статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-IV, чинного на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України від 24 червня 2004 року № 1875-IV), житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.

Такі послуги надаються споживачу - фізичній чи юридичній особі, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.

Комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газопостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством.

Частиною першою статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» встановлено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору.

Враховуючи наведене, обов`язок по укладанню договору про надання житлово-комунальних послуг покладено законодавцем як на споживача, так і на виконавця.

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

Пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

У частині першій статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.

Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15 та підтверджена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц (провадження № 14-280цс18), а також у постанові Верховного Суду від 18 травня 2020 року у справі № 176/456/17 (провадження № 61-63св18).

Пунктом 5 частини 2 статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (надалі Закон) індивідуальний споживач зобов`язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

Відповідно до п. 18 Правил надання послуг з центрального опалення, постачання холодної води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630 (надалі Правила), розрахунковим періодом для оплати послуг, якщо інше не визначено договором, є календарний місяць. Оплата послуг здійснюється не пізніше 20 числа місяця, наступного за розрахунковим періодом (місяцем), якщо договором не встановлено інший строк.

Частиною 1 ст. 26 Закону встановлена відповідальність за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги у вигляді пені у встановленому законом чи договором розмірах.

Така ж відповідальність за несвоєчасне здійснення платежів за надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води встановлена і в п. 23 Правил, положення якого мають юридично обов`язковий характер і підлягають застосуванню незалежно від того, включені вони до конкретного договору чи ні.

Відповідно до ст. ст. 150, 156, 162 ЖК України власник житлового будинку (квартири), а також члени його сім`ї також зобов`язані утримувати квартиру, сплачувати за комунальні послуги за затвердженими тарифами.

Згідно зі ст. 64 ЖК України наймачі несуть рівні обов`язки по сплаті комунальних послуг, повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

Під час розгляду справи про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги визначальним є встановлення факту надання обслуговуючою організацією (позивачем) житлово-комунальних послуг особам, які є їх споживачами (відповідачу), та правильність нарахування заборгованості за житлово-комунальні послуги.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачі зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 і є споживачами послуг КП «Харківські теплові мережі».

Надання послуг з теплопостачання за адресою: АДРЕСА_1 підтверджується Актами підключення/відключення будинку АДРЕСА_1 .

Отже, між сторонами виникли правовідносини з приводу постачання теплової енергії, які регулюються Законом України «Про житлово-комунальні послуги» та Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається.

В силу приписів ч. 1 ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

З наданої позивачем до суду відомості нарахування та оплату за послуги теплопостачання з урахуванням періоду платежу вбачається, що за період з 01.01.2015 року по 31.08.2021 року за адресою АДРЕСА_1 , утворилась заборгованість за послуги теплопостачання у розмірі 83 017, 74 грн.

Відповідно до частини першої статті 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою в статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладаються законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Будь-яких доказів на спростування розміру заборгованості відповідачами до суду не надано, надані позивачем розрахунки не спростували, контррозрахунків не надали. Також відсутні докази укладення між сторонами договору про реструктуризацію заборгованості відповідачів за надані послуги.

Зазначене свідчить про неналежне виконання відповідачами зобов`язань, а тому порушує право позивача на одержання плати за надані послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води за адресою АДРЕСА_1 .

Суд не приймає до уваги доводи відповідачів про те, що послуги ним не надавались, оскільки матеріали справи не містять доказів, які б засвідчували факт відключення квартири від мереж центрального теплопостачання та ненадання відповідачам послуг з постачання тепла, відсутній акт про відключення квартири АДРЕСА_1 , від мереж централізованого теплопостачання, затверджений постійно діючою міжвідомчою комісією.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про теплопостачання» місцева (розподільча) теплова мережа - сукупність енергетичних установок, обладнання і трубопроводів, яка забезпечує транспортування теплоносія від джерела теплової енергії, центрального теплового пункту або магістральної теплової мережі до теплового вводу споживача.

Із пункту 22 Правил вбачається, що точками розподілу у багатоквартирному будинку, в яких здійснюється передача послуги централізованого опалення від виконавця споживачеві, є відгалуження від стояків у межах квартири.

Водночас факт ненадання послуги або зниження якості наданої послуги (що є порушенням умов договору у розумінні ст. ст. 526, 530 ЦК України) повинен бути зафіксований належним чином (на це звертає увагу Верховний Суд у постанові від 20 листопада 2019 року у справі №640/18143/16-ц).

Так, ст. 18 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" від 24 червня 2004 року №1875-IV передбачає, що у разі порушення виконавцем умов договору споживач має право викликати його представника для складення та підписання акта-претензії споживача, в якому зазначаються строки, види, показники порушень тощо. Представник виконавця повинен з`явитися на виклик споживача не пізніше строку, визначеного договором. Акт-претензія складається споживачем та представником виконавця і скріплюється їхніми підписами. У разі неприбуття представника виконавця в погоджений умовами договору строк або необґрунтованої відмови від підписання акта-претензії він вважається дійсним, якщо його підписали не менш як два споживачі. Акт-претензія споживача подається виконавцю, який протягом трьох робочих днів вирішує питання про перерахунок платежів або видає письмово споживачу обґрунтовану письмову відмову в задоволенні його претензій. Спори щодо задоволення претензій споживачів вирішуються в суді. Споживач має право на досудове вирішення спору шляхом задоволення пред`явленої претензії. У разі встановлення за результатами аналізу факту погіршення нормованих показників якості води, витрати споживача, які він здійснив при оплаті вартості проведення аналізу води, підлягають компенсації за рахунок виконавця/виробника.

Нормою ст. 27 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII встановлено, що у разі ненадання, надання не в повному обсязі або неналежної якості комунальних послуг споживач має право викликати виконавця комунальних послуг (його представника) для перевірки кількості та/або якості наданих послуг. За результатами перевірки якості надання комунальних послуг або якості послуг з управління багатоквартирним будинком складається акт-претензія, який підписується споживачем та виконавцем комунальної послуги або управителем (щодо послуги з управління багатоквартирним будинком). Виконавець комунальної послуги або управитель (щодо послуги з управління багатоквартирним будинком) зобов`язаний прибути на виклик споживача у строки, визначені в договорі про надання послуги, але не пізніше ніж протягом однієї доби з моменту отримання повідомлення споживача. Акт-претензія складається виконавцем комунальної послуги або управителем (щодо послуги з управління багатоквартирним будинком) та споживачем і повинен містити інформацію про те, в чому полягало ненадання, надання не в повному обсязі або неналежної якості комунальної послуги або послуги з управління багатоквартирним будинком, дату (строк) її ненадання, надання не в повному обсязі або неналежної якості, а також іншу інформацію, що характеризує ненадання послуг, надання їх не в повному обсязі або неналежної якості. У разі проведення перевірки якості наданих послуг з централізованого водопостачання, централізованого постачання гарячої води або постачання природного газу споживач має право здійснити забір проб. Інформація про забір проб включається до акта-претензії. У разі неприбуття виконавця комунальної послуги або управителя (щодо послуги з управління багатоквартирним будинком) в установлений строк або необґрунтованої відмови підписати акт-претензію такий акт підписується споживачем, а також не менш як двома споживачами відповідної послуги, які проживають (розташовані) в сусідніх будівлях (у приміщеннях - якщо послуга надається у багатоквартирному будинку), і надсилається виконавцю комунальної послуги або управителю (щодо послуги з управління багатоквартирним будинком) рекомендованим листом. Виконавець комунальної послуги або управитель (щодо послуги з управління багатоквартирним будинком) протягом п`яти робочих днів вирішує питання щодо задоволення вимог, викладених в акті-претензії, або видає (надсилає) споживачу обґрунтовану письмову відмову в задоволенні його претензії. У разі ненадання виконавцем (управителем) відповіді в установлений строк претензії споживача вважаються визнаними таким виконавцем (управителем).

У своїй постанові від 07 лютого 2018 року у справі № 521/6969/15-ц Верховний Суд зазначив, що належним доказом ненадання житлово-комунальної послуги або зниження якості наданої послуги є звернення споживача до надавача послуг та складання сторонами акта-претензії.

Матеріали справи не містять належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів на підтвердження того, що відповідачам не були надані послуги КП «Харківські теплові мережі» чи надані неналежним чином (звернення з претензіями, скаргами).

Таким чином, позивач виконав свої зобов`язання щодо надання послуг з централізованого теплопостачання, а відповідачі зобов`язані оплатити надані послуги.

Доводи відповідачів, що Акти підключення/відключення не є належними доказами суд до уваги не приймає, оскільки зазначені Акти містять інформацію щодо предмета доказування, а саме: в даних Актах зазначено, коли будинок АДРЕСА_1 був підключений в опалювальний період та відключений у зв`язку з закінченням опалювального періоду.

Також суд не погоджується з доводами відповідачів, що позивач не надав суду належного розрахунку відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», враховуючи наступне.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач має право одержувати в установленому законодавством порядку необхідну інформацію про перелік житлово-комунальних послуг, їх вартість, загальну вартість місячного платежу, структуру ціни/тарифу, норми споживання, порядок надання житлово-комунальних послуг, їх споживчі властивості тощо.

На підтвердження заборгованості позивачем надано відомість про нарахування та оплату за послуги з теплопостачання, яка має підписана заступником начальника Московської філії по теплозбутовій роботі та скріплена печаткою.

Вказана відомість містить відомості про перелік житлово-комунальних послуг, їх вартість, загальну вартість місячного платежу, структуру ціни/тарифу, норми споживання, тобто відповідає приписам, передбаченим п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

Враховуючи встановлені вище обставини, КП «Харківські теплові мережі» надає послуги з теплопостачання, що призвело до виникнення між ним та відповідачами фактичних договірних відносин, які регулюються цивільним законодавством, відповідно до вимог чинного законодавства відповідачі як споживачі зобов`язані оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Надані позивачем на підтвердження своїх позовних вимог докази є належними, допустимими, достатніми та достовірними, а тому приймаються судом до уваги та оцінюються за правилами ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України.

З наведених вище мотивів, викладені відповідачами заперечення проти задоволення позову суд вважає безпідставними та до уваги не приймає.

Оцінюючи доводи відповідачів про відсутність підстав для задоволення позову, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», споживач зобов`язаний своєчасно оплачувати житлово-комунальні послуги.

Статтею 162 ЖК України передбачено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Статтею 633 ЦК України визначено, що публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). У разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов`язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору. Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов`язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

Частиною 1 ст. 639 ЦК України передбачено, що договір може бути укладений у будь - якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Статтею 638 ЦК України встановлено, що договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір і прийняття пропозиції другою стороною та вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 642 ЦК України якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товар, надала послуги, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця діє є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Відтак, між сторонами виникли правовідносини з приводу надання послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, та оплати таких послуг, їх надання здійснюється на підставі Типового договору про надання житлово-комунальних послуг, положення якого мають юридично обов`язковий характер і підлягають застосуванню незалежно від того, включені вони до конкретного договору чи ні.

Відповідно до частини 1 статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово- комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Пунктом першим частини 1 статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 цього Закону обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач - це фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.

Аналіз вищенаведених положень чинного законодавства свідчить про те, що споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними, а відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

На підставі викладеного, у відповідачів виникли зобов`язання щодо сплати заборгованості за надані комунальні послуги. Не укладення письмового договору про надання послуг не є підставою для звільнення відповідачів як споживачів від оплати відповідних послуг.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 221/515/15-а, згідно з якою, споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користуються ними, і відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг в такому випадку не може бути підставою для звільнення споживача від їх оплати у повному розмірі, а також в постанові Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 210/5796/16-ц.

За таких обставин, доводи відповідачів про відсутність укладеного з позивачем договору суд оцінює критично та до уваги не приймає.

Надаючи правову оцінку доводам відповідача-1 та відповідача-2 щодо не надання позивачем документів на підтвердження права власності на квартиру АДРЕСА_1 , суд зазначає наступне.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.

Частина 3 статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачає, що дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями з оплати житлово-комунальних послуг.

Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Члени сім`ї власника будинку (квартири) зобов`язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім`ї власника зобов`язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім`ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку.

Відповідно до частин 1, 6 статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Разом з цим, частиною 1 статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання. Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором.

З огляду на викладене, нести витрати по оплаті наданих житлово-комунальних послуг зобов`язані не тільки власники квартири, а й особи місце проживання яких, у цій квартирі, зареєстровано у встановленому порядку.

З довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб вбачається, що відповідач-1 та відповідач-2 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , отже вони є споживачами житлово-комунальних послуг в розумінні пункту 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», іншої домовленості щодо оплати комунальних послуг між ними та іншими особами матеріали справи не містять.

Стосовно доводів відповідачів про те, що відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» на період карантину та протягом 30 днів з дня його скасування забороняється нарахування неустойки за несвоєчасну оплату житлово-комунальних послуг, у зв`язку з чим вимога позивача про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат є протизаконною, суд зазначає наступне.

Згідно зі ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) - є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Статтею 625 Цивільного кодексу України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Формулювання статті 625 Цивільного кодексу України коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних та інфляційні втрати не є неустойкою у розумінні положень статті 549 Цивільного кодексу України, нарахування якої заборонено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» на період карантину.

Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

За таких обставин, нарахування позивачем 3% річних та інфляційних втрат на підставі ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України є правомірним.

Разом з тим, відповідачем-1 та відповідачем-2 подано заяву про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Частинами першою, п`ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Позовна давність, відповідно до частини першої статті 260 ЦК України, обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього кодексу.

Аналіз зазначених норм цивільного права визначає, що за щомісячними платежами перебіг позовної давності щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу.

Згідно з п. 18 Правил розрахунковим періодом для оплати послуг, якщо інше не визначено договором, є календарний місяць. Оплата послуг здійснюється не пізніше 20 числа місяця, наступного за розрахунковим періодом (місяцем), якщо договором не встановлено інший строк.

За таких обставин, з огляду на зроблені відповідачем-1 та відповідачем-2 заяви про застосування строку позовної давності та з урахуванням того, що позивач звернувся до суду з даним позовом 19.10.2021 року, суд заявлені позовні вимоги в частині стягнення заборгованості за послуги з теплопостачання за період з 01.01.2015 по 31.08.2021 в сумі 83 017, 74 грн. задовольняє частково та з огляду на встановлені п. 18 Правил строки оплати послуг стягує солідарно з відповідачів заборгованість за період з вересня 2018 року по серпень 2021 в сумі 49 324, 48 грн.

При цьому, щодо заяви представника позивача про переривання строку позовної давності, суд зазначає, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частини перша та друга статті 264 ЦК України). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина третя вказаної статті).

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Суди повинні дослідити призначення платежів, квитанції на сплату житлово-комунальних послуг та історію таких оплат і в разі вчинення боржником оплати чергового платежу встановити, чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, що не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Оскільки сплата комунальних послуг відбувається шляхом оплати щомісячних платежів, то право позивача вважається порушеним з моменту недотримання відповідачем сплати кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Доводи позивача щодо переривання строку позовної давності у зв`язку зі сплатою відповідачами послуг суд вважає помилковим, адже суду не надано доказів, з яких можливо було б встановити, що, сплачуючи певні суми за надані послуги відповідачі визнавали всю суму боргу, а не лише його частину.

У розрахунку позивача немає призначення платежів відповідачів, квитанцій на сплату житлово-комунальних послуг та історію таких оплат суду не надано, що зумовило неможливість їх дослідження.

З урахуванням наведеного доводи позивача, про те що позовна давність переривалась у зв`язку з частковою оплатою відповідачами наданих позивачем послуг, суд до уваги не приймає.

Що стосується позовних вимог в частині стягнення 3% річних в сумі 2 064, 94 грн. та інфляційних втрат в сумі 4 374, 65 грн. за період з 21.10.2018 року по 28.09.2021 року, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, законом установлено обов`язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов`язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов`язання.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних в сумі 2 064, 94 грн. та інфляційних втрат в сумі 4 374, 65 грн. за період з 21.10.2018 року по 28.09.2021 року, суд вважає його арифметично вірним та таким, що відповідає положенням чинного законодавства.

Відповідачі наданий позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат не спростували, власного контррозрахунку не подали.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до вимог частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з частиною 2 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

У відповідності до частини 1 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Положеннями частин 1 та 3 статті 83 Цивільного процесуального кодексу України унормовано, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (частина 4 статті 83 Цивільного процесуального кодексу України).

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частина 7 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України).

При цьому, за приписами частини 4 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідачами не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належних доказів на підтвердження відсутності боргу перед позивачем.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідачі неналежним чином виконували взяті на себе обов`язки з оплати послуг централізованого опалення та постачання гарячої води, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з урахуванням наведеного.

Що стосується клопотання відповідачів про притягнення позивача до відповідальності за порушення Закону України «Про доступ до публічної інформації» та заборони позивачу надсилати на їх адресу будь-які папірці з вимогами сплати за надання так званих послуг до надання відповіді на кожен пункт листа та до укладення договору, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 262 Цивільного процесуального кодексу України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.

Статтею 1 Закону України «Про інформацію» визначено, що інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 11 Закону України «Про інформацію» встановлено, що інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

Кожному забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законом.

Статтями 20, 21 Закону України «Про інформацію» визначено, що за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.

Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація.

Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом.

Відносини, пов`язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом.

Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 20 січня 2012 року, даючи офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України, вважає, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім`ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Згідно з частинами першою, другою статті 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Цим конституційним положенням відповідають приписи Цивільного кодексу України, якими встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (абзац перший частини першої статті 302).

Таке конституційне та законодавче регулювання права особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується із Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року, яким визначено, що кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір (пункт 2 статті 19).

Однією з гарантій реалізації конституційних прав на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації є законодавче закріплення права кожного на доступ до інформації, яке згідно зі статтею 5 Закону № 2939 забезпечується систематичним та оперативним оприлюдненням інформації в офіційних друкованих виданнях, на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет, на інформаційних стендах та будь-яким іншим способом, а також шляхом надання інформації на запити.

Разом з тим відповідно до частини третьої статті 34 Конституції України здійснення прав на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Таке конституційне обмеження прав особи збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується з положеннями пункту 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, в яких зазначено, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Таким чином, Конституцією України визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких законами України може передбачатися обмеження прав особи на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, оскільки реалізація цих прав не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб, у тому числі й конституційне право особи на невтручання в її особисте і сімейне життя, встановлене частиною першою статті 32 Основного Закону України.

Згідно висновку Конституційного Суду України, системний аналіз положень частин першої, другої статті 24, частини першої статті 32 Конституції України реалізація права на недоторканність особистого і сімейного життя гарантується кожній особі незалежно від статі, політичних, майнових, соціальних, мовних чи інших ознак, а також статусу публічної особи, зокрема державного службовця, державного чи громадського діяча, який відіграє певну роль у політичній, економічній, соціальній, культурній або іншій сфері державного та суспільного життя.

Відтак зазначена позивачем інформація про відповідачів не порушує громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб, у тому числі й конституційне право особи на невтручання в її особисте і сімейне життя, встановлене частиною першою статті 32 Основного Закону України, персональні дані використовувались позивачем відповідно до наданих йому повноважень та у спосіб, визначений законом.

За таких обставин, у даному випадку, при вирішенні спору судом порушення законодавства або недоліки в діяльності позивача не виявлено, а тому вказане клопотання відповідачів задоволенню не підлягає.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідачів пропорційно задоволеній частині позову.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 49, 76, 81, 141, 263-268 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-

ВИРІШИВ:

1. Позов Комунального підприємства «Харківські теплові мережі» задовольнити частково.

2. Стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Комунального підприємства «Харківські теплові мережі» заборгованість за послуги теплопостачання у розмірі 49 324 (сорок дев`ять тисяч триста двадцять чотири) грн. 48 коп., інфляційні втрати в сумі 4 374 (чотири тисячі триста сімдесят чотири) грн. 65 коп., 3% річних в сумі 2 064 (дві тисячі шістдесят чотири) грн. 94 коп., витрати по сплаті судового збору в сумі 1 310 (одну тисячу триста десять) грн. 30 коп.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Рішення може бути оскаржено у встановленому порядку до Харківського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його підписання. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

5. Позивач: Комунальне підприємство «Харківські теплові мережі» (код ЄДРПОУ 31557119; 61005, м. Харків, вул. Мефодіївська, буд.11).

6. Відповідач-1: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 .

7. Відповідач-2: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ; АДРЕСА_1 .

Повне рішення складено 18.02.2022 року.

Суддя Н.В. Новіченко