Рішення № 103420829, 20.01.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 січня 2022 року м. Київ № 640/18643/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Федорчука А.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу

за позовом Головного управління ДФС у місті Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка,

33/19)

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофлексгруп 2015» (07300, м.

Вишгород, вул. Набережна, 7/1),

Товариства з обмеженою відповідальністю «МОТОР» (02217, м. Київ, просп.

Маяковського, 12-В, кв. 18б)

про визнання недійсним правочину, -

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулося Головне управління ДФС у місті Києві (надалі по тексту також - позивач) з адміністративним позовом, у якому, посилаючись на факт реєстрації Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофлексгруп 2015» (далі - ТОВ «Агрофлексгруп 2015», Товариство -1) в Єдиному реєстрі податкових накладних (далі - ЄРПН) податкових накладних від 21 жовтня 2016 року №112, від 19.10.2016 №103, від 19.10.2016, від 29.10.2016 №128, від 27.09.2016 №164, від 12.08.2016 №107, від 04.08.2016 №76 та від 07.07.2016 №23, виписаних на операції з постачання послуг з виконання вантажно-розвантажувальних робіт загальною вартістю 1 407 175,03 грн (в тому числі, ПДВ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Мотор» (далі - ТОВ «Мотор», Товариство-2), та на вирок суду, яким засновника та директора ТОВ «Агрофлексгруп 2015» ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 205 Кримінального кодексу України, просило визнати недійсним правочин між ТОВ «Агрофлексгруп 2015» та ТОВ «Мотор», за наслідком укладення якого були виписані зазначені податкові накладні.

Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 31 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2019 року, в позові відмовив з тих підстав, що в судовому процесі не було доведено, що відповідачі вчинили правочин, що порушує публічний порядок.

Відмовляючи в позові при першому судовому розгляді, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що обставини, на які посилається позивач, не є безумовним та достатнім доказом нікчемності (недійсності) правочину, укладеного між ТОВ «Агрофлексгруп 2015» та ТОВ «Мотор», як такого, що завідомо суперечить інтересам держави.

Як зазначено в рішенні суду першої інстанції, доказом вини особи в порушенні публічного порядку є виключно вирок суду та/або рішення суду про визнання угоди недійсною, яку позивачем не надано, а судом з наявних у справі доказів не встановлено. Суд також зробив висновок, що підписання податкових накладних особою, засудженою за фіктивне підприємництво, для цілей правової оцінки правочину не тотожно укладенню договору, тоді як позивач не довів, що ТОВ «Агрофлексгруп 2015» в особі Шкодіна А.В., як директора, уклало договір з ТОВ «Мотор». Недоведеним з боку позивача суд визнав і обставини щодо підписання податкових накладних Шкодіним А.В., пославшись на те, що надані позивачем копії податкових накладних не містять власного підпису цієї особи.

Постановою Верховного Суду від 14 лютого 2020 року, прийнятою з окремою думкою, скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2019 року і передано справу на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Направляючи справу на новий розгляд суд касаційної інстанції вказав, що обставина щодо набрання законної сили вироком суду, яким директора підприємства визнано винним у скоєнні злочинів, передбачених частинами першою і другою статті 205 Кримінального кодексу України, не може бути неврахованою судами, оскільки статус фіктивного підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, навіть за формального її підтвердження первинними документами. Це саме стосується і справ, де має місце обставина щодо наявності постанови суду про звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вчинила зазначений злочин, з нереабілітуючих підстав.

Відповідною ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 лютого 2020 року справу №640/18643/18 прийнято до провадження.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що спірні податкові накладні від 21 жовтня 2016 року №112, від 19 жовтня 2016 року №103, від 19 жовтня 2016 року, від 29 жовтня 2016 року, №128, від 27 вересня 2016 року №164, від 12 серпня 2016 року №107, від 04 серпня 2016 року №76 та від 07 липня 2016 року №23 підписані ОСОБА_1 , якого вироком Вишгородського районного суду Київської області від 08 серпня 2018 року визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 205 Кримінального кодексу України та призначено йому покарання у виді штрафу у розмірі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а саме 8500,00 грн. на користь держави.

Представники сторін в ході нового розгляду справи додаткових пояснень та/або матеріалів не подавали.

З огляду на викладене вище та відсутність підстав для розгляду справи у судовому засіданні, справа розглядається в порядку спрощеного провадження без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі, на підставі наявних у справі матеріалів.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Відповідно до податкових накладних від 21 жовтня 2016 року №112, від 19 жовтня 2016 року №103, від 19 жовтня 2016 року, від 29 жовтня 2016 року, №128, від 27 вересня 2016 року №164, від 12 серпня 2016 року №107, від 04 серпня 2016 року №76 та від 07 липня 2016 року №23, виписаних на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Мотор», у вказаний період було нібито надано послуги на загальну суму 1407175,03 грн., в тому числі податок на додану вартість.

З вищенаведеного, позивач здійснив висновок про наявність договірних відносин між Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофлексгруп 2015» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Мотор».

Згідно вироку Вишгородського районного суду Київської області від 08 серпня 2018 року у кримінальній справі №363/261/18, який станом на 10 вересня 2018 року набрав законної сили, вбачається наступне: « 02.06.2015 року ОСОБА_1 здійснив купівлю частини частки Статутного капіталу ТОВ «АГРОФЛЕКСГРУП 2015» в розмірі 100 (сто) %, вартістю 5000 (п`ять тисяч) грн., що оформлено Протоколом № 3 Загальних зборів учасників ТОВ «АГРОФЛЕКСГРУП 2015».

Надалі ОСОБА_1 на підставі вказаного документа придбав суб`єкт підприємницької діяльності (юридичну особу) - ТОВ «АГРОФЛЕКСГРУП 2015» (ЄДРПОУ 39739640), шляхом здійснення перереєстрації на своє ім`я у державного реєстратора відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців м. Вишгород, що знаходиться за адресою: Київська область, м. Вишгород, площа Шевченка, 1, про що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців зроблено запис під номером 337175326488. При цьому, ОСОБА_1 діяв без наміру провадити фінансово-господарську діяльність, з метою прикриття незаконної діяльності інших осіб.

В подальшому ОСОБА_1 , усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, розуміючи, що вищевказане підприємство придбано з метою прикриття незаконної діяльності інших осіб, з корисливих мотивів, відкрив банківські рахунки для ТОВ «АГРОФЛЕКСГРУП 2015» (ЄДРПОУ 39739640) з метою перерахування коштів за неіснуючі фінансово-господарські операції іншим суб`єктам господарської діяльності.

12.01.2018 року між прокурором Броварської місцевої прокуратури Київської області Романюком І.М. та обвинуваченим ОСОБА_1 , за участю захисника Ішутка С.Ю., укладено угоду про визнання винуватості, згідно якої обвинувачений беззастережно в обсязі повідомлення про підозру визнав свою винуватість.

Таким чином, суд визнав доведеною вину ОСОБА_1 у фіктивному підприємництві, тобто придбанні суб`єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) з метою прикриття незаконної діяльності, тобто у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 205 КК України».

З огляду на наявний вирок Вишгородського районного суду Київської області від 08 серпня 2018 року у справі № 363/261/18, контролюючий орган вважає наявність правових підстав для визнання договору між Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофлексгруп 2015» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Мотор» недійсним, що і зумовило його звернення до суду з даним адміністративним позовом.

При вирішенні спору по суті, суд виходить з наступного.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює Податковий кодекс України (ПК України).

Згідно з підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України контролюючі органи, зокрема, мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 ЦК України встановлено:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

5. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Відповідно до частини 2 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Правові наслідки нечинного правочину передбачені статтею 216 ЦК України:

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Тобто, у разі укладення нечинного правочину, діючим законодавством не передбачено стягнення коштів в дохід держави, а лише сторони повертаються у початковий стан (застосовується реституція).

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року та в постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», а саме судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду (пункт 4). Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред`являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним (пункт 5).

Виходячи з системного тлумачення наведених положень вбачається, що контролюючі органи законодавчо уповноважені звертатись до суду з позовами щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними. Водночас, обов`язковою умовою визнання правочину недійним є встановлення обставин вчинення такого правочину.

У зв`язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК України не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

З матеріалів справи вбачається, що в якості доказів вчинення відповідачами правочину, недійсність якого просить визнати позивач, останнім до матеріалів справи було долучено лише податкові накладні від 21 жовтня 2016 року №112, від 19 жовтня 2016 року №103, від 19 жовтня 2016 року, від 29 жовтня 2016 року №128, від 27 вересня 2016 року №164, від 12 серпня 2016 року №107, від 04 серпня 2016 року №76 та від 07 липня 2016 року №23.

Суд звертає увагу, що позивачем долучено також до матеріалів справи копію податкової накладної від 04 серпня 2016 року №77, однак яка у межах прохальної частини позову не зазначається.

Разом з тим, відповідно до вимог п. 201.1 статті 201 Податкового кодексу України, у податковій накладній зазначаються в окремих рядках такі обов`язкові реквізити:

а) порядковий номер податкової накладної;

б) дата складання податкової накладної;

в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім`я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг;

г) податковий номер платника податку (продавця та покупця). У разі постачання/придбання філією (структурним підрозділом) товарів/послуг, яка фактично є від імені головного підприємства - платника податку стороною договору, у податковій накладній, крім податкового номера платника податку додатково зазначається числовий номер такої філії (структурного підрозділу);

д) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім`я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг;

е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг;

є) ціна постачання без урахування податку;

ж) ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні;

з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку;

і) код товару згідно з УКТ ЗЕД, для послуг - код послуги згідно з Державним класифікатором продукції та послуг; платники податків, крім випадків постачання підакцизних товарів та товарів, ввезених на митну територію України, мають право зазначати код товару згідно з УКТ ЗЕД або код послуги згідно з Державним класифікатором продукції та послуг неповністю, але не менше ніж чотири перших цифри відповідного коду.

З наведеного вище вбачається, що податкові накладні не дають змоги ідентифікувати правочин, на підставі якої їх було складено, оскільки серед їх обов`язкових реквізитів відсутні будь-які відомості про його вчинення.

Таким чином, надані позивачем до суду податкові накладні жодним чином не свідчить про обставини вчинення відповідачами конкретного правочину, який просить визнати недійсним контролюючий орган. Будь яких інших доказів, в тому числі і самого правочину, на підставі якого було складено податкові накладні від 21 жовтня 2016 року №112, від 19 жовтня 2016 року №103, від 19 жовтня 2016 року, від 29 жовтня 2016 року №128, від 27 вересня 2016 року №164, від 12 серпня 2016 року №107, від 04 серпня 2016 року №76 та від 07 липня 2016 року №23, а саме: належним чином завірених копій документів, що підтверджують: оплату товару; наявність на підприємствах транспортних засобів, трудових ресурсів та основних засобів виробництва; укладання та виконання договорів з третіми особами щодо виконання своїх зобов`язань по правочину, який є предметом розгляду даної справи, виконання таких зобов`язань самостійно до суду позивачем не надано.

Також, на підставі наявних податкових накладних судом неможливо ідентифікувати кількість укладених правочинів, на виконання якого/их ймовірно виписані вищевказані податкові накладні.

При цьому, в контексті можливості контролюючого органу зібрати необхідні докази з метою підтвердження обставин, на яких ґрунтуються його позовні вимоги, в тому числі, які б висвітлювали факт вчинення спірного правочину та умови його виконання відповідачами, суд додатково звертає увагу на наступне.

Згідно статей 61 та 62 Податкового кодексу України, податковий контроль - система заходів, що вживаються контролюючими органами та координуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Податковий контроль здійснюється шляхом, в тому числі, перевірок та звірок відповідно до вимог цього Кодексу, а також перевірок щодо дотримання законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, у порядку, встановленому законами України, що регулюють відповідну сферу правовідносин, моніторингу контрольованих операцій та опитування посадових, уповноважених осіб та/або працівників платника податків відповідно до статті 39 цього Кодексу.

Так, главою 8 Податкового кодексу України визначені види та порядок проведення контролюючими органами перевірок платників податків.

Відповідно до п. 75.1 статті 75 Податкового кодексу України, контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

А відповідно до пп. 78.1.1 п. 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б однієї з таких підстав, зокрема, отримання податкової інформації, що свідчить про порушення платником податків валютного, податкового та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов`язковий письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначаються порушення цим платником податків відповідно валютного, податкового та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом 15 робочих днів з дня, наступного за днем отримання запиту.

Аналіз наведених правових положень дає підстави для висновку про те, що в разі отримання інформації про порушення платником податків валютного, податкового та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, яка в даному випадку могла бути отримана, в тому числі, з вироку Вишгородського районного суду Київської області від 08 серпня 2018 року в справі №363/261/18, на який в своєму позові посилається позивач, такі органи зобов`язані здійснити заходи податкового контролю за таким платником податків шляхом, по-перше, направлення на його адресу обов`язкового письмового запиту на отримання пояснень та їх документальних підтверджень, а по-друге, здійснення перевірки такого платника податків в разі ненадання ним таких пояснень та документів.

Водночас, позивачем не було надано суду доказів здійснення такого податкового контролю за діяльність відповідачів, що, відповідно, зумовлює відсутність у нього доказів вчинення платниками податків спірного правочину, з метою визнання недійсним якого позивач звернувся до суду.

Таким чином, Головним управлінням ДФС у місті Києві як суб`єктом владних повноважень не дотримано наведених вище вимог Кодексу адміністративного судочинства України в частині належного документального підтвердження своєї правової позиції.

Підстави нікчемності правочину встановлюються законом, а встановлення актом перевірки нікчемності правочину знаходиться за межами компетенції податкового органу, не належить до функції контролю дотримання платниками податків податкового законодавства. Не вимагається визнання такого договору і в суді. За наявності відповідних обставин предметом розгляду та дослідження є податкові наслідки вчинення відповідних дій без урахування наявності цивільно-правового договору та реальність господарських операцій, як підстава виникнення права на формування платником податку своїх даних податкового обліку.

Вказана позиція узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 2 квітня 2019 року у справі №2а-3925/12/2170.

Крім цього, Верховний Суд неодноразово висловлював правовий висновок, відповідно до якого навіть факт наявності вироків, ухвалених на підставі угод у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідок чого є нагальна необхідність перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій із урахуванням обставин, встановлених у вироках, які набрали законної сили.

Так, Верховний суд у постанові від 17 квітня 2018 року у справі №808/2459/17 вказав, що під час розгляду справи суд повинен враховувати зміст вироку за статтею 205 КК України, оскільки сам факт наявності вироків, ухвалених на підставі угод у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідок чого є нагальна необхідність перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій, з врахуванням обставин, встановлених у вироках, які набрали законної сили.

Отже, не є належним доказом на підтвердження позовних вимог вирок Вишгородського районного суду Київської області від 08 серпня 2018 року стосовно директора ТОВ «Агрофлексгруп 2015» ОСОБА_1 , з якого вбачається, що предметом дослідження кримінальної справи були лише обставини придбання ОСОБА_1 юридичної особи ТОВ «Агрофлексгруп 2015», а також обставини подання для проведення такої реєстрації документів, які містять завідомо неправдиві відомості, вчинення же оспорюваного правочину з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, та обставини його укладення і подальшого виконання ТОВ «Агрофлексгруп 2015» та ТОВ «МОТОР» під час розгляду кримінальної справи не досліджувалися.

Крім того, суд не може робити висновок про нереальність господарських операцій підприємства з контрагентами на підставі вироку, якщо в останньому немає жодних обставин, «що підтверджували б факт безтоварності спірних господарських операцій», про що вказано у постанові Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі №826/1571/16, яка відповідно до вимог частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Суд бере до уваги вирок Вишгородського районного суду Київської області від 08 серпня 2018 року в справі №363/261/18, однак зазначає, що обставини, які досліджувалися в ньому стосуються періоду 2015 року та обставин придбання ОСОБА_1 юридичної особи ТОВ «Агрофлексгруп 2015», а також обставини подання для проведення такої реєстрації документів, які містять завідомо неправдиві відомості, а господарські операції між відповідачами відповідно до наданих копій податкових накладних проводилися у 2016 році. Крім того, у ньому не встановлено обставин вчинення спірного правочину між відповідачами.

За правилами частини 6 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Відповідно ж до частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Слід зазначити, що за змістом цієї норми процесуального права учасники адміністративного процесу звільнені від надання доказів на підтвердження обставин, які встановлені судом при розгляді іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи.

Водночас передбачене частиною 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматись судом як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні.

Проте для спростування преюдиційних обставин, передбачених зазначеною нормою, учасник адміністративного процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази.

Утім, у справі, яка розглядається, судами встановлено, що позивачем на підтвердження своєї позиції щодо існування між відповідачами договірних відносин жодних доказів, яким би не надавалась юридична оцінка в т.ч. у справі №363/261/18, не представлено.

Відповідно до положень статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці данні встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів та висновків експертів.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З урахуванням вищезазначеного суд приходить до висновку, що позивачем не доведено вчинення спірного правочину відповідачами, а тому позовні вимоги є безпідставними і необґрунтованими.

Беручи до уваги положення статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України та враховуючи відмову позивачу у задоволенні позовних вимог, відшкодування судового збору останньому не здійснюється.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову Головного управління ДФС у місті Києві відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення встановленого ст. 295 КАС України строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя А.Б. Федорчук