Рішення № 103296468, 07.02.2022, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа № 380/9091/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 лютого 2022 року м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд, суддя Клименко О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (Позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до Київської обласної прокуратури (Відповідач), в якому просить:

- прийняти до розгляду цю позовну заяву та відкрити провадження в адміністративній справі за цим позовом;

- розглядати справу за відсутності позивача в порядку письмового провадження за наявними в матеріалах справи доказами;

- визнати протиправною бездіяльність Київської обласної прокуратури щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 21769,41 грн;

- зобов`язати Київську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 21769,41 грн;

- стягнути з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 16 березня 2021 року по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру 1116,38 грн із утриманням податків та інших обов`язкових платежів.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що з 14 липня 2015 року по 16 березня 2021 року працював в органах прокуратури на різних прокурорсько-слідчих посадах. Наказом керівника Київської обласної прокуратури № 256к від 15 березня 2021 року позивача звільнено з посади начальника Баришівського відділу Бориспільської місцевої прокуратури Київської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Після дня звільнення позивачу вручено трудову книжку. 18 березня 2021 року на картковий рахунок позивача надійшли кошти в розмірі 863,02 грн, чим проведено остаточний розрахунок при звільненні. Проте з розрахункового листка позивачу стало відомо про порушення його трудових прав у частині не нарахування та невиплати всіх сум, що підлягали при звільненні, а саме вихідної допомоги.

Таку бездіяльність відповідача позивач уважає протиправною, оскільки спеціальним законодавством не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», а також відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з органів прокуратури, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що не заборонено спеціальним законодавством. Так, згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстави, зазначеної у пункті 1 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Позивач наголошує, що внесені Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-ІХ) зміни до Закону України «Про прокуратуру» та КЗпП України не встановлюють жодних обмежень щодо виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Закон України «Про прокуратуру» встановлює тільки обмеження щодо непоширення положень законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження. Відтак обмеження щодо застосування до спірних правовідносин статті 44 КЗпП України в чинному законодавстві відсутні. Із урахуванням наведеного позивач уважає, що набув право на отримання вихідної допомоги при звільненні, розмір якої, обчислений відповідно Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року становить 21769,41 грн.

Крім того, позивач зазначає, що оскільки з вини власника або уповноваженого органу з ним не проведено розрахунок при звільненні у повному обсязі, то відповідно до статті 117 КЗпП України він має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги - з 16 березня 2021 року по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру 1116,38 грн із утриманням податків та інших обов`язкових платежів.

У зв`язку з вищенаведеним адміністративний позов просить задоволити в повному обсязі.

Позиція відповідача викладена у відзиві на позовну заяву. Відповідач вказує, що визначеним нормою закону юридичним фактом, який зумовлює звільнення на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» у цьому випадку є не завершення процесу ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, чи завершення процедури скорочення чисельності прокурорів органу прокуратури, а виключно настання події - рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором. За таких умов безпідставним є застосування статті 44 КЗпП України щодо стягнення вихідної допомоги на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України. Натомість позивача звільнено у зв`язку з неуспішним проходженням атестації. Тобто, відповідно до підпункту 2 пункту 16 розділу ІІ Закону № 113-ІХ юридичним фактом, який зумовив звільнення позивача на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» є наявність рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації. Також відповідач зазначає, що Київська обласна прокуратура, не виплачуючи прокурорам вихідну допомогу при звільненні, також керувалась висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, відповідно до яких позивач у цій справі не набув права на отримання вихідної допомоги, оскільки його було звільнено з підстав та в порядку, визначених Законом України «Про прокуратуру», яким не передбачено такої виплати. Відповідач висновує, що оскільки ні спеціальним Законом України «Про прокуратуру», ні Законом № 113-ІХ, ні статтею 44 КЗпП України не передбачено виплату вихідної допомоги прокурорам, яких звільнено відповідно до підпункту 2 пункту 19 розділу ІІ Закону № 113-ІХ у зв`язку з неуспішним проходженням атестації, правових підстав для її виплати позивачу не було.

Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідач вказує, що у цій справі має місце спір про право на належні звільненому працівнику суми, а саме право позивача на отримання вихідної допомоги. Оскільки позивача звільнено з підстав та в порядку, визначених Законом України «Про прокуратуру», яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, то позивач не набув права на її отримання, тому посилання позивача на те, що внесені зміни до КЗпП України стосуються обмежень щодо застосування положень частини 2 статті 40, ст.ст. 42, 42-1, ч.ч. 1, 2, 3 ст. 49-2, ст. 74, ч. 3 ст. 121 цього Кодексу і не передбачають обмежень щодо застосування ст. 44 КЗпП України є безпідставними.

У зв`язку з наведеним, у задоволенні позовних вимог просить відмовити в повному обсязі.

На спростування доводів відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву, позивач подав відповідь на відзив.

Відповідно до пункту 3 частини 3 статті 246 КАС України, суд зазначає, що ухвалою судді від 08 червня 2021 року позовну заяву залишено без руху.

Ухвалою судді від 23 червня 2021 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення сторін.

Суд встановив наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини:

Відповідно до записів у трудовій книжці ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 від 30 січня 2020 року позивач у період з 14 липня 2015 року по 16 березня 2021 року працював в органах прокуратури.

Наказом керівника Київської обласної прокуратури № 256к від 15 березня 2021 року ОСОБА_1 звільнено з посади начальника Баришівського відділу Бориспільської місцевої прокуратури Київської області, на якій він перебував тимчасово на період відпустки ОСОБА_2 для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 16 березня 2021 року. Зазначеним наказом наказано відділу фінансування та бухгалтерського обліку обласної прокуратури провести з позивачем остаточний розрахунок та виплатити усі належні виплати при звільненні.

Згідно розрахункового листа за 2021 рік (табельний № 2829) у березні 2021 року позивачу нараховано такі суми за такими видами виплат: оклад - 2454,55 грн; надбавка за ОВЗ - 2061,82 грн; щомісячна премія - 3755,46 грн; індексація доходу - 84,72 грн; вислуга років прокурорів - 490,91 грн; компенсація за невикористану відпустку - - 2202,15 грн. Разом - 6645,31 грн.

16 квітня 2021 року позивач звернувся до керівника Київської обласної прокуратури із запитом на інформацію в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації», в якому просив повідомити, із наданням копій підтверджуючих документів, чи проведено з ним остаточний розрахунок та виплачено усі належні виплати при звільненні, зокрема, чи проведено виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку.

Листом від 29 квітня 2021 року № 27-141вих-21 Київська обласна прокуратура повідомила позивача на його інформаційний запит від 16 квітня 2021 року про те, що згідно з інформацією відділу фінансування та бухгалтерського обліку Київської обласної прокуратури, вихідна допомога при звільненні не виплачувалась у зв`язку з відсутністю підстав для її виплати.

Позивач, уважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати вихідної допомоги при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 21769,41 грн, звернувся з цим позовом до суду.

Предметом розгляду у цій справі є оцінка наявності підстав для: 1) зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 21769,41 грн; 2) стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 16 березня 2021 року по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру 1116,38 грн із утриманням податків та інших обов`язкових платежів.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Київської обласної прокуратури щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 21769,41 грн та зобов`язання Київської обласної прокуратури нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 21769,41 грн суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Закон України від 04 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) забезпечує гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.

Згідно із статтею 4 Закону № 1697-VII організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.

Так, відповідно до пункту 9 частини першої цієї статті прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Законом № 113-ІХ статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п`ятою відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.

Суд відзначає, що Закон № 1697-VII не врегульовує питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України.

Конституційний Суд України у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначив, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.

КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 цього Кодексу).

Статтею 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої).

Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Законом № 113-ІХ внесені зміни також і до КЗпП України, а саме:

- статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»;

- статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»;

- частину дев`яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».

Внесені Законом № 113-ІХ зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.

Таким чином, суд доходить висновку, що частиною п`ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.

Суд також звертає увагу на те, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні.

Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав.

Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.

Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.

У день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від причини і підстави, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом, з виплатою всіх гарантованих законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги.

Аналогічна правова позиція була неодноразово викладена у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19, від 21 січня 2021 року у справі № 260/1890/19, від 27 січня 2021 року у справі № 380/1662/20, від 18 лютого 2021 року у справі № 640/23379/19, від 25 лютого 2021 року у справі № 640/8451/20, від 17 березня 2021 року у справі № 420/4581/20, від 30 березня 2021 року у справі № 640/25354/19, від 31 березня 2021 року у справі № 320/2449/20, від 15 квітня 2021 року у справі № 440/3166/20, від 24 червня 2021 року у справі № 420/4877/20, від 07 липня 2021 року у справі № 140/727/20, від 22 липня 2021 року у справі № 300/2000/20, від 09 вересня 2021 року у справі № 640/25350/19.

У відзиві на позовну заяву відповідач вказує, що Київська обласна прокуратура, не виплачуючи прокурорам вихідну допомогу при звільненні, керувалась висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, відповідно до яких позивач у цій справі не набув права на отримання вихідної допомоги, оскільки його було звільнено з підстав та в порядку, визначених Законом України «Про прокуратуру», яким не передбачено такої виплати.

Щодо цього суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Тому, вирішуючи цей спір, суд враховує вищеперераховані останні правові позиції Верховного Суду, які є релевантними до цієї справи, та згідно з якими позивач має право на виплату вихідної допомоги при звільненні.

У відзиві на позовну заяву позивач також зазначає, що юридичним фактом, який зумовив звільнення позивача, є рішення кадрової комісії за результатами проходження ним атестації, а тому є безпідставним застосування до спірних правовідносин положення статті 44 КЗпП України щодо стягнення вихідної допомоги на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Щодо таких доводів відповідача суд зазначає, що у наказі керівника Київської обласної прокуратури № 256к від 15 березня 2021 року підставою звільнення позивача зазначено пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII - тобто у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, незважаючи на підставу чи обставини видання такого наказу. Така ж правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2021 року у справі № 640/25350/19.

Щодо покликань відповідача на те, що з 25 вересня 2019 року, після набрання чинності Законом № 113-ІХ, на спірні правовідносини поширюється дія саме цього закону, а не КЗпП України, суд зазначає, що Законом № 113-ІХ встановлено особливості застосування положень частини другої статті 40, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 КЗпП України, а не статті 44 цього Кодексу, якою керується суд, вирішуючи цей спір.

Беручи до уваги викладене, суд уважає, що при звільненні позивач мав право на виплату вихідної допомоги, а тому не виплативши її позивачу, відповідач допустив бездіяльність, яка є протиправною.

Щодо розміру цієї допомоги, то така має виплачуватись у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України.

Згідно з довідкою Київської обласної прокуратури від 28 квітня 2021 року № 21ф-145 про середню заробітну плату ОСОБА_1 середньомісячний заробіток позивача за два останні місяці перед звільненням становив 21769,41 грн.

Таким чином, при звільненні позивачу мала бути виплачена вихідна допомога у розмірі 21769,41 грн.

Підсумовуючи викладене, суд доходить висновку, що позовні вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльності Київської обласної прокуратури щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 21769,41 грн та зобов`язання Київської обласної прокуратури нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 21769,41 грн є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо позовної вимоги про стягнення з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 16 березня 2021 року по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру 1116,38 грн із утриманням податків та інших обов`язкових платежів суд зазначає наступне.

За змістом частини 1 статті 47 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до приписів статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Суд відзначає, що нормами статей 116, 117 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.

У разі ж невиконання такого обов`язку наступає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

При цьому суд звертає увагу на те, що саме частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Натомість частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України). Відтак у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

У той же час, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Правова позиція з цього питання викладена у постанові Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі № 380/3007/20.

Також суд наголошує, що стаття 116 КЗпП України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу визначає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.

Так, у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Суд встановив, що наказом керівника Київської обласної прокуратури № 256к від 15 березня 2021 року позивача звільнено з посади начальника Баришівського відділу Бориспільської місцевої прокуратури Київської області, на якій він перебував тимчасово на період відпустки ОСОБА_2 для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 16 березня 2021 року.

Таким чином, саме 16 березня 2021 року відповідач повинен був здійснити остаточний розрахунок з позивачем.

Проте, як підтверджується матеріалами справи, відповідач не виплатив позивачу вихідну допомогу, а отже не провів з ним остаточний розрахунок при звільненні.

За таких обставин відповідно до статті 117 КЗпП позивач має право на виплату середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Разом з тим у позовній заяві позивач просить суд стягнути з Київської обласної прокуратури на свою користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 16 березня 2021 року по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру 1116,38 грн із утриманням податків та інших обов`язкових платежів.

Щодо цього суд відзначає, що відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, статтею 117 Кодексу законів про працю України покладено обов`язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, у справі, яка розглядається суд, встановивши право позивача на виплату середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зобов`язаний визначити суму такого відшкодування.

Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд і в постановах від 31 березня 2021 року у справі № 120/2617/20-а та від 20 травня 2021 року у справі № 380/3007/20, від 29 листопада 2021 року у справі № 120/313/20-а.

Щодо суми стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня ухвалення рішення суду у цій справі, суд враховує наступне.

Відповідно до абзаців першого - четвертого пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» № 100 від 08 лютого 1995 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Порядок № 100) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Згідно з абзацами першим - третім пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку. Суми нарахованої заробітної плати враховуються у тому місяці, за який вони нараховані та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Премії та інші виплати, які виплачуються за два місяці або більш тривалий період, при обчисленні середньої заробітної плати включаються шляхом додавання до заробітку кожного місяця розрахункового періоду частини, що відповідає кількості відпрацьованих робочих днів періоду (місяців), за які такі премії та інші виплати нараховані. Така частина визначається діленням суми нарахованих премій та інших виплат на кількість відпрацьованих робочих днів періоду, за який вони нараховані, та множенням на кількість відпрацьованих робочих днів кожного місяця, що відноситься до розрахункового періоду для обчислення середньої заробітної плати.

Абзацом першим пункту восьмого Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно з довідкою Київської обласної прокуратури від 28 квітня 2021 року № 21ф-145 про середню заробітну плату ОСОБА_1 середньоденний заробіток позивача за два останні місяці перед звільненням складає 1116,38 грн.

Період за несвоєчасний розрахунок при звільненні, а саме з 17 березня 2021 року по день ухвалення судом рішення у цій справі становить 225 робочих днів.

Таким чином, середній заробіток, який підлягає виплаті позивачу у зв`язку з несвоєчасним розрахунком при звільненні, становить 251185,50 грн (1116,38 грн х 225 робочих днів).

Разом з тим, надаючи правову оцінку розміру середнього заробітку, який належить виплатити позивачу за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд враховує таке.

Виходячи із приписів статті 116 Кодексу законів про працю України закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі працівником повний розрахунок у день звільнення, а у разі його невиконання настає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.

Встановлений статтею 117 Кодексу законів про працю України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Хоча працівник є слабшою, аніж роботодавець стороною у таких правовідносинах, однак він має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення Цивільного кодексу України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин, а у цьому випадку спорів щодо проходження і звільнення з публічної служби.

Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Хоча законодавство не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні, у таких правовідносинах працівник має діяти добросовісно, утримуючись від дій, які могли б порушити права інших осіб (частина друга статті 13 Цивільного кодексу України), та, не зловживаючи правом в інших формах (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).

Оскільки відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена у часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним.

У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

При цьому відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, передусім спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку при звільненні зі сторони роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. З урахуванням приписів частини першої статті 9 Цивільного кодексу України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 Кодексу законів про працю України.

Звертаючись із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких міг уникнути позивач за умови виконання роботодавцем свого обов`язку, встановленого статтею 116 Кодексу законів про працю України.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, суд з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності вважає за можливе за певних умов зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України.

При цьому слід зазначити, що необхідною умовою для покладення на підприємство, установу, організацію відповідальності за невиплату або затримку у виплаті належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства, установи, організації у такому несвоєчасному розрахунку або невиплати відповідної суми. Про це зазначив Верховний Суд у постанові від 04 березня 2020 року у справі № 806/3350/17, зауваживши, що для виникнення такого обов`язку власника та встановлення вини підприємства необхідно з`ясувати та дослідити причини, у зв`язку з чим не було своєчасно здійснено відповідні виплати.

Велика Палата Верховного Суду, приймаючи постанову від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, погодилася з висновком, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16, і вказала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України.

У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц).

Беручи до уваги обов`язковість вищевикладених висновків Верховного Суду, суд застосовує до обставин цієї справи наступні критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 КЗпП України:

- відповідач, покликаючись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, був переконаний, що позивач права на отримання вихідної допомоги при звільненні не набув, тому вважав, що обов`язок щодо її виплати позивачу у нього відсутній;

- розмір вихідної допомоги, який підлягає виплаті позивачу (21769,41 грн), більш ніж у десть разів перевищує суму визначеного судом середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (251185,50 грн).

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача суд уважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 22606,70 грн, виходячи із наступних розрахунків.

Зокрема, істотність частки складових вихідної допомоги порівняно із середнім заробітком за несвоєчасний розрахунок при звільненні складає: 21769,41 грн/251185,50 грн = 0,09.

Сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 0,09 становить: 22606,70 грн (1116,38 грн (середньоденний заробіток) х 0,09 х 225 (кількість днів затримки розрахунку)).

Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що за таких обставин, у цій справі наявні підстави для часткового задоволення позовних вимог у розглядуваній частині та стягнення з відповідача за статтею 117 Кодексу законів про працю України за час затримки розрахунку при звільненні на користь позивача відшкодування у сумі 22606,70 грн.

Крім того, суд зазначає, що об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід (пункт 163.1 статті 163 Податкового кодексу України.

В підпункті 164.1.1 пункту 164.1 статті 164 Податкового кодексу України передбачено, що загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом.

Як видно із підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок.

Відповідно до абзацу 5 пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Ураховуючи те, що обов`язок щодо нарахування, утримання та сплати податку із суми доходу та відповідальність за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) податку покладається на юридичну особу (її філію, відділення, інший відокремлений підрозділ), суд уважає, що визначення суми податку на доходи фізичних осіб та інших передбачених законом податків, зборів покладається саме на відповідача.

Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позову частково.

Відповідно до пункту п`ятого частини першої статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує як розподілити між сторонами судові витрати.

Згідно із частиною першою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною другою цієї ж статті передбачено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

За правилами статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до квитанції № 50 від 14 червня 2021 року за подання цього позову позивач сплатив судовий збір у розмірі 908,00 грн, відтак, ураховуючи часткове задоволення позову судом, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача належить стягнути 454,00 грн сплаченого судового збору.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень, п.3 Розділу VI Прикінцевих положень КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Київської обласної прокуратури (б-р. Лесі Українки, 27/2, м. Київ, 01601) про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - задоволити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Київської обласної прокуратури щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 21769,41 грн.

Зобов`язати Київську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 21769,41 грн.

Стягнути з Київської обласної прокуратури (б-р. Лесі Українки, 27/2, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 02909996) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 17 березня 2021 року по день ухвалення судом рішення у цій справі в сумі 22606,70 грн.

В решті позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Київської обласної прокуратури (б-р. Лесі Українки, 27/2, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 02909996) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) 454,00 грн сплаченого судового збору, згідно квитанції № 50 від 14 червня 2021 року.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» та п. 3 Розділу VI «Прикінцеві положення» цього Кодексу.

Повний текст рішення складено 11 лютого 2022 року.

Суддя Клименко О.М.