Рішення № 103339339, 15.02.2022, Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/5299/21

провадження № 2/753/159/22

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" лютого 2022 р. Дарницький районний суд міста Києва в складі:

головуючого - судді Коренюк А.М.

при секретарі Сердюковій Г.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», що є правонаступником Акціонерного комерційного банку «ТАС-Комерцбанк», до ОСОБА_1 , діючої у своїх інтересах та інтерсах неповнолітньої ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку, суд -

ВСТАНОВИВ:

Позивач в особі ТОВ «Кредитні ініціативи», що є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» («Сведбанк»), звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , діючої у своїх інтересах та інтерсах неповнолітньої ОСОБА_2 , 2008 р.н., третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у здійсненні позивачем як власником майна права користування та розпорядження своїм майном шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та їх зняття з реєстраційного обліку, посилаючись на положення статті 391 ЦК України, вважаючи, що з часу втрати права власності на квартиру АДРЕСА_1 , відповідачка, як колишня співвласниця такого житла та член її сім`ї (дочка) ОСОБА_2 , 2008 р.н., втратили право користування цим житлом, а право позивача як дійсного власника такого житла засновано на положенні статті 391 ЦК України - вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Зазначає, що 12.06.2007 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 2706/0607/88-196 про надання банком в кредит ОСОБА_4 70 000 доларів США на строк до 12.06.2032 року.

В якості забезпечення виконання укладеного кредитного договору № 2706/0607/88-196 від 12.06.2007 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та АКБ «ТАС-Комерцбанк» укладено Іпотечний договір № 2706/0607/88-196-Z-1 від 16.06.2007 року, за умовами якого співвласники квартири АДРЕСА_1 : ОСОБА_4 - 2/3 частини, ОСОБА_5 - 1/3 частини передали в іпотеку АКБ «ТАС-Комерцбанк» вказану квартиру.

Оскільки позичальник ОСОБА_4 не належним чином виконував взяті на себе зобов`язання по кредитному договору № 2706/0607/88-196 від 12.06.2007 року ТОВ «Кредитні ініціативи», як правонаступник АКБ «ТАС-Комерцбанк», звернуло стягнення на квартиру іпотекодавця на підставі ст. 37 Закону України «Про іпотеку», пункту 12.3.1 Іпотечного договору, яке є відповідним застереженням іпотечного договору та передбачає передачу іпотекодавцем іпотекодаржателю право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Державним реєстратором Рябоконь О.І. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 11944729 від 26.03.2014 року, й відповідно до витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за позивачем було зареєстровано право власності квартиру АДРЕСА_1 , у зв`язку із чим позивач вважає себе законним власником вказаної квартири.

Відповідно до витягу з Реєстру територіальної громади м.Києва від 16.02.2021 року про зареєстрованих осіб у квартирі АДРЕСА_1 , встановлено, що у квартирі зареєстровані дві особи: колишня співвласниця квартири ОСОБА_1 , 1981р.н., та її неповнолітня дочка ОСОБА_6 , 2008 р.н., яка зареєстрована у квартирі після укладення Іпоточного договору.

Вважає, що відповідачка, втративши право співвласності на майно квартири АДРЕСА_1 відповідно до ст. 317 ЦК України, втратила право на її користування, втрата такого права розповсюджується й на член її сім`ї (неповнолітної дочки ОСОБА_2 ).

В судове засідання позивач не з`явився, належним чином повідомлений про час та місце його проведення, що підтверджується зворотнім повідомленням рекомендованого листа, звернувся до суду із заявою про розгляд справи за його відсутності з підтриманням позовних вимог з тих же підстав, просив їх задовольнити.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ (Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).

Окрім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини- в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (Рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України»).

В судовому засіданні представник відповідачки Невкритий В.Ю. , діючий на підставі довіреності від 04 грудня 2021 року, позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні, посилаючись на те, що положенням ст.ст. 71, 72 ЖК України визначені підтави для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме внаслідок відсутності такої особи понад встановлені строки (6 місяців), натомість позивач визнає, що відповідачі проживають у квартирі, а тому правові підстави для їх визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням немає. Також доводи заперечення грунтує на правових висновках Верховного Суду щодо виселення відповідача з іпотечного майна з урахуванням Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Відповідачкою в особі її представника адвоката Невкритого В.Ю. надано відзив на позов від 31 грудня 2021 року, доводи якого зводяться до вказаних аргументів.

Відповідь на відзив відповідача позивачем не надано.

Третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації в судове засідання повторно не з`явився, належним чином повідомлений про час та місце його проведення, що підтверджується зворотнім повідомленням рекомендованого листа.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, вид судочинства - загального позовного провадження, вжиті судом заходи щодо направлення сторонам повідомлення про час та місце розгляду справи, копії позовної заяви з додатками до відповідача, із роз`ясненим правом надання відзиву на позов, суд визнав можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів та ухвалити рішення за відсутності позивача, третьої особи згідно поданої ним заяви про розгляд справи за його відсутності, за погодженням сторін, третьої особи.

Вивчивши доводи та встановивши підстави позовних вимог, вислухавши пояснення представника відповідача, його доводи та заперечення, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позов підлягає підлягає частковому задоволенню із наступних підстав.

Розгляд справи відбувся у порядку загального позовного провадження із проведеним підготовним судовим засіданням.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIIІ від 03 жовтня 2017 року, яким зокрема Цивільний процесуальний кодекс викладений в новій редакції.

Відповідно до п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст. 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Судом встановлено, що 12.06.2007 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 2706/0607/88-196 про надання банком в кредит ОСОБА_4 70 000 доларів США на строк до 12.06.2032 року (а.с. 7-9).

В якості забезпечення виконання укладеного кредитного договору № 2706/0607/88-196 від 12.06.2007 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та АКБ «ТАС-Комерцбанк» укладено Іпотечний договір № 2706/0607/88-196-Z-1 від 16.06.2007 року, за умовами якого співвласники квартири АДРЕСА_1 : ОСОБА_4 - 2/3 частини, ОСОБА_5 - 1/3 частини передали в іпотеку АКБ «ТАС-Комерцбанк» вказану квартиру (а.с. 10-11).

Внаслідок укладених договорів факторингу від 28.11.2012 року відбулась заміна кредитора з АКБ «ТАС-Комерцбанк» (ПАТ «Сведбанк») на ТОВ «Кредитні ініціативи», яке набуло статусу нового кредитора за кредитним договором № 2706/0607/88-196 та іпотекодавця.

28.05.2014 року ТОВ «Кредитні ініціативи» повідомило відповідачку та її малолітню дочку про зміну кредитора та про невиконання позичальником умов кредитного договору й про початок процедури стягнення на предмет іпотеки з вимогою протягом одного місяця з дня отримання вимоги добровільно звільнити всіма мешканцями квартири житлове приміщення, що визнається відповідачем.

Оскільки позичальник ОСОБА_4 не належним чином виконував взяті на себе зобов`язання по кредитному договору № 2706/0607/88-196 від 12.06.2007 року, ТОВ «Кредитні ініціативи», як правонаступник АКБ «ТАС-Комерцбанк», звернуло стягнення на квартиру іпотекодавця на підставі ст. 37 Закону України «Про іпотеку», пункту 12.3.1 Іпотечного договору, яке є відповідним застереженням іпотечного договору та передбачає передачу іпотекодавцем іпотекодаржателю право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Державним реєстратором Рябоконь О.І. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 11944729 від 26.03.2014 року, й відповідно до витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності за позивачем квартиру АДРЕСА_1 , у зв`язку із чим позивач вважає себе власником вказаної квартири (а.с. 13-14).

Відповідно до свідоцтва про зміну імені від 11 серпня 2021 року відповідачка ОСОБА_1 , 1981 р.н., змінила своє прізвище зі « ОСОБА_1 » та « ОСОБА_1 », актовий запис № 167 від 11 серпня 2021 року.

Також встановлено, що позивач як правонастуник банку набув право власності на предмет іпотеки на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку» (передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки) та відповідного застереження в іпотечному договорі, що відповідає закону.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону.

У пункті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

У постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-969цс16 зроблено висновок, що «мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Оскільки Закон України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню».

Мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»;

- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

За таких правових підстав суд встановив законність набуття позивачем права власності на предмет іпотеки.

Відповідно до витягу з Реєстру територіальної громади м.Києва від 16.02.2021 року про зареєстрованих осіб у квартирі АДРЕСА_1 , встановлено, що у такій квартирі зареєстровані дві особи: колишня співвласниця квартири ОСОБА_1 , 1981р.н., та її неповнолітня дочка ОСОБА_6 , 2008 р.н., яка зареєстрована у квартирі після укладення Іпоточного договору (08.12.2011 року) (а.с. 12).

Суд ввважає, що відповідачка ОСОБА_1 , втративши право співвласності на майно квартири АДРЕСА_1 , втратила право на її користування, втрата такого права розповсюджується й на право користування таким житлом на члена її сім`ї - неповнолітню дочку ОСОБА_2 , 2008 р.н.

Статтею 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України.

Права власника житлового будинку (квартири) визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 156 ЖК України з урахуванням положень ч. 1 ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником.

Аналіз змісту вказаних правових норм свідчить про те, що право власника житла та члена сім`ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно.

Із зазначеного слід дійти висновку, що виникнення права членів сім`ї власника будинку (квартири) на користування цим будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку права власності на цей будинок, а відтак - припинення права власності особи на будинок припиняє право членів її сім`ї на користування цим будинком.

Таким чином, Верховний Суд зазначає, що є вірним висновок суду про те, що права членів сім`ї власника будинку (квартири) на об`єкт власності є похідними від прав самого власника.

Передбачаючи право власника житлового будинку (квартири) на відчуження цих об`єктів, закон не передбачив при цьому перехід прав і обов`язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом (житлового сервітуту) членів сім`ї колишнього власника у випадку зміни власника будинку (квартири) (на відміну від договору найму (оренди) житла - ст. ст. 810, 814 ЦК України).

Відповідно до ст. 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлено щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Згідно з вимогами статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Таким чином, сервітутне право користування житлом набувають члени сім`ї власника житла за фактом набуття статусу члена його сім`ї. Необхідною умовою виникнення зазначеного сервітуту є спільне проживання членів сім`ї з власником житла та ведення спільного господарства.

Аналогічних висновків дотримується Верховний Суд у ряді постанов.

Таким чином суд у цій справі приходить до висновку про те, що внаслідок втрати відповідачкою ОСОБА_1 як співвласницею (1/3 частина) житла (квартири) (переходу права власності на житло до позивача) та членом сім`ї відповідачки ОСОБА_6 , 2008 р.н., вони втратили право користування таким житлом, адже припинення права власності особи на житло припиняє його право та членів його сім`ї на користування цим житлом.

Доводи представника позивача із посиланням на положенням ст.ст. 71, 72 ЖК України про те, що законом визначені підтави для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме внаслідок відсутності такої особи понад встановлені строки (6 місяців), натомість позивач визнає, що відповідачі у цій справі проживають у квартирі, а тому правові підстави для їх визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням відсутні, суд критично оцінює з огляду на те, що положення ст.ст. 71, 72 ЖК України регулюють правовідносини між іншими суб`єктами, аніж у цій справі, а саме КОРИСТУВАННЯ ЖИЛИМИ ПРИМІЩЕННЯМИ В БУДИНКАХ ДЕРЖАВНОГО І ГРОМАДСЬКОГО ЖИТЛОВОГО ФОНДУ, проте правовіднисни у цій справі виникли між власником житла та колишнім власником такого житла.

Також доводи заперечення, які відповідач грунтує на правових висновках Верховного Суду щодо виселення відповідача з іпотечного майна з урахуванням Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», також не заслуговують на увагу з огляду на те, що такі висновки не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, адже позивач обрав інший спосіб захисту порушеного права та він не просить виселити відповідачів, й те, що положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку» на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі).

Законодавець чітко визначає порядок звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, вказуючи на те, що це має бути або договір про задоволення вимог іпотекодаржателя, або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, що узгоджується із правовою позицію, яка міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04.04.2018 року у справі № 754/17290/15-ц.

Тлумачення статті 37 Закону України «Про іпотеку» свідчить, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі), який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника), оскільки таке право іпотекодержателя на передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань виникло на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем шляхом підписання відповідного договору.

Такі висновки відповідають правовим позиціям, викладеним у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15-ц (провадження № 61-10874сво18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі 643/17966/14-ц (провадження 14-203цс19).

За таких підстав та обставин, суд на підставі доказів, поданих сторонами, дійшов висновку про те, що у Іпотечному договорі № 2706/0607/88-196-Z-1 від 16.06.2007 року, укладеному між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та АКБ «ТАС-Комерцбанк» передбачено відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, на підставі якого за позивачем, як правонаступником банку, і було зареєстровано право власності на належний відповідачці та ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , оскільки позичальник ОСОБА_4 не виконував взяті на себе зобов`язання за кредитним договором, які забезпечені цієї іпотекою. У зв`язку із чим положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку» на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі).

Такий висновок узгоджується із правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року по справі № 201/344/18, провадження № 61-47421св18.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-прівовнй акт, що містить відповідну норму права.

Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Так, право власності є правом особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч.1 ст. 316 ЦК України).

Власникові, відповідно до ч.1 ст. 317 ЦК України, належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (ч.2 ст. 317 ЦК України).

Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтями 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд.

Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Житлові права громадян охороняються законом. Відповідно до частини 3 статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення

або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з

підстав і в порядку, передбачених законом.

Власник квартири чи її частки, відповідно до положення статті 155 ЖК України, не може бути позбавлений права користування жилим приміщенням крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Правовою підставою вказаних вимог є положення статті 391 ЦК України, яка надає власнику майна право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Позивач звернувся до суду з негаторним позовом, підставою подання якого є вчинення відповідачем дій, які ускладнюють здійснення власником (позивачем) повноважень користування та розпорядження майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і його наявність у момент подання позову, що доведено позивачем, та не спростовується відповідачем, та є підставою для застосування статті 391 ЦК України - усунення перешкод позивачу у здійсненні ним як власником майна права користування та розпорядження належним майном шляхом визнання осіб (відповідачів) такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Відповідно, відповідач, втративши право власності на житло, втратив право користування цим житлом, й ця обставина встановлена судовим рішенням.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Водночас, інша позовна вимога позивача про для зняття відповідачів з реєстрації місця проживання не обґрунтована відповідними обставинами - рішенням суду, яке є підставою для посадової особи вчинити певні дії - зняти відповідача з реєстраційного обліку.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» зняття особи з реєстраційного обліку проводиться компетентним (уповноваженим державою) органом, зокрема, на підставі остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або втрату права користування житловим приміщенням та ін.).

Таким чином, виходячи зі змісту зазначеної норми закону, прийняте рішення суду про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням є підставою дня зняття цієї особи з реєстрації.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Інші доводи позивача, відповідача, які наведені у позові та відзиві на позов, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Беручи до уваги предмет даного спору, наслідки його розгляду судом, суд вважає за необхідне застосувати положення ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, й понесені позивачем витрати судового збору покласти на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а понесені відповідачем витрати на правову допомогу в сумі 27 000 грн. покладаються на такого відповідача.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позивач при зверенні до суду сплатив судовий збір в сумі 4 540 грн. 00 коп. (2 270 грн. х 2 = 4 540), позов задоволено частково, відповідно судовий збір в сумі 2 270 грн. підягає стягненню з відповідача на користь позивача).

На підставі вищевикладеного, ст.ст. 316, 317, 383, 391, 405 ЦК України, ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», керуючись керуючись п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України, ст.ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 49, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 258, 262, 264, 265, 268, 273, 352 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», що є правонаступником Акціонерного комерційного банку «ТАС-Комерцбанк», до ОСОБА_1 , діючої у своїх інтересах та інтерсах неповнолітньої ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку, - задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_1 , ідентифікаційний код платника податків - НОМЕР_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Стягнути зі ОСОБА_1 , ідентифікаційн код платника податків - НОМЕР_1 , на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», код ЄДРОУ - 35326253, 2 270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн. 00 (нуль) коп. - судового збору.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду протягом п`ятнадцять днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судомому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до ст.355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Однак відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів з дня опублікування Державною судовою адміністрацією України у газеті «Голос України» та на веб-порталі судової влади оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

Згідно ч.1 ст.354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Отже, строки оскарження судових рішень в апеляційному порядку складають 30 календарних днів - для рішень і 15 календарних днів - для ухвал, однак апеляційна скарга подається за старими правилами - через суд першої інстанції.

СУДДЯ: