Рішення № 103215862, 14.02.2022, Васильківський міськрайонний суд Київської області

Справа № 362/6114/21

Провадження № 2/362/1132/22

Р І Ш Е Н Н Я

І м е н е м У к р а ї н и

14 лютого 2022 року

суддя Васильківського міськрайонного суду Київської області Марчук О.Л., розглянувши в порядку спрощеного провадження у місті Василькові Обухівського району Київської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Васильківського академічного ліцею «Успіх» Васильківської міської ради Київської області про визнання незаконним, наказу, скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку,

В С Т А Н О В И В:

Позивачка звернулася до суду із позовом в обґрунтування якого зазначила, що її було відсторонено від роботи у відповідача на підставі відсутності щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Посилаючись на відповідні положення Конституції України, трудового законодавства, позивач вказує на відсутність у неї обов`язку вакцинуватись та просить визнати незаконним і скасувати наказ відповідача про її відсторонення від роботи, поновити її на роботі у відповідача та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Дану справу розглянуто в порядку спрощеного провадження.

Відповідач надав відзив на позов у якому підтвердив обставини щодо незгоди позивача на щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 та просив відмовити в задоволенні позову, посилаючись на ту обставину, що відповідач виконав вимоги закону.

Дослідивши письмові докази по справі у їх сукупності, суд приходить до наступних висновків.

Наказом директора Васильківського академічного ліцею «Успіх» Васильківської міської ради Київської області № 77-к від 15 листопада 2021 року, позивача по справі – ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року у зв`язку із відмовою від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 до усунення причин, що зумовили таке відсторонення і отримання допуску до роботи за результатами контролю (а.с. 33).

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до норми частини першої статті 46 Кодексу законів про працю України, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається також в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно із частиною другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб; у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт; перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Зокрема, за нормою пункту 3 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 березня 2022 року на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Тобто, станом на дату прийняття відповідачем оспорюваного наказу про відсторонення позивача, за відповідною постановою Кабінету Міністрів України, на усій території України діяв карантин з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Як наслідок, відповідно до пункту 3 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, в період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України – позивач, як працівник закладу освіти підлягає обов`язковому профілактичному щепленню проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, в період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України – позивач, як працівник закладу освіти, підлягає обов`язковому профілактичному щепленню проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

20 жовтня 2021 року відповідачем отримано письмове повідомлення позивача про обов`язковість профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до наведених вимог законодавства (а.с. 34).

Натомість, в порушення положень зазначених вище нормативно-правових актів, позивач не надала відповідачу документів про обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 і не виконала свого громадянського обов`язку щодо щеплення.

У зв`язку із цим, суд приходить до висновку, що наказ директора Васильківського академічного ліцею «Успіх» Васильківської міської ради Київської області № 77-к від 15 листопада 2021 року, яким позивача по справі – ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року у зв`язку із відмовою від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 до усунення причин, що зумовили таке відсторонення і отримання допуску до роботи за результатами контролю – є таким, що у повній мірі ґрунтується на законних положеннях трудового і спеціального законодавства та цілком відповідає вимогам норм частини першої статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 3 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 і постанові Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Одночасно, суд обґрунтовано вважає, що обмеження прав може відбуватися в інтересах держави і суспільства і обумовлено насамперед необхідністю поваги таких же прав і свобод інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства і держави.

В принципі, проблему обмеження прав і свобод можна розглядати з двох точок зору:

1) коли обмеження пов`язані з особливими обставинами, екстраординарною ситуацією в суспільстві і державі, що має бути прямо передбачено законами даної країни;

2) в інших рядових випадках, коли обмеження прав і свобод особистості викликані необхідністю уникнути порушення прав і свобод інших людей.

Отже, поточна ситуація з вірусом SARS-CoV-2, в цілому має бути оцінена із тим, що обмеження пов`язані з особливими обставинами, екстраординарною ситуацією в суспільстві і державі, що має бути прямо передбачено законами даної країни, а тому і вимагає обмеження прав частини людей, що не бажають робити щеплення добровільно, з метою забезпечення громадського блага, поширення епідемії та запобігання хворобам і смерті багатьох тисяч громадян.

Загальна декларація прав людини (стаття 29, частина 2) визначає, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Таким, чином питання в балансі прав окремої особистості та інтересів суспільства.

Раніше Європейський суд з прав людини вже стикався з необхідністю зробити висновок про дотримання балансу між обов`язковою вакцинацією і правом на приватне життя. У квітні 2020 року ЄСПЛ визнав обов`язкову вакцинацію дітей в Чехії такою, що не порушує право на повагу до приватного життя. Справа стосувалася стандартної вакцинації дітей від хвороб, добре відомих медичній науці, шляхом введення апробованої і добре вивченої вакцини.

У Чехії юридично обов`язкова вакцинація дітей від дев`яти хвороб, включаючи дифтерію, коклюш, правець, поліомієліт, гепатит В, кір та краснуху. За відмову від вакцинації без поважної причини може слідувати штраф. Крім того, в дитячі садки не приймають нещеплених дітей, за винятком тих, у кого є медичні показання. Скарги заявників стосувалися порушення їх права на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8 Конвенції), свободи думки, совісті і релігії (стаття 9 Конвенції), а також права на освіту (стаття 2 Протоколу № 1 до Конвенції) у зв`язку з відмовою від вакцинації.

ЄСПЛ дійшов висновку, що таке втручання влади у недоторканність приватного життя мало під собою виправдану мету, було викликано нагальною соціальною необхідністю, здійснювалося в кращих інтересах дитини і вкладалося в широкі межі розсуду держави-відповідача з даного питання. Суд також нагадав, що держави зобов`язані ставити інтереси дитини в центр всіх рішень, а захист дитини від серйозних захворювань в більшості випадків досягається завдяки повному графіку щеплень. Ті, кому їх неможливо призначити, побічно захищені, поки в суспільстві підтримується необхідний рівень охоплення вакцинацією. Таким чином, коли політики добровільної вакцинації недостатньо для досягнення і підтримки колективного імунітету, або колективний імунітет не допомагає через природи захворювання (наприклад, правця), національні органи влади можуть обґрунтовано ввести політику обов`язкової вакцинації з метою досягнення належного рівня захисту від серйозних захворювань. При цьому суд врахував, що відсутність щеплень перешкоджало прийому лише в дитячий сад, але не впливало на прийом до початкової школи.

Крім того, вирішуючи дану справу по суті вимог, суд враховує наступні рішення Європейського суду з прав людини.

«Карло Боффа проти Сан-Марино» 1998 року, у якій ЄСПЛ визначив, що держава наділена широким полем розсуду в питаннях вакцинації як способу запобігання поширенню небезпечних захворювань та визнав, що в цій справі таке втручання було необхідним в демократичному суспільстві.

«Соломахін проти України» 2012 року, в якій ЄСПЛ вказав, що:

1)так, фізична недоторканність особи охоплюється концепцією «приватне життя», яке захищене статтею 8 Конвенції (X and Y v. the Netherland);

2)так, недоторканність тіла людини стосується найбільш інтимних сфер приватного життя, а обов`язкове медичне втручання, навіть незначного характеру, є втручанням у це право на приватне життя (Y.F. v. Turkey);

3)так, обов`язкова вакцинація як процедура є втручанням у право на повагу до приватного життя, а саме фізичну та психологічну недоторканість, передбачені статтею 8 Конвенції.

Однак таке втручання було передбачене законодавством України та переслідувало легітимну мету охорони здоров`я, що не може вважатися порушенням статті 8 Конвенції, а саме права на приватне життя.

У даній справі, що розглядається, суд також посилається на те, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави — тобто було виправданим.

«Ваврічка та інші проти Республіки Чехія» 2021 року, у якому ЄСПЛ визнав наявність втручання у права заявників, а також і те, що таке втручання було законним, пропорційним та необхідним в демократичному суспільстві.

ЄСПЛ допустив відповідальність у вигляді штрафу за недотримання обов`язку вакцинації батьком дитини. ЄСПЛ наголосив на тому, що санкції за відмову від вакцинації мають носити захисний, а не каральний характер.

Що цікаво, у своєму рішенні ЄСПЛ відмітив нещодавню зміну політики деяких європейських країн щодо суворішого підходу через зменшення добровільної вакцинації та зниження колективного імунітету.

Так, вакцинація є одним з найбільш успішних та економічно ефективних заходів охорони здоров`я.

У заявку із цим, у даній справі суд оцінює обов`язкову вакцинацію як втручання та оцінює таке втручання як законне, що переслідує легітимну мету і є необхідним в демократичному суспільстві.

Оскільки обов`язок вакцинації передбачений як законом, так і підзаконними актами, суд оцінює мету обов`язкової вакцинації як легітимну мету, а саме: захист від хвороб, які можуть становити серйозний ризик; це стосується як тих, хто піддається вакцинації, так і тих вразливих груп, хто через стан здоров`я не може бути вакцинований.

До того ж, обов`язкова вакцинація працівників закладів освіти, на переконання суду, абсолютно відповідає актуальній суспільній потребі, оскільки працівники таких закладів безпосередньо виконують свої посадові та функціональні обов`язки в місцях навчання дітей.

Також, суд підтримує думку ЄСПЛ стосовно концепції соціальної солідарності, коли на осіб покладається мінімальний ризик обов`язкової вакцинації, щоб забезпечити благополуччя усього суспільства, а особливо – вразливих груп, які не можуть вакцинуватися.

Одночасно, суд вважає за необхідне звернути увагу на окрему думку судді Леменса, який вказав, що у демократичному суспільстві може стати необхідністю встановлення обмежень на індивідуальну свободу, щоб задовольнити інтереси різних людей та груп та щоб забезпечити повагу до прав кожного (Kokkinakis v. Greece). Ці обмеження встановлюються не задля обмежень, а задля поваги до прав кожного. Рішення ЄСПЛ у цій справі відповідає такому підходові: обмеження у формі обов`язку вакцинуватися може бути встановлене на право заявника щодо фізичної недоторканності, щоб захистити здоров`я усіх членів суспільства, особливо тих, хто є особливо вразливий до певних хвороб. Це рішення дає нам сигнал, що крім фундаментальних прав, є ще фундаментальні обов`язки та відповідальність.

У підсумку, суд керується тим, що обов`язкова вакцинація — це втручання, однак таке втручання є виправданим і не є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно було законним, переслідувало легітимну мету та було необхідним в демократичному суспільстві.

Мінімальне обмеження людини у вигляді обов`язкової вакцинації за умови відсутності протипоказань є прийнятним. Це захист суспільного інтересу та прав інших громадян на життя.

Проте, позивачем у даній справі не надано жодного медичного чи іншого документу про те, що вона має протипоказання до щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У рішенні від 28 квітня 2021 року (CASE OF VAVШIИKA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC) Європейський суд з прав людини підкреслив, що, на загальну думку, вакцинація є одним із найбільш успішніших та ефективних з точки зору витрат заходів у сфері охорони здоров`я і що кожна держава має намагатися досягати максимально можливого рівня вакцинації серед свого населення. Конвенція та інші міжнародні документи покладають позитивне зобов`язання на Договірні Держави зі вжиття належних заходів із захисту життя і здоров`я осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією. У світлі цих аргументів ЄСПЛ дійшов висновку, що обов`язок проходження вакцинації в Чехії є відповіддю національних органів влади на нагальну соціальну потребу в захисті здоров`я окремої особи та суспільства в цілому від відповідних хвороб та недопущенні будь-якої тенденції зменшення рівня вакцинації дітей. Суд зрештою дійшов висновку, що оскаржувані заходи можуть вважатись такими, що були «необхідними у демократичному суспільстві», а тому не вбачав порушення статті 8 Конвенції.

У рішенні від 15 березня 2012 року (СПРАВА «СОЛОМАХІН ПРОТИ УКРАЇНИ», в якій заявник оспорював проведення вакцинації від дифтерії) ЄСПЛ зазначив, що у цій справі було втручання у приватне життя та таке втручання було чітко передбачено законом і переслідувало легітимні цілі охорони здоров`я. На думку Суду, порушення фізичної недоторканості заявника можна вважати виправданим міркуваннями охорони здоров`я населення та необхідністю контролювати поширення інфекційного захворювання. Крім того, згідно з висновками національного суду, медичний персонал перевірив відсутність протипоказань до щеплення заявника перед тим, як його проводити, отже, було вжито необхідних запобіжних заходів, щоб гарантувати, що медичне втручання не завдасть шкоди заявникові тією мірою, якою це порушуватиме баланс інтересів особистої недоторканості заявника та інтересів охорони здоров`я населення. Отож Європейський суд з прав людини дійшов висновків, що вакцинація є одним із найбільш успішніших та ефективних заходів у сфері охорони здоров`я, мета якої є захист здоров`я окремої особи та суспільства в цілому від інфекційного захворювання. А відтак обов`язкова вакцинація певної категорії громадян від COVID-19 (захворювання, яке згідно наказу МОЗ України від 19.07.95 № 133 належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби) задля попередження його поширення серед населення є виправданим та таким, що не порушує статтю 8 Конвенції.

Враховуючи наведене, суд не погоджується із доводами позивачки щодо підстав її відсторонення від роботи через відмову від участі у медичних експериментах.

Так, відповідачем не пропонується позивачці участь в медичних експериментах.

Позивач має абсолютне, особисте, беззаперечне і невід`ємне право відмовитися від щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Під час розгляду справи судом встановлено, що позивачка скористалась своїм правом на відмову від щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Суд, поважає право позивачки та її вибір.

Натомість, вирішуючи дану справу по суті, суд оцінює вимогу законодавства (пункту 3 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням) не як примус до обов`язкової вакцинації, а як вимогу до осіб, які працюють в закладах освіти.

При цьому, така вимога є виправданою, законною, переслідує легітимну мету, є необхідною в демократичному суспільстві та за умови відсутності протипоказань є прийнятною з метою захисту суспільного інтересу і прав інших громадян на життя.

У зв`язку із цим, суд дозволяє застосувати роз`яснення встановлення законом інших вимог.

Наприклад, частина друга статті 54 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає, що суддя не може поєднувати свою діяльність із підприємницькою.

Тобто, це є вимогою закону, а не дискримінацією чи обмеженням осіб із статусом судді у їх праві на підприємницьку діяльність (або утримайся від зайняття підприємницькою діяльністю, або подай у відставку і займайся підприємницькою діяльністю).

Аналогічно, пункт 3 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням – встановлює вимогу обов`язкового щеплення для працівників закладів освіти (або вакцинуйся від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або працюй не в закладі освіти).

У зв`язку із цим, суд не вбачає обмежень у праві позивачки на роботу в будь-якому іншому закладі, установі чи організації, для роботи в яких не вимагається обов`язкове щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (наприклад, у місцевому загальному суді).

Суд вчергове погоджується із доводами позивачки про те, що за Резолюцією ПАРЄ вакцинація не є обов`язковою.

Проте, відповідач по справі не примушує позивача до обов`язкової вакцинації від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

У даному випадку відповідач виконав вимоги законодавства щодо відсторонення від роботи працівників, які підлягають обов`язковому профілактичному щепленню проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

ЄСПЛ висловив думку, що обов`язкове щеплення, як примусовий медичний захід, є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на повагу до приватного життя особи, що включає в себе фізичну та психологічну недоторканість особи. Порушення фізичної недоторканості заявника можна вважати виправданим дотриманням цілей охорони здоров`я населення та необхідністю контролювати поширення інфекційного захворювання (параграф 33, 36 рішення у справі «Соломахін проти України» від 15 березня 2012 року, заява № 24429/03).

Вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави - тобто було виправданим.

Тобто, Українська Держава, встановивши обов`язок профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, реалізувала свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я усіх інших учасників освітнього процесу, у тому числі усіх дітей, які є не вакцинованими.

Отже, право позивача на роботу в закладі освіти тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач не дотрималась вимоги законодавства щодо обов`язкового профілактичного щеплення.

Доводи позивача щодо порушення її Конституційних прав є безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, з урахуванням посади позивачки, слід вважати, що вона має реальну можливість працювати та реалізовувати своє трудове право в будь-якому іншому закладі, установі чи організації, для роботи в яких не вимагається обов`язкове щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (наприклад, у місцевому загальному суді).

Зважаючи на це, не праця, а саме життя, здоров`я і безпека людини, визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні.

Отже, вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 і 43 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини над правом на освіту.

Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави і суспільства в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я її громадян.

Суд наголошує на тому, що вимога обов`язкової вакцинації працівників закладів освіти, встановлена на захист інших громадян, оскільки перебування дітей, які не отримали профілактичні щеплення, в організованих колективах створює ризик виникнення спалахів інфекційних хвороб, що є загрозою для життя та здоров`я не лише учнів, а й членів їхніх сімей та працівників закладів освіти.

Тобто особа, яка не отримала щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, не лише стає потенційно небезпечною для оточення, а й сама піддається підвищеному ризику захворіти, відвідуючи місця масового скупчення людей.

Індивідуальне право (інтерес) позивачки відмовитися від щеплення у даному випадку протиставляється загальному праву (інтересу) інших працівників закладу освіти та дітей, які у ньому навчаються, з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я.

Отже, з огляду на суспільні інтереси, тимчасове відсторонення (до проведення щеплення) позивача від роботи не призвело до порушення її конституційних прав на працю.

Таким чином, суд вважає безпідставними доводи позивачки щодо неправомірності її відсторонення від роботи, оскільки судом встановлено, що відповідач діяв у відповідності до вимог чинного законодавства.

У зв`язку із цим, у суду відсутні правові підстави для визнання незаконним і скасування наказу відповідача про відсторонення позивача від роботи.

Як наслідок, немає підстав і для поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

За таких обставин, позов є безпідставним і необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 43 Конституції України, ч. 1 ст. 46 КЗпП України, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», п. 3 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», ст. ст. 1 – 13, 19, 23, 27, 34, 76 – 83, 89, 92, 95, 133, 141, 258, 259, 263 – 265, 273 – 279 ЦПК України,

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Васильківського академічного ліцею «Успіх» Васильківської міської ради Київської області про визнання незаконним, наказу, скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку – відмовити.

ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Васильківський академічний ліцей «Успіх» Васильківської міської ради Київської області, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 25294636, місцезнаходження: 08601, Київська обл., Обухівський р-н., м. Васильків, вул. Шевченка, буд. 46.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено учасниками справи, а також особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя

Дата складення повного рішення суду – 14 лютого 2022 року.